Частина 1 Розділ 1

Частина 1

Примітка: Слова, або фрази сказані іноземною мовою позначаються (*)

Розділ 1

Прохолодний ранок, що збудив все живе, починав розігрувати різними барвами. Сонячні промінчики тільки починали ковзати по сріблястому, білому снігу. Промінчики відбиваючись від нього робилися діамантовими.

Серед степу, по дорозі йшли троє чоловіків. Одягнені вони були в теплий одяг. На поясі в кожного було по шаблі. Один з них був високим, карооким з чорним, кучерявим волоссям. Його звали Микитою, але на січі звали його Білкою. Поряд з ним йшли ще двоє чоловіків його віку. Хлопець, який йшов по його ліву руку, був десь на голову нижчим. З блакитними очима й темно-русим волоссям. Звали його Дмитро. По праву руку Микити йшов чоловік з густими бровами, сірими очима й чорним волоссям, але крім шаблі він мав при собі ще пістоль, а звали його Святославом.

―Говорять, що в Османській імперії якийсь переполох стався, але деталі так ніхто і не знає. - сказав Дмитро.

― Я теж чув щось таке, але знаю про один цікавий слух. Говорять, що у султана був перший помічник. Султан йому дуже довіряв, а не так давно він зник. І, що найцікавіше, ніхто нічого не знає, де він, що з ним.- розповів Микита.

Святослав потер підборіддя замислившись над словами друга. Це явно зацікавило його друзів і Дмитро не витерпівши спитав:

―Ну розповідай! Зрозуміло, що щось знаєш.

― Чув, що він не звичайною людиною був. В одній із битв проти османських воїнів ми майже програли. Кажуть, що бачили цього радника там. Наші вже думали відступати як тут туркам різко не стало чим дихати. Нашим нічого, а вони корчаться від задухи. - розповідав Святослав.

― І, що ж було далі? - Микита намагався не виказати своєї цікавості, але вийшло навпаки.

― Що, що! Вони, прокляті, почули не ладне і почали тікати. Командир їм наказує: “Бийтеся, не поводьте себе як боягузи! Султан вас за таке не пробачить! Голову відрубає!”. А вони тікають. Тільки п'ятки й видно.

― Дивина та й годі!- ошелешено відповів Дмитро.

― Цікаво, хто той радник такий? І чому нашим допоміг?- промовив свої думки в слух Микита.

― Та й не кажіть. - додав Святослав.

― Гей, хлопці. Гляди, хтось під деревом лежить.- насторожено промовив Микита

― Де? - одночасно промовили Дмитро і Святослав.

― Та он, під дубом! Пішли, може йому допомога потрібна.

―Чи то розвідник чийсь.- з насторогою додав Дмитро.

Хлопці повільно, але впевнено підійшли до дубу. Під ним лежав хлопець. Якому було років 19. Темно-коричневе довге волосся заплетене у косу зав’язане стрічкою, та й блідий був як мертвець. Із одягу на ньому була лише порвана сорочка і легкі штани, він був слідах крові й бруду, наче після катувань. Декілька важких ран досі кровоточили.

― Чорт!- шоковано промовив Микита.

― Хто ж це його так! Шкода його, з такими то ранами вижити не можливо.- із співчуттям в голосі промовив Дмитро.

―Живий!- шоковано сказав Микита.

― Як живий? Пощастило ж йому. Вижив після такого, ще й ми проходили повз!- сказав Святослав.

― Піду, подивлюся, може ще когось знайду. Його рана ще кровоточить. Той, хто це зробив, може бути поряд.- Дмитро насторожився.

― Добре, а ми тоді його на січ віднесемо. Може вдасться врятувати.- промовив Дмитро.

― Ти далеко не йди. Ми не знаємо то одна людина була чи декілька. Диви, щоб нам і тебе рятувати не треба було.- жартівливо сказав Микита.

― Добре.

Микита обережно підняв хлопця отряхнувши його від снігу, щоб той зовсім не замерз. Незнайомець вже майже й не дихав, тому їм довелося поспішати. Січ була поряд тому вже через пів години вони були там.

― Гей, відкривай! Ми хлопчину знайшли! Майже мертвий!- окликнув вартового Дмитро.

Той почувши це швидко відчинив їм відповів:

― Неси його скоріш до лікаря! Щоб не помер!

Через п'ять хвилин вони підбігли до куреня. Він був великим, з нього то і сочився запах лікарськими настоянок і трав.

― Гей, лікарю! Відкривай! Ми хлопця пораненого знайшли, він вже майже мертвець!- крикнув Дмитро.

Двері швидко розчинилися і лікар сказав:

― Що ж ви стоїте, заносьте його й кладіть на ліжко.

Зайшовши Микита обережно поклав хлопця на найближче ліжко. Від чого незнайомець лише простогнав.

― А тепер йдіть звідси! Не заважайте. І повідомте про це гетьмана.- швидко промовив лікар і виставив їх за двері.

Одяг Микити був забруднений червоними каплями крові, які яскраво вигравали на одязі. Не знаючи, що робити далі, вони пішли до гетьмана, щоб повідомити про те що сталося.

Гетьман наказав вилікувати його, а як прийде до тями розпитати про те що сталося і хто його хотів вбити.

Тим часом лікар закінчив свою роботу. Він сказав до без свідомого тіла:

― Пощастило ж тобі. З такими ранами вижити, це великого коштує. Та і рани твої досить не звичайні. Декілька колючих ран, глибокі й не глибокі порізи по всьому тілі. Ще й на додачу сліди від батога. Про рану на шиї нічого не скажеш окрім того, що через неї ти мав померти. Та вижив... Ну, що ж, піду я, треба ще з деякими справами розібратись. Сподіваюсь поки мене не буде ти не помреш.

*―Я бачу, що ти як завжди в роботі. Зовсім не відпочиваєш. Ти дуже добрий, за цей мій брат тебе і цінить! Брат тебе кличе до себе, каже діло дуже важливе!- промовила струнка красуня в ошатному вбранні зі темним, кучерявим волоссям і сіро-блакитними очима.

"Невже знову збирається війна? Я, як не як, права рука султана... Сподіваюсь, що все саме так, не хотілось би потрапити в другий варіант"-подумав придворний. З темно-коричневим волоссям заплетеним в косу, яскраво-зеленими очима які відігравали барвами лісу. Для тої місцевості його шкіра була дуже світла. Одяг у нього був не таким вишуканим, як у леді яка стояла поряд і дивилася якісь його малюнки, але досить гарний.

*― З тобою все гаразд?- запитала дівчина.

― Так, вибач, задумався. - після невеликої паузи відповів хлопець.

*―Я піду... Не хочу примушувати султана чекати.

*― Щасти тобі.- промовила леді.

Як тільки він пішов. Кюсем потайки направилась до султана, але іншою дорогою.

Коли він зайшов до вишуканої зали він вклонився і промовив:

*― Вітаю вас. Чим я, ваш скромний слуга, можу вам допомогти?

*― Припини це, негайно! Ти повстанець! - зі злістю промовив чоловік який стояв поряд з троном султана.

Тільки тоді хлопець помітив, що поряд з ним стоїть його гарний друг. " Чорт, щось не так! Невже і справді сталося те чого я боявся?"- подумав він.

*― Ти мій гарний друг, але я повинен бути впевненими, що ти й справді не винен – промовив султан.

Він був величним чоловіком, мав майже чорне волосся і сірі очі. Його звали Рустем. Йому було 26 років. Він був тогочасним султаном Османської імперії.

*― До моїх вух дійшла інформація, що хтось з вас є зрадником. Ти моя права рука і я не хочу вірити, що це ти.

*― Це не можливо! Я повністю вам підкоряюсь як і чоловік який стоїть поруч зі мною.- промовив придворний, сподіваючись виправдати себе і свого гарного знайомого.

*― А ти, що скажеш?

*― Я завжди служив вам правдою і готовий покласти голову за це, але за мною і справді є гріх...

" Чорт, що ти таке кажеш! Невже... Ні, я повинен йому завадити!" Подумав про себе придворний.

Коли хлопець подивився на нього. В його очах ясно читалося “Нетреба”. За день до того вони розмовляли і він сказав, що готовий покласти за нього голову...

“Невже він все знав? Чому все повинно бути саме так! Невже, я не в силах нічого зробити?»- все питав, сподіваючись на краще, у себе хлопець.

*― Продовжуй.- промовив Рустем.

*― Одного разу я й справді пішов проти вас. Через закон який ви ввели. Я не зміг втримати себе.- з повною впевненістю промовив він.

*― Ваше високосте, але він зробив й багато гарних вчинків. Невже ви й справді позбавите його голови за одну помилку?- гарячково промовив придворний.

*― Ти зробив це, отже, повинен понести відповідальність за законом. Я не стану робити ніяких виключень. Тобі відрубають голову на світанку.- холодно відповів султан.

*― Я зрозумів. Нехай так і буде.

*― Проведіть його до темниці. І всі інші вийдіть я хочу поговорити зі своїм слугою на одинці.

Коли всі вийшли придворний досі стояв і не вірив, що його друг й справді помре. Його привели до тями слова султана.

*― Я знаю, що ви були гарними друзями, але я вже нічого не зроблю. І я знаю, що зараз ти попросиш зайняти його місце, але я відразу відповім, що не дам тобі цього зробити. - після невеликої паузи він продовжив. - Якщо хочеш я дозволяю тобі не приходити. До його темниці тебе не запустять. Так буде краще... А тепер можеш йти.

*― Я вас зрозумів- сказав він тихим, тремтячим голосом коли виходив із кімнати.

Леді яка все підслухала миттю підійшла до нього. І промовила:

*― Ти як? Мені дуже шкода.

*― Мені потрібно побути на самоті.

Повернувшись до кімнати, він підійшов до шухляди, там лежала вишукана стрічка. Коли його гарний друг подарував її йому він промовив :" В тебе таке довге волосся, а зав'язати якось гарно нічим. Тримай, це мій тобі подарунок, так сказати напам'ять. Хто знає, що станеться, але якщо я буду помирати одягни її на прощання" - тоді він відповів.- " Що ти таке говориш?! Це не краплини не смішно!"

" Якби я тоді знав, що й справді буду вимушений її одягнути"- подумав він.

На ранок він йшов до місця страти.

" Він полюбляв ранок... Так сильно, що і описати важко"-міркував придворний поки йшов туди.

Коли він прийшов він побачив як його друга виводили на центр дворику.

" Не думав, що він це запам'ятає. Його коса й справді зав'язана тією стрічкою"- подумав приречений до страти перед тим як стати на коліна.

*― Привести страту в дійсність.- наказним тоном сказав султан.

Коли сокира вже була над його головою він тихо промовив дивлячись на придворного:

*― Пробач...

Придворний встиг прочитати це на його устах. Свист сокири... І все, все...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.