4. Камінь, що котиться, моху не збирає…
Троє дослідників вийшли з підземелля вже у сутінках. Сівши у гвинтокрил, Андрій викликав капітана Стівенсона. Його сердите лице заповнило весь екран комунікатора. У сталево-сірих очах світилася справжня лють. Він стискав кулаки, ледь тримаючи себе у руках.
— Де ви вешталися цілих три доби? — закричав капітан Стівенсон. — Я збирався присилати дрони, щоб випалити усе в цих клятих підземеллях!
— Ми були у гостях, — відповів Андрій. — У справжніх хазяїв планети. Вони такі люб'язні, що попросили нас затриматися. І ми ледь не забули про час.
— Що ти в біса верзеш? Чому у вас побиті пики?
— А… Це тубільці просили їх показати бойові мистецтва…
— Годі вже водити мене за ніс! Поверніться на станцію, і дасте повний рапорт! Я чекаю!
Екран згас. Гвинтокрил довіз землян до станції без пригод. Стривожені жінки зустріли їх і потягли у медичний відсік. Вони обробили рани й подряпини, провели сканування. Луї та Ганс пішли грати в шахи, а Андрій направився у керівну рубку писати повний рапорт для капітана.
Ледь Андрій встиг відправити доповідь, та повідомити про це капітана, як на станції ввімкнувся сигнал тривоги:
"Увага! Біологічна тривога!" — почувся голос станційного комп'ютера.
У рубку керування вбігла Сюзан. Її смагляве личко зблідло, а великі карі очі стали ще більшими.
— Ви принесли з собою якусь гидоту! — кричала Сюзан, і її затрусило.
— Не може бути! Ми пройшли сканування та санобробку! Системи не виявили…
— Тоді не виявили. А тепер виявили! Вірус спав. А тепер він пробудився і почав діяти. І хтозна, як він діє.
— Я знаю, як він діє. — сказав Андрій. — Поки він не прилаштувався під людський організм, бо був розроблений проти щитковопиких. Але вони дуже схожі на нас. Тож коли він пристосується до нас — це лише питання часу.
— А час спливає швидко, — сказала Сюзан. — Що робить цей вірус?
— Коротко кажучи, руйнує мозок. А саме лобні долі та зв'язки між півкулями.
— Тобто, він робить лоботомію? — сплеснула руками Сюзан.
— Так, щось схоже. Саме це вірус зробив з щитковопикими, які захопили планету та загнали тубільців під землю. А ті помстилися, випустивши вірус, який зробив їх ворогів безмозкими тваринами.
— Отже, тепер це загрожує нам? — на очах Сюзан виступили сльози. — Ми не зможемо летіти на "Персей", бо занесемо вірус і туди. Ми мусимо залишитись тут…
— Я все чув! — голосно прокричав у мікрофон капітан Стівенсон. — Отже, панове та панянки! А я ж вас попереджав! Не слід було лізти у ті підземелля! Але ж вам так хотілося. От і принесли на хвості проблему.
— Стривайте, але ж вірус тільки у мене. І, мабуть, у Луї та Ганса? — промурмотів Андрій.
— На жаль, ні. Вірус поширився через вентиляцію на всю станцію. Заражені всі вісім членів експедиції. Всі без винятку!
— Я оголошую карантин! І змушений залишити вас на планеті, — сказав капітан Стівенсон. — Я розглянув ваш рапорт. Цю небезпечну планету та її пацюків-параноїків слід ізолювати. Ми залишимо на орбіті бойову автоматичну станцію, яка буде нищити все, що подолає атмосферу! Ця планета оголошується закритою для відвідин! Шукайте антиген, якщо встигнете. А я чекати не буду! За добу ми відлітаємо! Щасливо залишатися, невдахи! Тьху на вас!
Екран згас. Андрій заревів від люті, застукав пальцями по кнопках панелі зв'язку, але все було марно.
— Зв'язок недоступний. Абонент закрив канал зв'язку! — повідомив комп'ютер.
— Заспокойся, Андрію, — Сюзан взяла його за руку. — Ми маємо час. В нас потужний квантовий комп'ютер. В мене є три помічниці. Ми впораємося! Ми знайшли антитіла в організмі тих істот! Ми маємо з чим працювати!
— Добре. Працюйте! Отже, ми залишаємось. І якщо виживемо, ми заселимо цю планету. Пристосуємо її під себе.
— Як же ті тубільці. У тунелях?
— Якось з ними домовимося. Ми не ті дикуни. Ми кращі…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!