До схід сонця

Коли хтось із шляхтичів влаштовує велике полювання – це зовсім не значить, що запрошені носитимуться по лісах у пошуках здобичі, а опісля роз’їдуться по домівках. Згідно усталених традицій, мисливців слід прийняти, почастувати, забавити. Кожне полювання було лише приводом для чисельного зібрання гостей. Бідним така розвага була не по кишені, багаті могли собі її дозволити.

У той час, як жіноча частина сім’ї Аксаків підшуковувала собі відповідне вбрання, Ян упрівав над запрошеннями для гостей, боячись когось забути та кревно образити. Список зростав і розростався, немов тісто на пампухи, поки не виріс настільки, що господар зажурився іншим: кого ж із нього викреслити…

Першими зі списку випали прізвища дрібних шляхтичів, які пнулися у високий світ, влаштовуючи захолусні прийоми, що нагадували читання «Псалтиря» над покійником – так дрібнота прагнула завоювати прихильність магнатів і з їхньою допомогою стати на щабель вище….

Суддя з відразою пригадав одне з минулорічних збіговиськ, де він виявився найвищим за посадою гостем серед усіх присутніх. Два довгих зимових вечори він відбивався від провінційних гедзів, мов кінь на пасовищі в літню спеку, стриманно сприймаючи хвалебні панегірики та улесливі підлабузування…

Далі настала черга католицького єпископа, який був обов’язковим гостем усіх імпрез польської знаті. «Не гоже слузі Божому брати участь у проливанні крові», – подумав при цьому і далі заглибився у список.

Що таке велипанське полювання, не дізнається й декілька родин цехових майстрів – їхнє перебування на ловах Ян теж визнав недоречним… Врешті, як не крутив суддя списком, розглядаючи його згори та знизу, на папері залишилося добрих чотири десятки прізвищ. А якщо врахувати те, що мисливці брали з собою дружин, дітей та прислугу, назбирувалося до півтораста гостей. Важко зітхнвши, суддя став перелічувати гроші на видатки.

Конашевич тим часом із суворістю римського центуріона взявся муштрувати Вітовда та Любарта. Паничі на собі пізнали, що їхній учитель – далебі не сухий лист, як це твердили шляхтичі, а добрий знавець військового ремесла. Петро умів вправлятися з усіма видами зброї, а в стрільбі з лука був просто неперевершеним. Показуючи хлопцям як і що тримати – для цього щоденні заняття довелося перенести в двір, Сагайдачний навіть не підозрював, що за його вишколом спостерігають дівочі очі, а їхня володарка втрачає апетит та сон. Добре, що хоч Василина не мала часу наглядати за дочкою, поринувши в рутину обов’язків доброї господині.

Нарешті усі дочекалися того дня, до якого так довго ладувалися. До заміського маєтку родина вирушала в повному складі, хоча спочатку Ян був проти того, щоб брати дітей з собою. Але змінив гнів на милість, вирішивши, що учні мають на власні очі побачити майстерність свого вчителя.

Аксак з дружиною та донькою відбув ще після обіду, аби до вечері особисто зустріти перших гостей, а за дітьми та вчителем криті сани прибули в полудень наступного дня. Сагайдачний навідріз відмовився їхати в санях і, щільно зачинивши за хлопцями дверцята, супроводжував своїх вихованці верхи. Кінь, як і його господар, теж застоявся в стійлі й вправно відгукувався на всі команди. Вітовд та Любарт, припавши поглядами до віконця, мали змогу помилуватися, як зрослися одне з одним кінь та вершник.

Конашевич і хлопці були останніми, на кого з нетерпінням очікували в маєтку, аби розпочати трьохденну забаву. Близнята, які добре знали всі входи та виходи, ганяли домом наввипередки зі своїми шаблями, показуючи гостям своє уміння, але нікому з запрошених не спало на думку їх похвалити.

Петро ж почувався в незнайомому домі, немов у сорочці з чужого плеча – і тут муляє, і там перетискає. Київські шляхтичі, сенатор, воєвода, з якими був знайомим, навіть у підметки не годилися тому вишуканому панству, яке заполонило літню господу київського судді. Тут була верхівка королівства, особи князівського роду; від одних лишень гербів, що прикрашали двері саней та ридванів, запирало дух, а очі лізли на лоба. Щоб не викликати зневажливих посмішок у таких гостей, Сагайдачний замкнувся в своєму покої і навіть до вечері не вийшов. Поки панство спорожняло миски та тарелі, Петро заходився ладувати своє мисливське спорядження. Знав, що на полюванні йому не знадобляться всілякі приспособлення, привезені з чужинецьких земель радше для хизування, аніж для вжитку. Учителеву амуніцію складала шабля, привезена ним із Запоріжжя, мисливський ніж та майстерно вироблений лук, якого задля такої оказії зняв зі стіни Ян, а Петро власноруч пристріляв ще в Києві. Конашевич твердо знав, що тятива, стріли й влучне око не підведуть, на відміну від оздоблених золотом та сріблом рушниць, які можуть затнутися у будь-який момент.

Оглянувши свою зброю ще раз, учитель став вкладатися спати, заспокоюючи себе тим, що вранці перепросить Аксака за те, що разом з іншими гостями не брав участі у святковій вечері.

Але Яну було не до Петра, наче білка в колесі бідолаха метався між гостями та прислугою, відповідаючи на привітання та віддаючи необхідні розпорядження.

Повечерявши, більшість гостей розійшлися по відведених для них покоях, лише запеклі картярі, для яких полювання було лише приводом зібратися разом, засіли за столами, поміж здачею карт обмінюючись останніми новинами та чутками. Долучився до них і господар, який хоч і не був вправним гравцем, але в такому товаристві міг невимушено перехилити чарку-другу улюбленої вишнівки. А далі, побажавши картярам гарної ночі, Ян теж пішов споглядати сни.

Не всі шляхтичі звикли прокидатися ні світ, ні зоря. Чимало з них о такій порі, коли надворі ледь сіріло, звикли вкладатися в тепле ліжко. Але тут був той випадок, коли звички поступаються встановленим канонам. Поснідавши нашвидкоруч, чоловіки всідалися на коней, хвости та гриви яких химерно заплели конюхи, а жіноча частина гостей ще мирно посапувала під перинами в теплих ліжках.

Шляхтичі займали визначені місця поміж натягнених на дева й кущі шнурів з червоними та жовтогарячими хоругвами на одному краю лісу, а слуги та селяни з довколишніх сіл із усілякими калаталками, порожніми відрами, бубнами та всім, що спроможне видати звук, зайняли простір з протилежного кінця, щоб по команді розпочати полошити звіра…

Чи бідолашні звірі передчували, яка участь очікує на них того морозного ранку, й це передчуття порадило заздалегідь покинути облюбовані хащі, чи їх там і впомині не було, але дуже довго мисливці переступали з ноги на ногу, покашлюючи в кулак чи в рукавицю, а жоден звір не вискакував на нумер. Щораз голосніше чулися вигуки нагоничів, щораз ближче дзявкотіли мисливські пси, але тільки вітер колихав занесені снігом дерева, осипаючи тоненьке біле мереживо. Мисливці, забувши про дотримання тиші, стали перегукуватися, кепкуючи один з одного, що першим звіром, якого пощастить підстрелити, буде Аксаків хорт…

Несподівано з-поза соснини вибіг старий чорний лось, змітаючи все на своєму шляху у пошуках порятунку. Поява сохатого розвеселила мисливців, але жоден із них навіть пальцем не поворухнув – не варта дірява шкура кулі. Цар лісу, викрешуючи копитами вскри із перемерзлого снігу, зникав із овиду.

Далі з’явився заєць, який також квапився порятувати життя. Зупинившись, звівся на задні лапи й повернув голову назад, не знаючи, що небезпка чатує попереду. Але вухань був таким непоказним, що й на нього ніхто не наважився стратити дорогоцінну кулю.

Нарешті з нетрів вискочив перший сіроманець і, підібгавши хвоста, помчав уздовж червоних язичків просто на одного з мисливців. А що шляхтич звечора засидівся за картами, де вдача відвернулася від нього, то куняв стоячи, не вірячи в своє щастя. У такому стані виявився нікудишнім стрільцем – куля, випущена поспіхом, пролетіла значно вище, а розчарований мисливець, випустивши рушницю, вдарив руками об поли. Більш удачливим виявився його сусід праворуч – свинець прошив звіру стегно, і вовк, заскавулівши, втратив швидкість, ставши легкою здобиччю мисливця по ліву руку від нерадивого стрільця.

Загриміли постріли по всьому фронту облави, і ще декілька сіроманців упали в сніг, розфарбувавши його біле крижмо червоними краплями.

Петро стояв біля розчахнутої блискавкою сосни і споглядав на інших мисливців. Йому не щастило. Аксак, який добре знав свої мисливські угіддя, ніби й місце для нього обрав хороше, але жоден звір не біг на ловця. Зацьковані звірі наче нюхом чули в ньому вправного стрільця й обирали інші шляхи для втечі. Зі свого місця Сагайдачний мав змогу милуватися вправністю мисливця, який стріляв із сідла. Його карий не лякався ні пострілів, ні клубків диму, а сумирно стояв, навіть не рухаючись. Вершник вправно поклав двох вовків і став набивати обидві рушниці. Те саме робили й його піші сусіди, чим встигли скористатися три хижаки. Вовки вихором проскочили повз оторопілих мисливців, а поміж них Конашевич запримітив косоокого вуханя. Жага до життя на мить поєднала хижаків та жертву, яка тільки в такому товаристві вбачала своє спасіння.

Вершник з виправкою драгуна знову був озброєним і підстрелив старого лиса, що так необережно вигулькнув перед ним.

Конашевич розчаровано дивився поперед себе. Усе, що затівалося заради нього, летіло шкереберть. Аксак, попри все, підтримав своє реноме гостинного і щедрого господаря, а Петро залишався при своїх…

Уже замаячили постаті нагоничів, а вчитель так жодного разу й не відпустив тятиву…

Та все-таки є провидіння Боже – під щасливою зорею народився молодик. З нізвідки, немов щойно із-під землі вигулькнув, на нього нісся сірий велетень. То був гігантських розмірів вовк, який, мабуть, верховодив у зграї. Рух та пожвавлення серед мисливців переросло у німу мовчанку. Потвора ж летіла просто на Петра. Учитель на мить завагався, куди ж цілити: в голову, в черево, в підгорля? Поки обдумував свій вибір, вовк з розгону знісся в повітря й перелетів над Сагайдачним. Мисливці ще не повернули собі дар мови, а стріла поцілила в небо.

Стрілець на коні першим зорієнтувався в тому, що сталося, і кинувся звіру навздогін. Мисливці й нагоничі вибиралися на снігові замети та повалені дерева, аби краще роздивитися, чим закінчиться змаг людини на коні та вовка.

Петро не став шкодувати за невдалим пострілом, а, відв’язавши свого вороного, скочив у сідло й кинувся навздогін. Два вершники швидко порівнялися (кінь у Конашевича був свіжішим), але до вовка була чимала віддаль. Учитель, відпустивши повід, намагався звести лук, але від швидкої їзди не міг добре поцілити. Його супротивник звів рушницю, але не влучив. А далі сталося неочікуване: Сагайдачний різко осадив свого коня, та так, що вороний ледь не полетів сторч головою, але втримався на ногах. Його суперник у цій гонитві за звіром теж сповільнився. Усі, хто спостерігав за цим переслідуванням, потім в один голос стверджували, що обидва вершники вистрілили одночасно. Куля змусила хижака зупинитися, а стріла прибила звіра намертво до землі. Обидва стрільці переводили подих, коні теж храпіли, а до вершників уже поспішали інші мисливці.

Поки Петро перевішував лук на плече, вершник з виправкою драгуна схилився над мертвим звіром:

– Мушу визнати, що здобич ваша. Хотів би знати, хто то є таким вправним стрільцем?

– Петро Конашевич, домашній учитель в домі пана київського судді.

– То де пан навчився так вправно стріляти? – трохи розчровано обізвався та назвався сам:

– Войшелк Кремпський, небіж його величності гетьмана польного.

Наближалися інші шляхтичі. Один із них не полінувався схилитися над мертвим вовком, після чого захоплено вигукнув:

– Але ж, прошу панства, який то постріл!

Куля зняла лише шматочок шерсті й пройшла боком, тоді як стріла пройшла повз лопатку і вийшла крізь груди, проштрикнувши серце.

Конашевич став героєм дня, викликаючи захоплення навіть у визнаних мисливців.

Здобутком полювання стали сімнадцять сіроманців, десять лисиць та шість зайців.

Ян задоволено потирав руки. На вагомому рівні зостався його престиж, ніщо не похитне його слави, а Сагайдачний заткнув за пояс «найзаядливіших» мисливців Геравського та Веселовського. Так що всі затрати окупилися. За обідом Петро ближче познайомився із багатьма шляхтичами, завсідниками королівського двору, які не гордували розмовляти з таким вправним стрільцем та латиністом. Він не один раз оповідав цікавим свій життєапис, заздалегідь оминаючи обговорені з Яном штрихи.

Дуже ніяково почувалася за столом Анетта. Вона по-щирому раділа такому успіху Петра, але її нітив прискіпливий погляд Войшелка Кремпського, який сидів навпроти неї. Небіж гетьмана польного дивився на неї, як кіт на сметану, наперед знаючи, що проковтне. Він безсоромно обмацував поглядом її тендітний стан, посміхаючись награною усмішкою ловеласа. У Конашевича з’явився суперник, який умів не лише з рушниці стріляти… Та того дня нічого особливого більше не відбулося.

Гості розважалися, як то було заведено серед ясновельможного панства, слуги впрівали, аби впоратися зі своїми обов’язками. Серед панства та слуг розмови велися довкола нинішнього полювання. Як завжди, такої теми уникали лише жінки – вони знаходили інші теми для розмови.

До вечері Анетта не вийшла. Зіслалась на головний біль, і Аксак власнодушно вибачався за її відсутність перед гостями. Ті, щоправда, не надто переймалися такою втратою – Аксак гостив щедро, зубам було що гризти та запивати.

Тільки двоє людей щиро засмутилися відсутністю красуні. Петрові ще раз і ще раз хотілося милуватися її ангельською вродою, тоді як Войшелк сплітав тільки йому видиму павутину, і дівчина мала стати тією мухою, заради якої все плелося. Жоден із молодих людей ще не здогадувався, що з першого дня знайоства поміж ними стане щось більше, аніж зацькований звір. Того вечора вони люб’язно посміхалися один до одного й не приставали до жодного товариства. У той же час, між учителем та небожем гетьмана була така величезна прірва, що нічого не могло їх поєднати… Одразу ж після вечері і Сагайдачний, і Кремпський розійшлися по відведених для них кутках…

Задоволений Ян щиро бажав гостям доброї ночі. Полювання й гостини вдалися на славу, то ж можна було не переживати, що хтось злим язиком переминатиме йому кістки. Хоч і довелося добряче потрясти калиткою, успіх перевершив усі очікування. На нього й надалі зважатимуть, з ним рахуватимуться, він і надалі буде знатною особою серед заможної шляхти, яка з нічого вміє робити великі гроші. Аксак чув, що про нього говорять, як про людину, котра в заляпаному болотом згустку спроможна розпізнати коштовний камінь і, надавши йому відповідну оправу, здивувати всіх своєю знахідкою. Таким каменем, що не має ціни, суддя вважав Конашевича, а нинішнє полювання стало для вчителя чудовою оправою. Ян вірив, що виведе здібного парубка у високі світи, і переймався цим не з батьківських чи меценатських почуттів, а вбачаючи подальшу вигоду для себе.

Окрім Петрового успіху душу судді зігрівала ще одна приємність – на його запрошення відгукнувся небіж гетьмана польного. Укладаючи список гостей, Аксак довго мізкував, кого б іще з молодих та заможних запросити Анетті в кавалери. Перебравши тих, хто від них уже поїхав з гарбузом, і відкинувши їх разом із тими, з ким родичатися й не подумав би, Ян зупинив свій вибір на Войшелку Кремпському. Цього молодого й вродливого драгунського офіцера, небожа такої впливової особи, хотіли би мати за зятя не в одній шляхетній родині. Він з юнацького віку подавав великі надії, а зараз робив непогану кар’єру в королівському війську. Не зіпсований великими статками – сестра гетьмана у розкошах не купалася, він знав, що все залежить лише від його розуму та спритності. До того ж, як подейкували, старий гетьман втратив надію, що з його синів вийде щось путнє, і заопікувався небожем, якого вважав добрим воїном. Із такою протекцією (дай Бог гетьману польному ще літа прожити), Войшелк швидко просувався до старшинської верхівки, а що мав задатки до ратного ремесла, то йому не заздрили.

Яна потішав той факт, що молодий офіцер захопився його дочкою – чого варті ті погляди, якими міряв Анетту. Цього разу Аксак дав собі обіцянку не потурати дочці, а дати згоду на шлюб, якщо до цього дійде. «Ставши тестем такої особи, матиму вплив на королівський двір і стану єдиновласним патроном Києва. Ім’я Аксака стане в один ряд із магнатами Острозькими та Вишневецькими, коли я відроджу славу Києва та зроблю його осердям православної віри», – зводив замки на піску київський суддя, навіть не підозрюючи, що свій розрахунок у залицянні до Анетти мав і Кремпський, якому Аксак був потрібен для вирішення не менш честолюбних планів.

Ранок після вдалої мисливської виправи докорінно відрізнявся од попереднього. Ніщо не примушувало розпещених шляхтичів ще раз зриватися вдосвіта, тож сніданок подали майже перед полуднем. По тому для невдах учорашнього дня настала нагода реабілітувати себе в очах власних дружин, батьків та вишуканого панства. Підтримати своє реноме зголосилося чимало вчорашніх звитяжців, адже була нагода ще раз проявити свої здібності.

Господар маєтку задумав розважити гостей «лисичкою» – однією з забав, яку так полюбляло панство. Правила гри були доволі простими: учасники розбиваються на два гурти – тих, що мали охороняти «лисичку», та тих, хто намагався її здобути. «Лисичка» – вершник, на плече якого якого чіпляли шовкову хустку, лисячу шкурку, разок перлів чи ще щось цінне, що й було предметом змагання. При тому, якщо «лисичка» була на лівому плечі, то зняти її дозволялося, під’їхавши з правого боку, і навпаки. Завдання охоронців – не допустити втрати «лисички», тоді як інші змагалися з ними та між собою. На того, хто здобував ціль, очікувала щедра винагорода. Десятки глядачів були строгими суддями і схвальними чи несхвальними вигуками підбадьорували змагунів, або ж висловлювали своє невдоволення.

Вершник, якому доручили тримати «лисичку», граціозно промайнув під звучні вигуки глядачів. Багато хто з подивом впізнав у ньому Анетту. Дівчина, яка була вправною вершницею і могла гарцювати нарівні навіть із чоловіками, надумала втерти носа тим хвацьким мисливцям, які вчора не могли поділити впольованого зайця, бо попросту його не мали. На доньці господаря маєтку був розкішний мисливський костюм темно-зеленого кольору, а світле волосся приховував чорний капелюшок з пір’ям чужоземного птаха. Її чорний кінь, який був вихованцем Анетти, викрешував копитами іскри, а з ніздрів випускав пару, немов казковий змій. Огир виконував будь-який маневр, якщо того вимагала його володарка. Час від часу він потрясав буйною смоляною гривою, заплетеною в тугу косу, лякаючи цим порухом інших коней. Такий лошак коштував чимало, але Аксак не квапився його продавати – Анетта виплекала його з кволого лошати, яке заледве на ногах трималося.

Сагайдачний, збагнувши суть розваги, одразу перейшов на бік амазонки, в якої на плечі розгойдувалася соболина шкурка.

Вдалий захист заслуговує на похвалу не менше успішного нападу, але звеличують чомусь, здебільшого, завойовників. Тож довший час не знаходилося нікого, хто б добровільно позбавив себе можливості позмагатися за нагороду. Гурт «завойовників» у декілька разів переважав кількість охоронців, і глядачі обурено висловлювали своє невдоволення.

Погамував пристрасті Войшелк Кремпський, який власноручно відправив півтора десятка вершників у почт для Анетти. Петро з подивом відзначив, що всі кращі мисливці разом із ним охоронятимуть «лисичку», офіцер же залишився поміж тих, хто мав її відібрати.

Глядачі подали сигнал, і забава розпочалася.

Анетта виявилася вправною амазонкою і вміло оберігала доручену їй реліквію. Її кінь був привченим до такого дійства – не шарахався на всі боки, а слухняно виконував усі накази своєї господині. А от про Петрового вороного такого не скажеш – кінь розгубився в такому натовпі.

Амазонка гарцювала так, що у багатьох панянок від зазрощів нігті впивалися у долоні, а носам не вистачало повітря. Охорона пильно оберігала «лисичку» від розпалілих шляхтичів, котрі по-справжньому ввійшли в азарт. Конашевич, приструнчивши свого коня, обійняв керівництво обороною і вправно затуляв усі прогалини, якими можна було дістатися до Анетти. Отаманським поглядом спостерігав за діями своїх підручних – шляхтичі якось мимоволі пристали під його опіку й творили слухняний загін, тоді як нападники уповали на власний хист і діяли кожен зосібна.

Войшелк ніби й не брав участі у цій забаві – він тримався осторонь і ніби чогось вичікував. Повз нього пролітали розджохані коні товаришів-суперників, а він лише погойдувався в сідлі. Біля небожа гетьмана польного Петро зауважив одного з дрібних шляхтичів, яких про себе називав блюдолизами. Той, немов вірний пес, крутився довкола Кремпського, вдивляючись у лице свого благодійника. А Войшелк споглядав на нього так, немов гладив по голові і застерігав: ще не час.

Один із охоронців також часто позирав на офіцера, чим викликав підозру в Сагайдачного. Тому Конашевич не прогавив миті, коли Кремпський згідно кивнув головою – тієї ж миті в кільці вершників-охоронців з’явилася прогалина, і блюдолиз проскочив у неї. Усе, що встиг зробити вчитель – це прикрити той бік, із якого можна було зірвати «лисичку», але прислужник мав інші наміри. Він під’їхав до Анетти з протилежного від Петра боку і хтозна звідки добутим шилом вколов коня дівчини у стегно. Бідолашна тварина, видавши пронизливий крик болю, зірвалася з місця й понеслася стрімголов. І вершники, і глядачі перелякано завмерли. Василина закричала і вхопилася за груди. Ян, який за будь-яких обставин звик не втрачати здорового глузду, зовсім не по-шляхетськи гриз нігті, вдивляючись у той бік, куди ніс дівчину наляканий огир.

Лиш двоє людей не застигло разом з іншими. Той, що саме так і задумав, та той, якому серце веліло втрутитися. Кремпський був на кількадесят кроків попереду, коли Петро галопом погнав вороного услід.

– Ах ти, лотре підступний, то таким є правдивий шляхтич: -- вилаявся зі злості і мчав уперед. Тепер йому стала зрозумілою підступність драгуна.

Учителів кінь був набагато прудкішим, тож невдовзі Сагайдачний порівнявся з Войшелком. Обминаючи підступного лиса, Петро крикнув йому просто в лице:

– Якщо з нею щось станеться, я на те шило намотаю твої бебухи!!!

Анетта з останніх сил трималася на кінському крупі. Була не найгіршою вершницею, в сідлі сиділа краще, аніж деякі молоді драгуни, але страх, який скував її м’язи, був не найкращим порадником у боротьбі за життя. Норовистий огир, який і раніше полюбляв проявити себе, здавалося, зовсім знавіснів. Летів, не обминаючи жодних перешкод, ні ярів, ні пагорбів, а з кожним його стрибком дівчина щораз більше завалювалася на правий бік. Кінь налетів на розлогий кущ терну, і попруга не втрималася на своєму місці. Анетта, скрикнувши, полетіла до землі, просто на груду каміння, крізь яке летів невгамовний жеребець. А що було далі – не пам’ятала; свідомість її покинула.

Та Бог був милостивим до дівчини, подесятиривши прить Петрового вороного – учитель встиг підхопити свого ангела ще до того, як він торкнувся каміння, хоч і сам заледве втримався у сідлі. Переляканий скакун понісся далі, а Сагайдачний опустив дівчину на сніг і схилився над нею. Здавалося, що Анетта поринула в глибокий сон, але такий сон мав бути дуже тривожним – на обличчі завмер вираз переляку, а вуста міцно стиснулися.

Конашевич тремтячими руками заходився відгортати комір мисливського вбрання, аби намацати живчик на шиї та переконатися, що донька судді жива. Дівчина, яка непорушно лежала на крижмі снігу, здавалася такою маленькою й беззахичною, що хотілося піднести її на долонях і відгородити від очманілої шляхти, яка так безуспішно намагалася вирвати нікчемну нагороду ціною чужого життя. Петро зі злістю відіп’яв розтрикляту шкурку, яка леть не вкоротила віку його коханій і пожбурив її геть… Так, коханій… Залишившись із дівчиною наодинці так близько, як ніколи до того, Конашевич відчув, що не зможе прожити ані дня без неї. Серце забилося часто-часто, по тілу розійшовся гарячий струмінь незнаного до того почуття. Сагайдачний нахилився над безтямною Анеттою і припав до тонких зціпленних вуст, які ще ні разу не звідали гарячого чоловічого поцілунку…

– О, то ти мастак не тільки вовіків добивати та відбирати чужу здобич, – вивів його з блажентсва насмішкуватий голос Кремпського, який заварив усе це пиво, але й вуса не встиг у нього замочити.

Заскочений зненацька Петро, заледве втримуючи в собі приступ гніву та сорому, зірвався на рівні ноги:

– Ти… Ти… Ти ж міг її убити… Ще мить – і вона впала би з сідла на гостре каміння… Так чинять гонорові шляхтичі? – хрипів Конашевич, вдивляючись у незворушне обличчя Войшелка.

– Але нічого ж не сталося… Панна трохи налякалася… А хіба чесно забирати чужу винагороду? – драгун кивнув на соболеву шкурку біля ніг Петра.

– Та подавися нею, душогубе, – відкинув ногою ще далі «лисичку», якою, схоже, тепер зацікавився лише вітер, – то ти наказав тому гнойкові сполошити коня, ти мало не звів зі світу бідолашну дівчину… Заткни собі пельку цим хутром, мені воно не потрібне, – ревів Конашевич.

– Ти ще скажи, що своє вже отримав… Хотів скористатися непртомністю панєнки? Якби не я, ти б ні Бога, ні холоду не зля…

Договорити Кремпський не встиг – Петро підстрибнув і скинув шляхтича з коня. Вхопивши за чуприну, занурив Войшелка обличчям у сніг:

– Слухай, ти, лярвський вилупку, я не зважатиму, що ти небіж гетьманський… Я розірву твою ляську пащеку від вуха до вуха… Ти… Тепер вставай, – трохи охоловши, Сагайдачний допоміг підвестися сторопілому шляхтичу, – та ходімо, перед усіма зізнаєшся, що ти накоїв.

Але, почувши сніг під ногами, Войшелк швидко заскочив у сідло і вперіщив кривдника гарапником:

– Та хто ти такий, смердючий хлопе, аби наказувати мені, що маю робити? Але чекай, я ще з тобою поквитаюся! – пришпорив коня, показавши Конашевичу спину.

Петро передав непритомну дівчину на руки переляканому Яну й коротко оповів судді, що сталося, не згадуючи при цьому ні своєї сутички з Кремпським, ні причини, через яку сполошився кінь.

Яка могла бути забава, коли дівчину заледве врятували від смерті. Гості дякували господарям за гостину і, не чекаючи обіду, роз’їздилися по домівках. Кремпський прощатися з господарем не став – за ним давно слід прохолов.

Не вдалося хитрому Аксаку впіймати двох зайців одразу. З тугою на душі цмулив суддя свою улюблену вишнівку, коли майже всі гості роз’їхалися. Анетта до тями так і не приходила.

З того дня аж до кінця зими в господі Аксаків запанували тиша і тривожний неспокій. Ян з Василиною не приймали гостей і відмовлялися від усіх запрошень.

Нерадісними були Різдво, Новий рік і Водохреща. Василина навіть мріяти перестала про нову бричку. Нервовий зрив, якого зазнала дочка, прикував матір до постелі Анетти. Дівчина металася в гарячці, безтямно викрикувала щось незрозуміле, але й у цьому белькотанні Василина вчувала ім’я вчителя. Скрутно похитувала головою – біда, коли до всього замішане ще й кохання.

Аксак перебирав лікарями, немов рукавицями, і ладен був податися на край світу за таким, який підвів би дочку з ліжка. Анетта висохла й помарніла – хтозна, чим жила всі ці дні і як життя ще трималося в ній.

Безсонними ночами, докінчивши всю вишнівку, Ян перейшов на слив’янку і не раз проклинав себе за те, що того злощасного дня дозволив дочці сісти в сідло. Витрати на полювання та прийом гостей суттєво спустошили його калитку та скрині, ескулапи вимагали оплати своїх послуг, а натомість нічого не прибувало. Той статус, якого суддя так важко рік за роком набував серед великопольської знаті, поволі підточувався, немов його підгризав невидимий черв’ячок.

Кремпський, на якого покладав стільки сподівань, від’їхав до Варшави і не подавав про себе навіть звістки – та й кому потрібна наречена, яка з ліжка звестися не може. Чому зник так раптово, навіть не попрощавшись, суддя не міг збагнути. Але не дуже тим і переймвся. Діймало інше – вкоротивши платню прислузі, Аксак наштовхувався на холодню неприязнь. Накази й розпорядження слуги ніби й виконували, але так повільно та невчасно, що годі було не дратуватися. В інші часи до біса розігнав би таких нероб, а зараз хто зголоситься стати до праці за такий мізер. Наймити та наймички відверто висловлювали своє ставлення до господарів: як ви нам платите, так ми і працюємо. Деякі з них грозилися по весні перейти до інших роботодавців… На щастя, один лише Конашевич ні на що не скаржився й сумлінно виконував свою роботу. Суддя захоплювався тією одержимістю, з якою вчитель віддавався справі. Показавши своїм учням, що справжнім лицарем є лише той, хто вміє поєднувати силу, спритність і розум, колишній запорожець став для них взірцем.

У глибині душі Яна стали проростати заздрощі, що сини так слухаються свого наставника та помалу віддаляються від родинного кола. Обіцяв собі придивитися, чим же так Сагайдачний прихилив до себе дітлахів, але не знаходив часу для цього – Анеттина хвороба поламала навіть його усталений розпорядок дня. Але навіть поза цими клопотами повз увагу Яна не промайнуло, як змужніли Вітовд та Любарт та наскільки вирізнялися серед своїх однолітків.

Система Конашевича, відповідний харч, свіже повітря та фізичні вправи зробили хлопців спритними, веселими та життєрадісними. Проте сам учитель найбільшим своїм здобутком вважав те, що його учні стали до всього ставитися по-чоловічому. У маминих пестунчиків мороз по шкірі йшов, коли два шибайголови, вибравшись на верхівку розлогого дерева, починали з’ясовувати, хто дістався до неї першим. Під час інших фізичних вправ не раз котрийсь із хлопців падав на землю, забиваючи руку чи ногу, але ніколи не плакав. Потерши забите місце снігом, погрожував братові чи учителеві, що ще поквитається, але все це було жартома…

Петрові припало до душі його заняття, а малі Аксачуки його полюбили. Сагайдачний не тільки навчав, а й учився разом із своїми підопічними. Таємниця такого єднання полягала в тому, що, прихиливши дітей на свій бік, Конашевич немов забув, що перед ним, власне, діти. У нього не було слова «ні», ніколи не забороняв робити те, чи інше, але наперед попереджав про можливі наслідки. Вихованці мали змогу самі розпізнавати добро й зло. Така система прижилася ще й тому, що їй підкорялися не тільки учні, але й учитель. Не було такого, що б дозволялося учителю, а заборонялося учням. Навчання ніколи не велося з примусу, і повчань «ви це мусите знати» Конашевич не практикував. Навчив вихованців відділяти зерно від полови; і зробив це за якихось два місяці.

Петро добре вивчив уподобання хлопців і через них добирався до дитячих розумів та сердець. Побачивши, що Вітовд більш енергійний, рухливіший, сильніший, Конашевич приділяв йому більше уваги при військових вправах. Любарта ж понад усе цікавили усіляки головоломки, за характером він був більшим мрійником, аніж його брат.

Ще якби Анеттине здоров’я пішло на поправку – все було би просто чудово в житті Сагайдачного, але дівчина заблукала десь між двома світами…