Чужинці серед чужинців

Андрій розплющив очі. У лабораторії панував напівморок. Тісне приміщення, заставлене ящиками, шафами, столами з пробірками та колбами, освітлювало лише примарне блакитне світло. Ніч. Біля стіни він побачив тіла Ганса та Луї. Непритомні, на апараті зі штучною вентиляцією. Поряд з ним з'явилася Арделія. Її зблідле та схудле обличчя випромінювало занепокоєння. Вона приклала до лоба Андрія тестер, і він пропікав, надсилаючи на голографічний екран лікаря дані про тиск, температуру, стан крові та інші показники.

— Ти в нормі? — спитала вона, беручи Андрія за руку.

— Не зовсім, — промовив Андрій, намагаючись встати, і знову впав.

— Лежи. Все добре. Тим мав би ще полежати у штучній комі кілька днів. Але схоже вірус не так сильно вплинув на твій організм, у порівнянні з ними, — вона кивнула на Ганса та Луї.

— Вони у комі? — спитав Андрій.

— Так, — відповіла лікарка. — Так краще для них. Вони дуже ослабли.

— Як там прогрес з пошуком ліків проти вірусу? — спитав він, і з третьої спробив він все ж таки зміг підвестися з ліжка.

— Поки що шукаємо, є певні здобутки, — сказала Арделія. — Алек цим займаються Сюзан та Мія. А я піклуюся про хворих.

— Я хочу поглянути, як там все йде, — сказав Андрій.

— Добре, тільки мовчи і не заважай. Поки що вдалося стабілізувати твій стан. Це ж в твоїх інтересах…

Він пішов, спираючись на руку лікарки. Квантовий комп'ютер ледь чутно гудів, і час від часто видавав легкий та ледь чутне потріскування . Мія Сандерс, біологиня експедиції, водила руками у повітрі, а під її руками струменіли спіралі РНК вірусу.

— Ну що там, Мія? — нетерпляче спитала Сюзан.

— Ще хвилинку, я дещо перевіряю, — відповіла Мія.

Андрій сидів, відкинувшись на канапі, і дрімав з напіврозкритими очима. Він не міг вплинути на процес пошуку антигенів проти вірусу, але хотів бути у курсі. Або вони знайдуть його, або… Краще про це навіть не думати.

— Вірус дуже швидко адаптується до людського організму, — сказала Мія. — Вже третя доба, як він до нас потрапив, а він уже знайшов шляхи, щоб обійти нашу імунну систему. Він може швидко потрапляти прямо у мозок.

— Отже, він такий же небезпечний, як ВІЛ та кью-вірус? — спитала Сюзан.

— Навіть гірше, — відповіла Мія. — ВІЛ, потрапивши до організму людини, повільно вбивав протягом року чи кількох років. поступово руйнуючи імунну систему. Кью-вірус за кілька годин руйнував всю дихальну систему людини. А цей, він всього-на-всього руйнує мозок. Але робить це за кілька днів.

— Вірус, що руйнує мозок, перерізає нейронні зв'язки, перетворюючи людину у бездумну істоту. Чий розум не перевищує рівня дебільності, — сказала Сюзан. — Що може бути гірше? Коли розум просто згасає, і коли людина на твоїх очах перетворюється на звіра? Як такі агресивні істоти змогли подолати міжзоряний простір?

— Мене це теж здивувало, — сказав Андрій. — Але Луї та Ганс теж спілкувалися з тубільцями. Щодо тих дикунів. Це дуже молода раса. Колись вони теж були завойовані, підкорені могутнішою расою. І вони стали рабами. Хазяї їх модифікували, і використовували на аренах наче бойових псів. Змушували їх битися. А потім вони вбили хазяїв та поцупили їхні технології. І вловивши сигнал з цієї планети, прилетіли сюди…

— А що буде, якщо вони повернуться сюди? Чи нападуть на Землю? — спитала Сюзан.

— Капітан вже послав повний рапорт. Я попередив його про небезпеку. — сказав Андрій.

— Слава богу, отже на них чекатимуть, — сказала Сюзан, зітхнувши з явним полегшенням. — Отже, люди будуть готові їх зустріти.

— Отже, ми все ж таки живемо у темному лісі, — сказав Андрій. — Прикро. І найкраще, що ми можемо — не привертати до себе уваги. Щоб хижаки не побачили та не зжерли нас.

— Вже надто пізно, — сказала Мія. — Ми вже дали знати про себе. Люди полетіли до зірок. І все ж ми дещо можемо дати іншим расам, які ми зустрінемо.

— Що саме? — спитав Андрій.

— Наша сила — у різноманітності. Ми вміємо домовлятися. Ще не все втрачено. В нас є майбутнє! Не втрачай надію!

— Скільки часу у нас залишилося? — спитав Андрій, і знову прикрив очі. Він відчував запаморочення. Чи не почав вже вірус знову діяти на його мозок? Щось стискає вилиці, болить потилиця…

— В нас є ще кілька годин, — відповіла Мія. — Вірус уже почав мінятися під нашу ДНК. Томографія показала наявність запалювальних процесів у мозку всіх без виключення членів експедиції. В когось він повільніший. в когось він швидший. На жаль, чоловіки виявилися тут слабкіші за жінок. Бо в жіночому мозку чомусь цей процес протікає значно повільніше.

— Може це тому. що у жінок краще розвинутий центр мовлення? — спитав Андрій.

— Можливо, — відповіла Мія. — Це тому, що ми розумніші. А коли цей процес завершиться…

— Ми почнемо втрачати розум, — перервала її Сюзан. — Але ж має бути спосіб якщо не заблокувати цей процес, то хоча б сповільнити?

— Я не знаю, — відповіла Мія, і втомлено присіла у крісло. — Я перебрала всі відомі типи антигенів. На жаль, жоден з них не годиться, щоб знешкодити цей вірус.

— А чи ми можемо якось блокувати ту штучну програму, яку в нього введена? Чи замінити її? — спитав Андрій. — Бо вірус був модифікований, і програма в нього була змінена. Ви самі сказали, що це було зроблено нашвидкуруч, і досить грубо.

— Ми не знаємо який сегмент вірусу зберігає програму, — відповіла Сюзан. хіба що….

— Хіба що, ми змусимо вірус знову заснути, — сказав Андрій. — Ми ж можемо виділити той перемикач який пробуджує вірус до активності або знову занурює його в сон?

— Ой, а справді! — Мія ляснула себе по лобі. — Є ділянка… Покличте терміново Майкла Хескі! Він же інженер-програміст.

Мія щось швидко набрала на комунікаторі.

Майкл прибіг десь за півгодини. Захеканий, він тримав в руці планшет та голостило, яке миготіло у напівтемряві червоним.

— Я майже вирішив цей чейн-ворд, — випалив він. — Чому саме зараз?

— Тут питання життя і смерті, Майкле, — сказала йому Сюзан. — Або ти знайдеш спосіб заставити цю штуку поринути у сон, поки ми шукатиму антиген. Або…

— Або ми всі помремо? — спитав Майкл задумливо.

— Саме так, — підтвердив Андрій. — Сідай за комп'ютер. Мія вже розшифрувала код вірусу. Але він не дасть нам достатньо часу, щоб знайти антиген. Тож мусимо його зупинити за будь-яку ціну, поки не стало пізно.

Майкл сердито, засопів, та сів за стіл, ввімкнувши планшет.

— Дві години кажете? Гадаю, я впораюся. Комп'ютер зможе перебрати кілька мільйонів комбінацій. Я хакну цей клятий вірус, присягаюся!

— Цікаво, а як там Геленка? — спитала Сюзан. — Сподіваюся. вона там не впала від втоми?

— Спитай в неї, — сказав Андрій. — Ми вже нічого не вдіємо. Вся надія на Майкла.

— Геленко, як там справи? Як там наші пацієнти? — спитала Сюзан.

— О, нелегко! — відповіла Геленка. — Вірус активувався, тож мені довелося ввести пацієнтів в сон.

— А хіба сон врятує їх від неминучого? — спитала Мія.

— Сон дозволяє організму довше чинити спротив інфекції, — відповіла Геленка, і гучно зівнула. — На жаль, в Луї та Ганса інфекція почала поширюватися швидше, ніж ми чекали. Мабуть через те, що вони зазнали сильніших тортур, ніж Андрій. Але я ввела їм інгібітор. І він подіяв! Просування віруса зупинилося.

— Який інгібітор? — здивувалася Сюзан.

— Фумаратна сіль, звичайно! — гордо відповіла Геленка. — Кожен біохімік це знає!

— Ось воно! Евріка! — вигукнув Андрій і вскочив з місця. — Терміново введіть всім цю фумаратну сіль! — гукнув він до Сюзан.

— Але, в нас її було дуже мало, — сказала Мія. — Бо не було розрахунку, що тут всі одночасно захворіють на ВІЛ.

— То синтезуйте! — сердито гукнув Андрій. — Якщо ми втратимо розум протягом цих двох годин, то не буде сенсу закінчувати… Або не буде кому…

Протягом години, синтезатор видав потрібну порцію препарату. На місці щеплення нестерпно пекло. Але Андрій не зважав. Вони виграли кілька днів у цих перегонах з вірусом, а отже…

Сигнал на комунікатори надійшов лише вранці.

— Я закінчив роботу! — продзвенів радісний голос Майкла. — І виявив ті ділянки, де прихована ця програма. Тепер можна вводити команду на її блокування. Але вірус після цього змінить поведінку. Як само — я не візьмуся сказати…

— І що саме він зробить? — спитав Андрій.

— Ну як… — Мія засміялася. — Він за структурою дуже схожий на герпес. Я можу лише гадати. Ймовірно, ви всі вкриєтесь червоними крапинками. Або пухирями. Які будуть дуже свербіти.

— Це можна потерпіти. — сказала Сюзан. — Невелика ціна заради того, щоб зберегти світлий розум!

Наступного дня сироватка була готова. Її ввели всім присутнім на станції. І в цей час прийшло повідомлення, що зореліт "Персей" покинув зоряну систему і вийшов за межі геліосфери.

— Капітан вчинив некрасиво, кинувши нас тут, — сказав Андрій. — Вчинив як покидьок.

— Я б не стала його засуджувати, — сказала Сюзан. — Він не міг бути певним, що ми впораємося. Він діяв згідно з інструкцією. І не міг дозволити собі ризикувати й принести цей вірус на Землю і в колонії. Тільки уяви, щоб сталося на нашій планеті, якби він там поширився? Цивілізація б згасла протягом двох чи трьох років!

— Теж саме, що сталося тут. — Андрій зітхнув. — А тепер це наша планета. І ми будемо вирішувати, що тут робити.

— Невже ти хочеш застосувати нашу сироватку і вилікувати цих істот? — спитала Сюзан.

— В жодному разі! — вигукнув Андрій. — Таким чином ми дозволимо загарбнику та агресору перемогти. Ні, нам доведеться розробити вакцину. І знищити цих істот як носіїв вірусу. Бо інакше вони будуть загрожувати нашим нащадкам.

— А як же ті інженери, які випустили вірус? — спитала Сюзан. — Ти не будеш їм мститися?

— Мститися? — здивувався Андрій. — В жодному разі! Вони захищалися як могли. Ні, я гадаю ми зможемо з ними порозумітися. Після того, як розв'яжемо нагальні проблеми. Ходімо! Нам всім треба відпочити. В нас тут ще багато роботи.

— Гадаєш, в нас ще можуть бути нащадки? — спитала Геленка. — Після всього, що ми тут пережили?

— Гадаю, що так, — посміхнувся Андрій, беручи за руку дівчину-біохіміка. — І коли вони підростуть…

— Що ти їм тоді скажеш? — спитала Сюзан.

— Плодіться та розмножуйтесь і наповнюйте землю, — сказав Андрій. — Місця тут вистачить усім. Це наш новий світ, і кому як не нам його відроджувати? Пропоную вийти назовні й оглянути наші нові володіння.