Частина 1 Розділ 6

Розділ 6

Вони їхали вже декілька годин. Максим був попереду й іноді звірявся з мапою. Ян їхав позаду, задумавшись над ситуацією у якій він опинився. Тут до нього під’їхав Данило і заговорив:

- Нарешті видався шанс краще дізнатись про один одного. Не проти поговорити?

- Не проти.- спокійно відповів Ян.

Данило подивився на Максима, який саме звірявся з картою, а потім знову подивився прямісінько у вічі Яну.

- Що думаєш про нашого гетьмана?- наче перевіряючи Яна запитав Данило.

- Навіщо тобі це знати?

- Та,- протягнув він.- Проста цікавість.

- Він не погана людина. Це ти хотів почути?

Данило посміхнувся і відвів погляд.

- Він переніс поїздку на день після розмови з тобою. Що сталося?

Ян промовчав і поїхав швидше наздоганяючи Максима. Помітивши це Данило теж не став відставати.

- Ну що, розповіси?

- Якщо так сильно хочеш дізнатися, спитай краще у Максима. Я не збираюся це обговорювати.- холодно відповів Ян.

- Ну тоді не змушуватиму тебе. Що збираєшся робити в Києві?

- Дивні ти запитання ставиш. Нічого такого, я їду туди у справах.

- Ось як. Подобається на січі?

- Непогано, як повсюди. - сказавши це Ян знову прискорив коня. - Скоро вже буде темніти.- промовив він нарешті наздогнавши Максима.

- І справді. Значить пора шукати місце для ночівлі. Агов, Даниле. Наздоганяй, пора відпочити.

Вони їхали ще приблизно десять хвилин перед тим як зупинитися. Заїхавши в ліс хлопці від’їхали ліворуч і зупинились. У них вийшло знайти напрочуд гарне і зручне місце. З дороги їх було не видно, а якщо прийде ворог можна буде відбитися. Тим часом дерева закутали їх у своїх обіймах залишивши цю невеличку галявину для їх проживання. Вночі саме тут мав бути чарівний вид на зірки.

- Тут і зупинимося.- Максим задоволено посміхнувся.

Вони залізли з конів і прив'язали їх до дерев.

- Даниле, розклади табір, а ми поки знайдемо хмиз для багаття. – наказав Максим.

- Буде зроблено.- посміхнувшись відповів Данило.

Вони відійшли не дуже далеко, але літній, вечірній ліс заворожував і манив все глибше і глибше.

- Не будемо відходити далі, ще загубимося.

- Добре.

Недалеко вони побачили декількох зайців. Максим знову задоволено посміхнувся. Давно йому так не щастило. Подивившись на Яна він сказав:

- О, ось і наша вечеря. Залишилося тільки їх зловити.

Максим дістав пістолет і почав прицілюватися.

-Зачекай. Не витрачай патрони попусту.- зупинив його Ян.

Подивившись на Макса хлопець знову подивився в сторону зайців. Він направив руку в їх сторону і прошепотів:

- Яксар.

Після його слів зайці перестали рухатися. Максим від шоку теж завмер, але за хвилину оговтався і сказав:

- Гей, ти чого це магічиш! Тобі треба відновлювати сили, а мені патронів не шкода.

- Не хвилюйся. На таку маленьку тварину я багато сил не витратив.

- Такими темпами лікування займе більше часу, а це погано, що якщо на нас нападуть? – обурився Максим

- Добре, добре, буду менше користуватися магією, умовив.

- Ну, вечерю ти добув. Залишилося лише набрати хмизу. – задоволено відповів Максим.

- Піду знайду ще ягід.

- Невже отруїти нас збираєшся? - Максим сказав це жартома, посміхнувся і подивився на Яна.

- Якби хотів, зробив би це набагато раніше. Я знаю дуже багато отрут, які визначити дуже важко.

З обличчя Максима зійшла посмішка. Ян вперше так легко міг читати когось. Максим подібними його словами був дуже здивований. Хоча, Ян це сказав з такою серйозністю, що важко було зрозуміти жарт це чи ні.

- Тебе дуже легко прочитати.- Ян трішки посміхнувся, але він швидко прийшов у себе і посмішка зникла.

- Так це жарт був? Чи ти й справді збираєшся мене отруїти?- не відійшовши від шоку запитав Максим.

- Подивимося.

- Що ж. Не відходь далеко і постарайся повернутися до темряви.

- Добре.

Ян пішов в бік. Пройшовши близько десятка метрів, по густому лісу, він побачив кущ, на його гілочках виблискували червоні ягідки. Вони були схожі на краплинки крові, що звисали з гілочок і ніяк не хотіли падати. Ян підійшов ближче і зірвав одну краплинку. Почавши її розглядати він відразу зрозумів, що це ягоди смородини. « Вони повинні гарно підійти, а якщо я знайду ще й трави, то можна зробити нічогеньку страву»- подумав він. Набравши невеличку торбинку Ян пішов далі. Оговтався він від розуміння, що відійшов досить далеко, але більше нічого не знайшов. Розвернувшись він вирішив вже повертатися.

Вже починало темніти. Максим розпалив вогнище і почав жарити кроляче м'ясо. Ян вийшов з лісу.

- Ну що? Знайшов щось?- запитав Максим.

- Смородину.

Макс перевернув м'ясо. Данило підійшов до Яна і поклав руки на його плечі. Ян відсахнувся, підійшов до Максима і віддав торбинку з ягодами.

- Сьогоднішня вечеря досить гарна. М'ясу ще не довго залишилося жаритись. – посміхнувся Максим

Ян підійшов до дерева, за яке був прив'язаний його кінь, і сів під ним. Пройшло приблизно пів години. Стемніло, і лиш яскраві зорі та місяць освітлювали все навкруги, а потріскування вогню руйнувало тишу. Ян сидів заворожено дивлячись на зорі. При використанні дуже сильної магії очі світилися так само гарно і яскраво. Ян згадав про єдиний раз, коли це в нього вийшло. Ці спогади болісно вкололи його душу, адже були зв’язані з тим кого він ніяк не міг забути.

- Все готово, тримай. – підійшовши до Яна сказав Максим.

Ян обережно взяв страву у руки. Макс присів поряд.

- Над чим замислився?- неочікувано запитав Максим.

- Нічого, згадав про одну ситуацію.

- Он як.

Вони їли дивлячись на зорі. Повечерявши вони ще близько години сиділи спостерігаючи за прекрасним, зоряним небом.

- Яке видовище. Треба не забути загадати бажання.

- Так.

Максим подивився на Данила який вже спав.

- Гарно то як, згоден?- запитав хлопець знову подивившись на Яна.

- Згоден, і справді дуже гарно. - в очах Яна можна було побачити теж саме прекрасне, зоряне небо. В ньому можна було потонути, настільки воно манило до себе.

- Що ж, вже пора лягати спати. Завтра рано вставати.- оговтавшись сказав Максим.

Вони встали. Ян потягнувся.

- На добраніч.

Ян підійшов трішки ближче до багаття і ліг на зелену траву. Максим підійшов до коня і дістав звідти дві ковдри. Одну він кинув на Яна. Сам він ліг з іншої сторони багаття.

Ян перевернувся на спину і продовжив спостерігати за зорями. Він пролежав так близько трьох годин. Максим вже спав. Ян подивися на свою руку. « Як таке могло статися? За що він так зі мною? Ян, досить, візьми себе у руки! Ти зі всім розберешся. Треба хоч трішки поспати, але якщо то створіння прийде знову? Захистити я себе не зможу.»- думав хлопець.

- Ти чого не спиш?- сонним голосом запитав Максим.

Від неочікуваності Ян здригнувся.

- Не знаю. – відповів Ян подивившись на Максима.

- Хвилюєшся через те що воно може прийти знову?

Ян промовчав.

- Я сплю дуже чутко. Воно наносить справжні травми, так? Не хвилюйся, якщо щось станеться, я тебе дістану. Тобі треба поспати.

- Добре я постараюся.

Ян повернувся на бік і закрив очі. Він був досить втомленим і швидко заснув. Побачивши, що Ян нарешті спить Максим теж ліг спати.

Вже починало світати. На травинках виблискували крапельки роси. Сонячні промінчики ковзали по земній поверхні.

Ян проснувся. Багаття вже догоріло. Вставши, він дістав з сумки скляночку з ліками. Тоненьким шаром намазавши рану на шиї хлопець дістав дві пляшечки ліків і випив їх. Цього разу йому нічого не снилося. Ян з облегшенням видихнув вставши він підійшов до коня й дістав з мішка воду, зробив декілька ковтків, він поклав її назад, до мішка. Максим і Данило ще спали. Ян взяв трішки хмизу, який вчора знайшов Максим, й розпалив вогнище.

- Вже не спиш?- запитав Максим, який неочікувано опинився за спиною хлопця.

- Ти дуже тихо ходиш. – зле буркнув Ян.

- Вибач не хотів налякати. – хлопець посміхнувся.

- Наступного разу, думай. Я ж можу і ніж тобі в шию засадити.

- Буду мати на увазі. -Максим посміхнувся і підійшов до ще сплячого Данила.- Підйом! – крикнув він.

Данило підскочив і сонним, наляканим голосом промовив:

- Що сталося? Вороги поблизу?

Максим розсміявся.

- Знову ти зі своїми жартами. Так і від страху померти можна!

- Не думаю, що ти від цього помреш. Ти занадто натренований.

- І не кажи. Що ж ти кожного разу мене так лякаєш?! Скоро ти мені в кошмарах снитися будеш!

- Я тобі ще не снився?- Максим мовчав декілька секунд поки Данило пилив його поглядом.- Хм... Я думав, що вже давно снюсь тобі в кошмарах. Ну означає, що ти вже занадто звик, щоб це було кошмаром. Отже, я можу продовжувати!

Данило болісно на нього подивився. Було видно, що йому це вже осточортіло, але Максиму він прямо про це не казав.

- Нам пора виїжджати?- запитав Данило.

- Ти правий. Що ж, збираймося.- відповів Максим.

На збори вони витрати декілька хвилин. Вони поїхали далі. Дорога була ще досить довга, але хмарна погода і невеличкий вітерець рятували їх від спеки. Максим збавив швидкість і під'їхав до Яна.

- Як спалося?

- Краще ніж минулої ночі.

- Радий за тебе. Ліки, вони допомагають?- невпевнено запитав Максим.

- Болі вже немає і говорити можу спокійно. Цього думаю вистачить. Мені ж знадобиться приймати їх все життя, чи не так?- спокійно запитав Ян.

- Сподіваюся, що ні, але є і такий шанс. Скоріш за все впродовж декількох місяців ти повністю вилікуєшся.

- Он як.

- Не втомився? Може зробимо привал?

- Я в нормі, але якщо хочеш можемо зупинитися.

- Ти впевнений, що з тобою все гаразд? Ми встали досить рано. Ти пів ночі не спав.

- Впевнений. Не хвилюйся за мене. Я набагато сильніше ніж ти думаєш.

- У мене склалося таке відчуття, що ти рахуєш себе витривалішим за мене.

- Так і є.

-Ну, що ж, тоді наздоганяй. Даниле, давай, пришвидшуйся.

Макс прискорив коня. Ян поїхав за ним. Він наздогнав його, але не переганяв.

- Хлопці! Чому ви так прискорилися. Зачекайте!- крикнув їм у слід Данило.

Але його не слухали, темп ніхто і не збирався збавляти. Наздогнавши Максима Ян трішки зменшив швидкість, щоб не перегнати його, адже дороги він не знав.

- Так швидко наздогнав. Я думав, що встигну від'їхати трохи далі.

Ян подивився на нього, а за тим обернувся. Позаду їх намагався наздогнати Данило, але у нього це виходило вкрай погано. Проїхавши вже досить велику частину запланованої дороги вони сповільнили свій рух. Нарешті наздогнавши їх Данило мовив:

- Ви чого так рвонули? Я думав, що ніколи не вийде вас наздогнати!

Максим розсміявся.

- Треба їхати далі, ми ще не проїхали запланованого на день.- спокійно відповів Ян.

- Яне! Не думав, що ти такий жорстокий, он Данило вже ледве у сідлі тримається! Нам і справді треба відпочити. Зробимо невеличку зупинку.

- Нарешті! Я вже не можу їхати!- сказавши це Данило прямо таки засяяв.

Зупинившись вони дістали ягоди, які вчора зібрав Ян. Зараз їх смак був набагато яскравіший і приємніший. Ягоди ніби тали в роті розкриваючи різноманітність смаків. Пробувши там близько години вони поїхали далі. Ще через п’ять годин починало темніти. Зупинившись і розбивши табір хлопці готувалися до сну.

З самого ранку вони поїхали далі й вже через шість годин хлопці заїжджали до Києва.

-Яне, чому ти досі плачеш?

Надворі був вечір, місяць виблискував у вікні. Свічка наповнювала кімнату жовтогарячим світлом. Вся сім’я намагалася заспокоїти маленького хлопчика, який сидів на пічці звісивши ноги. Його очі були наповнені слізьми. В них можна було прочитати біль, страх і відчай. Батько підійшов до пічки й взяв хлопчину на руки.

- Скажи мені, синку, чому ти так сильно не хочеш додому?

- Там… Там… Мама, вона приходить, коли задувається свічка. І… І… тягне до мене свої руки, звучи мене за собою. Вона ж не забере мене?

- Її вже немає… Вона не зможе тебе забрати.- зі сумом у голосі відповів батько.

- Знаю,- сумно відповів Ян.- Але я все одно не піду! Не піду! Там дуже, дуже страшно!

Підійшовши до маленького Яна дідусь погладив його по голові й мовив:

- Ну якщо вона з’являється тільки, коли темно, то просто не будемо тушити свічку.

Хлопчик шморгнув носом і подивився заплаканими очима на дідуся.

- Я не хочу спати там…

Його старший брат зняв його з рук батька і посадив собі на шию.

- Якщо ти будеш спати зі мною буде не страшно?

- Не знаю.- Ян нарешті почав заспокоюватися.

Зібравшись вони нарешті попрямували до будинку. Дорога займала близько п’яти хвилин. За цей час Ян досить вимотався і вже майже засинав на руках у Дем’яна.

Батько зайшов до будинку першим і запалив свічку. Старший зайшов в середину і поклав Яна на піч.

- Батьку, може й справді він щось бачить. – схвильовано сказав Дем’ян.

- Хто його знає. Він ще такий малий, а вже майже не посміхається. За що ж з ним так долю.- болісно відповів батько.

- Не хвилюйтеся. Я впевнений, що йому стане краще. – посміхнувшись заспокоював батька Дем’ян.

- Сподіваюсь. Лягай спати, вже пізно.

- Добраніч.

Лігши біля маленького брата він притиснув його до себе і поцілував. Вони заснули досить швидко. Батько сів на стілець і дивився у вікно на зорі які сяяли в небі немов діаманти.

Просидівши там декілька годин і перевіривши чи сплять діти він затушив свічку. Влігшись він заснув.

Глибока ніч заворожувала своєю тишею. Малюк проснувся від дивного звуку і побачив свого сплячого брата. Сівши, він подивився в глиб кімнати. Світло місяця і зірок розсіювало її темряву. Холод пробіг по його тілу. Кроки почулися з темряви коридору. Голос його матері знову почав звучати в кімнаті. Двері в коридор почали відкриватися самі по собі. З-за них визирала рука, яка освітлювалася холодним світлом місяця. Він почав плакати й будити брата.

- Яне, що сталося?- сонним голосом мовив хлопець, але побачивши заплаканого братика він підскочив і обійняв його - Що сталося! Ти чого плачеш?

Почувши голос сина батько теж проснувся і запалив свічку. Підбіг до дітей. Маленький Ян плакав і все ніяк не міг заспокоїтися. Очі малюка дивилися в вікно.

Він бачив там лице матері, яке моторошно посміхалося і дивилося на нього. Показавши пальцем в сторону вікна він тремтячим голосом сказав.

- Матінка.

Батько миттю повернувся, але нікого там не побачив. Він став між сином і вікном і почав гладити його по голові намагаючись заспокоїти. Пройшла вже майже година, а заспокоїти Яна ніяк не вдавалося.

- Дем’яне, залишися з Яном, а я піду до діда.

- Добре, батьку.

Він миттю вибіг з хати та з усією швидкістю побіг до батьківської хати.

- Братику. Вона ж мене не забере?- налякано запитав Ян.

- Звісно ж ні, я тебе захищу від неї.

- А якщо вона буде сильніша?

- Не хвилюйся, я поряд.

Хлопчик почав заспокоюватися, але раптом він знову зазирнув у вікно. Там все ще було лице матері. Його очі знову наповнилися слізьми й він ще сильніше пригорнувся до брата.

- Що сталося?

- Вона, вона все ще там! Так, так страшно посміхається!

Хоча Дем’ян і не бачив її, але по його тілі пробіг мороз.

До хати забігли батько і дід. Оглянувши будинок дід попросив Яна розказати, що саме сталося, після розповіді він уточнив:

- Вона ще тут?

- Так, ось там, за вікном стоїть. – вказуючи на вікно відповів хлопчик.

Оглянувши дітлахів дід зрозумів, що щось тут не так.

- Ось як зробимо… Ви, поки що поживете у мене. А там розберемося, пішли.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.