Партія короля

Прикордонна застава палала. Похмурими тінями чудовиська сновигали у вечірньому присмерку, добивали нечисленних оборонців, яким вдалося пережити першу хвилю атаки.

Мертвонародженні почвари що їх підняв на бійню чорнокнижник, сновигали тут і там, нагадуючи тіні прибулі з кошмару душевнохворого. Тут були велети із десятком рук і покручені карлики що їздили на спинах левів, жінки з обличчями змій і неприродно великими чоловічими геніталіями, людські тулуби що росли із тіл гігантських павуків і закінчувалися головами биків, козлів і овець, недолюдки із шиї яких голови росли, мов гриби із пенька зрубаного дерева, дрібні демони що сновигали вогниками у повітрі і зблизька виглядали як красиві юнаки і юнки з чорними бездонними проваллями очей і жорстокими посмішками грішників.

Вони зібрали кілька десятків впійманих вояків місцевого гарнізону і жорстоко знущалися з них. Стріляли з арбалета в провалля споротих животів, здирали шкіру заживо, припалювали геніталії розпеченим залізом. Це супроводжувалося гучним реготом і ревінням. Нечисть веселилася.

Не пошкодували вони і жінок. Прачок що жили при гарнізоні повісили на мотузках для білизни. Кухарку кинули в величезний чан з окропом, де бідолашна зварилася заживо. Найгірше довелося повіям, їх роздягнули і понаштрикували на дерев'яні кілки, де жінки годинами конали — поволі просуваючись до смерті під вагою власного тіла.

Частина війська чорнокнижника рушила вперед. До невеликого містечка що звалося Виноградні Лози. Звідти вже піднімалися стовпи диму, було чути крики жаху і болю.

Лотар — молодий конюх ховався за підпаленою конюшнею. Смерділо горілим м'ясом. Звуки боротьби і агонії розривали повітря і шматували його серце. Хлопцю хотілося плакати. Він дуже шкодував за людьми. Майже всі кого він знав сьогодні загинули. Загинули у муках, яких не заслуговує жодна жива істота.

Проте найбільше було шкода коней. Невже це красиві тварини, за якими він доглядав, годував відбірним вівсом, вичісував гриви, частував солодкими яблуками — мають загинути такою немилосердною смертю. Тварюки підпалили конюшню підперши балками двері. З конюшні досі чулися верески тварин і запах паленого м'яса.

Коли це сталося хлопець спробував піднятися на ноги і зробити хоч щось — проте страх скував його міцніше за ланцюги. Він лежав і плакав беззвучно у своєму сховку. А довкола блукали демони, добиваючи живих.

Останнім з'явився сам винуватець торжества. Помітивши його Лотар ще глибше сховався в свій сховок, намагаючись виглядати ще дрібнішим, непомітнішим, бути польовою мишкою, не людиною.

Том Ред минав трупи, зовсім не зважаючи на довколишню різанину. Високий, ставний і блідий. Зовсім молодий.

Том наблизився до єдиного залишеного в живих воїна гарнізону. Графа Літлшира — командира застави. Нечисть заявила, коли їх поводир схопив графа за підборіддя і підняв його обличчя так щоб вони могли зустрітися очима.

— Ти зрадив пам'ять про мене, — промовив Том Ред до блідого мов смерть графа. — Ти ж бо знав все. Чому не помстився?

— Все сталося занадто швидко, — граф запинався і плакав. — Він вбив більшість ваших людей у ту жахливу ніч. Обезголовив будь-яку можливість для опору. Я не хотів наражати свою родину на небезпеку заради того щоб заслужити повагу мерця.

Старий граф виклично сплюнув на землю.

— То як тобі, подобається зустріти мерця знову?

Том уважно дивився на нього. Граф не відповідав.

— Зрозуміло. Ось вирок. Я нагодую тілами твоєї родини пекельних псів. Ти будеш на це дивитися, як вони рвуть їх, шматочок за шматочком. Я посаджу тебе на ланцюг і до кінця власного нікчемного життя ти будеш доглядати за тварюками що зжерли всіх кого ти любив. Зрештою твої рідні стануть їх частиною у якомусь сенсі. Може хоч так, ти навчишся поважати пам'ять про мертвих.

— Ти тварюка! Підла тварюка! Ти не той за кого себе видаєш. Він ніколи б не зробив такого. Він добрий. Він завжди був хорошою людиною.

Чорнокнижник тихо засміявся.

— Так. Був. Проте пекло змінює людей. Скоро ти зрозумієш.

Минуло трохи часу. Вереск графа і гомоніння тварюк затихло. Тільки трупи споглядали довколишню схиблену дійсність порожніми очима. Переборовши себе Лотар вибрався із сховку.

— Благаю. Прошу.

Це була одна із повій. Досі жива. Кров стікала її ногами, обличчя було бліде, ледве не зелене. Принадна раніше плоть помічена слідами від численних знущань.

— Пробач.

Лотар крадькома рушив у ліс. Йому було дуже шкода людей, дуже жаль коней. Проте він боявся за себе сильніше.