Частина І

Добігав кінця ще один день літа року Божого 15… Такого гарячого, мов нагріті висівки, якими лікують застуджені болячки. Теплого, як материнська ласка, спроможна вилікувати душу. Червоне кружало сонця поволі тонуло у м’яких перинах неба, розсипаючи останні снопики променів. Надходило надвечір’я, яке нагадувало про себе приємною прохолодою, котра помалу проймала все живе, співами цвіркунів, які дивом не спражилися на такій спеці, а тепер один наперед іншого змагалися у творенні чудових мелодій. Живе й неживе, тварини і люди прагнули відпочинку після розпеченої днини. Роса, мов сметана, падала на спечене тіло землі, притишувала та гасила пекельні опіки. Над водою здіймався сивий серпанок, торкаючись плеса, і линув до неба. Щось стиха нашіптували птахи, яким також пересохло в горлі, і їхні пісні ледь чутно чіплялися за голос…

Літо було ще в силі, але й осінь уже не за горами. Де-не-де на деревах зажовтіло поодиноке листя, а земля щоразу швидше віддавала отримане впродовж дня сонячне тепло. Вицвілі очі бабуні все частіше стежили за роботою зеленоокого парубка, вишукуючи підступні лази до його оселі…

Натомлені козаки, заледве переставляючи ноги, плелися до куренів. Годі було марнувати золоті дні, за якими не раз згатуватиметься взимку, на пусті розмови, недолугі жарти та пиятику. Саме ці дні наповнювали комори припасами, а чого в серпні не примножиш – того в лютому не знайдеш. Ішли мовчки. Новини обговорили, жарти одмовили, пісні відспівали. Кожен мріяв про таку-сяку вечерю та хвилю відпочинку і сну, адже завтра знову до праці. День рік годує.

Золотий промінь сонця злетів над землею, ковзнув по воді, що парувала до неба, відбився од замуленого дна, почервонив бліді тіні і зник у тих же пасмах неба, де й народився. День догорів, а ночі ще не було. Настала та пора, яку найбільше полюбляють діти, адже день уже пішов, а ніч ще не вхопила за очі.

З останніми променями до Січі дочвалав вершник на замореному коні. Здалеку скидався на цигана: обкіпчене обличчя, продимлений одяг, чорний заріст на лиці. Таким якраз дітлахів лякати, тих, котрі ще вештаються десь надворі. Утомлений кінь, на якому засохли шматки сірого мила, мав задатки скакуна, що потрапив у недбалі руки, або подолав чималий шмат шляху. Подорожній спускався з пагорба, кінь заледве переставляв ноги. Чи то з утоми, чи господар зле нагодував, а повід засильно натягував. У вічі впадало те, що над незнайомцем завис якийсь тягар, що на серці в нього важкий камінь і що не з доброї волі прибув він на вольницю між запорозьких побратимів.

Вершник господарським оком оглянув частокіл, в якому де-не-де виднілись прогалини – свідчення того, що несолодко цьогоріч прийшлося козакам. Далі його погляд витав небом, землею, частоколом, аби накінець застигнути на брамі, повз яку проходили зморені заопрожці. І важко сказати, чого в тому погляді було більше: приреченості чи зневіри…

Незнайомець не вперше був у цих місцях, знав кожну дрібничку. Повз його око не пройшли фортифікаційні погрішності та відсутність господарських рук. Либонь, вдосталь невідкладної роботи випало на руки козаків, що не встигли, як належить, полагодити свого гнізда.

Оглянувши Січ здалека та зауваживши декілька змін, вершник пришпорив коня і в’їхав на майдан, залишаючи за плечима браму та сторожу.

Зсередини Січ була зовсім іншою, аніж та, що закарбувалася в пам’яті. Не було старих, напіврозвалених повіток, у яких ховалися від пронизливого вітру козаки, бо від дощу та холоду вони не рятували. На плацу красувалися великі дерев’яні споруди з вікнами-бійницями та стріхою з очерету. Між ними гордо здіймалася хрестами до неба нова церква.

Важко зітхнувши, незнайомець зупинив коня біля одного з куренів, розсідлав незрадливого товариша, прив’язав до конов’язі, а сам, пильно вдивляючись уперед та постійно оглядаючись назад, увійшов до приміщення. Гей-гей, то був не той звичний курник, де дим стелився по підлозі, виїдаючи очі та роздразнюючи груди, а дощ полоскав вологі лежанки – то був справжній палац, у якому, немов шляхтичі, мешкали січовики.

Курінь складався з двох приміщень: більшого та меншого. У першому, власне, й мешкали запорожці, а з другого долітали пахощі гарячого варива.

Ніхто не звернув уваги, що на порозі застиг не знайомий братчик, а невідомий гість. Кожен із мешканців куреня займався своєю, милою серцю чи конче необхідною, справою. Хтось чистив зброю, хтось латав одежину, інші різалися в засмальцовані карти, знімаючи по черзі сорочки, а ще хтось просто приліг відпочити. Незнайомець кашлянув, – і всі зацікавлено повернули голову до порога.

– Здоровеньку були, січові орли! – привітався гість.

– Доброго здоров’я, – відповіли, очікуючи, що казатиме далі.

– Дозвольте присісти, а то вже ноги не тримають.

– Та сідайте, лави не пересидите.

Десятки зіниць втупилися в постать незнайомця, котрий здавався пришельцем з іншого світу. Чорний, із покритим багряним струпом лицем, затаєною тугою в очах, він так відрізнявся від мешканців цієї оселі… Чекали, що сам пояснить причину свого візиту, а він лише поправив шаблю при боці й присів на вільну лаву. Хотів обпертися на стіну, але враз відскочив, мов ужалений. Болісний стогін втонув у важкому зітханні. Випростував ноги і втупився в стелю, не звертаючи уваги на все, що робиться довкола. На Січі був лише один священик, тому ніхто на сповідь незнайомця не покликав – увага присутніх поволі переносилася на інші речі. Лише один із молодих козаків спробував розговорити гостя:

– Мабуть, здалеку приїхали?

Незнайомець байдужим поглядом ковзнув зі стелі на парубка, а за тим знову відві очі:

– Умгу… Здалеку…

Більше не зронив ані слова, а молодик знічено повернувся до свого товариства. Невдовзі про гостя й зовсім забули, займаючись своїми справами. З другої половини куреня долітав металевий відгомін та потріскування хмизу. Попри це товариство тілом і душею відчувало присутність стороннього, тому й не було серед козаків звичної єдності. Не велося веселих розмов, пересипаних жартами та кпинами, не було пісень, навіть картярі не так голосно ляскали картами. Зрідка притишено чулося: «Хто це такий?», «Що за один?», «Чого він приїхав?». Однак незнайомцеві було байдуже. На його спотвореному обличчі часто смикалася жилка, що синіла під лівим оком – єдиний рух, який свідчив, що ця людина жива.

Зненацька щось примусило його скинути з обличчя відреченість од світу, а вуха стали прислухатися до відгомону розмови надворі. До куреня поверталися його найстарші мешканці, а їхні голоси чулися щораз ближче. Із кожним кроком старожилів незнайомець намагався врости в лаву – один із голосів видався йому знайомим. Цей голос міг розпізнати без найменших вагань серед тисячі інших… Так, цей голос міг належати тільки одній особі – його побратиму Максиму Рубаці. Але краще чорта вночі вздріти, аніж зустрітися з давнім другом. Гість тихенько підвівся з лави і перебрався в закуток, де було геть темно.

Скрипнули двері, і до куреня, перевалюючись із ноги на ногу, увійшли бувалі запорожці. Про те, що вони на січі не абихто, засвідчували їхні шаровари, широкі, як море, а також гаптовані золотими та срібними нитками жупани, що прикривали білі, наче сніг, сорочки з тонкого полотна. І хоч у таку спеку багатьом хотілося вискочити з власної шкіри, вони не оминали нагоди зайвий раз похизуватися своєю зверхністю над молодими. Мабуть, й у кишенях ще подзенькували гроші, коли не однесли таку розкіш в заставу до корчмаря.

Останнім до куреня й справді увійшов Максим Рубака, курінний отаман Переяславського куреня, статечний козарлюга з високим лобом, сірими очима, довгими вусами і хвацько закрученим за обидва вуха посрібленим сивиною оселедцем. Замолоду він користався великою увагою у молодиць та вдовичок, полюбляв скочити в гречку, не раз утікав яругами та балками, захоплений зненацька зовсім нерадими йому чоловіками… Ще й тепер міг не одній Єві замакітрити голову, але займана посада не дозволяла пускати біса в чужу оселю. До того ж, із плином літ втратив запал до таких пригод – воно, як спочатку не крути, все на одне повертає. Його миловидне лице мало єдиний гандж – широкий шрам над лівою бровою, але це аж ніяк його не спотворювало, а, навпаки, додавало поваги. Був зодягнений у сині шаравари та вишиванку, яка прикривала його порубані-посічені груди та плечі. Крива турецька шабля похитувалася нижче пояса з кожним кроком. Але найбільшою гордістю Максима був чорний, тонкої роботи пояс, якого на Січі мав тільки він.

– Агов, Омельку, ти ще довго там вовтузитися будеш? А подавай нам вечерю, а то кишки до хребта приросли.

На тому боці куреня ніхто не озвався, лише ще дужче забряжчав посуд. До отамана підійшов один із молодих козаків:

– Батьку-отамане, маємо гостя.

Незнайомець здригнувся й зіщулився у своєму кутку.

– Добрим людям ми завжди раді, хліб-сіль у нас є. А де ж він, чом я не бачу?

Гість підійшов до курінного і привітався:

– Чолом, пане отамане!

– Здоров будь і ти, добродію, звідкіля та хто будеш?

– З над Орелі, – сказав перше, що спало на думку. – Гнатом Крученим мене звуть.

Тим часом перегородка, що розділяла дві кімнати, розсунулася, і кухар Омелько з двома помічниками вніс казан із стравою. Усі зайняли свої місця за столом, отаман підвівся – решта послідували за ним – змовив молитву, і почалася нехитра козацька вечеря. Волею випадку незнайомець опинився за столом навпроти отамана.

«Десь я його бачив, – думав Максим, – чимось нагадує мені Грицька… Але ні, ніби не він…»

Рубака помішував куліш і пильно вивчав незнайомця. Той їв неквапом і зосереджено, не підводячи очей від їжі.

«Тільки б не впізнав… Тільки б не викрив… Ні, Максим не зможе мене впізнати, адже я так змінився… А якщо впізнає? Тоді ганьба, смерть і довічна зневага? Не дивись так на мене, Максиме…»

Після вечері всі подякували Богу й Омелькові за їжу, вкинули в казан по золотому й розійшлися хто куди. Гість підійшов до курінного й не наважуючись поглянути йому ввічі, поцікавився, чи може переночувати в його курені.

– Он ніким не зайнята лежанка, – кивнув отаман, продовжуючи сверлити гостя поглядом. Той ще дужче знітився й побрів до вказаного місця.

«Ні, здається, то не мій колишній побратим, – думав гадку Максим, – але чому ж тоді він не витримав мого погляду? Чогось він боїться, а коли боїться – значить нечисту душу має».

Роздуми курінного перервав куховар Омелько Паляниця:

– Щось, батьку, не засмакував тобі мій куліш сьогодні, тільки побовтував ти його, а до рота не брав. Чи пересолив я страву, чи шкварка тверда на зуб потрапила?

– Перестань, Омельку, батькати. Щеб од якогось голопузенка стерпів це, а з тобою скільки літ козакуємо. Сам знаєш, як воно у братчиків буває: нині один батько, а завтра не вгодив – іншого оберуть… Не їв я тому, що непокоїть мене цей чоловік, який нині до нас прибився.

– А що не так? Людина, як людина, не один пуд солі з’їла, козацьку виправку в ньому видно. От тільки доля, судячи з усього, до нашого гостя щербатою була останнім часом…

– Так то воно так, але чимось він нагадує мені Грицька Сміха.

– Того зрадника, що продав вас татарам і якого ти завжди кленеш, перебравши край у шинку? Та ні… Кістки того харцизяки давно вовки обглодали, бо свята земленька таких не прийняла б. Старієш, Максиме, от і спогади маревом сунуть. У кожному незнайомцеві свого кревного ворога бачиш. Це ж уже який по ліку Грицько тобі привиджується?

– Не знаю, не знаю, друже… Отак дивлюся – начебто він, дивлюся вдруге – хтось інший. І невинного скарати шкода, і зрадника випустити зась…

– Замість того, щоб душу ятрити, давай перевіримо гостя.

Незнайомець, попоравши свого коня та одвівши його на випас, якраз приводив до ладу свою лежанку, коли до нього підійшли Максим та Омелько. Курінний затіяв раду з молодими переяславцями, вказуючи їм, що завтра мають робити, а куховар розговорився з гостем:

– Звідкіль будеш, добродію?

– З над Орелі я, осілий козак. Десять літ тому одружився та й покинув козакувати. Побудував хатину над річкою і зайнявся господарством. Але скільки вовка не годуй… От і я не зміг всидіти на припоні. Та й дружина допекла так, що хай знає, як без господаря раду собі давати. А то геть розперезалася, відьма.

– З ким із нашого брата такого не бувало. Народжений літати в клітці не витерпить… А де саме ти мешкав?

– Неподалік од Сухої балки…

– Так там десь поруч Федір Зуб та Петро Вивірка отаборилися…

Гість відчув, що забріхується, але якось треба було викручуватися зі скрутного становища:

– Еге ж, вони там давно отаборилися, але місця на всіх вистачає. Сусідуємо, – гість белькотів казна-що, аби чимскоріш спекатися допитливого Омелька. Але ще більше його непокоїла близькість Рубаки.

Куховар підморгнув курінному, мовляв, поглянь, як сам себе топить. Отаман кивнув, що чує все.

«Бреше, собацюга, аж дим вухами йде. Хто ж він такий?» – думав Максим.

Незнайомець настільки забрехався, що курінному хотілося приперти його до стіни та витрясти душу, але знав, що це завжди встигне зробити. Хутори Зуба та Вивірки були далеко від Сухої балки, навіть не поблизу Орелі. Ці запорожці половину свого життя провели в походах, а потім покинули Січ, втомившись від тягару літ. Оселилися вони на правому березі Самари й спомагали товаришів харчами.

Рубака уважно прислухався до слів незнайомця, якого Омелько ще дужче заганяв у кут своїми розпитуваннями.

«Це, мабуть, підглядач, або харциз якийсь… Чи, все-таки, Гриць?... Ох, опинись ти в моїх руках – живим не відпущу, на пил розітру, всі муки пригада… Ні, не він… Про Сміха ось уже п’ятнадцять літ не чути… Татарський підглядач… Чи Грицько?»

Максим і собі перебрався ближче до гостя.

– Ну що, Омельку, наговорився з добродієм?»

– О, батьку, в нас, виявляється, стільки знайомих, яким чомусь не сидиться на місці. Ще недавно мешкали край Самари, а вже й на Орелі хутори мають. Чого б це, питається, на старість літ не сидіти на одному місці?

У незнайомця пересохло в горлі: «Боже, вони ж мене перехитрили».

– Це ти про Федора з Петром? Справді, непосидющі. Півсвіту їм мало. Коли тільки й встигають? А скажи, добродію, чи не живе біля вас такий собі Грицько Сміх, що п’ятнадцять літ тому зрадив товаришів у поході та прирік на смерть і муки сотню побратимів? – пильно вдивлявся в обличчя незнайомця.

Той облизав пересохлі вуста й тихо відповів:

– Ні, такого не знаю. Він біля нас не живе.

І тут Максим пригадав, що в Грицька на лівій руці був шрам. Ще в молоді літа, хизуючись один перед одним, зійшлися у товариському герці, але так розійшлися, що Рубака ненароком зачепив вістрям руку товариша. З тих часів на руці у Сміха мав би зостатися пам’ятний знак.

– Скажи, козаче, а де це ти так обпік обличчя та руки?

– Та це так… Не варто й згадувати.

– Не варто – то й не треба… А покажи, чи дуже… Я трохи тямлю у знахарстві, може чим і допоможу.

Незнайомець мовчав, а його ліва рука поволі відсувалася від Максима. Курінний цей рух зауважив і схопився за неї.

– О, це дуже сильний опік…

І перш, аніж гість встиг отямитися, відкотив рукав сорочки. Хоч рука була вкрита суцільним струпом, встиг побачити знайомий знак.

– Ах ти ж, зраднику-братовбивце! Думав, не впізнаю? – закричав отаман не своїм голосом лютіш пораненого звіра та вихопив шаблю з піхов, – тут тебе й прикінчу…

До курінного кинувся Омелько, а за ним ще декілька запорожців, щоби не допустити вбивства. Повалили гуртом Максима на долівку і тримали, мов біснуватого.

– Пустіть… Уб’ю… Понівечу… Порубаю… У яму живим закопаю… Що це, бунт? Непокора? – хрипів Рубака під кремезними тілами козаків.

– Заспокійся, Максиме, годі. Ти ж не знаєш, хто це. Зарубаєш невинного чоловіка, – заспокоювали отамана його товариші Яків Праний та Іван Нетяга.

– Невинного чоловіка? Я не знаю, хто це? Та я б його і в пеклі впізнав. Це ж Грицько Сміх на світ об’явився!

Запорожці й собі кинулися до незнайомця.

– А й справді, він. Юда! Братопроданець. Це ж ти нас запроторив на галери? Смерть тобі, – закричали обидва.

– Хто це? – кидались молоді козаки до старших січовиків, аби зрозуміти, що коїться проти ночі. Але їх ніхто не слухав.

Сивовусі братчики кричали один напроти одного, вигукували прокльони та хапалися за шаблі. Ще мить – і голова Грицька покотилась би по долівці… У такому гармидері спокій зберіг хіба Омелько:

– Годі, панове, годі! Так ви його без суду скараєте – і собаці легка смерть буде… Нехай злочинця судить Рада.

– Не треба Ради… Самі розсудимося… Убити татарського посіпаку, – наполягали старі січовики.

– Поясніть хоч хтось, що це коїться? Нам що робити? – згорали від нетерпіння молоді.

– Годі циганський ярмарок влаштовувати, – важко дихаючи, мовив Максим, – завтра його судитиме товариство. А зараз вивести на кухню та пильно стерегти!

Грицька виштовхнули у друге приміщення, зв’язавши руки та ноги, а біля дверей одразу ж став на чатах один із молодих козаків.

– Геть! Сам стерегтиму! – голосом, що не визнає жодного заперечення, вигукнув Рубака.

Переяславці поволі вгамовувалися та розходилися по своїх місцях, хоч багато хто з них так і не зрозумів, що трапилося і за що то так чоловіка знанавиділи.

– Хто це? За що його судитимуть? – найбільш цікаві допитували Якова.

– Завтра… Усе дізнаєтеся завтра, – вдавав, що не знає.

Погасили вогонь у печі, щоб полонений чого не втнув, та й розійшлися по лежанках. Однак заснути не вдавалося – велике збудження охопило запорожців. Тіло вимагало відпочинку, а розум намагався все з’ясувати.

Та чарівник сон, давним-давно приспавши дітей по містах та селах, хуторах і осібниках, прилетів крізь частокіл і зачинену браму, обминув варту й приступив до роботи. Спочатку легка дрімота, а згодом і приємне забуття опускалися на натруджені руки, на гарячі голови, робили їх важкими та чужими. Не спалося лише двом: Максиму та Грицьку.

Курінний підпирав лавою двері та мовчки курив люльку. З його грудей раз по раз злітало важке зітхання, яке виразно чув Грицько. Сміх стояв біля маленького віконечка, ледь звівшись по стіні з долівки, на яку його кинули козаки, і дивився на зорі. Далекі, незнані, вони змалку манили його до себе своєю таємничістю. Пригадував бабусині розповіді, що зорі – це не що інше, як людські душі. «Чому їх так багато?» – допитувався маленький Гриць. «Бо стільки людей пішло до неба, а ще більше возять смолу в пеклі. Будь чемним, внучку, і підеш до неба, матимеш там свою зіроньку»…

«Зорі… Зорі… Завтра я буду з вами… А, може, моє місце в пеклі? Але ж я так хочу до неба… Завтра вирішиться моя доля…» – Грицько не шкодував за життям і не боявся смерті, адже там на нього чекають…

– Не спиш, Грицю?

– Не сплю, Максиме… – серце затрепотіло, зачувши голос побратима. Але Рубака озвався аж по добрій хвилі:

– Навіщо ти зробив це, Грицю?

– Що?

– Навіщо такою ціною заробив гроші? Чому ти продав нас?

– Я? Продав? Максиме, повір… Я…

– Замовкни, зраднику! Нема твоєму вчинку оправдання!

– Та вислухай, друже, я…

– Був другом… Вірив тобі, а ти так поступив… Чи ж ти таким голодним був? Чи тих тридцять срібняків тебе врятували? Скільки ти за нас вторгував?

– Максиме, та я…

– Мовчи! Собаці – собача смерть!

– Максиме!?

– Чого хочеш?

– Сповіді хочу, вислухай мене…

– Я не піп, розгрішень не даю, а за твої гріхи одна покута – смерть. Але нехай… Висповідаєшся завтра в церкві… Чи ти потурнак? Може, ти й віру Христову разом із нами продав?

– Ні, Максиме, я не той, за кого мене маєш. Благаю, вислухай!

– Завтра послухаю разом із усіма. Лавріне! – розбудив молодого козака. – Зміни мене, а то ще розчулюся і випущу вовка з кошари. Головою відповідаєш за нього!

Позіхаючи, молодик сів на лаву під дверима.

«Усе. Це кінець… Мій учинок заслуговує покарання, сам знаю… Але ж кого я продав? Про які гроші йдеться? Які татари, які галери?.. А Максим, попри все, залишився щирим приятелем…»

Ніч минала в роздумах. Надранок почув хропіння вартового. Порухав двері – відчинено. Але ж він добре бачив, як їх закривали на засув. А на порозі лежить кривий татарський ніж. Що за чортівня? «Так це ж Максим! Це ж він відчинив мені двері і залишив ножа, щоб розрізати пута. Тікати? Але куди? Життя й так втратило зміст. Під дверима спить вартовий. Тікати – значить покласти його життя на терези. Ніхто не повірить бідоласі, що двері були відчинені… Краще вже сам умру».

Приємна дрімота огортала тіло. Полонений зсунувся на долівку й заснув. Йому наснилися Павлусь з Івасем, Галя, а далі й Марія…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.