Лекало

Ну добре, напишу тобі ще одного вірша.

Не проси про кохання, про то якось вигадуй вже сам.

Я сьогодні збагнула, що не можу тих клятих крил

Тобі завернути, бо хтось їх, видно, поцупив, написав листа і зарив.

Так би ти залетів десь, взяв з собою її,

На якійсь необачній вечері, можливо, й без слів,

Може б щось передбачив, може б де не дочув,

Але все ж було б легше, ніж посеред дощу отак втратити ту, саме ту, свою..

Ніж по середах ліпше до рук не бери.

Не пускай одну в парки, не ходи в номери

За нею,

І до сварки годуйся як до судного дня,

Аби якось програти, аби пра́ва вона

Одна

Була

Течією…

Бачиш, я застелила оте своє ліжко в кутку.

Там, коли мені зле, я лежу як павук у мерéжі, але без зв’язку.

Та сьогодні концерт, там лише моя вицвіла тінь:

До дверей прищепила, як лекало прозріння, щоб мене не зустрів.

А ти знаєш, не чіпай лише недоречних речей,

Благаю,

Ані мого люстерка, ані скриньки бажань, ані ряду отих навісних пляшечо́к на нервовій полиці Сhanel.

Краще й зовсім туди не заходь

При нагоді.

Кажу ж:

Нема там ніяких крил.