До схід сонця

Вгодовані та вичесані вправною рукою коні поривалися на білі роси, але Петро стримував їх. Анетти не було у дворі. Не з’являлася вона й у вікні, щоб попередити: сьогодні вирушайте без мене. Натомість до вчителя та його учнів пристав Кремпський. На гардероб небожа гетьмана польного було потрачено щонайменше півранку. Намагаючись вразити провінціалів останнім криком моди, шляхтич геть пустився берегів. Такими різнобарвними були хіба що канарки у причорноморських садах та Войшелк, який нап’яв на себе стільки дивного вбрання. Аксачуки дружно пирснули, вгледівши таке одоробло, Сагайдачний потамував посмішку, а Кремпський з граціозністю Клеопатри наближався до них.

– Ви не відмовите мені в товаристві? Я так полюбляю вранішні прогулянки, але зовсім не знаю тутешніх околиць. Буду вельми вдячним, якщо ви познайомите мене з ними.

Конашевич чвиркнув крізь зуби, ледве втримуючись, щоб не розмалювати пику вирядженого паяца, але згідно кивнув головою:

– Ми покажемо вам усі цікаві місця, але при одній умові…

Войшелк, облизавши пересохлі вуста, тихо запитав:

– При якій?

– Ви оціните майстерність володіння зброєю моїх учнів. Я, знаєте, часто надто суворий до них і строго вказую на помилки, через що не можу поглянути збоку на їхні успіхи. Тому прошу вас поборюкатися з ними. Тільки, боронь Боже, не подумайте, що глузую, пропонуючи герць із дітлахами, але хто, як не драгунський офіцер, зможе належно оцінити плоди праці звичайного учителя.

Кремпський погодився, і коні, здійнявши прибитий вранішньою росою пил, виїхали з двору. З вікна свого покою за ними сумно позирала Анетта. Аби спекатися нав’язливого драгуна, змушена була відмовитися від прогулянок із коханим.

Розглядаючи мальовничі київські околиці, Войшелк жодним словом не перекинувся з чоловіком, який дошкуляв йому, мов мухи у спеку. Петро й собі не виявляв бажання вести розмову ні про що. Тому й рухалися, немов за мерцем – попереду Сагайдачний, за ним обидва хлопці, а позаду гоноровий шляхтич. Так мовчки й дісталися того місця, де Конашевич школив малих Аксачуків. Цього разу тут Кремпському випало екзаменувати паничів.

Звісно, говорити про якийсь рівний двобій не випадало – занадто мізерними були сили близнят супроти такого рубаки. Паничі не були готовими ні фізично, ні майстерно, щоб змагатися з офіцером на рівних. Але поставу, деякі рухи, координацію тіла Петрові вдалося їм не тільки показати, а й примусити запам’ятати. Майстерність набувається з часом, а ази назавжди залишаються азами. Не можна сказати, що Войшелку прийшлося туго, але школа Конашевича, яку він засвоїв в Острозі та відточив на Січі, мала свої пастки, тому Кремпський миттєво вловив, що легкої забави не буде, уважно слідкуючи за зброєю в руках хлоп’ят. Сагайдачний уважно придивлявся до рухів своїх підопічних, не вмішуючись ані підбадьорливими, ні зневажливими вигуками. Він вивчав здібності екзаменатора, який, забувши про те, що бере участь у забаві, розпалювався щораз дужче. Якщо шляхтич і був слабким латиністом, то воїном він був майстерним…

Любарт довго не протримався, сперечаючись не з братом, а з набагато вправнішим супротивником. Чисто відпрацювавши в захисті, зробив необачний випад – і маленька шабля випала з рук. На обличчі Кремпського проскочив вираз чи то зневаги, чи подиву, але вже за мить його очі дивилися на Петра. Конашевич залишався незворушним – на цього малого мрійника не покладав великих надій у лицарському ремеслі.

Вітовду велося значно краще. Поразка брата тільки роздразнила його і змусила змагатися за себе й за нього. Видав справжній, хоч і нерівний бій, на перших порах не піддаючись більш вправнішому супротивнику. Войшелк забув про намір фехтувати «не своєю» лівою, а міцно затис зброю у правиці. Сагайдечний милувався своїм учнем – так завзято бився вихованець, але не забував відзначати помилки, яких хлопець припускався. Вітовд надто горбився, квапився і збив дихання. До того ж, надто міцно затис ефес, від чого на долоні з’явився водяний міхур. У кожен випад хлопець вкладав забагато сили в початковій стадії удару… Але все це можна було виправити.

Обидва супротивники ввійшли в справжній азарт, ішли на ризик, але досвід таки горував над запальною молодістю. Кремпський тримав під контролем усі свої рухи, тоді як Вітовд, втрачаючи сили, перейшов на цілковиту авантюру. Вислід двобою давно був визначеним, однак Войшелк поблажливо дав Вітовду ще декілька миттєвостей поатакувати, а далі, вдало захистившись, наніс блискавичний удар, і шабля хлопця впала на землю.

Переможений Аксачук заціпив зуби, а в очах зблиснули сльози. Петро щиро здивувався: невже учень мріяв перемогти в цьому поєдинку? Стримуючи в собі пориви плачу, Вітовд віддав поклін переможцю, а Войшелк тричі відсалютував супротивнику.

– Гарно, панове, чортівськи гарно, – розчулено роздавав похвали, – ви цілком непогано володієте шаблями, як на свій вік. Батько ваш має чим пишатися. Не були б ви ще такі малі – забрав би вас до свого полку. Та й учитель у вас дуже добрий. Прислухайтеся до його порад, і за пару літ переможеним можу виявитися я… А зараз погуляйте трохи, я хочу сказати вашому вчителю, над чим ще треба попрацювати.

Паничі запитально дивилися на свого наставника й не зрушили з місця, доки він не кивнув головою

¬– Добродію, нинішній ранок поправив мій гумор настільки, що я ладен забути всі минулі образи і дати вам декілька порад.

Петро втупився у землю, стримуючи вороного, й не обізвався на ці слова.

– Я зрозумів, що цими поєдинками ви натякнули мені, що маю справу не з сухим латиністом та порохнявим писарем, а з гідним супротивником. Ваша школа має успіхи, і я можу лише здогадуватися, на що здатен сам учитель. Раніше я дивувався вашій обізнаності та вправності, але коли пан Ян відкрив мені ваше минуле, то забираю назад усі слова, якими міг завдати вам кривди… Але майте тверезу голову, не змагайтеся з вітряками та вступіться з моєї дороги… Я не хотів би зійтися з вами на полі бою, бо один із нас направду не підвівся би з землі… А співіснувати ми могли б запросто. Ви варті більшого, аніж маєте, і я готовий цьому посприяти.

– Що ви маєте наувазі, коли пропонуєте вступитися з дороги? Коли я перейшов її? Чи ви гніваєтеся на мене за того вовка? Якщо так, то я віддам вам його шкуру…

– Не блазнюйте, полювання тут ні до чого. Там було все по-чесному… А для чого налаштовуєте проти мене Анетту – збагнути не можу. Не знаю, які стосунки між вами та нею, але затямте: партію їй складу я!

– Але ж вона вас не кохає!

– Коли йдеться про долю нашої ойчизни, такі речі до уваги не беруться… Не кохає зараз – полюбить, коли візьмемо шлюб. Я завоюю її серце всіма можливими засобами.

– Ще раз сполохаєте коня? Підпалите двір? Цього замало, щоб завоювати серце такої дівчини.

– Анетта стане моєю дружиною, що б там не було. Вона потрібна мені як опора, а серце своє може дарувати кому завгодно, тілом належатиме мені.

– До всіх можливих засобів ви зараховуєте й підості та інтриги?

– Що поробиш, коли мета потребує і цього. На карту поставлено не тільки моє майбутнє, а й долю багатьох знатних родин… Я не стану нехтувати навіть убивством; і вбивством у спину також. І апелювати до шляхетності тут недоречно… Вступіться з мого шляху.

– А якщо відповім: «Ні»?

– Добре зважте, другого попередження не буде. Одного ранку можете не зійти до учнів або не повернутися з прогулянки. У мене руки довгі. То ж яке ваше остаточне слово?

– Ні!!!

– Тоді начувайся, окаянний бовдуре! Я не подивлюся на твоє становище в домі Аксака. Чекай, закотиться твоє сонце, і тоді ніхто тобі не допоможе, навіть Бог!

Кремпський зірвав коня з місця, залишаючи Конашевича наодинці з роздумами.

«Чи здогадується Ян, якого підступного змія пригрів у себе під боком, чи суддя геть втратив здоровий глузд? Боже милий, і цей лиходій хоче відібрати в мене Анетту? Ні, ні… Ніколи… Чому усюди, де б я не з’явився, на мене чатує новий ворог, лихіший од попереднього? Або я невдаха, або щасливець, що знаю в лице всіх своїх ворогів».

До кінця тижня Петро не бачив ні Анетти, ні Войшелка. З Яном за цей час перекинувся заледве кількома словами. Аксак, потрапивши під вплив небожа гетьмана польного, слухав лише його й охолов до Сагайдачного. Чого не вдалося зробити сенатору, те доконав Кремпський. Зазнавши невдачі у завоюванні Лаври, суддя поволі відступав од церкви до кляштора. Підштовхнув його до цього й новий настоятель. Коли Аксаків протеже зостався біля розбитого корита, Ян, мов нічого й не сталося, заявився до нового ігумена як палкий і непохитний оборонець батьківської віри. Хотів не лише засвідчити свою прихильність, але й прихилити Плетенецького на свій бік. При цьому забув, що має справу з особою духовною, а не світською.

Єлисей чемно вислухав пропозицію київського судді, яка полягала в тому, щоб ігумен віддав частину монастирських земель взамін на владну протекцію, і відповів категоричною відмовою. Ігумен сказав, що церква покликана рятувати людські душі та опікуватися ними, а не є забавкою та знаряддям у боротьбі за привілеї. Показав гостеві занедбані келії, понищені образи, напіврозвалене приміщення школи. Сказав, що насамперед підводитиме цю руїну з упадку, а пізніше думатиме про перспективи й впливи. Закликав Яна стати фундатором відродження, нагадуючи, що Бог віддячить сторицею. Наводив у приклад князів Острозьких, які навіки вписали свої імена на скрижалі історії, опікуючись гімназією та наукою. Але Аксак завжди залишався глухим, коли щось торкалося витрти грошей, та й у проміннях слави хотів купатися одразу, а не в чиїсь пам’яті…

Дві впливові особи, зустрівшись одного разу, не змогли порозумітися й розійшлися по різних берегах. Не справдивши своїх честолюбивих намірів у Києві, Аксак піддався на обіцянки Кремпського залагодити переїзд усієї родини до Варшави.

Єлисей тим часом щоденно молився до Бога, аби той не позбавляв його надії навести лад у Лаврі та поставити на місце знахабнілих ченців, котрі, проголосивши себе захисниками православ’я, жирували на пожертви міщан та посполитих. Руська шляхта дедалі частіше споглядала в бік уніатів. Підтримку Плетенецький міг мати хіба з боку кількох галичан, які не пристали до унії й змушені були перебиратися далі на схід. Зазивав їх до себе, бо вірив, що свої не підведуть.

Школа занепала. Старі вчителі вижили зі здорового глузду й не пам’ятали, ким самі є, а здібна молодь втекла до Острога. Але й там ніхто не відгукнувся на заклик –Острозькі піклувалися про свою академію і сулили своїм учителям таку синицю, що ті на жодного журавля в Києві не зважали… Збирав чутки про домашніх учителів, але й серед них було обмаль одчайдухів, ладних зректися ласого шматка заради блага прийдешніх поколінь. Перебрав усіх, поки не довідався, який скарб перебуває поряд, і довідався не без допомоги воєводи, який був єдиним посадовцем, небайдужим до того, що київська бурса занепадає.

Ось так Сагайдачний отримав запрошення відобідати в монастирській трапезній. Спочатку відчув страшенне збентеження, адже його непоказною особою зацікавився такий сановний чоловік. До розмови із таким не знав як і підійти. А далі зрадів, що може стати комусь у пригоді. Серце, правда, зажурилося, що відпаде ще одна нагода побачитися з Анеттою – останнім часом саме церква залишалася єдиним місцем, де Петро міг милуватися своїм ангелом…

Ян перестав відвідувати церку й синам заборонив туди ходити разом із матір’ю та сестрою. На жіночу половину родини суддя вплинути не міг, бо на всі його переконання й аргументи Василина відповідала: «Я того робити не буду, бо мене Бог покарає», а Анетта розверталася й шла од батька геть.

Ян трохи позлився та й махнув рукою. Дружини й так не переконаєш – «мене у церкві хрестили, шлюб у церкві брала, дітей у ній хрестила, тож і на цвинтар нехай мене з неї винесуть», а долю Анетти вирішать і без неї. Піддавшись на намови Кремпського, відгородив учителя від доньки, пильнуючи, аби юнак та дівчина не перетнулися навіть у помешканні з книжками.

Відстоявши Утреню та Службу Божу в товаристві ченців, Сагайдачний пішов за одним із слуг Божих темними коридорами, поки той не привів його до келії Єлисея. Петро отримав благословення і дещо знітився під прискіпливим поглядом втомлених очей Плетенецького.

– Так ось ти який, Петро Конашевич, уродженець Кульчиць, найздібніший учень Острозької школи трьохрічної давнини, автор трактату «Пояснення про унію». Мабуть, провидіння Боже зводить нас… Маю до тебе важливу розмову, але спочатку відвідаємо того харчу, на який так нарікає чернеча братія, забуваючи про харч духовний.

За довгим столом у трапезній уже повсідалися ченці, яким новий наставник урізав земних благ. Єлисей відмовив молитву, і за столом зачавкало та залящало. Але й було чимало таких, які лоржок до рук не взяли, голодними очима блимаючи на ігумена. Петро й собі скуштував юшки, яку в скаргах київському судді ображені називали помиями. Була пісною, але приємною на смак. Та не всі з тих, хто посвятив себе Богу, могли відмовитися від гори м’яса, білих коржів та хмелю, якими раніше ніхто їх не обмежував. Страви були простими, але поживними. Конашевич зі смаком спорожнював миски, які йому подавали, а Єлисей навіть не торкнувся їжі. Із затаєною тугою в мудрих очах дивився на людей, які мали б піклуватися про Боже. Забули, ой забули мешканці келій про свою обітницю. Навіть послушники, потрапивши під вплив непокірних, приставали до бунту, хоча мали б коритися долі. Щоб вилікувати цю гнійну хворобу, треба було випустити погану кров, чим, власне, він і займався.

По обіді Єлисей повів гостя туди, де ніхто не завадив би їхній бесіді. Мабуть, нелегко людям, які звикли вислуховувати інших, знайти співрозмовника, спроможного вислухати та зрозуміти.

Єлисей, посвятивши себе Богу, частіше вислуховував, ніж розмовляв, але чи далеко втечеш від власної душі?

– Ось уже другий місяць, як я у Києві, а поділитися думками ні з ким. Здається, для чого ігуменові розмовляти, коли можна просто наказувати, але я так не можу. Три десятки літ я відпускав гріхи, вислуховував тисячі вірних, давав розгрішення та розради, а що маємо зараз? Відвернувся наш нарід від Бога, шукає собі інших божків. Скільки залишилося православних шляхтичів? Одиниці… Не на руку пішов нам Берестейський собор. Шкода, що не до кінця збагнув я наміри владик Балабана та Рогози… Вони першими вдарили на сполох, побачивши, на який гріх ведуть вірних святі отці, котрі не мають над собою жодного опікуна й тому нікого не бояться. Коли владики написали листа Парі Римському, пропонуючи з’єднати православну церкву з католицькою, я був серед тих, хто засуджував їх. Щиро кажучи, мені також не подобався занепад церкви та розгульне життя духовенства, але дуже великою була жертва – підкоритися Риму. Це ж який сором мав обпікати нас, коли єпископів висвячуватиме Папа… Не сподобалося й те, що святі отці робили все це нишком, крилися, немов змовники, а коли зібралися би всі гуртом та розважили все добре, могли б дійти до згоди. У свиті князя Острозького я вважав прихильників воз’єднання з Римом запроданцями, а вони, без грунту під ногами, легко впали під ноги польських підпанків. Гадалося, що православна шляхта боронитиме церкву перед лицем загрози, підведе її з руїн, а на що все обернулося? Нема в наших людей тієї іскри в серці, яка горить у католиків. Ті зубами тримаються за віру, а нас вітер колише. Князь обіцявся бути оборонцем, а його діти ополячилися, показавши приклад іншим. Наші душпастирі, які на всіх роздоріжжях мали би навертати людей, віддавалися плотським утіхам… Я відсторонився було від усього цього за стінами Лещинського монастиря та молився Богу, аби повернув нам розум… А він зробив так, що я опинився тут, у Києві… Коли вже така воля Всевишнього, то не сидітиму, склавши руки. Хочу повернути Київ до життя, а церкву – до Бога. Відродити б нам традиції князя Ярослава Мудрого – і слава древнього города ще не раз пролунала б у світі… Біда в тому, що не маю на кого зіпертися. Тутешні люди мене не сприймають, та й я несхильний усім довіряти. Чого один Аксак тільки вартий. Приходив торгуватися, пропонував своє опікунство взамін на монастирські землі. А коли відмовив йому – він одразу ж до іншого табору примкнув, з поляками якшається та людей проти мене підбурює… Покластися можу тільки на галичан, які разом зі мною вимітають усе сміття з Лаври. А треба викинути мотлох з усіх церков та монастирів. Коли в народу не буде байдужих пастирів – не буде й байдужого народу… Люд наш душею чує, що не варто спомагати тих, хто сам нічого не робить… Але цього замало. Треба відкривати братьські школи та просвітити темних, а для цього необхідні вчителі. Скажи, звідкіля їх узяти? З-під землі, як гриби, не виростуть… Про тебе добра слава йде, і поляки тебе недолюблюють, а це вже про щось та й говорить… Чи не погодився би ти відродити київську бурсу та повернути назад її кращих вихованків? З Аксаком на одному возі тобі все одно недовго їхати…

Петро не знав, що відповісти. Не сподівався на таку пропозицію, хоч і чудово розумів, що втрачати Єлисею нічого. Ще не знаючи, яку відповість дасть Плетенецькому, порушив інший бік справи:

– Владико, діло, затіяне вами, конче необхідне, аби зі світа Божого не зник наш нарід. Але як ви боронитимете православ’я від поляків, які ведуть хрестові походи супроти нас, вогнем і мечем насаджуючи свою віру? Шляхта наша, щоб не бути посміховиськом, дітей віддає до їхніх шкіл, а єзуїти учням настільки мізки промивають, що й батьків ті вивчені діти до кляштора тягнуть. У нас нема сили, аби встояти супроти них. Унія могла би бути перепоною, аби встояти на цьому поприщі, але тепер той наступ ніхто не зупинить.

– Є у нас, Петре, така сила. Потаємна і страшна, спроможна поставити на коліна і султана, і короля, і знахабнілих магнатів, котрі обертають на рабів наших селян.

Побачивши здивування на обличчі свого співрозмовника, Єлисей розійшовся ще дужче:

– Я кажу про Військо Запорозьке низове. Хіба може зробити щось король, пби загнуздати ту потугу? А турецький султан? Обидва владики безпорадні. Якщо скервувати ту силу, яка зібралася у пониззях Дніпра в правильному напрямку, знайти їй гідного проводиря, то нарід український матиме такого захисника, що всі його вороги затремтять. А якщо поєднати церкву з військом, проголосити козаків захисниками батьківської віри, то все це можна буде поправити.

Ще довго розмовляли того дня Плетенецький та Сагайдачний, радіючи, що мають однакові помисли. Петро слухав свого співрозмовника, й серце зігрівалося тим, що ігумен вірить у нього. Разом із тим, Конашевича зваблювала й відлякувала думка про бурсу, яку мав відродити, адже школа – то не два хлопчаки, з якими у ного все так добре слклося… Водночас, було боляче від того, що їх від нього відбирали. Діти болісно переживали розлуку з улюбленим учителем, але то Ян так постановив, щоб проводили разом тільки час навчання. Мабуть, Кремпський, який із гостя з кожним днем все більше й більше робився господарем у домі, і до цього приклався. Що не день, тим гіршим було становище домашнього вчителя. Конашевич не раз задумувався, куди б це перебратися з господи київського судді, яка перестала бути для нього гостинною. Думав уже й на січ вертатися, але від Самійла не було жодної звістки, хоча кошовий обіцяв дати знати, коли все вляжеться.

Розійшлися Сагайдачний та Плетенецький аж перед вечірнею – не для всіх неділя – то святковий день.

Підбадьорений розмовою з ігуменом, Сагайдачний у доброму гуморі повертався до свого київського помешкання. І хоч не дав ще Єлисею ствердної відповіді, проте новий виклик його зацікавив.

Приємне враження від неділі зіпсувала прикра новина, яка сталася за його відсутності – Ян справляв заручини дочки. У домі панував розгардіяш та п’яні вигуки – зібралося чимало гостей, радих випити з такої нагоди. Заціпивши зуби та ледь не плачучи від безсилля, Петро піднявся до свого покою і упав ниць на лежанку. Обривалася остання нитка, яка тримала його в цьому домі. Серце кричало від болю, неспроможне винести розлуки з коханою, а розум нічим не міг зарадити… Не знати до чого довела б парубка розпука, але в двері голосно постукали. Сагайдачний не відповів, але підвівся з ліжка й став біля вікна. Не хотів, аби хто-небудь бачив його відчай. У двері загримали ще раз – тоді відгукнувся:

– Відчинено!

Через поріг, добряче розгарячений винами та наливками, перевалився господар дому, тримаючись за одвірок.

– Пане вчителю, ви стали таким гоноровим, що гордите моїм товариством? І це в такий святковий день? Відвертаєтеся від мене… Ах, розумію, товариство здичавілого попа вам миліше… То коли ж утвердиться православна церква?

Петро мовчав. Сперечатися з п’яним – це те саме, що просити лиса, аби відпустив упольовану курку.

– А, даруйте… Я зовсім не для того до вас завітав, щоб хоронити небіжчиків. У мене нині велика радість – заручаю дочку з небожем польного гетьмана, відкриваю і собі широку дорогу у високий світ… Запрошую вас до святкового столу, бо ви не чужий у цьому домі й на цьому святі – чогось та й навчили моїх лоботрясів… Зодягніть вбрання, яке я вам справив, та й приєднуйтеся до гостей, – похитуючись, залишив Конашевича наодинці.

Сагайдачний зачинив за Яном двері і знову впав на лежанку. Долучатися до гостей не мав ані найменшого бажання, але десь там, серед п’яної шляхти, була Анетта, яку силоміць видавали за нелюба. Заради неї можна витерпіти і таке приниження. Знайшов клунок, у який заховав свій козацький стрій, і вирішив боротися доостанку.

Серед запрошених гостей були найбільші польські вельможі, які підпирали королівський трон. Польного гетьмана, щоправда, не було, але кузени Войшелка вшанували господу київського судді своєю присутністю. Коли тільки й встиг Аксак напросити стільки гостей, та ще й без відома решти родини? Ні Василина, ні Анетта не знали, що очікуватиме на них після Служби Божої. Дівчині навіть у найгіршому сні не снилося, що потрапить на свої ж заручини…

Гості розійшлися за всі дозволені й недовзволені межі, п’яні сміхи перейшли у непристойні жарти, а незнайома челядь (своїх слуг Аксак теж не попердив) підносила й підносила наїдки та хмільні напої. Анетта почувалася упійманою пташкою серед ситих котів, які наразі розглядають свою здобич, щоб потім проковтнути. Наречений оповідав щось вогненно-рудій фурії, напівлежачи на її грудях, а та заливалася дзвінким сміхом. Нікому не було діла до нареченої; шляхтичі тішилися, що й Аксак пристав до їхнього кола. Вивітрити хмільні голови міг хіба прийдешній ранок чи грім із ясного неба. До ранку було ще далеко, а громом стала поява Сагайдачного…

Із появою несподіваного гостя багато хто захлиснувся, а іншим шматок став впоперек горла; двоє найбоязкіших із переляку шугонули під стіл. Панству здалося, що до покою увійшов Наливайко, а то був усього лиш домашній учитель малих Аксачуків. Широкі, як степ, темно-сині шаравари відтінку передсутінкового моря, гаптований золотом світлий жупан щільно облягав м’язисті груди, від яких віддавало силою та відвагою. Довгий турецький пояс, обмотаний декілька разів довкола талії, хромові чоботи та дамаська шабля аж ніяк не в’язалися з образом учителя латини. Так міг виглядати тільки справжній запорожець.

– Нєх го дзябли вєзьмут, пшечесь то єст правдзіви лотр!

– Пан Ян хова в сєбє чиєгось хлопа.

– Чего он муг научиць панскіх дзєцій?

– Гратулює, панє Кремпскій, замєшкал пан вспульно з Наліваєм.

Аксак миттєво протверезів. Червона фарба сорому розплилася його обличчям. Учитель, на якого покладалося стільки надій та сподівань, в останню хвилю підсунув таку свиню. Козацький стрій Конашевича робив суддю посміховиськом в очах вишуканої знаті, до лав якої Ян так прагнув потрапити.

Петро, не звертаючи уваги на шушукання та зневажливо-перелякані погляди, привітався з гостями, підсунув до себе чисту тарілку і без запрошень відрізав чималий шмат із запеченого підсвинка, якого за мить до його приходу внесла челядь. Налив келих вина і, не поспішаючи, взявся їсти.

Панство заціпеніло.

– Алє ж то правдзіви драбусь…

– Хлопу пшипісує биць мєжди хлопамі…

– Для чего нікт не поставі го на мєйсце? – тихо перешіптувалися гості, але голосно побоювалися це сказати.

Сагайдачний усвідомлював, що його перебуванню в домі судді приходить кінець, але не звик здаватися на милість. Ян розгублено кліпав, переводячи погляд з гостей на вчителя й назад, шукав підтримки у дружини, але Василина вдавала, що нічого не відбувається…

Першим оговтався Кремпський. Тримаючись за плече фурії, аби не впасти, заверщав писклявим голосом:

– Цо тен хлоп виправ’я? Чи он нє розумє, жи єст бидлем?

Сагайдачний пережував і відповів латиною, звертаючись до всіх присутніх та навмично добираючи такі слова, які рідко зустрічаються в лексиконі слабих латиністів:

– Не розумію, чого пан Войшелк кричить. Мене запросив сюди пан господар, тільки він може й прогнати. А ким тут є пан Кремпський? Він ще не пошлюбив доньки пана Яна, аби мати право вказувати, кому й що робити в цьому домі, тим паче, що я тут з’явився раніше за нього.

Войшелк, вирячивши очі, дивився на гостей та на свого кровного ворога, оскільки ні слова не зрозумів, а перепитувати не смів, щоб не виставляти напоказ своє невігластво. Гості ж позирали на Яна, бо, на правах господаря, тільки він міг присадити зухвальця, але Аксак розгублено розводив руками. Все, на що спромігся – так це сплеснути в долоні, закликаючи музик, однак мазурка слабо рятувала становище. Велику гостину зіпсувала одна людина, котра поставила всі свої здобутки на те, аби, зоставшись переможеною, бути найменше битою.

Анетта, схрестивши руки, підперла голову, застигнувши незворушно, немов кам’яна брила. Усі сльози вона виплакала раніше, коли впала батькові до ніг й просила не губити її життя, але Ян був невблаганним… Хоча тілом дівчина була тут, серед гостей, але думками витала далеко звідси.

Не краще почувався й Конашевич, який виклично сидів за святковим столом, але то була напускна бравада. Двійко закоханих знали, що це остання їхня зустріч, але не мали змоги перекинутися бодай словом. Ба, навіть за їхніми поглядами пильно стежили завкрадні очі… Але була серед цієї зграї ще одна світла голова, котра знала, чого потребують страждальні молоді душі. Василина прошепотіла щось на вухо доньці і, кивнувши головою Петрові, непомітно вийшла. По хвилі покинула гостей і Анетта, але ті не дуже переймалися такою утратою.

Нервове напруження поволі спадало, челядь приносила нові пляшки та сулії, а музики відробляли обіцяну платню. Не привертаючи надмірної уваги, покинув це дійство й Конашевич.

Уперше і, напевно, востаннє ступав учитель на жіночу частину Аксакової господи. Дружина судді та його донька мали гарний смак, іншим разом можна було би залюбуватися саморобними прикоасами, що милували око, але коли зле на душі, серце черствіє навіть до краси… На підрізаних крилах летів Петро до коханої, котра теж згубила вільний політ…

У напівтемній світлиці жили спогади минулих днів, а тепер до них додалися ще й розбиті сподівання. Дивлячись на стіни, Анетта бачила на них щасливі дні минулого. Он там, на одвірку, батько в безтурботні дні її дитинства кожного року карбував її зріст. На стіні висів розкишний килим, який вітець подарував їй на повноліття… Нинішній подарунок затьмарював усі попередні…

Василина підштовхнула збентеженого Конашевича до покою дочки, а сама залишилися пильнувати те крихке пристанище, в якому заховалися від сторонніх очей Петро та Анетта. Дівчина притулилася до парубка, тихим схлипуванням виливаючи жаль та образу. Деякий час стояли мовчки – не було слів, щоб осягнути ними те, що сталося. Врешті дівчина вичавила з себе:

– Ну, ось.. і все… Петрусю… Мене віддали… в дарунок… Заручили… Назавжди.

Сагайдачний хотів закричати, заперечливо помахати головою, але це не мало змісту – Анетта промовляла гіркі слова правди.

– Ти більш ніколи мене не побачиш. Я стану дружиною амбітного бовдура, який пропадатиме у казармах та волочитиметься за розгульними дівками, залишивши мене насамоті в якомусь глухому маєтку. Прислуга стежетиме за кожним моїм кроком… Рахуватиму одноманітні дні від Різдва до Успіння та Покрови… І згадуватиму тебе… Я ніколи тебе не забуду, бо ти показав мені цей світ таким, яким його створив Господь для Адама і Єви… Колись, там, у райських садах, наші душі зустрінуться, якщо не накладу на себе руки з розпуки.

– Анетто, кохана, я не віддам тебе на погибель. Я боротимуся за наше щастя один супроти всіх.

– Петрусю, любий, нічого не вдієш. Нас розлучили люди не чужі, вони ж не дозволять нам поєднатися.

– Тоді… Тоді я викраду тебе, як і обіцяв…

Тихенько постукала Василина. Крізь зачинені двері попросила поквапитися, бо гості заворушилися, допитуючись, куди ж поділася наречена. По одному змовники повернулися назад, не викликавши підозр ані у Яна, ні в Войшелка…

Гуляння затяглося далеко за опівніч, а найбільш витривалі немов і не збиралися спати. Сагайдачний до їхнього кола не належав. Він рано покинув святкову учту, зачинившись у своєму покої. Розтривожений розум прагнув відпочинку, але сон не приходив. Уява вимальовувала затишний зимівник: простора хата, хліви, клуні. Він статечно курить люльку, вдивляючись у далечінь, чи не з’явиться якийсь подорожній, а синьоока дружина, присівши в затінку, голубить дітей – двох хлопчиків і дівчинку… У такій приємній задумі й здолав Конашевича сон. Але як тільки Петро заплющив очі, наснився йому Плетенецький. Став в узголов’ї і мудрими очима дивився на похолого Сагайдачного, докірливо похитуючи головою:

«І ти, Петре… Не виправдав ти моїх сподівань, зрікся обітниці. Задумав звити гніздечко, пташенят виховати… А як же бурса, якою ти мав заопікуватися, а як майбутнє нашого народу й церкви?»

Конашевич пробував боронитися, оправдовувався, але Єлисей обернувся на півня і, прокричавши: «Добре зваж», зник.

Сагайдачний прокинувся, обливаючись зернистим потом. Співали півні. Далко на сході зарожевіло небо. Лежав горілиць і думав, якщо сон – то знак Божий, то у нього замала віра, аби увірувати в Боже провидіння. Щоб його переконати, мало статися щось надзвичайне, яке вказало би волю Вседержителя. Зненацька у відчинене вікно ввірвався вихор, і розп’яття, що завжди непорушно висіло над ліжком, впало на підлогу між Конашевичем та Києвом. І Петро повірив, що це знак Божий.

«Але чому саме я?» Чому я не можу мати звичного людського щастя, а мушу будити поснулий нарід? Ні, ліпше поповню гріх і втечу з Анеттою, а Господь знайде іншого оборонця своєї церкви…

Відтак став обдумувати план викрадення коханої та шляхи для втечі. Найважчим видавалося роздобути двох швидких коней. Аксак не вилив на нього гніву, не вказав на двері наступного ранку після заручин, що дозволило б із чистим сумлінням забратися звідси, прихопивши свого коня та особисті речі. А так будь-які збори в дорогу викликали б підозри. Зітхнувши, вирішив пожертвувати вороним, але забрати кохану. Однак для цього необхідно було розжитися аж двома кіньми, тоді як часу на їх пошуки було обмаль.

Попри те, що вчитель добряче потріпав йому нерви своєю вихідкою, Аксак не поспішав дати Конашевичу розрахунок, хоча Кремпський аж зеленів ол злості, вимагаючи позбутися схизмата. Навпаки, суддя ще більше переконався в тому, що Петро – тертий клачс та твердий горішок. Обмеживши час перебування вчителя з дітьми, Ян не вивів його з гри, а все ще думав використати в своїх інтересах.

Оскільки втеча вимагала певних припасів, Петро вештався поміж огрядних міщанок, які виставили на продаж усілякий крам, але й у них не було всього необхідного, що знадобилося б у дорозі. Найбільшою проблемою залишалася відсутність коней. Конашевич навідувався в ті місця, де раніше можна було придбати яких хочеш рисаків, а тепер небуло й облізлої клячі. Усе, здавалося, проти нього, й виглядало так, що втечу доведеться відкласти. Розчарованим повертався назад – потратився на дріб’язок, а найважливішого не придбав. Похнюпивши носа, ішов повз майдан, на якому зібралося чимало міщан, котрі перегукувалися між собою та з чогось сміялися. Підійшовши ближче, побачив, що киян веселять двоє низовиків. Козаки, урвавши десь ласий куш, надумали його з легкістю прогуляти. А де ще можна так повеселитися, як не у місті? Так і до Києва добралися. Посівали грішми вздовж і впоперек, обдаровували зустрічних – чоловікам купляли кварту горілки, дівчатам – кольорові стрічки, а дітлахам – солодкі медяники. Козак – душа правдивая – що не проп’є, тим з іншим поділиться.

Сагайдачний і собі наблизився до запорожців, відчувши, як щось здригнулося в душі. Замотавшись з учнями та поринувши в справи сердечні, нічого не знав про життя Товариства.

Братчики, впізнавши в ньому наказного отамана, затягли Петра в шинок, де й стали частувати на славу. Поміж кухлями хмільного меду Конашевич зумів щось розізнати. Запорожці, які щедро гостили Петра, ходили з ним у морську виправу і, повернувшись живими та неушкодженими, всіх грошей не розтринькали. Перезимували на січі, а коли добре пригріло – кинулися веселити тіло, благо, мали за що. Краєм вуха чули, що Самійло, якого переобрали кошовим, збирався підсобити польському королю у якійсь війні, але з ким і де – не відали. Дізнавшись, що колишньому наказному отаману несолодко живеться у Києві (а чого тут опинився – випитувати не стали), самі запропонували своїх коней, бо з ними до молодиць та до вдовиць у гречку не скочиш. Були настільки великодушними, що змусили прийняти пригорщу золотих, ще й радо погодилися підсобити в такому ділі, як викрадення доньки київського судді.

Домовившись із новими приятелями Нежурайлом та Легкоступом, Сагайдачний повернувся до Аксакової господи. Паничі цілком незле давали собі раду з латиною, тож, не боячись, їх спокійно можа було би віддати до будь-якої школи. Поганявши хлопців по родах іменників, після уроку Петро передав Любартом листа для Анетти, в якому написав: «Сьогодні опівночі біля розчахнутого дуба». За якусь мить хлопець повернувся, але не зміг поглянути своєму наставнику ввічі. У Петра закралася підозра, що малий бешкетник прочитав його послання, але не став випитувати, щоб не викрити себе ще дужче.

До кінця дня розпинав себе сумнівами, чи вдасться здійснити те, що задумав.

Соловейко прокинувся від денної мовчанки і завів мелодійну пісню, але не стільки співу, скільки умовленого посвисту чекав Конашевич. Міг, звичайно, і сам упоратися, адже ніхто й не підозрював про його наміри, але де три пари рук – там не одна.

Ось тричі прокувала зозуля та скрикнув пугач – запорожці були на місці. Петро вискочив у вікно, викинувши наперед клуное з речами, і вдало приземлився. Перебравшись через частокіл, долучився до братчиків. Коні тихо похрапували, відчувши незнайомця, але Конашевич швидко заспокоїв розумних тварин. Залишалося дочекатися Анетти – і зустрічай, невідоме! Ночі було достатньо, аби відірватися від переслідувачів, якщо таких спорядить розгніваний батько та обкрадений наречений.

Спливав час, Ківш перекочував на нічному небі, соловей замовк, а дівчини не було. Передчуваючи щось неладне, Сагайдачний із Легкоступом повернувся на подвір’я. Пси, відчувши запорожця, наїжачилися, але до вчителя вони давно вже звикли, тому голосу не подали. У домі ані вогника. Зіп’явшись на могутні плечі приятеля, Петро дотягнувся до вікна Анеттиного покою і легенько пошкрябав у скло – тихо. Постукав сильніше – мовчанка. Пошарпав за раму і ввалився всередину. У темряві не побачив жодної живої душі. Ліжко нерухане, одяг на місці, двері зачинені… Обнадіяний, спустився додолу, мабуть, розминувся… Та Нежурайло сповістив, що ніяка дівчина до дуба не приходила. Нічого не розуміючи, Сагайдачний дивився на запорожців, а ті стискали плечима, мовляв, ми б раді допомогти, але від нас мало що залежить.

Соловей знову заспівав – тепер уже вранішню пісню, рясна роса пригинала до землі все зелене, прокинулися інші птахи та свійська птиця. Ніч добігала свого кінця. Конашевич попрощався з січовиками й повернувся у дім судді. Душу поколювала тривога, а мозок марно намагався осягнути, чому Анетта не з’явилася в умовленому місці.

Червоне сонце ще не спеклося у великий таріль, як у двері помешкання вчителя постукали. Лакей чемно пояснив, що господер хоче бачити Петра в своєму покої. «Ось і все проясниться», – подумав Конашевич, відповівши, що зараз буде.

У бібліотеці, де вчитель звідав стільки приємних зустрічей із коханою, сидів нахмурений Аксак. Поряд із ним аж світився Кремпський. Войшелкові очі зухвало міряли Петра, тоді як Ян розглядав клаптик паперу, призначений для Анетти. Збентежений Сагайдачний не придумав нічого ліпшого, як просто привітатися. Аксак мовчав. На його щоках жорнами перекручувалися жовна. Врешті, віддалено, мов до когось іншого, прогудів:

– Я не стану запитувати, що це. Це й сліпому зрозуміло. Ви були б уже далеко звідси з моєю донькою і нареченою пана Войшелка, якби він вчасно не перехопив послання.

«Так ось чому Любарт не зміг поглянути мені увічі. Анетта не отримувала жодної звістки, тому й не прийшла на місце зустрічі. Чим же так налякав цей блазень малого, що він видав мене?» – зароїлися думки в голові.

– Звечора я не вірив, що цього листа написали ви. Гадав, що то малі забавляються. Але вночі я на власні очі переконався, ким ви є насправді… Ми з паном Кремпським бачили, як вікна в моєму домі стали вам замість дверей, і як з якимсь лотром ви вдерлися до покою Анетти… Від кого-кого, а від вас я не чекав такого підступу, оскільки цінував вашу шляхетність та ваші знання… А ви виявилися таким негідником… За образу честі моєї дочки я міг би вимагати сатисфакції, але в неї тепер є наречений. Пан Войшелк настільки милосердний, що прощає вам той підступ, якого ви не змогли доконати… Але ми обидва вимагаємо, щоб до полудня ви покинули цей дім і більш ніколи в житті не переступали його порога… Я обриваю з вами будь-які стосунки. Вважайте, що ми ніколи й не зналися.

Ян підвівся і, не прощаючись, залишив Сагайдачного наодинці з Кремпським.

– На коні зостався я, панє Конашевічу, а ви стали посміховиськом. Навіть дівки вкрасти не можете… Зла на вас не тримаю і наостанку дам слушну пораду: не шукайте Анетту. Щоб там поміж вас не було, ви втратили її назавжди ще тоді, коли я вперше переступив поріг цього дому. А зараз вимітайтеся звідси, і щоб я з вами більш ніколи не зустрівся!