Троянди в лісі

Слова, слова... лише форма огорнута літерами. А часто і того менше, красиве пакування для брехні. Якщо вірити тільки словам, ніколи не дізнаєшся правди про цей дивний багатогранний світ. Стільки напівтонів. Як важливо не випустити щось істотне, скрите на перший погляд - якусь дрібницю, яка відкриває двері до глибшого розуміння - погляд, довший ніж потрібно, особливий тон, контекст, іронію, барву. Думки, залишені поміж рядків.

Моя молодша сестра Ніка, здається, на відміну від мене, ніколи не сприймала слова серйозно. Вони були їй чужі. Говорити вона змалечку не поспішала. Аж в три роки прорвало її мовну греблю. Слова, на деякий час, виливалися з неї Ніагарським водоспадом. Та тривало це не дуже довго. Можливо, я, навіть, можу згадати перший випадок, коли вона відкрила для себе іншу форму спілкування - візуальну. Їй було роки з чотири. Як зараз пам’ятаю багряно-червоне татове обличчя, що розглядає свої свіжонаклеєні шпалери “прикрашені” фломастеровими візерунками Ніки. Це був величезний виклик батьківській витримці. Чому це сестра не отримала тоді прочухана? Чи вони відчули, що в них росте митець? Так це чи інакше, та натяк Ніка зрозуміла і надалі на стіни свою творчість не поширювала. Тихенько та старанно обмальовувала останні сторінки зошитів під час уроків. Лише історія і малювання чіпляли її за душу. Дивуюся, як вона отримала диплом.

От я сиджу тут, у порожній кімнаті своєї сестри, гортаю сторінки її візуального щоденника та відчайдушно намагаюся зрозуміти, що трапилося і чому. Намагаюся згадати. Як вийшло так? Невже її доля померти від рук маніяка десь у лісі? Оцей зошит з ескізами єдина тонесенька нитка, що натякає на події, що трапилися та що з’єднують її зі мною, минуле з теперішнім.

Краще я розповім усе спочатку. Я довіряю світу слів. Вони заспокоюють мене і дають надію. Надію, що не все так погано і що сестра жива. Між цими прикметниками, іменниками, займенниками я відчуваю себе у своїй стихії. Недаремно я навчаюся на четвертому курсі факультету журналістики. Ніка молодша від мене на три роки. Ми якісь дуже різні вийшли. Я бавлюся серед людей, насолоджуюся гомоном вечірок, дома мені останні роки не сидиться. Яскраве насичене життя гуртожитку приваблювало мене наче магніт і я переїхав до великого міста. Сестра стовідсотковий інтроверт, завжди існувала у своєму закритому світі. Де це бачено, щоб п’ятирічна дівчинка годину могла нерухомо роздивлятися незнайому картину або цілий день спостерігати за мурашником у дитсадочку у той час, коли інші діти гомоніли, кричали, бігали й стрибали на голові у вихователів? Ні, вона завжди відрізнялася від більшості. Не дивно, що коли вона виросла, то обрала для себе художню спеціальність - графіка. В академії вона вперше в житті знайшла людей подібних собі. От тільки, на відміну від мене, Ніка залишилася жити з батьками і їздила із нашого забутого Богом селища автобусом кожного дня. Марнувати три години на дорогу в день! Я б не витримав.

Навчання її не тривало так довго. Вона лише на першому курсі. Зараз середина жовтня. Бабино літо у розпалі. Останнє багряне листя колихається під сонним сонцем та стиглим небом. Батьки вирішили продовжити літо й поїхали на три тижні до Таїланду. Попросили мене частіше бувати дома. Сьогодні понеділок. Батьки повернуться в середу ввечері. Сестра зникла вчора, в неділю.