[вони кажуть]

вони кажуть:

«мʼята

від тривоги».

та чи зможу я висадити

цілий її сад

у своїй голові

аби більше не відчувати

це знову.

вони кажуть:

«це мине».

та чому я досі плачу,

згадуючи як вона

пригортала мене.

вони кажуть:

«усе ще

попереду».

та чому

щоночі

у тиші

я не маю думок

про майбутнє.

вони кажуть:

«ти сильна».

та чому ж тоді

серце бʼється так

не-повільно.

я з нею пів життя,

якщо точно -

шість повних років.

я ховаю ту рану,

ту потріпану душу,

довгу

тривожну

нескінченну розлуку.

прикриваю плащем,

мʼяким

оверсайзним светром.

я тікаю у сад,

римую про дощ

і

спеку.

я без неї пів, та ні, все життя,

якщо точно -

шість повних років.

я ненавиджу двійку,

будь-яке слово на «ма»

і

кінець червня.

вони кажуть:

«тримайся»,

та тільки за що

і навіщо.

вони кажуть:

«так твоя доля»,

а де можна обрати іншу?

вони кажуть:

«не одній тобі»,

а далі

тиша.

«чому?» -

я питаю.

«за що?

і навіщо?»

вони кажуть:

«тобі стане легше».

та ось

тільки пів життя,

ні, 6 оцих років -

я чекаю

коли ж,

бо легше не стало

і досі.