Частина 1 Розділ 7

Розділ 7

― Ми зупинимся у мого друга. Він живе на окраїні міста.- сказав Максим подивившись на Яна.

― Тут і розділемося.

― Яне, де ти збираєшся ночувати?- спантеличено запитав він.

― У свого знайомого.

― Он як, ну добре.

― Ти пам'ятаєш як туди їхати? Може тебе провести?- запитав Данило під’їхавши ближче.

― Так. Коли ми виїжджаємо назад?

Максим глянув на сонце, ніхто не зрозумів навіщо він це зробив, а потім зачекавши деякий час відповів:

― Через два дні зустрінемося на цьому місті.

― Добре, до зустрічі. – швидко відповів Ян і направився вглиб міста.

Максим провів хлопця поглядом, а потім махнув рукою Данилу і вони попрямували в іншу частину міста.

Ян проїжджав головний ринок. В повітрі літав запах фруктів, овочі, свіжого м'яса і риби, але серед всього найбільше виділявся запах свіжого, випеченого хліба. В один момент хлопець помітив чоловіка, який торгував чимось у пустому перевулку. Пригледівшись Ян помітив, що перед ним лежав шматок тканини, а на ньому всілякі вироби з металів, каменів та декілька книг. Одна з них зацікавила хлопця, він заліз з коня, прив'язавши його біля будинку, за тим підійшов і взявши книгу він зрозумів, що це і не книга , а невеличкий щоденник. Розгорнувши його він побачив гарно виведені букви. Людина, яка писала в ньому явно була не бідною і мала багато вчителів.

― Вас щось зацікавило, юний пане? - голос чоловіка прозвучав дуже твердо, неначе скеля звалилася на Яна під тиском його голосу.

Чоловік підняв очі на Яна і встав з підлоги. Тоді хлопець зміг роздивитися його детальніше. Це був бородатий чоловік з коротким волоссям кольору чорнозему і з очима відтінка темного дерева. Статура у нього була дуже міцною. Він був вищий від Яна десь на голову. Одягнений в пращ з капюшоном, сіру кофтину, темні штани і високі черевики. На його поясі висів ніж.

― Ти чого це? Язика проковтнув?- суворо запитав він від чого Ян навіть попятився назад.

― Ні, вибачте. По чому ця книга? – прийшовши до тями запитав він.

― Три гроша.- швидко відповів він

― Чому ви продаєте ці речі в провулку? Сюди майже ніхто не заходить та й навіть не дивиться.

― Ви ж помітили. Не всі здатні зрозуміти істинну ціну мого товару.

― У вас тут є магічний артефакт.- помітив хлопець.

― Ти явно не звичайна людина. Знаєш, не всі можуть це зрозуміти.

― Що ви. Я всього лише проїжджий.

Чоловік посміхнувся. Хоча він і був досить суворим, але посмішка в нього була привітна і ласкава. Завдяки ній Ян відчув себе набагато спокійніше, але все ж був обережним.

― Ти не маг часом?- запитав чоловік.

Від цого Ян насупив брови і насторожено подивився йому у очі. Але за декілька секунд він прийшов до тями і зробивши безтурботний вираз обличчя спокійно сказав:

― Що ви. Що ж, ось три гроша.

― Приходьте ще, у мене є багато чого цікавого.

Поклавши книгу в сумку Ян відвідав коня і поїхав далі. « Якийсь дивний чоловік. Має магічні артефакти й продає ті надто дешево. Все ж подібні речі у інших коштували набагато дорожче. Знає про магів... Пізніше розберуся. Не думаю, що варто думати про це зараз.» - думав Ян. Проїхавши ще з декілька десятків метрів він потрапив до вуличок які привели його до ошатного будинку. Злізши з коня він підійшов до дверей і постукав. Йому відкрила дівчина. І змірявши його поглядом запитала:

― Добрий день, що вас сюди привело?

― Я хочу побачитися з паном Олександром.

― Ви записувалися?

― Ні, я його товариш.

― Яне? Невже це і справді ти?- Ольга швидко вискочилла з-за спини дівчини і міцно обійняла хлопця.

― Прошу, заходьте. Я накажу зайнятися вашим конем.- вона швиденько вклонилася і розгублено відійшла, пропускаючи гостя і Ольгу всередину.

Перед ним стояв гарний друг його брата який тільки но спустився з другого поверху. Високий чоловік з світло русим волоссям і блакитними очима стояв у драбини опершись на неї і посміхався Яну. Він був вдягнений в ошатне вбрання. Яке гарно підкреслювало його статус не тільки у світі магів, а й світі людей.

― Не гарно розмовляти у дверей. Підемо до мого кабінету.

Дівчина відпустила хлопця помахала в знак того, що їй вже час іти. Вона завжди так робила. Нічого не говорила і просто тікала. Ян з Олександром піднялися по сходам на другий поверх і пройшли декілька кімнат по коридору. Чоловік відкрив двері і запросив Яна до одного з приміщень.

― Сідай. Хочеш чогось випити?

― Просто воду, якщо можна.

― Мілано, принеси нам води! – наказав Олександр дівчині, яка прибирала в коридорі, і зачинивши двері він сів напроти.

― Ми всі так хвилювалися, коли ти зник! Твій брат ніби з розуму зійшов. Що сталося, звістки ці рани?

― Я занадто розслабився і через це програв. За рани не хвилюйся. Вони мене не турбують.

― Он як.- спокійно, але все ще хвилюючись за Яна сказав він.- Я напишу листа твоєму брату. Наскільки ти тут?

― На два дні.

― Залишайся в мене. Зараз тебе кудись відправляти на одинці не хочеться. Можливо ті люди, які з тобою це зробили, ще не заспокоїлися. За свою безпеку не хвилюйся. Всі, хто у мене працюють надійні. Я перевіряв. Розкажи, що відбувалося і як ти вижив?

Ян розповідав про все те про що наважувався. Про нечисть, січ, Максима, лікарню, Рустема. Ця розповідь тривала декілька годин. Найважчими були спогадами про того за ким він слідкував і допомагав. Все ж з султаном вони були знайомі вже не мало років і його вчинок досить сильно задів хлопця. Ці спогади все ще нили всередині, але хлопець швидко викинув їх з голови. Рустем поставив крапку в їх дружбі, а значить Ян повинен був погодитися з його рішенням і забути його.

В цей момент до кімнати зайшла служниця. Вона поставила на невеличкий столик дві склянки з водою, вклонилася і поспішно вишла з кімнати. Почекав хвилину Олксандр продовжив:

― Он як... Значить він щось підозрював.

― Ти про що?- зробивши ковток води запитав Ян.

― Не так давно до мене прийшов Дем’ян і попросив передати тобі це.

Він простягнув оберіг. На ниточці висів фіолетовий камінець. Він мергтів на сонці нагадуючи краплинки роси, які зранку з’являлися на квітах.

― Він передав мені його декілька днів тому. Сказав, що він повинен тебе від чогось захистити. Можливо він мав на увазі ту саму нечисть?

― Хто його знає. Не думаю, що існує щось про що брат не знає, або хоча б не здогадується.

Підійшовши до Яна Олександр одягнув амулет йому на шию.

― Він випромінює занадто багато енергії як для його розмірів.- зауважив Ян.

― Це аметист. Він є дуже сильним каменем для магії. За допомогою нього роблять найсильніші амулети. На ньому явно захисна магія найвищого рівня. Тому і стільки енергії.

― Так і думав.

― Що ж, вже пізно. Підемо повечеряємо, а за тим я проведу тебе до кімнати.

Спустившись на перший поверх вони повернули на ліво до ошатної, великої зали. Там стояв великий стіл розрахований приблизно на п'ятдесят осіб. Вони сіли на різних його краях і слуги принесли їм по тарілці печерного картоплею з овочами.

― Ти з дитинства полюбляв печену картоплю. Я подумав, що тобі сподобається така вечеря .

― Дякую, мені дуже приємно, що ти про це згадав.

Через хвилину внесли по келиху червоного вина.

― Це вино дуже приємне на смак. Давно я не пив подібнго! Де ти його дістав?

― Не так давно декілька десятків бочок привезли до Тріони. Зміг вихватити бочку. Я дам тобі трішки, коли будеш їхати назад.

― Дякую.

― Я попросив поставити захист на твою кімнату - можеш не хвилюватися за безпеку.

― Ти все ще рахуєш мене маленьким хлопчиком?

― Ну тут я і справді нічого не зможу зробити. Ти завжди для мене ним залишишся. – сміючись відповів він.

За пів години вони вийшли з залу і пішли на другий поверх. Повернувши по коридору вони пройшли декілька кімнат. Олександр відкрив шості двері з права. Кімната була просторою. Все необхідне було там тому Яну не було різниці до чогось ще.

― Все підходить.

― Так, все просто чудово.

― Ну тоді я тебе залишу. Моя кімната напроти. Якщо щось станеться, іди до мене. Добраніч.- він посміхнувся.

― До завтра.

Ян був дуже втомленим. Голова боліла, хотілося спати. Поклавши речі він переодягнувся і заснув як тільки голова торкнулася м’якої подушки.

Вулиця була освітлена місячним світлом. Відчуття спокою поглинало душу и занурювала її в невиданий спокій. Чоловік пересувався по вулиці. Його силует, який був злегко освітлений, гарно виділявся на фоні будинків. Одягнений він був у темну накидку з капюшоном. Пройшовши декілька метрів він оглянув територію навколо себе упевнившись, що його ніхто не переслідує він зайшов до темного перевулку. Ставши на коліно він мовив:

― Я прибув великий візиру. – за тим він встав, але очі не підняв.

― Ти дізнався все про що я просив?

― Так. Ви були праві, він вижив. Його знайшли козаки і вилікували також він явно в гарних відносинах з гетьманом. Це може завадити вашим планам.

― Ось як… Що на рахунок його сили?

― Я не зміг дізнатися цього точно. Він не використовував її ні разу за час слідкування, але він пішов до сильного мага. Тому я думаю, що вона або занадто слабка, або він її втратив.

Чоловік стоячий у стіни. Вислухав його слова і посміхнувся.

― Непогано... – тихо прошепотів він сам собі.- Що на рахунок того гетьмана?

― Він гарний полководець. Для свого віку він здобув дуже багато перемог. На січі його дуже поважають.

― Як він відноситься до мого дорогого друга?

― Цього дізнатися не вдалося.

― Що ж. Можеш іти.

Ян прокинувся від сонячних променів, які починали світити у вікно. Вставши, він зробив невеличку розминку. Ще було рано, сонце лише починало виднітися з-за обрію. На столі лежав одяг і записка.

« Дорогий Яне. Цей одяг для тебе. Я піду, коли ще буде темно. Якщо у тебе буде бажання потренуватися попроси Мілану тебе провести. Я повідомив її. Вона відповість на всі запитання, які ти побажаєш задати.

Якщо я буду потрібен знайдеш мене в штабі. Сподіваюсь ти гарно виспався.

О, ледве не забув. Дем’ян прийде сьогодні до маєтку. Він просив, щоб ти дочекався його.»

Прочитавши лист Ян почав розглядати одяг. Він був новий, вишуканий, але витриманий. Білосніжна сорочка, вузькі штані і вишитий пояс. Але він його не вдягнув так як збирався тренуватися. Переодягнувшись у вчорашній одяг він взяв записник, який придбав вчора і попрямував вниз по сходах. Спускаючись він зустрів Мілану, яка сама заносила випрані речі.

― Мілано, не могла би ти показати де тут зала для тренувань.

― Так, пане. Прошу зачекайте мене на першому поверсі.

Спустившись Ян оперся на стіну і відкрив щоденник.

« Я Петро Данилович. Якщо ви знайшли цей щоденик це означає, що мене більше немає. Колись я був людиною славетного роду, але мене рахували занадто слабким… завжди так було. Після смерті батька я і троє моїх братів змагалися за право бути паном. Яким я був дурнем. Мій брат поблагав мене допомогти йому здобути перемогу, я, який не хотів цього місця, погодився за однією умови, що я залишуся членом сім’ї і не втрачу свого права. Ми заключили контракт і я виконав свою частину, але… На наступний же день мене з позором викинули з сім’ї. Цей покидьок просто мене використав! Він і не думав, що я стану сильним і зможу помститися. Я ніс свою помсту в серці багато років. Я вивчав магію, про існування якої я раніше навіть і не підозрював. Здобувши велику силу моя помста повинна була здійснитися. В нього був син, на той момент йому було десь десять. Він з прислугою їхав до будинку… Було вже темно і я швидко зміг розібратися з його людьми. Підійшовши до хлопця, який стояв немов закам’янілий і дивився на мене блакитними очами. Такими…Як в мене, вони були повні злоби, відчаю, страху і болі. В той самий момент я втратив всю свою злобу. Я не зміг його вбити, але і залишити там диким звірам не хотів. Я використав “Гвінум” і він впав без тями. Я забрав його з собою. Коли він прокинувся, він мене дуже боявся, але з часом його страх зник. Через тиждень до нас вломилися декілька людей з ножами і пістолетами за ними зайшов і мій брат. Племінник хотів побігти до батька, але я схопив його за руку і притис до себе. Я… досі не знаю навіщо я це зробив. Брат дістав пістолет і наставив його на мене. Він просив відпустити хлопця. Я запропонував свої умови. Я відпускаю хлопця, а він помирає замість нього. Брат погодився і поклав пістолет на підлогу, затим відштовхнув ногою подалі. Я наказав йому підійти. Коли між нами залишався метр, він схопив хлопця і відкинув подалі назад наказавши тікати. Я прижав брата до стіни і дістав з плаща ніж готуючись нанести удар. Тут я різко почув вистріл, по кімнаті розійшовся запах пороху. Повернувшись - я закляк. Мій племінник тримав в руках пістолет, який був направлений в мене. Його блакитні очі були наповнені сльозами. Тільки тоді я зрозумів, що кою і настільки злоба поглинула моє серце. Я втік як той боягуз. Хлопець має всі права мене ненавидіти. Як я міг на його очах намагатися вбити брата. Скоріш за все це і досі в його пам’яті.

Мій любий племіннику, я ніколи не хотів тебе кривдити. Думаю, що ти мене ненавидиш, але мені дуже шкода. Нажаль я не зміг стати хорошим дядьком. Ти найкраще, що було в моєму житті, сподіваюсь ти виріс гарною людиною. Сподіваюсь ти зможеш мене колись пробачити.»

«Так він був магом. Тоді зрозуміло чого на щоденнику така сильна енергія. Ситуація описана тут якась дивно. Здається, що це просто вигадка або автор був занадто емоційним і писав це під їх впливом.»- подумав Ян, йому ця ситуація здавалася безглуздою. На його думку помста не є відворотною. Якщо б він хотів помститися він повинен був зробити це не дивлячись ні на що, або ж він був занадто добрим, а значить слабкий для цього.

― Сподіваюсь я не сильно забарилася?- запитала дівчина вклонившись, що відволікло Яна від роздумів.

― Ні.

― Прошу ідіть за мною.

Вони зайшли в невеличку кімнату. Дівчина натиснула на краєчок дошки і щось прошепотіла. Стіна, яка була перед ними, здвинулася. За нею були сходи, які вели до низу. Спускалися вони досить довго. За хвилин десять, нарешті опинилися посеред величезної зали.

― Ця зала захищена магічним бар’єром тому жодна техніка не нашкодить нікому. Ми досить далеко під землею, але не дивлячись на це тут завдяки магії тепло. Для регуляції температури у правому кутку кімнати є магічна панель. По ліву сторону ви можете бачити квадратне поле, на ньому знаходяться магічний симулятор справжнього бою. Праве поле підходить до практикування енергійної стабільності. Також є багато тренажерів. Вам ще щось потрібно?

― Ні, якщо прийде мій брат проведи його до мене.

― Як скажете, буде виконано.- вклонившись вона направилась до сходів.

― Дякую. – сказав Ян їй у слід.

“От я і залишися один. Сподіваюсь я зможу забрати частину магії зі щоденника. Якщо все вийде то я зможу відновити свої сили набагато швидше, а це зараз головне.” - подумав Ян і сів на коліна посеред платформи поклавши перед собою щоденник.

Сконцентрувавшись він провалився в самого себе. Темрява його внутрішнього світу затягувала все глибше. Зосередившись на щоденнику він прошепотів закляття і енергія з речі почала повільно перетікати да нього. Він прийшов до тями від знайомої енергії, яка саме спускалася до нього. Відкривши очі Ян побачив брата.

― Дем’яне! Я так радий тебе бачити.- вигукнув хлопець встаючи і підходячи до брата.

― Я теж. Ти цілий? Нічого більш поганого не снилося?

― Олександр вже розповів?

― Так.

― Не хвилюйся зі мною все нормально.

― З тобою щось не так, я це відчуваю. А що це за щоденник?

― Поняття не маю. Купив його недалеко від ринку. Його власник мав магію. Як ти міг помітити, він випромінює багато енергії.

― Невже… Твоя сила.

― Так, я майже не маю сили. Вибач, я повинен був бути більш обережним і не довіряти йому.

― Ти в цьому не винен. Все ж ви були друзями.

― А це щось змінює?

― Так, не думай, що все це через необережність. Тебе просто обдурила людина, яка була тобі близька. Ти з це розумієш?

― Розумію.- невпевнено відповів Ян.

― Що ж, може підемо прогуляймося?- посміхнувшись запитав Дем’ян.

― Так, почекай мене, я повинен передягтися і взяти деякі речі.

Вони вирішили піти в центр міста. Там було дуже гарно.

― Куди ми ідемо?- запитав Ян.

― Я знайомий з господаркою Тихої ночі. Вони дістануть будь яку інформацію за гроші. Думаю тобі такі знайомі знадобляться.

Вони зайшли в провулок. Перед ними стояв невеличкий будиночок. В вікнах були ілюзії. Завдяки їм ніхто не міг зрозуміти, що було в середині. Води зайшли в середину. Там було декілька кремезних чоловіків. Один з них став перед Дем’яном, але через декілька хвилин переглядин пропустив їх. Вони пройшли в темну кімнату. Перед ними стояв стіл і три стільці. На столі була свічка. Вони сіли і чекали близько хвилин. Тут прийшла жінка в чорній накидці. Темрява ніби ховала її. Ян ніяк не міг розгледіти її обличчя.

― Радий вас бачити, це мій молодший брат, Ян.

― Я багато про тебе чула, ти досить цікава особа. Навіщо ви тут?

― Ви знаєте навіщо ми тут. Не варто прикидатися.- Дем’ян протягнув мішечок з монетами жінці.

― Є в мене дещо. Через якийсь час за ним почали слідкувати, інформацію передавали значній особі Османської імперії. Також він маг. Назвати його я не можу так як заказ на спостереження взяла моя людина, але ви і самі розумієте хто це.

Дем’ян протягнув ще п’ять мішечків з золотом.

― Я даю стільки, а ти по старій дружбі забороняєш своїм людям слідкувати чи приносити шкоду моєму брату.

― Домовились.

― Залишаю тоді це на тебе, дякую. Ми підемо.

― Гарної дороги.

Вони вийшли і Дем’ян завів Яна в пустий провулок.

― Дем’яне, я сам розберуся зі своїми проблемами, не варто було.

― Ігор перейшов грань дозволеного. Ти мій брат і друга по владі людина в світі магів. Він намагався тебе вбити!

― Знаю.

Дем’ян подивився на Яна. В очах старшого було видно нерозуміння і хвилювання.

― Не треба цього. Я не дам більше тобі нашкодити. Ти ж мій молодший брат.

― Добре, тоді залишу це на тебе.- спокійно відповів Ян.

― Підемо до ринку, купимо чогось смачного.

Сонце вже починала закочуватися за обрій, вечоріло. Широка вулиця з якої можна було потрапити в багато різних провулків. Коли йому було п’ятнадцять, він готувався до своєї першої місії. Брат привів його до штабу. Ян пам’ятав, що тоді йому повідомили про мага, який приїде до нього за декілька місяців, щоб допомогти з місією. Ян тоді дуже зрадів, що це був саме Ігор.

Вони підходили до ніби звичайного будинку, але в його ілюзії було скрите місце, яке вважалося точкою, яка належала магам у Києві.

Вони зайшли до кімнати. Дем’ян наказав біловолосому чоловіку принести чай. Сам він підійшов до столу і дістав з шухлядки сушених Ніфом, ці фрукти мали дуже цікаві властивості. Його використовували у відновленні мани і знятті негативного впливу.

― Тримай, сподіваюсь завдяки цьому тобі стане краще. Пам’ятаєш як його приймати?

― Так, заварювати з травами у випадку підтримки мани або просто їсти, якщо немає можливості в готуванні, але тоді ефект гірший. Як ти їх дістав? Вони ж такі рідкісні.

― Мій старий друг зайнявся їх вирощуванням. Дав мені трішки. Використовуй з розумом. – він простягнув Яну малесенький мішечок з декількома шматочками.

― Добре.

Через деякий час до них зайшла дівчина. Вона була одягнена як справжня заможна пані, її кудряву чорне волосся було заколене, декілька прядок спадали на плечі.

― Все ж прийшов!

― Ольга? Думав ти вже закінчила з роботою.

― Я ж знала, що ти з братом зустрічаєшся, а значить прийдеш сюди. Ось і чекала.- блакитні очі дівчини засяяли від щастя.

― Що ж, мені вже пора. Сподіваюсь скоро зустрінемося. Ольго, будь ласка, прослідкую, щоб він знову кудись не вліз.- посміхнувся Дем’ян.

― Мені це тільки в радість!

― Гаразд, тоді я піду першим.- Дем’ян погладив Яна по голові, що нагадало хлопцю дитинство і вийшов.

― Підемо на ринок, я чула, що там продають гарні прикраси.

― Пішли.

Вони йшли по вулиці і говорили про всілякі дурниці. Ольга розказувала Яну про свою нову справу, а Ян про свою роботу в Османській імперії і січ. Так вони дійшли до лавки старенької жінки, яка продавала ювелірні вироби. Зайшовши всередину вони побачили величезне розмаїття прикрас. Тут в погляд Яна потрапив браслет. Він був зроблений із срібла і прикрашений дорогоцінним камінням.

― Скільки ви хочете за цей браслет?

― Двадцять грошей.

― Ось тримайте.

Куплений браслет він протягнув дівчині.

― Це тобі, ми давно не бачилися і я пропустив багато твоїх днів народження. Сподіваюся це виправить ситуацію.

― Яка краса! Дякую, дуже-дуже.- Ольга одягла його на руку і миттю притиснулась до Яна. Обнімаючи його все сильніше і сильніше. - Я буду берегти його! Обіцяю!

Ян лиш приязно посміхнувся.

Вони вийшли з крамниці і вже збиралися йти назад, але тут почувся чийсь голос.

― Яне! Радий тебе бачити.

― І я. Це моя подруга, Ольга. Ольго, це Максим. Він мій знайомий з січі.

― Приємно познайомитись, дякую що потурбувалися про Яна.

― Нема зо що.

― Яне, я якраз думав з тобою зв’язатися. Місце і час зустрічі потрібно змінити з деяких обставин. Пропоную зустрітися біля маєтку мого товариша. Не хочеш прогулятися. Якраз покажу дорогу.

― Добре, Ольго, ти з нами?

― Думаю, вам є про що поговорити і я буду третьою лишньою вона хитро посміхнулась і як завжди втекла.

― Будь обережна. До зустрічі.- крикнув їй у слід Ян.

― Так, сподіваюсь наступного разу вийде провести разом більше часу.

― Згоден.

Вони повернули в перовулок. Вулички перепліталися в великий лабіринт в якому можна було легко заблукати.

― Що ти відчуваєш до Ольги?

― В якому сенсі?

― Ти ж її кохаєш?

― Ні, ми просто друзі. Разом росли, вчилися.

― Он як. Вона мила.

― Невже вона тобі сподобалась?

― Хто його знає. Виїдемо завтра, десь в десять ранку. Поїдемо іншим маршрутом, не люблю повертатися тим же шляхом.

― Добре.

Вони вийшли до гарного маєтку, за своєю ошатністю він був схожий на маєток Олександра.

― Це маєток мого друга, завтра зустрінемося тут.

― Зрозумів.

― О, Яне, Максиме! Рад вас бачити.

― Привіт, Даниле.

― Бачу Максим тебе знайшов. Довго шукав?

― Ми випадково зустрілися.

― Он як, що ж радий був побачитися. Я вже втомився тому піду спати. Дозавтра.

― Дозавтра.

― Тебе провести?

― Ні й сам справлюся.

― Як скажеш. Тобі довго йти?

― Ні, маєток друга досить близько.

― Тоді дозавтра.

― Так, добраніч.

Повернувшись Ян переодягнувся і спустився вниз на вечерю.

― Яне, ти вже повернувся. Як пройшло ранкове тренування?

― Непогано, в тебе непоганий тренувальний зал. Мені він нагадав академію.

Він сів за стіл і йому принесли трішки вина і печеного картофелю з овочами.

― Як прогулянка?

― Прекрасно. Я виїзжаю завтра о десятій.

― Вже? Я сподівався, що ти залишишся на більш довгий проміжок часу. – засмучено відповів Олександр.

― Не хвилюйся, наступного разу приїду на більш довгий термін.

― В скільки ти збираєшся виходити?

― Приблизно о дев’ятій.

― Дем’ян сказав, що дозволяє заключити контракт. Завтра я приведу його в дію. Розкажи мені на чому ти його заключав?

― Нічого нового, ти ж мене знаєш.

― На крові… Ти ж не?

― Не хвилюйся, він однобічний.

― Вирішив в випадку чого його вбити?

― Я не самогубця. Не можна ж заключити двобічний контракт з людиною яку знаєш так мало часу.

― Згоден, все ж ти як завжди дуже розумний.

Ян прийшов до кімнати і впав на ліжко. Він взяв в руки щоденник і почав розглядати сторінки. На одній із сторінок він знайшов замітки і вирішив їх прочитати.

« Сьогодні я почав вивчати незвичайний відділ магії. Вона занадто небезпечна для того щоб її використовувати.

Як відомо є декілька видів магії: вода, вогонь, земля і повітря. Не так давно я відкрив для себе ще два види. Світла і Темна. Одна поєднує у собі всю злобу, ненависть, страх і відчай, друга ж навпаки все світле. Не знаю чому, але темна зацікавила мене найбільше. Я розібрав обидва види і розкажу про кожний з них. Сподіваюся, що ця інформація комусь знадобиться.

Світла. Її рахують святою, про неї я дізнався з священних книг. Маги, які можуть використовувати цю магію, дуже рідкісні. Ті ж хто не вмів нею користуватися при спробі вмирали. Магія випалювала їх з середини не даючи можливості вижити.

Як привило направлена на лікування. Зброя на яку використали заклинання цього виду ставала дуже сильною, на всьому світі були одиниці, які володіли подібною зброєю.

Не так давно мені випав шанс спостерігати за спробою скористатися заклинанням такого типу. Та жінка змогла сконцентрувати енергію, але коли діло дійшло до середньої частини вона почала дуже кричати її очі почали світитися, вони вигоріли. Коли ми розрізали тіло і почали робити аналіз стало зрозуміло що все в середині згоріло.

Нажаль це все, що мені вдалося вияснити. Я так і не зміг знайти ні одного представника, але я знайшов записи від людини, яка схоже цим володіла. Було написано, що при першому використанні він побачив невідому особу, яка пропонувала йому силу. Він же повинен був рятувати людей він зла.

Другий ж вид магії більш небезпечний при не змозі використання людина починала бажати крові й смерті причиняючи невиносну біль. Людина наносила собі сильні травми.

Магія цього виду різноманітна, але конкретики ніякої немає. Людей, які мали ці сили, ще менше ніж Благословенних.

Тут я майже нічого не знайшов. Сподіваюсь, колись в мене вийде знайти більше інформації.

Відомо, що люди цих підвидів, як правило, ненавидять один одного, але були й винятки. Колись двоє таких людей об’єдналися і воювали разом.»

Ян не знайшов жодної додаткової інформації щодо цих тем. « Схоже він так і не зміг дізнатися щось ще.»- подумав хлопець і відклав щоденник. Він вивчав подібну магію, головною помилкою тієї дівчини була відсутність ритуалу. Не дивлячись, що магія світла вона як і темна потребувала крові.

Ян сів і потягнувся відкладаючи всі думки у сторону. В вікні було видно місяць, разом з ним зорі прикрашали нічне небо.

Зранку Ян спустився вниз і почав збирати коня. До нього зайшов Олександр який ніс щось у руках.

― Як я і обіцяв, вино.

― Дякую.

― Тримай, цей чай допоможе відновлювати сили. Неможна пити більше чашки в тиждень, а ця настойка допоможе зі ранами. Протирай шрам раз на тиждень. За три тижні він стане майже непомітним.

― Добре.

Вони осідлали конів і поїхали на головну вулицю.

― Я хочу дещо куди заїхати, ти не проти?

― Звісно ні. Мені тільки в радість провести з тобою більше часу. Куди ми їдемо?

― Туди, де я купив цей записник.

― Мені вже стає цікаво.

Вони під’їхали до того самого провулку. Ян зліз з коня і підійшов до того самого чоловіку.

― Доброго ранку.

― Привіт.

Ян оглянув товари, які лежали на тканині. Там він побачив невеличкий кинджал. Він зацікавив його хоча не виглядав якось незвичайно. Також там була брошка, яка виділяла велику кількість енергії. Вона дула зроблена із золота та срібла. Її прикрашало дорогоцінне каміння, яке виблискувало від ранніх сонячних променів.

― Скільки ви хочете за кинджал і брошку?

― За кинджал 6 гроша, а брошку забирай так. Це подарунок.

― Чому?

― Бачу ви розбираєтесь у цьому, а мені ці речі непотрібні.

― Тримайте, дякую.

― Сподіваюся ще зустрінемося.

Ян вийшов назад до Олександра.

― Тримай, Вона не тільки випромінює енергію, а й може її забирати. Думаю тобі це знадобиться.

― Спасибі, це й справді потрібна річ. А цей чоловік і справді незвичайний, цікаво звідки у нього це все.

― Згоден, але ти мене знаєш. Я звик не задавати питань, якщо їх не задають мені.

― До виїзду залишилося мало часу, думаю нам слід їхати.

― Так, за мною.

Вони вже доїжджали до маєтку. Максим і Данило стояли у дворі і про щось говорили. Вони під’їхали ближче і злізли з конів.

― Привіт.

― Добрий ранок, хто це з тобою?

― Це мій друг Олександр він з дечим допоможе.

― Добре, тоді краще пройдемо в середину.

― Максиме, Яне, а що за діло?

― Не хвилюйся. Тут нема нічого страшного, залишся поки тут і збири коня.

― Як скажеш, але я все ж хочу дізнатися.- він жалібно подивився на Максима.

― Збирай коня. – відрізав Максим.

Максим, Ян і Олександр зайшли в середину і попрямували в невеличку кімнату. Там було ліжко, стіл, шафа. На стінах весіло декілька картин. З вікна було видно задній дворик.

― Я Олександр, права рука першого мага. Я підтверджу контракт і прослідкую, щоб все було зроблено правильно.

― Що ж, домовилися.

― Мені потрібно все підготувати. Залиште мене не якийсь час одного. – попросив Ян.

― Як скажеш.

― Я вас покличу.

Максим з Олександром вийшли за двері і оперлись об стіну.

― Максим Андрійович, – Максим судорожно подивився на Олександра.- Народився у невеличкому селищі. Мати домогосподарка, батько коваль, померли, коли тобі було вісім. Також маєш молодшу сестру, але скоріш за все не сприймаєш її так як вона добровільно пішла до гарему султану. Приютив вас дядько. Він не був ні разу у шлюбі. З дитинства вивчав трави і методи лікування. Був лікарем у селищі після того від’їзда на січ перебрався туди. Лікував Яна. Ти став гетьманом, коли тобі було двадцять чим здивував всіх. Мав гарні стосунки з минулим гетьманом. Схоже він вважав тебе за сина. Маєш велику підтримку козаків.

― Непогано. Ви знайшли багато інформації.

― Я знайшов ще більше. Не міг ж я дозволити контракт не знаючи нічого. Ти досить гарно ховаєш інформацію про себе. Як я знаю ти ретельно ховав все до вступу до січі, але від моїх людей заховати щось дуже важко.

― Ти міг просто дізнатися, що хотів і не розказувати нічого.

― Навіщо тобі цей контракт? Ти напевно знаєш, що Ян утратив більшу частину своєї сили.

― Знаю, ти сказав, що у тебе гарні розвідники. Значить і це вони дізнатися зможуть.

Вони дивилися один на одного ніби вже готові на бійку. Тут двері різко відчинилися, від неочікуваності вони обидва смикнулися.

― Заходьте.

На столі лежав контракт і ніж. Літери ніби світилися. Максиму це здавалося чимось неможливим, а Ян і Олександр явно робили це не вперше. Вони підійшли до столу.

― Яне, ти впевнений?

― Так.

― Що ж, як скажеш.

Ян взяв кинджал і схопив Максима за руку. Митю порізав його руку і надавив на неї. Цівка крові полилась з його руки. Каплі падали на стіл. За тім Ян порізав і себе і перевернув руку над контрактом. Декілька крапель крові, які мали впасти зависли у повітрі. Затим він взяв руку Максима і перевернув капельки весіли поруч. Затим відпустив його руку і відійшов.

Олександр підійшов і щось прошепотів. Каплі стали ніби яскравішими. Максим відчув дивну біль, вона ніби поглинала його з голови до ніг. Від чого він був вимушений оперся об стіл.

Олександр повільно провів пальцем до низу і кров’ю вималював їх ініціали і печатку. Через декілька секунд все закінчилося і Максиму нарешті стало легше. Ян взяв зі столу контракт, згорнув і поклав до сумки.

Підійшовши до Яна Олександр перев’язав його руку і наклав заклинання зцілення. Затим він підійшов до Максима і зробив те саме.

― Пов’язки можете зняти через хвилину.

Коли вони вийшли на двір, побачили Данила, який на них здивовано дивився.

― Хлопці, що це у вас на руках?

― Неважливо.

― Нічого серйозного, ти зібрав коня?

― Звісно

― Зроби послугу. Принеси трішки крупи у дорогу.

― Добре, зараз принесу.

― Яне, мені вже пора. Не проведеш мене трішки?

― Так, звісно.

Вони відійшли на десяток метрів від маєтку тим часом Максим пішов до конів.

― У Максима дуже багато таємниць, вони не можуть тобі нашкодити, але я не знаю, що він може зробити.

― Контракт не дасть мені нашкодити. Тому можеш не хвилюватися.

― Просто пообіцяй бути з ним обережним.

― Ти мене знаєш. Я ще та кістка в горлі. Мене так просто не позбутися.

― Яне…

― Добре, добре. Обіцяю.

― Тоді до зустрічі.

― Так.

Ян пішов до коня і прикріпив до нього сумку.

― Про що ви говорили?

― Нічого такого, він просто хвилюється.

― Я приніс крупи. – сказав Данило.

― Дякую, виїжджаємо через п'ятнадцять хвилин.- відповів Максим.

― Добре.

Ян пішов на невеличку галявинку. Ліг на зелену траву і дивився на хмари, які повільно пропливали у небі. До нього підійшов Данило і сів поруч. Ян зрозумівши це теж сів.

― Ти такий цікавий. Ми про тебе майже нічого не знаємо, швидко наладив стосунки з Максимом. Іноді мені здається, що він ладний проміняти мене на тебе.

― Що за дурниці.

Данило посміхнувся.

― Думаю ти багато чого вже добився.

― Хто знає.

― Наприклад в Османській імперії.

Ян здивовано на нього подивився. Він ніяк не очікував такого.

*― Неочікувано? Айнур - місячне світло султана Рустема.

Останню фразу він промовив на турецькій щоб ніхто крім Яна не зміг розібрати його слів. Данило встав і торкнувся його плеча. По тілу Яна пробігли мурашки і тіло стало немов кам’яне. Він чув як Данило розмовляв з Максимом за декілька метрів від ного, але його думки вже не належали цьому світу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.