Мавка

Щойно вийшовши на вулицю, Болеслав ледь не потрапив під колеса — повз пронісся віз, завалений мішками. Слідом ще один, бризнувши чорною багнюкою на черевики. Болеслав відскочив, та ледь не збив якогось незнайомця у синьому каптані. Одразу почув:

-Диви куди лізеш, тупий бугаю!

Відступив розгублено.

-Дорогу! - рявкнула якась жінка у пишній довгій спідниці та короткій шубі.

Болеслав розгублено кліпнув.

Обходь! Бо місце є і праворуч, і ліворуч.

Тут його відтягнули за лікоть впритул до стіни. Жінка у шубі пройшла повз нього, високо задерши голову. Слідом за нею — ще якісь люди у різноколірних свитках. 

Болеслав здивовано озирнувся — дівчина все ще міцно тримала його під лікоть.

- Так людей багато. - пробурмотів зніяковіло він.

- Осінь. Ярмарок. Люди зібрали врожай, привезли на продаж. - тихо пояснила дівчина й відпустивши його руку, промовила: - Слідуй за мною.

І побігла брудною вулицею повз побілені кам’яні будівлі з високими чорними вікнами. Завернула у темний провулок, де смерділо тухлою капустою, а над головою телепалися на повітрі якісь ганчірки, розвішані на мотузках. Вибігла на охайну широку вулицю. Чиста блискуча бруківка,  свіжопобілені та розписані кольоровими фарбами масивні будівлі в кілька поверхів.

А до носа долинув аромат свіжого хліба. Хоч Болеслав і нещодавно поїв, все ж не відмовився б від шматочка солодкої випічки.

І раптово дівчина зупинилась, стомлено притулилася до стіни якогось будинку, і лице у неї стало зовсім білим.

Болеслав став поряд. Невдоволено озирнувся — через дорогу жовтіло велике, рясно розписане рум’яними хлібинами та пирогами вікно, над яким погойдувався дерев’яний крендель. 

-Ти їсти хочеш? - запитав Болеслав у дівчини.

Вона розгублено глянула на нього, ледь чутно вимовила:

-Та, ні, мабуть…

Але одразу чутно ковтнула. І бурштинові очі перелякано спалахнули.

Болеслав кивнув на дерев’яний крендель:

-Я хочу. Проведи мене.

І через мить вони опинилися у теплому залі. Болеслав мовчки кивнув дівчині на стіл у вікна, й попрямував до прилавка, де тихо сперечалися чоловік у фартусі з жінкою у червоному очіпку.

-Нам чаю і… - Болеслав глянув на розкладені пиріжки та хлібці, намудрив брови.

Опустив руку у кишеню штанів. Три копійки сріблом. Вистачить на два пиріжки й один чай.

Глянув на чоловіка та жінку — вони натягнуто посміхалися, косо дивлячись на простоволосу супутницю Болеслава.

-Мені один чай і два пиріжки. Солодкий та солений. 

-А вашій супутниці? - обережно запитала жінка.

-Це для неї. Я не хочу їсти. Дівчина голодна. І змерзла.  - суворо відповів Болеслав, намудрившись.

- Сідайте, зараз принесу. - кивнула жінка та з силою штовхнула у плече чоловіка в фартусі.

Той ледь не впав, зніяковіло посміхнувся Болеславу та повідомив:

-Три срібних.

Болеслав заплатив. Відійшов до столу. Присів. Перед ним стояв глечик із водою. Через мить жінка принесла чай у великій чашці, тарілку з пиріжками, та два стакани для води. 

-А це я не замовляв. - кивнув Болеслав на глечик.

-Вода безоплатно. - і жінка на мить затримала погляд на дівчині, яка низько схилила голову та опустила плечі.

-Якісь проблеми? - грізно запитав Болеслав.

-Може… я вам кофту принесу? - раптово запитала жінка.

-А? - здивовано підняла очі дівчина.

-Безоплатно. - просто додала хазяйка та не чекаючи відповіді поспішила геть. 

Болеслав кивнув дівчині:

-Їж.

-А ти?

-Я снідав.

Вона боязко простягнула тонку руку за пиріжком. Відламала маленький шматочок майже прозорими тендітними пальцями. Обережно поклала до рота. Ковтнула трохи чаю. Її щоки зарум'янилися. Ще шматочок. Ще ковточок. І очі заблищали. 

Болеслав гучно сковтнув. Дівчина боязко глянула на нього. Він почервонів. Спішно налив собі води. Ковтнув та відвернувся до вікна. Там помітив відображення своєї супутниці.

-Я наїлася… Другий не зможу з’їсти. - повідомила дівчина.

-Додому візьмеш. - не озираючись похмуро відізвався Болеслав, безсоромно роздивляючись відображення.

Яка чудова…

Вона нерішуче потягнулася до другого пиріжку. Але не доторкнулася, запитала:

-Скажи своє ім’я.

-Нащо воно тобі? - різко озирнувся він.

Дівчина зніяковіло понизила плечима. Сумно опустила янтарні очі.

-Болеслав. 

- Рогнеда. - відізвалась вона і знову поцікавилася: - А звідки ти?

-Здалеку… - він схрестив на грудях руки та одвернувся до вікна.

-А я місцева. - дівчина ковтнула чаю, — Я тут народилася… А де ти жив до острогу?

-Ніде. - похмуро буркнув Болеслав.

Вона відкинула розпущене волосся, відкривши тонку шию, рожеву щоку з трьома родимками в ряд біля акуратного вушка.

І тут у відображенні Болеслав помітив облізлого старого, який обережно підкрадався до їх столу. 

- Тобі чого? - суворо запитав Болеслав, повернувшись до старого.

Той винувато посміхнуся, глянув у сторону прилавка. Болеслав теж озирнувся — звідти перелякано виглядав чоловік у фартусі. 

-А ви, часом, не з острогу? Тобто, Мавчин ліс охороняєте? - запитав старий та покосився на куртку, в якій все ще сиділа дівчина.

-Ну? - кивнув Болеслав.

-А… 

-Тихо! - гукнув чоловік у фартусі. 

Болеслав знову озирнувся до прилавка — звідти вороже гаркнула жінка в очіпку:

-Відійшов від моїх гостей, падло!!!

Старий гордовито підняв голову, відізвався:

-Дурепа! 

Жінка вибігла з-за прилавка з якимось пакунком під пахвою:

-Що?! - і не чекаючи відповіді схопила старого за плече дірявого каптана та потягнула до виходу:- А ну звалюй звідси! Щоб я тебе не бачила!

А той, упираючись ногами, крикнув до Болеслава:

-Тут нечісток!!! Оселився нечісток!!! Скоро Мавка буде… Ой! 

Та жінка штовхнула його на вулицю, гучно хлопнула дверми, слідом ввічливо посміхнулася до Болеслава:

-Допився старий. Вигадую якусь дурню! Не звертайте уваги.

Та підійшла ближче, положила на стіл пакунок:

-Беріть. Кофта. Це для дівчини. 

І поспішила геть.

Болеслав глянув на Рогнеду. Вона побіліла, трохи нахмурила тонкі чорні брови.

-Бери кофту. - суворо кивнув Болеслав.

Дівчина здригнулася, спішно простягнула руки до пакунка, пригорнула його.  

- Ти казала, що можеш навчити читати. - нагадав Болеслав.

Й озирнувся назад — біля прилавка вже нікого не було. Знову глянув на Рогнеду й тихо, подаючись вперед, промовив:

-Мені потрібно навчитися читати. Я заплачу. Скажи скільки.

Вона розгублено знизила плечима. Пролепетала:

-Три срібних за урок… Це нормально для тебе? Може… 2 срібних… так… 2 срібних… але достатньо одного. Один! 

-Три. - похмуро кивнув Болеслав.

-Можемо завтра почати? - з надією запитала вона.

Він тяжко зітхнув — грошей у нього не було. Але, якщо попросити зарплату наперед… Здається, так можна робити… Тоді йому до самої зміни не втекти з цієї клятої роботи! Хоча… і так з неї не можна піти, бо є той клятий контракт, який при підписанні не зміг прочитати. 

Але глянув на прекрасну Рогнеду з бурштиновими очима та тонкою ніжною шкірою, до якої  так і хотілося доторкнутися! Але страшно, бо руки у Болеслава, немов з шершавого каменя, залишать рожеві борозни.

Зморщився. Насупився. І кивнув:

-Завтра. 

Вона радісно посміхнулася. Він теж скривився, показуючи великі криві зуби. 

Тут вхідні двері скрипнули.