Частина 1 Розділ 5

Розділ 5

Ян знову опинився у старому будинку. Після смерті матері він боявся знаходитися там, коли ставало темно. Цей страх і досі не покинув його.  Від вигляду старої кімнати йому стало, якось ніяково. Він сидів навпроти печі й дивився прямісінько у темряву коридору, вона ніби кликала, манила його. Яна заспокоювало тільки одне, він не побачив тіла матері, коли все ж наважився подивитися вглиб кімнати. Місячне світло, яке проривалося через маленькі віконечка, заморожувало кімнату і сіяло страх в його душі

 Він встав зі скрині. В дитинстві він любив там сидіти, коли спостерігав як мати вишивала або готувала вечерю. Зібравшись з силами й трохи заспокоївшись Ян направився до коридору. Страх окутав його тільки но хлопець ступив крок у його темряву. Він усім нутром відчував, що за ним хтось стоїть. Хоча він і розумів, що це лише сон, але краще від цього не ставало. Обернувшись він нікого за собою не побачив. Видихнувши він підійшов до дверей, щоб вийти з дому, але вони були замкнені. “Чорт, хоча на що я міг сподіватися? Треба спробувати прокинутись!”- подумав Ян. Тут він почув дивний звук з кімнати, серце замерло. Його обуяв дикий страх. “Давно я такого не відчував… Треба заспокоїтись. Вона вже давно мертва, а її дух упокоєний. ” -  різко розвернувшись думав хлопець. Він хотів піти до кімнати, але тіло ніби закам’яніло.

― Яне…- почувся знайомий йому голос з кімнати. Він був дуже тихим і майже не чутним, але Ян гарно пам’ятав його.

― Як?- він промовив це пошепки. Його душа ніби провалилася крізь землю.

Ян швидко підбіг до дверей, які вели до кімнати. Вони були відкриті. Перед ним висіло тіло матері з відкритими очима, які холодно, бездушно, але ніби люблячи дивилися на нього. Хлопець почав тремтіти. Він повільно зробив крок назад. “Я точно пам’ятаю, що її очі були закриті!”- кричав сам собі Ян. Хлопець не одразу помітив туман, який окутував кімнату. Він був темним, від нього ставало так холодно, що Ян на мить засумнівався, що це сон.

В мить її рука піднялася, тонкі пальці торкнулися мотузки й вона обірвалася. Тіло з грохотом впало на холодну підлогу. Цей звук відбився у душі Яна ще сильніше розкриваючи стару рану. В далекому дитинстві. Він відступив ще крок назад. Більше відступати було нікуди, він уперся спиною у стіну. Тіло його матері почало вставати.

― Синку… Чому ти мене боїшся? Невже я така страшна? Я така скучила.- ніжно спитала вона.

Перед ним і справді стояла його мати. На ній було біле плаття, яке було підв’язане червоною стрічкою, тільки виглядало воно так ніби й справді з мертвого зняли. Все в землі, а спідниця порвана. Її каштанове волосся спадало на плечі, блакитні, скляні очі ніжно дивилися на хлопця, але було в них щось дивне. Ян не розумів, що саме, але точно знав одне це - не вона. Її шкіра була бідою, майже білою. На шиї виднівся слід від мотузки.

― Це тільки сон! Ти вже давно померла!- кричав Ян.

Інтуїтивно Ян почав шепотіти закляття, яке розганяє сновидіння, але воно не працювало. “Закляття може не діяти тільки якщо… Це і справді дух, але мою мати упокоїли! Тоді Як?”- думав він.

― Що ти таке!- зле викрикнув Ян.

― Синку, ти що, не бачиш? Це ж я.

Її очі ніби свердлили його душу не залишаючи йому можливості втекти або приховати щось. Вона посміхнулася, але не це було не схоже на людську посмішку. Посмішка з кожною секундою ставала все ширшою і ширшою. “Чорт, темний дух, а може і закляття мага. Що це за чортівня! Ця посмішка вона не людська! Що ж воно таке. ”- налякано мислив він.

Тіло Яна ніби закам’яніло, туман почав окутувати його сковуючи рухи. Жінка почала наближатися до нього з посмішкою, яка розпливлась вже на половину обличчя.

Ян почав шепотіти захисне закляття. В ту ж мить вона опинилася перед ним і взяла його за горло. Хлопець намагався дихати, але нічого не виходило. Голос жінки крехтів, а місцями проривався схожим на голос матері.

― Ти не втечеш! Зі світу мертвих немає виходів!

― Х…хто ти…- ковтаючи повітря запитав хлопець.

Ян промовив це майже шепотом, голова починала дико боліти, а в очах темніло. Почувши його вона закинула Яна до кімнати. Впавши на підлогу він болісно закашляв. Тіло боліло, а дихати було важко. Ян корчився на підлозі тримаючись за горло і ковтаючи повітря. Хлопець перевернувся на спину і подивився у дверний роз’єм. Істота повернулася до нього обличчям і повільно йшла в його сторону. “Що це за сила!” – не розумів він.

Голос істоти різко пом’якшав і вона сказала:

― Синку, це ж я. Я так сильно скучила, але нічого скоро, скоро. Хи-хи-хи.

Її лице знову розпливлась у посмішці, а сміх змушував душу тремтіти.

― Ти будеш моїм! Ми знову будемо разом! Я заберу тебе, туди звідки немає виходу!

Вона знову опинилася біля нього і почала душити. Ян через силу викрикнув.

― Дореус!

Істоту відкинуло і все почало трястися. Це було закляття, яке відганяла всіляку нечисть. Ян зробив два болісних ковтки повітря і тільки після цього зміг відновити більш менш нормальний ритм дихання. Рана на шиї почала дико боліти.

― Я ще повернусь! Наступного разу, я заберу тебе!- кричала йому вона.

Після цих слів він прокинувся у холодному поті. Ян відразу прошепотів захисне закляття. Приставши хлопець подивився в вікно, на вулиці було ще темно. Вставши він запалив свічку. Яскравий вогник ніби танцював на його столі. Разом з ним Ян направився до дзеркала. На шиї виднілися сліди від рук. “Як воно мене знайшло? І що воно таке?”- думав він. Через декілька хвилин сліди зникли. Він поставив свічку і сів перед дзеркалом. Ян досить довго просто сидів дивившись на себе. Коли почало світати хлопець задув свічку і випив ліки.

Через декілька годин почувся стукіт у двері, то був Максим.

― Можна?

― Так, заходь.

― Ти в порядку?

― Так, а що?

― Просто питаю. Виглядаєш насторожено.

― До мене щось уві сні приходило. Воно виглядало, як моя мати, але це була не вона.

― Може то був просто кошмар?

― Кошмари на тілі слідів не залишають.

― Що ти маєш на увазі?- спитав Максим на що Ян вирішив промовчати.- Я повинен знати!

Ян подивився на Максима думаючи: “розказувати чи ні?” Це могло нашкодити, але якщо не розказати, може статися щось гірше.

― Воно може наносити реальні травми. Після того, як я прокинувся, на моїй шиї деякий час залишалися сліди від рук. Також якби я не промовив закляття скоріше за все, був мертвий. Поки я не можу зрозуміти що це, але я спробую розібратися.

― З тобою точно все добре, може сходимо до лікаря?

― Все добре, але останні її слова все не дають мені покою… Вона сказала, що наступного разу точно мене дістане.

― Он як…Тоді нам треб виїхати до Києва раніше. Якщо ти не маєш сил сам зробити захисне закляття то інші маги тобі допоможуть. Збери необхідні речі. І ось. - Максим кинув Яну сумку. - Це тобі.

― Дякую.

Ян почав розглядати її. Вона була із твердої шкіри темно-коричневого кольору. На передній частині був орнамент схожий на квітку. Робота була дуже вишуканою, ця сумка точно коштувала дорого. Перевернувши її він побачив великий, ошатний дуб, яке теж було зроблено дуже гарно. Ремінець було прикрашений орнаментом.

Ян вдячно посміхнувся і поклав туди ліки та контракт. Перекинувши сумку через плече хлопець підійшов до дзеркала. Він видихнув, щоб розслабитися. Те марення вже майже перестало його турбувати. Взявши зі скрині запасний одяг і поклавши його до невеликого мішечка він вийшов з дому.

Біля конюшні стояли Максим і Данил. Вони про щось розмовляли. Максим повернувся і помахав Яну рукою.

― Я бачу, що ти вже готовий. Я наказав приготувати твого коня до поїздки.- Максим дістав карту і сказав: - Ось ми, а ось Київ. По дорозі ми зробимо щонайменше дві стоянки. Першу ось тут. - він показав на точку десь у районі степу. - А другу тут. - друга точка була посеред лісу.

― Вся дорога займе десь два дні. Далі будемо дивитися по ситуації. В Києві ми будемо декілька днів. Через десять хвилин виїжджаємо.

Коли Максим пішов, Данило дивлячись на Яна посміхнувся. Запанувала неприємна для обох тиша. Тут підійшов лікар і заговорив з Яном:

― Яне я б хотів поговорити. Пішли, відійдемо. - Ян кивнув, вони відійшли на декілька метрів і лікар продовжив: - Дорога буде довга, тому треба буде краще слідкувати за шиєю. Тримай, ця мазь на травах. Вона буде зменшувати дискомфорт і пришвидшить загоєння. Наноси її тонким шаром один раз в день.

Він протягнув йому невеличку скляну пляшечку. В ній була досить водяниста мазь, білого кольору.

― Дякую вам.

― Будь ласка, щасливої дороги.

Лікар пішов до куреня. Підійшовши до свого коня Ян дістав з мішечка яблуко і дав йому. За тим хлопець майстерно сів у сідло. Максим під’їхав до нього на коричневому коні.

― Ти точно в нормі? Може краще спочатку до лікаря?

― Я з ним тільки но розмовляв. Я впевнений, якщо було б щось серйозне, він би не дозволив їхати.

― Що ж тоді добре.

― Ну що, їдемо, хлопці?- Данило під’їхав до них на білосніжному коні.

― Поїхали.- сказавши це Максим посміхнувся.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.