Частина 2 Розділ 11

Розділ 11

― Візире, козаки зараз у меншості, ми можемо неочікувано напасти. Це гарний варіант, так наші шанси на перемогу будуть набагато більшими за рахунок більшої кількості солдат і несподіваності.

― Коли повинен приїхати султан?- спокійно запитав Айнур не відриваючись від переглядання паперів.

― За декілька днів, але я думаю, що краще не чекати його, адже, на той момент до козаків прийде підмога і ми не знаємо скільки їх буде.- застеріг чоловік, підходячи ближче, змушуючи хлопця підняти погляд на нього.

― Від розвідників щось відомо?

― Ні. Мені здається, їх було розкрито.

Айнур вже декілька днів не спав, голова боліла. Він зморщив лоба і доторкнувся до нього рукою. Болісно видихнувши хлопець знову подивився на папери, а потім на чоловіка і сказав:

― Султан наказав не діяти без нього, якщо підемо в бій можемо і голів позбутися.

― Які будуть ваші накази?

― Поки не нападати, дочекаємося султана. Якщо нападуть вони – відповімо.

― Зрозумів, дозвольте йти.

― Іди...

― Максиме! Ти як? Це твій перший бій.

Юний Максим сидів на траві і їв кашу. До нього підійшов чорноволосий хлопець з сірими, туманними очима. Посмішка прикрашала його обличчя. Він як і Максим не так давно прийшов на Січ. У його руках була миска з кашлю. Він сів поряд.

― Нічого не відчуваю, ніби все, як завжди.- спокійно відповів Максим, продовжуючи їсти кашу.

― Ой на! У тебе смерть під боком ночує, а ти, як завжди, в гарному настрої. Оце так наш Максим! - він єхидно посміхнувся і підсівши ближче до хлопця спитав: - Може поділимося минулим?

Максим у відповідь на це відвинувся й удав ніби не почув його слів.

― Ну чого ти. Хто знає, може, хтось з нас серйозно постраждає і помре, а так другий буде тримати в серці й передасть нащадкам, що ось був такий славний козак, який полинув у вічність, захищаючи честь козацтва. - він гордо доторкнувся рукою до грудів і задрав підборіддя.

― Чув, у тебе не братів не сестер, та й не одружений. Звідки ж нащадкам братися?

― Так тобі цікаво!

― Ні.- Максим посміхнувся і відставивши кашу ліг на траву.

― Ну тоді слухай.

― Я ж сказав, що не цікаво!- роздратовано подивившись на друга, сказав він.

― Народився я в невеликому селі. Батько був великим козаком, а мати домогосподаркою.- говорив він це все так ніби розказував історію великого героя, який власноруч знищив незліченну кількість найсильніших воїнів світу. Максима це смішило, але він старався стриматися та удати, що дуже зацікавлений розповіддю.- Я був єдиною і неповторною дитиною в сім'ї. На мене клали великі надії. Батько хотів, щоб я став великим козаком і продовжив велике, сімейне діло. З мого малого віку мій батько тренував мене і готував до цієї важкої ноші, яка була покладена мені на плечі долею. Свою першу шаблю я отримав…- до них підійшов старший і Тарас миттю замовк. Вони встали.

― Про що розмовляли?

― Та так, про дурниці всілякі.- відповів Максим злегка штовхнувши Тараса у бік.

― Он як!- посміхнувшись сказав він.- Ну що ж, до вечора ви вільні, вночі будете чергувати. Якщо ці кляті турки захочуть наступати чи зроблять, щось підозріле, піднімете тривогу. Наказ зрозумілий?

― Так - відповіли вони одночасно.

Старший розсміявся і пішов промовляючи:

― Оце молодняк. Нічого не бояться. Смерть їх не лякає! Хто що не кажи, але гарні ж з них воїни будуть! Гарні!

Коли вони перестали бачити старшого, Тарас штовхнув Максима у бік, але у два рази сильніше.

― Що значить дурниці!?

Максим розсміявся і поплескав його по плечу.

― Дурниці та і все.

― Ах ти ж!

Не дивлячись на гнів Тараса, через хвилину вони обидва реготали. Сонце було в найвищій точці й тихий спів пташок вчувався з лісу. Козаки сміялися, обговорюючи щось, точили зброю або просто валялися десь у затінку, відпочиваючи.

До шатра зайшов чоловік, відриваючи хлопця від роботи, він сказав:

*― Вітаю вас, моя дорога принцеса, як робота?

*― Тебе не виправити. Нарешті приїхав, хоч трохи легше стане. Може навіть поспати вдасться. - хлопець підняв руки догори й потягнувся.

*― Ну і багато ж у тебе роботи.

*― У тебе не менше. За запізнення заміниш мене на декілька годин.

*― Та хоч до приїзду султана, я повний сил!- бадьоро скрикнув Наіль.

*― Впевнений, що за день вже з ніг звалишся. Хоча, може й раніше. - Айнур єхидно посміхнувся і подивився прямісінько в очі другу.

*― Давай заключимо парі! Хто програє, винен бажання.

*― Домовились, приступиш, коли закінчиться моя зміна. А завтра ввечері подивимося на результати.- хлопці потисли один одному руки й засміялися.

*― До речі.- хлопець дістав невеличку шкатулку і протягнув Айнуру.- Невеличкий подарунок.

Там була чудова стрічка. Вона була вироблена з приємного, червоного матеріалу її прикрашали візерунки, що були вишити золотою ниткою.

*― Якщо я буду помирати, зав'яжи нею своє волосся.

*― Наіль... Ти з розуму зійшов!- ці слова дуже роздратували хлопця. Наілю навіть здалося, що той його там і вб'є. - Якщо так вмерти хочеш, так я тебе прямо тут, зараз і вб’ю! Нащо ж чекати?!

*― Т-ти все не так зрозумів!- після декількох ударів, які явно залишили синці й невеликої гулі, Наіль вже стояв і просив вибачення, намагаючись себе виправдати, але виходило це погано.

На диво Айнур досить швидко відпустив цю ситуацію. Знаючи його характер, Наіль думав, що хлопець ще й цілу ніч буде читати йому нотації й час від часу колотити, але той заспокоївся і завершивши зміну пішов спати.

« Пощастило, що він був сонний. Знав...Знав же, що буде така реакція і все одно сказав! Що ж мене за язик то потягнуло? Точно, парі, парі. Треба працювати. Завтра ще з ним поговорю. Хоча може це не найкраще ідея. Відчуваю, ніби навів я на себе найстрашнішу кару! Знову… Наіль, Наіль, що ж ти постійно шукаєш собі неприємності на голову.»- він сів за папери й взявши до рук перо нехотя почав працювати.

― Максиме, Тарасе! Ваша черга!- почулося від козаків, які завершували чергування.

― Добре! Йдемо!- відповів їм Максим.

Вставши, вони направилися до краю табору з якого було найкраще було видно табір турків.

― Цікаво, чого вони так і не напали? Знають же ж, що підкріплення йде.

― Згоден і справді цікаво.

― Ну що ж, тоді я продовжую розповідь про дитинство. Все одно просто сидіти буде нудно.

Максим посміхнувся, за тим штовхнув його ліктем у бік.

― Нема чого теревенити, робота є.

― Ну можна ж і теревенити й спостерігати. Ти що, слухати мене не хочеш?- Тарас нахмурився. - Так ось, першу шаблю я отримав в дев'ять років! До цього я часто таскав у батька, ось він і вирішив, що краще мені свою купити. Мати постійно сміялася, коли бачила, як батько за мною ганяється питаючи де його шабля. А я в який раз сховав її, щоб собі забрати.- він засміявся.

― Замовчи.

― Ти чого?

― Замовчи.- Максим зло зиркнув на Тараса, а затим у ліс.- Я чув дивний звук. Здалося напевно.

― Он, як. Скоріш за все і справді здалося, а може звір якийсь.

Максим підійшов до Тараса і прошепотів йому на вухо:

― Позви старшого.- хлопець відійшов і з видом ніби нічого не сталося продовжив. - Ну що ж було далі?

― Зараз продовжу, мені відійти треба. Почекай декілька хвилин.

Не дивлячись на виграну сцену невідомий запанікував і вирішив тікати, але не вийшло. Максим миттю схопив його і той впав на землю. Біля шиї був ніж хлопця.

― Що тут сталося? – підбігши запитав старійшина.

― Ой йой, так ти й справді людину помітив.

― А ти сумнівався?- Максим посміхнувся і підняв невідомого з землі.

Невідомий пручався, але Максим тримав його досить міцно.

Старший забрав його і кудись повів, залишивши хлопців наодинці.

― Як ти його помітив?

― Навіть не дивлячись на твої розповіді я все ще здатний прислуховуватися. Почув дивний звук і побачив силует.

― Нічого собі. Я коли когось слухаю, на таке не здатний.

― Я теж.

― Он я... Ах, ти ж! Я тут старався, розповідав, а ти навіть не слухав!

Максим сміявся. Тарас ще якийсь час намагався довести, що той не правий, але це явно нічим не допомагало. Тому пішов за прикладом Максима і також почав сміятися. Продовжуючи думати про того невідомого. Не розуміючи, хто він і чого прийшов.

Старший і гетьман стояли на протилежній стороні табору. Двоє козаків тримали невідомого, який пручався, але вже не панікував.

Старший стягнув маску. Це був невисокий чоловік років тридцяти. Його шкіра була смуглою, а очі карими.

*― Хто ти й навіщо прийшов. - сказав старший. Той мовчав. Після декількох ударів він запитам знову.- Хто ти?

*― Р-р-розвідник!

― Якийсь слабкий розвідник нам попався. – сказав один з козаків, який тримав чоловіка.

*― Хто тебе послав і навіщо?

*― Ви не так все зрозуміли. Я не працюю на турків. Я не ворог ані їм, ані вам.

*― І навіщо ж ти тут.

*― Мій господар наказав за деким спостерігати. Ось я і виповняв наказ. А до вас заглянув, щоб краще зрозуміти ситуацію.

*― За ким ти слідкував.

*― На це я не дам відповідь. Хоч катуйте, мучте. Нічого не скажу.

*― Бачу, що не скажеш.

Він єхидно посміхнувся і подивився на гетьмана. Той кивнув головою і голова невідомого впала на сиру землю.

― Нічого потрібного, цікаво лише за ким він слідкував. Це б могло нам знадобитися.- сказав гетьман.- Пішли, поговоримо на одинці.

― Мені потрібна інформація про всіх знатних осіб, які знаходяться у таборі ворога.

― Думаєте, що це хто із них?

― Це найбільш ймовірно. Поки дістанемо інформацію, а за тим розберемося. Знайди інформацію як можна швидше.

― Зрозумів.

― Можеш іти, я теж скоро направляюсь до табору.

*― Підійми голову і кажи, що дізнався.

*― Прошу, помилуйте. Господарю Селиме. Нашого розвідника вбили й нам не вдалося чогось вивідати.

*― Он як… Дуже цікаво. І хто ж його вбив?

*― Наскільки мені відомо, козаки.

*― Зрозуміло. Цікаво, що ж вдасться дізнатися наступного разу… Почекай, а коли все трішки затихне, відправ ще декілька людей на розвідку.

*― Як накажете…

До шатра забіг схвильований чоловік.

*― Візире Наіль. У нас нова інформація.

*― Заходь і розповідай.

*― Козаки схопили невідому особу, кажуть, він слідкував за нашою стороною.

*― Його ще можна допитати?

*― На жаль ні, його голова валяється на сирій землі, недалеко від козацького табору.

*― Дізнайся все, що відомо козакам, дістань його тіло і приволочи сюди.

*― Зрозумів, дозвольте іти.

*― Іди.

Сповнений сил Айнур зайшов до шатра і сказав:

*― Ну і ну, вже ранок, а ти ще на ногах, я так і програти можу!

*― А як же інакше?- Наіль посміхнувся.- Мені потрібна твоя допомога.

*― Що? Знову з паперами не справляєшся?

*― Ти мене не дооцінюєш! Виникла деяка неочікувана ситуація, пішли, розповім на місці.

За декілька хвилин вони стояли поряд з тілом чоловіка.

*― Що це за людина?- запитав Айнур.

*― Розвідник, він слідкував за кимось із наших людей, але попався козакам і ті його вбили. Я відправив дізнатися, що їм відомо, але наші ще не повернулися.

*― Що ти від мене хочеш?

*― Зможеш подивитися його спогади, так інформації буде значно більше.

*― Навряд чи вийде, він мертвий. І голова його не на його плечах.

*― Значить ніяк.

Айнур підійшов і доторкнувся до голови чоловіка.

*― Ніяк. Але я маю думки на рахунок нього.- сказав він дивлячись на його руку.

*― Звідки?

*― Бачиш, на його зап’ястку є маленькі дві смужки, з далекої відстані вони схожі на звичайний бруд.- Айнур потер пальцем це місце, але вони залишилися незмінними. – Я бачив такі, коли був у хана за наказом султана.

*― Залишається питання, чому він віддав такий наказ. Що ж, доведеться забути про це на деякий час і дочекатися приїзду султана. Будемо чекати вісток. Коли приїжджає султан?

*― Через три дні. Скажеш, якщо щось станеться.

*― Добре.

Айнур пішов. Він розумів, що часу на відпочинок скоро може і зовсім не залишитися.

Козаки бути на готові. Вони гарно розуміли, що бій все ближче і ближче. Відступати вони не збиралися тому, що далі було село.

― Що накаже?- запитав старший підходячи до гетьмана.

― Бути у повній готовності до бою, але чекати. Подивимось, що вони зроблять. – відповів гетьман і подивився в сторону табору турків.

*― Айнур, я закінчив. Все готово.- Наіль зайшов в середину.

Айнур був весь в роботі. Все ж вони вирішили наплювати на парі. До приїзду султана залишалося мало часу, а роботи було ще багато.

*― Якщо закінчив, іди сюди й допоможи.

*― Слухаюсь, великий Айнур. Я ваш надійний слуга закінчу роботу за вас.

*― Досить.- він схопив його за руку і підтягнув ближче поклавши йому в руку перо і підсунувши стопку паперу. - Це документи, які потрібно підписати. Поспіши.

*― Нічого собі. Так багато! А про що вини й навіщо?

*― Це то твої доповіді про все, що відбувалося за час поки ти тут знаходився.

*― Майже ж нічого не сталося! Звідки ж стільки?

Айнур зле на нього зиркнув.

*― Тільки не бий! Я зрозумів, зрозумів! Все зроблю!- хлопець посміхнувся і ставши біля столу, почав працювати.

Пройшло декілька годин, на дворі вже було темно і на столику стояла свічка, яку Айнур запалив за допомогою сил. Заклинання повністю імітувало горіння свічки, але тепла від нього не дуло і віск не плавився.

*― Нарешті, закінчили! Я думав, що витрачу більше часу.

*― Було не складно і ми ще не закінчили працювати.- насмішкувата посмішка знову з'явилася на його обличчі.

*― За що ти так зі мною! Що я вже наробив!

*― Нічого, але виконувати свою роботу ти повинен. Пішли, треба все ще раз перевірити. Султан може приїхати в будь-яку хвилину.

*― Зрозумів...

*― Ми скоро закінчимо. Після бою нас чекає відпочинок. Тому терпи.

*― Відпочинок...- він видихнув і закрив очі.

Він вже уявляв, як ходить по ринку і купує всілякі десерти, які ввечері буде куштувати з чаєм. Як тут роздався звук від удару. І його потилиця почала пекти.

*― За що!- ображено скрикнув він.

*― Пішли.

*― Іду я, іду.

*― Бити то нащо.

*― Візире Айнур, Візире Наіль. Ми знайшли розвідника. Це козак нашою мовою не розуміє. Хоча думаю він прикидається, щоб не видати інформацію. Що накажете?

Айнур задумався. Простоявши у тиші з хвилину він сказав:

*― Поки поставте охорону. Дочекаємося приїзду султана. Ця ситуація досить не однозначна. Розколоти ми поки його не можемо, але і залишити це так не можна. Він міг дізнатися, щось важливе. Серед нас перекладачів немає. Залишається лише чекати. А ти що думаєш, Наіль?

*― Я з тобою згоден, але треба сходити й глянути на нього. Може він і не козак, а хтось інший. Тоді це може бути небезпечно.

*― Провели нас до нього.- подивившись на чоловіка, сказав хлопець.

Вони підійшли до шатра, там стояло чотири солдати, зайшовши всередину, вони побачили чоловіка середнього зросту. З густими бровами, сірими очима і чорним волоссям. Його обличчя було в синцях. З носа і розбитої брови текла кров.

*― На козака і справді схожий.

Айнур підійшов ближче і почав його роздивлятися. Він побачив маленький шматочок металу, який він ховав в рукаві.

*― А ти розумний.

*― Айнуре, що ти побачив?- Наіль підійшов ближче.

*― Схоже, що він і справді козак. Перевірте його ще раз. В його рукаві є шматок металу. Він скоріш за все сподівався розрізати мотузки.

Полонений смикнувся в сторону Айнура. Почувся тріск мотузок. Наіль схопив хлопця за руку і відтягнув назад.

На щастя мотузки були досить товстими й не розірвалися. До полоненого підбігло двоє солдатів. Він намагався вибратися, але його тримали міцно. Він спробував дістати шматок металу і порізати бодай одного, але порізав лише свою руку. На землю впало пару краплин крові. Сторожа швидко зорієнтувалася і відібрала його останню надію на порятунок.

Наіль подивився на Айнура. Було видно, що він знав, що мотузки витримають, а він без причини хвилювався.

*― Пішли, треба закінчити роботу. - Айнур вийшов.

Наіль розлючено подивився на полоненого, а затим на солдата, який їх привів і сказав:

*― Перевіряйте полонених краще, якщо він ще раз зробить, щось подібне то лишу тебе голови.- це були геть не жарти. В його погляді була велика ярість, здавалося ніби він ладен вбити всіх, хто був у тому шатрі.

*― Перепрошую, це була моя провина. Я-я обов'язково все виправлю.- налякано вклонившись швидко сказав він.

Наіль вийшов. На його обличчі не залишилося не єдиної ознаки злості.

Айнур стояв в задумі. Друг підійшов і доторкнувся до його плеча. Хлопець здригнувся і подивився на нього.

*― Чого ж так лякати!

*― Вибач, я не хотів.- Наіль засміявся.- З тобою все гаразд?

*― А що зі мною могло статися?

*― Ти правий, я справді просто так хвилювався...Про що задумався?

*― Та так, нічого. Пішли закінчимо приготування.

Приготування вже були закінчені. Приїхав посильний. Султан був уже не далеко. Воїни вишукувались і чекали на його приїзд. Сонце сховалося за хмарами, створюючи приємну прохолоду. Наіль і Айнур стояли попереду, вони мали найвищі посади серед присутніх. За декілька хвилин приїхав султан. Всі опустили голови.

*― Вітаємо великого султана Рустема, сонце Османської імперії. – почулося від Айнура і Наіля.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.