Чужинці серед чужинців

— Яке було ваше завдання? Ти забув, яке ваше завдання? — пролунав голос капітана зорельота "Персей" Ларрі Стівенсона. Його обличчя почервоніло від гніву. Сірі очі сердито блищали.

— Ви провалили місію. Чи ти гадаєш, мені нема чого робити, як вештатися підземеллями та витягати з халепи трьох бовдурів?

— Де я? — спитав Андрій, намагаючись прийти до тями.

Синє світло било просто в очі. Він намагався заплющити очі, та не міг. Здавалося, що повіки стали прозорими.

— На кораблі. Ми летимо назад.

— А що з аборигенами, які на нас напали?

— Вони видали нам ваші тіла та наказали забиратися всім з цієї планети.

— А де всі? — спитав Андрій.

— Ви всі в ізоляторі. Невідомо якою гидотою вас напхали ці істоти. Тож ви ще будете на карантині. Стільки часу, скільки треба.

Андрій вилаявся рідною мовою. Він пригадав всі матерні конструкції, які тільки міг пригадати.

— Говори зрозумілою мовою, а не твоєю рідною! Казна-що! І твої товариші наче забули, як говорити з капітаном! Кожен говорить своєю. Я не розумію, що ви верзете!

— Та пішов ти! — вигукнув Андрій. Його охопила непереборна лють, наче пекуча хвиля. Брутальна лайка вивергнулася з його вуст, наче лава прорвала корку давно зашкарублої кальдери у кратері вулкана. Він буквально закипів від гніву, що охопив його. Андрій покрив капітана відбірною лайкою, яку вивчив ще в дитинстві зі старих бойовиків, яку тільки міг пригадати. І тут раптом зображення попливло брижами…

Андрій отямився. Він лежав на операційному столі чи канапі. А над головою висіла срібляста кулька, яка просвічувала його тіло двома променями. На темному екрані у всю стіну швидко змінювалися розмиті кадри. Андрій побачив рубку капітана і блакитну кульку на екрані, що збільшувалася. Із зображеннями одразу нахлинули спогади…

Зображення єдиного континенту, який за формою нагадував круасан, повернутий "рогами" на південь, яке транслював зонд, майже повністю заповнило екран.

"Більша частина материка заповнена льодовиками. Середня температура на планеті не превищує сорок градусів за Фаренгейтом…" — повідомив комп'ютер.

— На планеті панує льодовиковий період, — сказала Сюзан Лачін, еколог експедиції. — Зверніть увагу на льодові шапки. Вони сягають аж сорокової паралелі. Далі тундра. На півдні пустеля. А між ними — вузенька смужка степу. Внутрішні моря вже далеко у південній півкулі. Є міста-мегаполіси… За всіма ознаками, давно покинуті…

Зонди, відправлені на розвідку, показали ці міста. Високі хмарочоси зі шпилями пірнали високо у небо. Між спорудами у декілька ярусів вилися спіральні дороги. Деякі будівлі були зруйнованими, але більшість виглядали неушкодженими.

— Сканери показують високий рівень іонізувального випромінювання, — сказала Сюзан. — Тут сталася якась катастрофа…

Шатл із дослідниками злетів із зорельота і здійснив посадку біля одного з найбільших міст, на плато. А далі — короткі вилазки до руїн міста, походи у степ.

Андрій насолоджувався цим годинами. Пейзажі нагадували йому степ у рідній Полтавщині. Ніжний вітерець, насичений духмяними пахощами трав, які відчувалися навіть урізь фільтри. М’який килим степових рослин, який гасив звуки їзніх кроків. Скрізь навколо вирувало життя. Яскраво блакитне небо, вкрите кудлатими хмаринуами. Здавалося, вони знову на Землі… Якбм не… Якби не ці велетенські сілуети тварин на горизонті. Вони обережно трималися осторонь, не даючи людям наблизитися до себе на відстань сотні метрів.

У степу паслися величезні тварини, вкриті щитками, дуже схожі на земних броненосців в носорогів. Броню тут носили всі — і хижаки, і травоїдні. Більшість тварин виявилися або сумчастими ссавцями, або птахами. Довелося зловити сіткою кілька дрібних звірів, щоб дослідити їх. Всі, навіть найдрібніші істоти, схожі на мишей та кролів, мали роги, кігті чи ікла. Всі виявилися дуже агресивними й готовими битися за своє життя. Якби не скафандри з екзоскелета, такі тісні контакти з тваринним світом планети скінчились б ранами та переломами…

А потім загін розвідників натрапив на тубільців. Троє землян вилізли з гвинтокрила, щоб дослідити кілька дерев посеред савани — бо зустріти тут дерево настільки ж рідкісна вдача, як на Землі побачити білого слона. Тубільці напали із засідки, розмахуючи списами з кам'яними наконечниками та кам'яними сокирами. На мить на весь екран вирячилася пика із налитими кров'ю очима та оскіреною пащею. Після швидкої сутички вдалося захопити пару живих тубільців, доставити на станцію й помістити в обору. Там і провели сканування. Навіть міцно зв'язані, бранці ошкірювалися та гарчали, намагаючись накинутися на людей. З їхніх пащ виривалося лише мугикання та мимрення.

— Активність мозку дещо дивна, — повідомила Арделія Вінтерз, лікар експедиції. — Активність лобної долі пригнічена. Альфа ритми дуже слабкі, майже відсутні, зате дуже активна кора. Вони живуть інстинктами та рефлексами. Ознак вищої нервової діяльності та абстрактного мислення поки що не виявлено…

Андрій трухнув головою, отямлюючись. Перед очима плив туман, але він зміг сфокусувати зір на самій кімнаті. Отже, це не корабель. То була ілюзія. Тоді де він? Схоже на лабораторію — тут всюди апарати та пристрої з дротами.

Троє інженерів сиділи навпроти, тримаючи у руках кристали, що світилися блакитним світлом, і промені лазерів пронизували їх, відбиваючись у гранях. Вони швидко щось набирали у повітрі на голографічних консолях.

Екран згас. І тут же Андрій відчув біль у скронях. Один з інженерів піднявся з місця, і в його руках з'явився кийок. У наступну мить Андрій відчув розряд і відчув страшний біль. Струм ударив по нервах, і він знепритомнів.