Мавка

В кімнаті було жарко. Повітря — наповнене ароматом засушених ромашок, стало важким і густим. І нянечка відкрила б вікно. Але покосилася на лавку.

Вряд сиділо десять дівчат. Дев’ять — стрункі, тонкі, гладко зачесані, вишукані, з рівними спинами, з легкими посмішками, — старанно вишивали серветки. Кожна в сяйнистій сорочяі без вим'ятостей, у кодній охайно розправлені на колінах чисті фартушки. Десята…

Нянечка глибоко вдихнула.

Десята — низенька, маленька княжна Ждана — сиділа криво, постійно смикалася, тяжко зітхала та щось обурливо шепотіла. Її пишна картата спідниця вся була у якійсь білій ворсі. Рясна вишиванка — прикрашена великою жирною плямою на грудях. Курчаче золотаве волосся повисмикувалося з коси та стирчало на всі сторони. Фартух — десь загубила. Обличчя — похмуре. Червоні губи — надуті. І сині очі дивляться усюди та тільки не на пяльця. Тому навіть здалеку було видно, що робота виходила у Ждани жахливо. Секунда. Дівчина здригнулася:

-Сука!

І витріщилася на свій вказівний палець.

-Продовжуйте, княжна! - промовила до неї тонким голоском нянечка. - Старанна праця, лагідність і краса — наші головні чесноти.

Ждана ворожо блиснула очима. 

-Тільки у старанної хазяйки буде мир і порядок у домі. І тільки коли у вашому домі, княжна, буде порядок, то й у всьому князівстві буде панувати злагода. - продовжила нянечка.

Але Ждана підхопилась:

-Все! Я на-ви-ви-ше-ва-лася!

Слідом жбурнула свої п'яльці нянечці під ноги. Підлетіла до дверей. Розмахнулася тонкими ручками й стукнула маленькими кулачками, закричала високим противним голосом:

-Я хочу до саду!!!

-Сядьте й займіться справою як личить шляхетній особі!!! - рявкнула нянечка, підхопившись зі свого місця.

-Рот закрий і відчепись від мене! - огризнулася княжна та почала бити у двері наполегливіше. -Відчиніть!

- Погане дівчисько! Сядь на місце! - гупнула ногою нянечка.

Княжна озирнулася з люттю:

-Відчепись! І не смій мені наказувати! - і знову до дверей: - Відчиніть!!!

- Вас ніколи не випустять, якщо ви не завершите вишивку! Князь ясно сказав!

-Та плювати я хотіла! Якщо йому треба, хай сам і шиє!!! - проричала Ждана та до дверей: - Відчиняй-а-а-ай!!! 

У відповідь — тиша.

-А ну накажи їм відчинити! - озирнулась княжна до нянечки.

-Я не розмовляю з невихованими дівками. - холодно відповіла та й демонстративно звалилася в крісло, яке мало не розвалилося під вагою її тіла.

-Щоб ти лопнула. - прошипіла дівчина.

Нянечка глузливо хмикнула у відповідь. 

-А-а-а-а-а-а!!! - Ждана навалилася з розбігу на двері усією своєю незначною вагою.

Нічого! Навіть не скрипнули. 

Дівчата — компаньйонки боязко переглянулися. Нянечка кивнула їм — продовжуйте вишивати. 

-Потвори!!! Суки!!! Ненавиджу!!! Лайно!!! - волала десята. - Дістало!!! 

Раптово клацнув замок. Княжна відскочила. Двері відчинилися і на порозі виросла масивна постать старого князя у шитому золотом жупані. 

-Чого кричиш? - грізно пробасив він, нависнувши над маленькою, худенькою княжною.

Та розлючено проревіла:

-Я хочу в сад!

-Візерунок вишила?!

Дівчина швидко озирнулася у пошуках своїх п'яльців - вони валялися біля нянечки, яка, схилившись над шиттям, старанно намагалася приховати зловтішну усмішку. Княжна стрімко підбігла до неї, підняла свою роботу, і прошепотіла:

-Жирна свиня…

Маленька падлюка!!!

І нянечка обурено спалахнула. А дівчина вже простягнула п'яльці князю:

-Ось!  

-Що це? - презирливо зморщився він, схрестивши на грудях сильні руки.

Лайно собаче це! Не бачиш! Ця мала сволото взагалі розум загубила!

І нянечка обурливо зціпила губи. Бо ще мить і вона сама заволає на недолугу дівчину.

-Ти сліпий? Це ви-шив-ка! - рявкнула княжна.

-Це лайно собаче, а не вишивка. Сядь та виший новий візерунок, або вирушай до темниці. - незворушно промовив князь.

Який же він мужній…

І нянечка навіть відчула, що її щоки червоніють, а губи мимоволі усміхаються. Опустила голову. 

- Візьмись за роботу. - холодно промовив князь.

-Сам берись за роботу! Подобається?

Нянечка підняла очі — княжна топтала свої пяльця, як навіжена:

-Сам вишивай, якщо подобається!!! А Я не хочу вишивати!!!  Мені не подобається!!!

-Припини кричати! - рявкнув князь.

Княжна, що сили, стукнула його в пухкий живіт кулаком:

-Буду кричати!!! Не смій мені вказувати! Я буду!!! 

-У темницю! - скомандував князь, озираючись до дверей.

У світлицю влетіло двоє охоронців у срібних кольчугах. Вони підхопили княжну під руки. І її маленькі ніжки безпомічно зателепалися над підлогою. Вона заволала вже сивим голосом:

-Я не хочу в темницю!!! Там пацюки!!! Ні-і-і-і!!! Тільки не до пацюків!!!

Її винесли геть. Але її голос лунав і далі:

-Старий жирний козел!!! Я не здамся без бою!!! Тільки не до пацюків!!! Не до пацюків… дядечку… ти козел… пробач… суки… всі…

Князь тяжко зітхнув. Покосився на нянючку. Та привітно усміхнулася. Він ледь помітно кивнув у відповідь. Вона ще більше почервоніла. Та поспішила відкрити вікно.