Партія короля

— Хотів би сказати кілька слів вдячності, лорду Родеріку, за його визначний внесок у нашу перемогу.

Король підняв кубок з вином.

— Ви сер, не просто найвідданіший із моїх слуг. Не просто дивовижно талановитий полководець. Сьогодні, я називатиму вас своїм братом.

Придворні радісно загули. Підняли кубки вгору як один. Всміхалися і раділи. Шепотіли похвали серу Родеріку на вушко. Той мовчки приймав компліменти з ледь помітною посмішкою на вустах, як це личить діаманту у короні повелителя.

Придворні поглинали наїдки із столів, що ломилися від екзотичних страв і дивовижних напоїв, адже кухар цього разу справді перевершив самого себе. Добрий старий Том. Напевно після місяців облоги, йому приємно готувати їжу не з палої конини і здичавілих котів. Потрібно буде віддячити і йому, за вірну службу на протязі цих років. Воістину важко зрозуміти монарху наскільки в тебе вірна свита, допоки твою столицю не візьме в облогу Джек Ред — безсоромний чорнокнижник, підлий брехун, чудовисько породжене пеклом.

До короля підійшов його молодший син у супроводі няньки — леді Макбет. Хлопчина незграбно вклонився батькові. Молода жінка з криваво-рудим волоссям зробила легкий реверанс. Король поцілував сина в щоку і запитав у леді Макбет:

— Як він сьогодні мій маленький? Пустував?

На обличчі молодого принца з'явився винуватий вираз. Жінка лукаво посміхнулася до хлопчика. Король приховав усміх і сам. Всюди змови. Молодших синів вони переслідують із дитинства.

— О, ні мій пане, він сьогодні саме золото. Після сніданку ми вивчали граматику. Ми з Принцом порахували всіх чортенят у пеклах, чи не так? Потім Едвін зіграв з паном Дудкою партію у Королівства. Це було дуже цікаво, однак принц програв і трохи через це засмутився.

— Справді? — посміхнувся король і посадив сина до себе на коліна. — Ти засмутився через гру хлопче?

— Мені не подобається пан Дудка. Він грає нечесно. Б'є там, де ніхто не очікує.

— Але ж в цім суть гри сину. Перехитрити супротивника. Доречі, хто цей пан Дудка? — запитав король у леді Макбет. — Ніколи про нього не чув.

— О. Вам обов'язково потрібно з ним познайомитися. Пан Дудка. Він просто чудовий. А як він грає в Королівства. Мов сам Мерлін з оцими вашими маленькими фігурками. Та й ще чудово грає на дудці — та це однак, не видиво гідне очей короля.

— Справді? — здивувався король.

Він дуже любив цю гру.

— Чому я досі про нього не чув? Я знаю всіх найкращих гравців королівства.

— Можливо ви просто забули.

— Ні. Я б ніколи не забув про чудового гравця. Я обіграв навіть власного брата, ехехех. — король захихотів як маленька дівчинка що змогла вхопити ласий шматок торта. — Він до речі любив музику. Шкода що він загинув. Напевно йому також було б цікаво зіграти з паном Дудкою, ехехех.

Жінка потисла плечима. На мить її обличчя здалося дуже відстороненим, холодним. Так наче дивишся у прірву що ховається під охлялою шкірою мерця. Король здивовано усвідомив, що про пані Макбет він нічого не знає. Крім її імені і того що жінка няньчить молодшого із його синів, взагалі нічого. Раніше він такого не допустив би. Зрештою, він добре знав, що відбувається, коли король не слідкує за власним оточенням.

Напевно він старіє. Мабуть не дивно, що він пропустив гідного гравця. Король Людвіг усміхнувся.

— Ви праві леді Макбет. Іноді я забуваю що діамантами можна знайти й серед бруду, а не тільки у власній скарбниці.

Нянька нервово посміхнулась і зробила ще один реверанс. Щось у її красі було дивне. Вона виглядала наче окроплений кров'ю меч. Дивне порівняння. Проте щось у ньому було.

— Знайди но цього пана Дудку. У мене є настрій зіграти.

— Зараз мій пане? Посеред бенкету? Хіба б ви не хотіли відкласти зустріч з ним… на потім?

— А коли ще? Не можна чекати, бо знову про нього забуду. Здається старість забирає в мене здатність пам'ятати.

—Та годі вам пане. Всі смертні забувають щось. Тільки мерці пам'ятають усе. Я знайду пана Дудку вам на потіху.

Вона вклонилася і зникла за широкими портьєрами із вишуканого сукна, які відгороджували залу від коридору.

Що ж це за дивний пан Дудка, подумав король. Кортить зіграти. Аж руки чешуться. Зрештою остання партія яка принесла йому щире задоволення була багато років тому.

Маленький принц потягнувся до свіжого печива. Схопив одне у шоколадній глазурі, з посипкою з дроблених горішків. Хлопчина їв його з такою радістю що король вирішив спробувати і собі. Проте печиво виявилося несмачним. З дивним землистим присмаком. Невже Том міг приготувати щось настільки несмачне.

— Як тобі печиво сину?

— Дуже смачне батьку.

— Дивно. Чому ж мені смакує, так наче це сира земля?

Хлопчик уважно придивився до батька, ніби намагався розгледіти щось у обличчі старого короля. Проте промовчав.

До них наблизилася його дружина Ізабелла із їх старшим сином — Вільямом. На відміну від молодшого сина — пустуна і розбишаки, старший був серйозним, навіть похмурим, і з дитинства обирав в одязі тільки траурні кольори. Зараз, вже дорослим, він не зрадив цій традиції і серед різнобарв'я бенкету нагадував чорний прапор — звістку чуми.

— Ти будеш грати в Королівства з паном Дудкою мій любий? — запитала його дружина і чомусь королю здалося що її очі блистять від сліз.

— Так кохана. Ще б пак! Чому ти питаєш?

Відповів його похмурий старший син.

— Тому що він, гратиме нечесно.

— Це дурниці! — всміхнувся король. — Королівства — гра про хитрість. В неї завжди грають нечесно.

— Але ж любий, — сказала дружина. — Він завжди в тебе виграє.

— Ти завжди програєш, панові Дудці — додав молодший.

— Проте я не знаю цього пана Дудку. Як я можу програвати постійно тому, кого я не знаю?

— Ти не знаєш, бо постійно програєш, — відказала дружина короля.

О, що за дивні розмови! Чи вони всі з глузду з'їхали? Чому його найближчі люди більше не вірять в нього? Чому говорять з ним наче він збирається не просто зіграти партію в Королівства, а зробити щось більше. Він хотів накривати на них, сказати щоб забирались геть. Проте побачив як відігнулася портьєра і в зал ввійшла леді Макбет. Жінка вела за руку худого чоловіка вбраного в скромні сірі шати.

Пан Дудка був непримітним — бліде обличчя, майже як в мерця, згорблена спина. У руках тримав величезний різьблений ящик із грою в Королівства.

Вони минули зграйку придворних дам, яскравих мов райські птахи. Леді Макбет привіталася з ними. Вони відповіли їй щирими посмішками і різнобарвним співом чудових жіночих голосів. Пташки частувалися чудовим вином із срібних келихів на яких красувалося тиснення у вигляді закрученої в спіраль змії. Жодна не поглянула на її супутника. Так ніби поряд леді Макбет і не було нікого. Пан Дудка поглянув на жінок, але не промовив жодного слова.

Леді Макбет із супутником наблизились до короля. Жінка привітно посміхнулася. Пан Дудка зробив легкий поклон. Король поглянув на його обличчя. Воно видалося знайомим. Невже він справді його забув?

— Знайомтесь мій пане. Це пан Дудка. Найкращий гравець в Королівства.

Король засміявся і відпустив молодшого сина що почав смикатись на його руках. Той миттю зник в натовпі придворних леді, лордів і слуг, мов світло ліхтаря в клубах осіннього туману, залишивши після себе дивний післясмак смутку.

— Це потрібно доказати ділом моя люба. Я завжди вважав найкращим гравцем себе.

Пан Дудка зробив глибокий уклін і не підіймаючи очей промовив:

— Кожен хто віддає свою душу грі, вважає себе найкращим гравцем мій королю. Проте Королівства це більше ніж гра. Це філософія життя і смерті. Грати за правилами, чи порушити табу. Бути тут і зараз, за будь-яку ціну, чи не бути і пізнавши небуття повернути старі борги? Де істинна?

Розмовляючи Пан Дудка розклав дошку для гри і розставив фігури. Армії Чорних і Червоних, сліпо дивилися одне на одного, готові легким порухом руки вгризтися одне в горлянку ворогу. Трохи більше часу пан Дудка витратив на встановлення фігур ландшафту, адже, вони викладалися на дошку завдяки поєднанню складної системи правил і кидків кубиків.

Коли все було готово, пан Дудка дав королю монету і підсунув на вибір кілька колод карт.

— Кидайте жереб мій пане. Король нападає. Держава борониться.

Король кинув монету. Держава.

— Леді Макбет. Було б дуже ґречно з вашого боку судити нас, — промовив він.

— З радістю королю, — сказала жінка.

— Диявол нас розсудить, — тихо, ледь чутно прошепотів пан Дудка.