Частина ІІІ

Настирливо бриніла муха. Билась у шибку вікна й дзигчала. Під цей звук Грицько приходив до тями. Він пробув у безпам’ятті три тижні. Відтоді, як козаки обережно винесли його на руках з січового майдану. Не пам’ятав, як Максим відвіз його на хутір до Уласа, як старий щоранку боязко схилявся над ним, прислухаючись, чи живий… Три тижні пролежав, мов колода. Тільки тепер відкрив повіки, споглядаючи на світ Божий. Перше, що побачив – вікно, в яке билася муха, а далі синє небо, в якому білим шнурком відлітали лелеки. І так йому стало сумно, що серце защеміло, випустивши сльозу. Було й радісне відчуття – зник біль у плечі. Трави та настоянки старого Уласа зробили своє: рана зарубцювалася, не даючись взнаки. Спробував підвестися, та в голові зашуміло, загупало в скроні, і він упав на лежанку. Невже йому ніколи не піднятися на рівні ноги? Став роздивлятися довкола себе: низька світлиця, чиста, біленька, без килимів і шовків, хоч про старого подейкували, що скарбів має більше, аніж вся королівська казна. Стіл, лава, лежанка – ось і всі набутки… Та ні, не все – скрізь витав п’янкий, духмяний аромат. Такий чистий, солодкий запах Грицько відчував хіба в дитинстві, коли мати заходилася робити йому купіль. Тоді над літеплом здіймався схожий дух від трав та зіль. Мати купала його в любистку та материнці, додавала ще якихось трав, аби доля була прихильною, щоб щастя не покидало його в житті… Чи забагато зілля доклала матуся, чи про якесь забула, але щастя та доля обминали її сина…

Спробував ще раз підвестися, цього разу вже тихіше та обережніше – в голові гуло менше, й у вухах не так голосно дзвеніло. Грицько сів на лежанці й заходився розправляти плечі. Болю не було, але не було й сили… Це було не його тіло, не його руки. Хтось забрав вправні кінцівки, а натомість причепив ці неповороткі цурпалки. «Невже це я?» – думав бідолаха, розглядаючи свої руки, котрі висохли на тріски. За цим заняттям його й застав Улас, який саме повернувся з пасіки, щоб поглянути на свого підопічного:

– Що, козаче, кортить на ноги стати та рука без шаблі свербить? Е, ні, ще зарано. Тобі поправлятися треба, їсти більше, спати… Тоді й на ноги зведешся. Де ж таку рану занедбати… Дякувати Богу та розміщенню зірок, вирвав тебе з лабет смерті… А ще трави своє зробили…

Грицько вдивлявся в обличчя свого рятівника. Скільки наслухався про діда, коли тільки з’явився на Січі в юнацькому віці, скільки правд та неправд про нього переповідали досі. Казали: ворожбит, з лихим водиться, вміє перекинутися в звіра, причепить людині блуд – і та в трьох вербах загубиться… Та коли когось спіткне хвороба чи якесь інше лихо, коли священика кличуть – тоді кидалися до старого. Але не всім поспішав той на допомогу. Дивним був. Міг день та ніч рятувати безнадійного, їхати на край світу до хворого, а міг запертися в своїй оселі і не прийняти навіть тих, хто сам до нього прийшов чи кого принесли під його поріг… Діда боялися, його очернювали, ненаиділи, але й шанували та любили водночас.

От нарешті й Грицькові випала нагода зблизька розгледіти того, про кого ходили такі суперечливі чутки. Невисокий, але кремезної статури дідуган з сивою бородою та такими ж вусами, білою, як молоко, головою, з орлиним носом. Коли він усміхався – було видно разки майже всіх зубів, хоча дідові завернуло на восьмий десяток літ. Та було в Уласа ще щось таке, за що його боялися найбільше – очі. В його зіницях поєдналося чимало кольорів; ці очі пронизували людину наскрізь – ніхто не міг бодай щось втаїти перед старим. Коли Улас відчував брехню – в його зіницях спалахував вогнем, а очі пекли брехуна так нещадно, що змушений був говорити правду, або тікати геть. Дід навіть не обгороджував свого хутірця частоколом, не тримав злих собак. Розбійники обминали його обійстя десятими дорогами, ще й іншим заказували сюди потикатися. Подейкували, що якось на його хижину налетіла зграя харцизів, ласих на чужу працю. Наслухавшись пліток про численні скарби, хотіли пустити Уласа з торбами. Коли ж дід постав перед ними серед темної ночі, коли гнівно стулив брови, у нападників обмякли руки й ноги, відняло мову – і вони чимдуж кинулися од діда… Таким був Улас, легенда запорозьких планів.

Вийшовши із забуття, Сміх багато розмовляв із дідом, як тільки в того з’являлася вільна хвилина. Аж через тиждень після другого народження на світ старий дозволив Грицькові виходити у двір та підставляти тіло під останні сонячні промені. У душі козака запанував спокій, і життя не видавалося втраченим.

Зрідка побратима провідував Максим, переповідав новини, викурював люльку – і знову на Січ – курінному було чим журитися…

Так і осінь застала Грицька в товаристві знахаря. Поруділи плавні. Жовте листя, в останньому пориві знявшись догори, заколисане вітром, вкривало землю, віддаючи їй увібране за літо тепло. Ще не прийшли, але нагадували про себе далеким подихом дощі й тумани… В Уласа побільшало праці і він залишав Грицька наодинці. Сміх і собі просив якоїсь роботи, але старий звик обходитися однією парою рук.

Господарство знахаря складалося з двох будівель: хати та клуні. Дід не тримав ні коня, ні худоби, ні птиці. Його тваринний світ налічував чотирьох котів та добру сотню вуликів. У найлютіші зими в старого не гинула жодна бджолина сім’я, а мед був найкращим в околиці. У знахаря не було ні дружини, ні дітей, ні онуків – жив пустельником і до людей не дуже горнувся.

Вечорами, які з приходом осені ставали щораз довшими, дід виймав зі скрині якісь книги і читав їх в гордій самоті. Грицько просив старого читати вголос, але тоді дід нітився й ховав обшиті шкірою сторінки подалі з очей. Коли знахаря не було в хаті, Сміх сам пробував почитати, але книги були не руські й не польські. Якась дивна в’язь, немов на вишиванці, малюнки зір, усілякі мапи – все це наштовхувало на думку, що Улас – таки чорнокнижник…

Одного вечора козак одверто запитав про це. Старий довго вивчав його поглядом, немов бачив уперше – не кожному ж зустрічному розкривати душу нарозтвір, а далі мовив:

– Що ж, розповім тобі дещо зі свого життя. Ні з ким цим не ділився, але тобі відкриюся, щоб не плодив про мене всіляких нісенітниць…

Хвилю помовчавши (чи то збираючись із думками) повів бесіду:

– Народився я в сім’ї знатного канівського вельможі. Не хочу називати його імені, бо до роду не придався. Досить сказати, що мої предки залишили помітний слід після себе на цій землі, а мій далекий прапрадід був воєводою у львівського князя Юрія, після смерті якого не міг зварити пива разом із тамтешньою знаттю. Не знаю, якими шляхами він дістався схилів Дніпра, але ось уже кілька століть наш рід мешкає в Каневі.

Мій батько був купцем – змалечку пам’ятаю, як наш двір наповнювали та покидали численні вози, а люди, які їх супроводжували, балакали всіма мовами світу… Я був наймолодшою дитиною в сім’ї, а крім мене в батька було ще три спадкоємці та донька на виданні – моя сестра. Братів батько змалечку привчав до своєї справи, а мене, чи за те, що ріс таким непосидючим, чи вітець передчував, що його шляхом не піду, рано заставили до науки. Моїми вчителями були найкращі уми, батько не шкодував ні грошей, ні часу, щоб запросити в наш дім того чи іншого наставника. Коли мені було шістнадцять років, я вмів читати, писати й вільно говорити грецькою, польською, латинською та французькою мовами. Далі мене та мого найкращого приятеля Петра, сина воєводи, вітець відправив до Варшави. Там я продовжив учитися. Слухав мудрих людей, намагаючись увібрати в себе їхні знання, та постійно відкривав для себе щось нове…

Молодість… То така пора, коли розум і серце крокують різними шляхами… Так-так, щойно вийшовши від учителів, ми з Петром поспішали на всілякі бали та обіди, які влаштовувала тамтешня шляхта. Ми були побратимами, тож я майже не розлучався зі своїм однолітком. Ми знали один про одного майже все і ніколи не таїлися зі своїми намірами. Та одного дня сталося те, на що не сподівався жоден із нас – поміж нас стала жінка… Трапилося це на балу в маршалка. Була пишна учта з нагоди повноліття його наймолодшої дочки. Ми з Петром теж були серед запрошених гостей. Уже й не пригадаю, хто саме познайомив нас із героїнею свята, але я вдячний йому донині… Так я вперше побачив найгарнішу квітку, квітку-незабудку, якою для мене стала маршалкова Єлена. Побачивши її вперше, одразу впіймав себе на думці, що кохаю її віддавна…

Але так подумав собі не тільки я, але й Петро. Ми й надалі були приятелями, мешкали в одному домі, але кожного дня поміж нас щораз вищу стіну зводила маршалкова дочка. Ми не крилися один від одного, ніхто з нас не прагнув зустрітися з Єленою наодинці, в товаристві ми завжди були разом. Але з часом я відчув, як холодно-вічливо вона розмовляє зі мною, і як іскряться її оченята, коли поряд з’являється Петро…

Того дна нас обох запросили на обід до маршалка, але я з самісінького ранку мав вирішити одну невідкладну справу, а товариш не став чекати на мене. Коли я дістався до маєтку неподалік міста, то довідався, що мій приятель попросив руки Єлени, і йому не відмовили… Я шанував Петра, але такого вчинку не міг йому пробачити. Найдужче ж розпікало те, що попрохав руки найгарнішої панни в світі потай від мене. Хоч і знав я, що не мав найменшого шансу в цьому змаганні, але був би чесно подоланим. Товариш розсудив інакше…

За місяць гуляли весілля. Вінчання, музики, наїдки гості – все це крутиться в мене перед очима рожевим маревом. Я привітав молодят і, не чекаючи кінця забави, покинув двір маршалка. Я кохав Єлену, не міг її віддати комусь іншому, але що ж я міг зробити? У голові роїлося від думок, як її викрасти. Були наміри зробити це самому, вдатися до допомоги знайомих, чи, навіть, заплатити розбійникам, але ж… Але ж Петро був моїм побратимом, його та мою занозу повінчали в костелі, Єлена обрала його, а це значило, що ніколи мене не кохала. Якби ж то її силоміць видали заміж за нелюба… Однак тоді мені здавалося, що моєї любові вистачить на двох…

Від біди подалі, щоб не впороти щось зопалу, надумав я податися кудись далеко. Та Петро, мабуть, читав мої думки – він повіз дружину до Канева, а я продовжував учитися… Коли до закінчення студій залишалося мізер, отримав звістку з дому, що помер батько. Застудився в дорозі, і ні гаряча піч, ні просо, ні цибулиння, ані кровопускання його не врятували… Як не боляче, але я приїхав у той день, коли ділили спадщину. Брати скоса позирали на мене й пропонували спільно продовжувати батьківську справу, розширивши зв’язки та прокладаючи шляхи до нових земель. Але, знаючи, що де багато майстрів – там мало доброї роботи, я відмовився. Попросив у них свою частку грішми, а все майно, реманент, волів та коней залишив їм.

У рідному місті не зміг жити – всюди мене переслідувала Єлена, в якої не складалося життя з Петром. Молода господиня швидко прижилася на новому місці, а мій давній приятель утік кудись за тридев’ять земель… Хоч як я її кохав, та зважитися на підлість не міг. Я покинув рідне місто, щоб більше ніколи до нього не повернутися… Ну все, на сьогодні досить.

Спогади розчулили старого. Мабуть, у його душі було місце, де рана не зарубцьовувалася ось уже кілька десятиліть. Хоч як Грицькові кортіло дослухати дідову пригоду до кінця, не став напастувати старого, знаючи, як важко іноді повернутися в минуле. Співставляв своє життя з Уласовим і бачив чимало спільного. Обидва були невдахами, які втратили те, до чого прагнули, але дід своє горе пережив, а йому ще…

Скільки не очікував на откровення старого його гість, дід до розповіді про своє життя не повертався…

Здоров’я поверталося до козацького тіла, й Грицько таки вблагав самітника дати йому хоч якусь роботу. Удвох готували бджіл до зими, ловили та в’ялили рибу, копали город на зиму – і за цілий день заледве перекидалися кількома словами. Улас у чуже життя не влазив, а свого не поспішав розкривати. Грицько теж не квапив діда…

Осінній ранок займався над запорізькими плавнями, але не вітали сонця сотні пташиних голосів, не парувала земля, умиваючись росою. Над чорно-жовто-багряною пусткою здіймалося самотнє червоне кружало. Долаючи сиву мряку, до хутора наближався вершник. Ні світ, ні зоря з Січі на хутір чвалом мчав Максим Рубака.

– Помагай Біг, – привітався з Уласом, який ще засвіта вибрався з хати, – а де мій мученик? Січовики ремствують за горілкою.

Улас звів плечима, відповівши тільки на привітання. Грицько, зачувши якийсь рух на подвір’ї та голоси, вийшов із хати.

– Вибачайте, діду, але в мене до нього розмова в чотири ока.

Старий пильно подивився на ранкового гостя й мовчки відійшов у бік. Йому й так було чим зайнятися.

– Пробач, Грицю, що так нелюдяно повівся з тобою на майдані… Знаєш, за ту ніч у степу нас обох карати варто – я ж бо теж не мав тоді спати…

Сміх мовчав, а Рубака не знав, як порушити його задуму. Постоявши добру хвилю мовчки, Максим першим спробував завести розмову:

– Ну, годі, що було – те було, назад не повернеш… Досить тобі тут ляси точити та на ліжку вилежуватися – повертайся до Коша. На Січі роботи добіса, а дід сам із котами справиться.

Максим туркотів про життя товариства, сипав жартами та примовками, але цього було замало, щоб розвіяти Грицька.

– Та не хмурся, друже, сам знаєш, що козаки – як діти малі – поворчали та й забули. Ніхто тебе вдруге до стовпа не припне, та й словом не зачепить… Та посміхнися ти бодай раз, адже неспроста тебе Сміхом прозвали! Чи ти й надалі сердишся на мене?

– Пропав мій сміх, Максиме. Згорів, мов метелик на свічці. Не повернеш його більше… Не страшні мені й козацькі погрози, і на тебе я теж не серджуся… Але сьогодні!... Боже мій! Сьогодні моїй Галі виповнилося би десять рочків… А я навіть не знаю, де розкидані її кісточки… Чи згоріла заживо, чи… Бідна дитина, за що ж її так Господь покарав? Я… Я в усьому винен, мене слід карати, а дитину за що? – зайшовся слізьми Грицько й став битися головою до стовбура старої груші.

Максим не знав, як розрадити побратима, пішов до коня. Вскочив у сідло й, спрямувавши вороного повз товариша, крикнув:

– Чекаю на тебе, Грицю, завтра. Ти мені в курені потрібен!

Сміх не відповів. Утерши очі, побрів на край городу поблизу Уласової господи – ось уже кілька днів він намагався вивернути з землі величезну кам’яну брилу та відвоювати для діда ще трохи родючої землі.

Старий не став йому надокучати й розпитувати, для чого приїжджав Максим – пощо лізти людині в душу, коли там і так кішки шкребуть? Але ввечері, коли Грицько став складати свої нехитрі пожитки, Улас запитав:

– Уже покидаєш мене, синку? Воно вже й пора… Підлатав я тебе трохи, можеш до товариства повертатися. Шкода мені прощатися з тобою – зжився, звик до тебе… Але ні ти мені не син, ні я тобі не нянька.

На хвилю замовк, але по поведінці старогог було видно, що в мовчаники не гратиметься.

– Знаю, знаю, що кортить тобі дізнатися, що було зі мною далі… Треба доповісти, а то помру – й ніхто не знатиме, якою людиною був Улас. Ще, не приведи Господи, могилу сплюндрують та кола осикового в груди заб’ють… Багато чуток про мене ходить, але всім цим вигадкам гріш ціна…

Так от, маючи гроші при собі, вирішив я об’їздити цілий світ, щоб побачити, де людям найкраще живеться. Я подорожував Європою, був у дворі французького короля, відвідав німецьких князів і гішпанських володарів. Бачив розкішні палаци, мальовничі замки, добротні фортеці... Але то була лише одна сторона світу -–за цим шиком і красивим життям королів та вельмож приховувалося злиденне життя простого люду. Я проходив повз села, в яких люди вимерли від хвороб, бачив дітей, що просили шмат хліба, та їхніх матерів, котрі відводили вбік очі… Ні, не найкраще жилося тим людям…

Далі я перебрався до Італії, де найсиніше небо та найчистіше море. Здавалося, тут уже люди мали б жити без нужди та горя, адже нема там холодних зим, і сонце цілий рік таке лагідне. А коли побачив споруди, зведені людьми, які мешкали століття перед нами, подумав, що на землі, де працювали такі здібні будівничі, не може бути зла… Але й там світом править той, хто має гроші та скарби. Всюди воно однаково: багаті живуть, бідні – виживають…

Грицько слухав діда, затамувавши подих; не все розумів, але намагався не пропустити жодного слова, що злітали з вуст старого. А той натхненно оповідав, вставляючи в розмову лиш йому відомі слова… Сміх дивувався з того, як живе Папа Римський, які звичаї в болгарів та в греків, які дерева там ростуть, які звірі плодяться… і багато-багато іншого.

– Того, що шукав, у Європі я так і не знайшов. Мене вабило далі й далі. Гроші закінчувалися – молодість не вміє їх берегти – тож змушений був ставати до роботи, аби поповнити свої запаси. Я все ще не втрачав надії, що десь на білому світі люди живуть, немов у бога за пазухою… Поповнивши свою калитку, я рухався все далі й далі на схід. Побував у великій Османській державі, яку ми називаємо Туреччиною і в якій мешкають різні народи. Там зустрічав я, сину, людей чорних, мов сажа, з волоссям, мовби на цвяхах крученим, які покірно гнули спину на своїх поневолювачів… Скажу тобі, Грицю, турки – то великий народ. Такі чудові споруди будь-хто не міг би звести… Біда тільки, що не своїми руками… Які ж гарні їхні мечеті, себто церкви по-нашому. Дай, думаю, дізнаюся, в чому ж полягає їхня віра, що так люто християн ненавидять. О, синку, це дуже складно пояснити. Вони мають свою біблію, але що в ній не так, як у нашій, так і не вирозумівся…

Їхні володарі мають необмежену владу, ніхто не сміє їх ослухатися. Туркам не можна їсти свинячого м’яса та пити горілки й вина. Вони по декілька разів на день всі дружно клякають на молитву. Але якими ж жорстокими є ці недурні люди…

Я побував на невольничих ринках, бачив сльози та кров. З людьми іншої віри вони поводять себе так, немов перед ними безправна худоба… А Бог же на небі таки один… А яка там розпуста. Кожен володар має по кільканадцять дружин, а за наложниць і говорити годі… Бачив я, синку, ті торги, де продають людей. Найбільше у них жіноча врода ціниться. О, на таких базарах збирають увесь цвіт землі, квітки з усього світу там зачаровують покупців, які ладні викласти за них стільки золота, скільки заважать…

Не побачив я людського щастя і в османів. Помандрував далі, аж до Індії… Ще одна країна-казка. Такої землі, як там, ніде більше не зустрінеш, хіба що наша з нею посперечається. Там сади переливаються сотнями кольорів, вічна весна там – тепло й сонячно. А які дивні люди мешкають там, яких богів вони вшановують. Вклоняються коровам – там ця тварина може до хати зайти – й ніхто не посміє її прогнати… Але й у такій казці, в такому розкішному краю панує велика несправедливість – щастя мають тільки багаті, по-їхньому – раджі, а простий люд поділений на гурти, мов худоба. Вельможі мають найбільше прав, можуть посягнути на чуже майно, можуть карати безвинних, посягати на чужих дружин…

Далі, синку, я не йшов, бо розчарувався в людях. У кожній закутині світу бідняк запобігає перед багатієм і кланяється йому в ноги з причини і без неї. Нема такого місця на землі, де всі люди почували б себе щасливими… Я вже був на шляху додому, коли доля закинула мене в гори. Чи бачив ти коли-небудь справжні гори? О, ні, ти не міг їх бачити. Ті, що в Криму, не гори. Це наперстки. Справжні гори такі височенні, що хмари сягають їм лише до колін. Здолу вони поросли непролазним лісом, а їхні вершини вкриті сліпучо-білим снігом, який ніколи не розтане… Там, у горах, я познайомився з монахами, котрі служили своєму Богу й при цьому вміли лікувати людей. То були дуже мудрі люди, які молитвами, постами та повним смиренням пізнали Божу суть. Могли по зорях визначити людське життя, зазирнути в минуле і в будучне, лікували від усіх хвороб, але не кожного могли вилікувати…

Я пробув серед них кільканадцять років, а потім ураз така туга вп’ялася мені в серце, що, гадав, помру без мого Дніпра та степів. Повір мені, Грицю, наша земля – найкраща в світі, а лди – найпрацьовитіші. Якщо ми не дамо себе поневолити, якщо не танцюватимемо під чужу дудку і не будемо заздрісними одне одному – то зведемо ще такі споруди, які тим грекам, римлянам і османам навіть наснитися не могли. За нашим народом велике майбутнє, якщо лиш зуміє втриматися вкупі та не задовольниться малим…

Так от, піддавшись тій тузі, подався я на рідну землю. Повертався іншими шляхами, але якими землями не проходив би – щастя люди ніде не мали. Дістався рідних околиць і, попри велике бажання зустрітися з братами та побачити Єлену, втримав себе й подався на січ. Кілька літ ще козакував, але не побачив нічого гідного в тому занятті. З козаків лицарі хороші лише тоді, коли їм смерть у вічі зазирає. А що наодинці їм світ перевернути важко, то збираються до купи й обирають собі отамана, який би їх провадив. І вибирають такого дурня, щоб самим залишатися найрозумнішими. А коли розумний їм за провадиря – то живцем з’їдять… Ми б давно вже прогнали тих ляхів та підпанків, якби хоч одному розумному отаману вдалося об’єднати всіх лицарів-одинаків… А з голотою держави не збудуєш – їй аби щось для тіла урвати. Шкода, що Наливайко це так пізно зрозумів…

Покинув я січове товариство й став лікувати людей… Затям собі: від усіх хвороб лік є, та не кожен хворий під щасливою зорею народжений. Тим, хто не черпає ласки Божої, не допоможе жоден знахар чи ворожбит, хоч яких грошей при собі не мали б… Вилікувати людину можна не кожного дня – так учили мене монахи в Тибеті. Бог заздалегідь визначає дні, коли дарує людям милосердя. Тоді він запалює одні вогні в небі, але бувають і такі дні, коли Господь кличе до себе і грішників, і праведників. У такі дні завернути з тої дороги можна лише обраних, від яких отець наш небесний не відвертається ніколи. Через те я не завжди поспішаю до хворих. Одним можу допомогти, іншим допоможе хіба Бог… Чини добро, будь справедливим – і будеш серед обраних…

Розповідь Уласа затяглася до глухої ночі. Втомившись од спогадів, дід прагнув спочинку, а Грицько ще довго роздумував над словами старого…

Уранці Сміх від щирого серця подякував знахареві й за лікування, і за науку, поцілувавши Уласа в зморщену руку. Дід поблагословив його на добрі діла, змахнув непрохану сльозу й довго-довго дивився, як зменшується силует вершника.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.