Партія короля

Брати сиділи на вершині башти. Звідси відкривався дивовижний вид на вечірнє місто, що горіло вогниками ламп і вуличних ліхтарів.

Принц Джон грав на пастушій дудці. Інструмент купив для нього брат, десять років тому у приїзджого вівчаря.

Принц Людвіг крутив у руках металеву фігурку солдата із першого власного комплекту для гри в Королівства. Джон подарував її Людвігу коли брату не було й десяти.

Хоч вони вже виросли із віку дитячої безпосередності, проте ці талісмани все ще залишалися з ними. Були символами їх любові одне до одного.

Однак сьогодні кожен усвідомлював власну роль занадто чітко. Їх батько помер і вони могли дозволити собі бути дітьми лише у спогадах. Пляшка вина стояла між ними наче символ розділеного на двох горя. Горя що могло розділити їх назавжди.

Людвіг заговорив першим:

— Ти знаєш, я не сумую за ним. Я майже не знав його. Батька. Завжди знав що він мій батько. Проте не знав який він насправді, наче король це щось позбавлене людських якостей. Фігура на гральній дошці. Зовсім не людина.

Джон перестав грати і кивнув.

— Він був занадто зайнятим. В королів ціле королівство під опікою, заледве у них знайдеться багато часу на власних дітей.

— Це правда. А ти. Відчуваєш себе королем?

— Зовсім ні. Мені здається я ніколи не буду до цього готовим. Я б краще грався з сином або виконував свою дурнувату музику перед пастухами.

— Розумію.

Джон піднявся на ноги.

— Як би чудово було, я блукав би світом граючи для людей музику, а ти керував королівством, адже тобі це подобається більше? Чи не так?

Він уважно подивився на брата.

— Проте старший син ти.

— Так, старший я. Мені дуже шкода, що я маю це казати, — промовив Джон. — Брате, я знаю про твою зраду.

— Що?

Джон зітхнув.

— Я не настільки хитрий в іграх як ти, проте і я маю прихильників. Брате, це… Чому ти не поговорив зі мною?

— Поговорив про що? — голос Людвіга став здушеним, неначе йому бракувало повітря.

— Я спочатку не вірив. Це було занадто дико. Ми завжди були в першу чергу братами. Чому?

Людвіг заплакав. Джон наблизився до нього. Обняв.

— Пробач, — тихо вмовляв молодший. — Це просто… Просто змови. Шепотіння змов. Молодших братів воно переслідує завжди.

Погляд Людвіга зустрівся з очима Джона. Щось небезпечне сяйнуло у очах молодшого брата.

— Мені дуже шкода брате. Просто я буду кращим королем.

Щось схоже на великого альбатроса кинулося вниз з башти. Однак не розправило крил, не полетіло вгору. Згори башти Людвіг дивився на останній політ брата.

Десь у покоях принца Джона, його дружина — леді Армрет молила не вбивати її маленького сина. Проте лорд Родерік зробив свій вибір на користь молодшого брата. Лорд Родерік мав вислужитися. А ще він дуже давно хотів спробувати на смак цю надмірну заморську суку. Хотів зламати її повністю, перш ніж вб'є, не тільки фігурально, а й буквально.

У солдатських бараках вмирали блюючи кров'ю довірені солдати кронпринца. Кухар Том приготував їм особливу вечерю з великою дозою щурячої отрути.

Красиві пташки у різнокольоровому вбранні щедро поїли отруєним вином лордів, які на думку Людвіга не обрали б його сторону. Тих хто не піддався спокусі заснути вічним сном добили люди у чорних балахонах що увірвалися до залу із криками:

— За Джона Реда. Істинного короля.

Проте ким був цей Джон Ред? Він був вигадкою. Страшною казкою. Її братам розповідала нянькя. Джон Ред — король із пекла. Мстивий дух, лихий чаклун, що повернеться з пекла коли прийде кінець всьому.

Коли Людвіг спустився додолу, сторожі вже вдалося відтіснити атаку лиховісного чорнокнижника. Його вірні лорди, повернулися в зал, вже без чорних каптурів на головах, щоб повідомити про знищення нечестивців. Пізніше навіть покажуть трупи, бідолах яким не пощастило бути зарізаними і передягнутими у одяг бунтівників. Дружина Людвіга, в закривавленому від свинячої крові платті і кількома дивовижно помітними і настільки ж неглибокими порізами, кинулася йому в обійми. В її зойку зійшлися збудженна радість і напускний страх.

— О Боже. Ти живий. Ми вже гадали. Цей напад… Цей Джон Ред. Він хотів зашкодити тобі і твоєму любому брату.

Король заплакав.

— Мій брат. Він загинув.

Тільки його син Вільям мовчав. Не виявляючи радості за тим що батько живий. Перед нападом він йшов в гості до леді Армрет, щоб погратися з її маленьким сином. Проте застав лорда Родеріка, за його грою. Він нікому і ніколи не розповідав про це. Поховав під печаттю мовчання. Проте з того часу завжди носив чорне, як символ трауру. Не за дядьком чи леді Армрет і навіть не за її маленьким сином. Це був траур за собою. Він знав що вже мертвий.

За кілька тижнів коли сум за монархом і його старшим сином притупився, а дивні люди в темних одежах більше не становили загрози для королівства, нові король і королева зійшли на престол.