Подих північного вітру

Хоч збирати речі займало насправді небагато часу, бо ж в дітей не було багато речей, через метушню і колективну збудженість останніми новинами, було складнувато нормально зібратися. Тому, раціонально подумавши, Віль вирішив спочатку попрощатися з єдиним живим створінням, що справді любило його в цьому храмі. З Лілі.

Лілею він знайшов на ґанку біля геоцинтів. Вона зажурено споглядала небо.

- Привіт, сестричко, я прийшов попрощатися. - ніяково тупцюючись сказав юнак.

Ліля нічого не відповіла. Вона підійшла до друга і кріпко його обійняла:

- Якщо з тобою щось станеться, Вілю, обійцяй писати мені.

- Звісно, Лілю, мені шкода, що ти не можеш поїхати зі мною.

- Ні. Все добре. Думаю після вісімнадцяти річчя вийти заміж.

- Що?! Агов, це ти кажеш? А як же незалежність від інших? Хто це мені казав? Чому ти передумала?

- Не кричи. Ти ж знаєш, що це єдиний спосіб вибратися звідси, не втікаючи.

Вони сумно дивилися одне одному в очі.

- Обіцяю тобі, сестричко, що до моменту твого дорослішання, я рознесу цю секту по цеглинкам, і тебе більше нічого тут не триматиме.

Ліля подивилася на нього з сумнівами, але в її шоколадних очах виднілися іскорка надії.

- Поживемо - побачимо.

Попрощавшись, Віль повернувся в спочивальню. Сірі стіни опустішали: зникли світлини деяких з хлопців, що мали хоч якісь спогади про родину. Ліжка так і стояли з зім'ятими простинями та подушками, але юнацьких речей вже не було. Всі пішли на передній двір, де чекали генерал-лейтенант та той чоловік. Хто він? Вчитель?

Віль відкрив тумбочку з речами. Спідня білизна, сорочка, сірі штани, взуття - все, що в нього було. На дні тумби Віль дістав малесенький кулончик. Черниця Місі казала, що прикраса була на ньому, коли його знайшли. На кулоні було зображено орнамент. Це було схоже на іншу мову, яку хлопцю так і не вдалося розшифрувати, а тому єдина згадка про його походження гасла. Він не знав, ким є насправді. Юнак сховав кулон в кишеню і заплів своє не надто довге біле волосся. В людей колір нічого не означав, на відміну від ельфів. Колір волосся ельфа могло багато чого сказати про його рід та характер: темні ельфи мають чорне волосся, вітряні - сіре, зелені ельфи - каштанове, або русе, вогняні - руде. Бачачи колір, ти завжди знатимеш, що від нього очікувати, а от від звичайної людини доведеться очікувати будь-чого.

Віль склав всі речі в стареньку сумку кольору хакі і вийшов на вулицю.

Народу було купа: всі майбутні учні академії юрмилися в правій частині двору, а в лівій було безліч осідланих конів та кілька візків, в яких передбачалося перевезти дівчат.

Побачивши візок, одна з представниць сильної статі підійшла до гарного білого коня з чорними як смола вухами та гривою. Вона з грацією кішки осідлала його, демонструючи, що жінки на рівних можуть їхати верхи, та ще й краще за деяких. На її фоні якраз юнак впав з коня.

Наступив час вирушати в дорогу.  Підлітків сповістили, що по дорозі до них будуть приєднуватися інші майбутні учні академії. Дорога була довгою, а Віль до сих пір нічого не їв. Через це в очах літали білі мушки і тіло наче вата. Саме тому в цей момент Віль звалився набік і впав прямо на ґрунтовану землю. Вершник за ним мало не задавив його і хлопець втратив свідомість.

Прокинувся він в візку. Поруч з ним сидів майстер Дейан.

- Як себе почуваєте, юначе? - по лікарських почав оглядати хлопця.

- Все добре, я що, заснув, поки ми їхали?

- Ні. Скоріше Ви втратили свідомість. Скаржтеся на здоров'я?

- Думаю справа не в моєму здоров'ї, сер. Я з минулого ранку нічого не їв.

- Чому ж Ви не поїли? - похмуро подивився Дейан.

- Це було покарання від черниці.

На це вчитель не відповів.

- Якщо можете їхати зараз верхи, повертайтесь на свого коня. Трішки згодом я дам Вам перекусити.

Віль провів поглядом по колонії коней так вершників на них, помітив глузливі погляди і вирішив не позорити себе і не показувати слабкість, а тому осідлав свого чорного коня.

Решта дороги пройшла спокійно. Майбутній учень військової академії побачив безліч нових лиць. Таких самих молодих юнаків і юначок.

Брама військової академії була в шість чи сім разів більша за монастирську. Коли вони проходили повз неї, Віль помітив, що заклад дбайливо охоронявся: по обидва боки стояли вартові - гобліни. Цих зелених великих створінь хлопець бачив уперше. Через що, вийшло нетактовно витріщатися. Дібравшись на конях аж до центру двору, вони побачили групу старшокурсників: великі, стані хлопці та дівчата, більшість яких дивилися на новачків, як Леонардо да Вінчі на художника початківця. Але були й приємні погляди: хлопець з каштановим волоссям та зеленими очима дивився в натовп з теплотою.

На перед вийшов Майстер Дейан:

- Вітаю першокурсників. Сьогодні ви дізналися, що ваше життя змінилося. Я розумію ваше збентеження, але мушу сказати, що заради королівства, що потребує кожного з вас в такі скрутні часи, треба прийняти бій, а не відступати. Тому бажаю провести перший день з відпочинком. Пізніше ви дізнаєтеся, хто зі старшокурсників стане вашим тимчасовим наставником.