Казка про Снігову Королеву

Замерзло серце, стомлене журбою.

Його не зможу більше відігріти.

Тепер я владарюю над зимою,

А ти лиш вітер, що летить по світу.

Я королева, хоч і одинока,

Живу в палаці, наче у в'язниці.

Тебе любити це ще та морока.

І зберігати наші таємниці.

Сліди цілунків вкрило вічним льодом,

Зафарбувавши в колір туги тіло.

Цю "нагороду" не прибрати згодом,

І не розтопиш, щоб від них горіло.

А замість сліз посипались сніжинки,

Мої чуття ховаючи до болю.

І в формі кожної маленької крижинки

Застигло те, що було в нас з тобою.

Тебе чекати більше вже несила.

Куди ти дівся, вітре мій весняний?

Верни ту душу, що в тобі лишила,

Згадай як був безмежно раз коханий.