Чужинці серед чужинців

Шестеро людей стояли на гребні високої скелі. Холодний вітер дмухав їм прямо в обличчя, маленькі сніжинки падали на їхню шкіру і танули, стікаючи по щокам, наче сльози. Але люди не це не зважали.

Над ними височіли засніжені вершини гір, під якими пливли важкі хмари, а внизу виблискувало величезне, ніжно-блакитне, вкрите тонким льодом озеро. В нього впадали вузькі, теж вкриті тонкою кригою річки.

— Нам вдалося запустити маленький ядерний реактор, — доповів Майкл. — Палива вистачить на три-чотири роки. Роботи закінчують збирати у печері першу теплицю для овочів. А далі на черзі — оранжерея. Щоправда, перший врожай ми з неї зберемо не раніше, ніж через вісімнадцять місяців.

— А ще резервуар для водоростей вже дав перший врожай, — повідомила Мія. — Отже, в нас буде білок для синтезу всякої їжі. Принаймні, гамбургери та смажену картоплю з грибами ми зможемо вже синтезувати.

— А коли ви зможете запустити інкубатор? — спитав Андрій.

— Ну не знаю, — Сюзан знизала плечима. — Я гадаю, ми не мали б з цим поспішати. — Навпаки, — заперечив Андрій. — Нам це треба зробити якомога скоріше.

— Тобі так не терпиться поняньчити маленьких дитинчат? — іронічно спитала Мія.

— Я б не проти. Бо природний спосіб займе забагато часу, — відповів Андрій. — А саме часу в нас може бути обмаль.

Мія знизала плечима.

— Поки що, не можу нічого сказати. Як тільки будуть створені всі належні умови.

— Ми мусимо створити ці належні умови якомога скоріше! — вигукнув Андрій. — Ми можемо деякий час ховатися в цих печерах. Але ті істоти ще сюди повернуться. Я в цьому впевнений. Питання лише — коли саме.

— Чому ти так переймаєшся? — здивувався Майкл. — Вони могли летіти сюди понад сотню років. І нові прилетять ще через сотню.

— Після їх першого нападу на планету минуло кілька століть, — відповів Андрій. — Я переймаюся, бо ми ніде не змогли побачити їхні кораблі.

— Їхні кораблі могли залишитися на орбіті, як наш, — заперечила Сюзан. — Вони могли втратити швидкість, впасти та згоріти в атмосфері, наче метеори, чи впасти як метеорити. І ви не відрізните їх від небесних тіл.

— Теоретично, це можливо, — сказав Андрій.

— А якщо їх посадили десь в степу, їх вже давно присипало пилом, і на них виросла трава, — зауважила Сюзан.

— Тоді, я зберу радіотелескоп та відправлю повідомлення на Землю, що з нами все гаразд. — сказав Майкл.

— Ти хотів сказати, на Тритон? — Андрій хмикнув. — А який в цьому сенс? Наше повідомлення летітиме тридцять років. А через дев'яносто років повернеться капітан Стівенсон.

— І його зустріне повідомлення, що з нами все гаразд, ми вижили, подолали вірус, — перебила його Мія. — Хіба це погано, зняти такий тягар з душі?

— Тягар? — перепитав Андрій. — Та він так кепкував з нас, що залишає нас тут…

— Він лише вдавав, що кепкує, — сказала Мія. — Бо він змушений був покинути нас тут. Він прийняв важке рішення, і діяв згідно з інструкцією. Він мусив так вчинити.

— Я бачила його очі, Андрію, — казала Сюзан, взявши його за руку. — У них був сум. І біль. Наче йому різали серце живцем. І він приклав всі сили, щоб не виказати цього, але очі не брешуть.

— І як ми назвемо цю планету? — спитав Майкл. — Ти не питав про це тубільців?

— На жаль, в нас зовсім не було на це часу, — відповів Андрій. — Щитковопикі взагалі з нами не розмовляли. А підземні інженери просто були раді здихатися нас з найменшими втратами.

— Тоді пропоную назвати її Алієнора, — сказав Майкл.

— З чого це? — здивувався Андрій.

— Ну так звали дружину президента Рузвельта, — посміхаючись відповів Майкл. — А ще королеву Алієнору Аквітанську, в якої було багато дітей!

— І до чого тут все це? — спитав Андрій.

— А до того, що ми тут чужинці, — сказала Сьюзен. — "Алієн" значить "чужий", "прибулець". А ми ж тут лише прибульці. Колоністи.

— Чужинці серед чужинців, — посміхнувся Андрій. — А що? Гарно звучить! Хай там як, що б тут не сталося, але пройде кілька поколінь, поки ми станемо тут своїми. Отже, прийми нас, матінко-Алієноро! Ми тебе не скривдимо! Ми будемо гарними і слухняними дітками, ось побачиш!