До схід сонця

Осінь. Похмура пора. Посхиляли голови буйні трави, перетворившись у сухе бадилля. Ховто-червоне листя шурхотіло під ногами в коня, а деяке останніми зусиллями чіплялося за дерева. Усе живе й неживе рухалося до зими. Польові звірята лаштували собі теплі нори, жаби вишуковували глибокі ями, кажани зависали в темних закапелках. Тільки птахи, які не відлетіли в вирій, не віддалялися від людей, а перебиралися на ближче сусідство. А мурахи, мов нічого й не змінювалося, продовжували розбудовувати свої житла та зносити припаси на зиму…

Невпинний рух, як і у мурах, Грицько побачив і на Січі. Людський мурашник кипів роботою, якої було так багато, що не вистачало рук. Метушня, викрики, відгомін сокир та пил… Козаки лише помахом голови відповідали на Сміхове вітання, навіть не придивляючись, хто ж це такий. Сидячи в сідлі, полатаний Уласом запорожець придивлявся, як вправно орудують січовики різними знаряддями. Хто звик до шаблі – той і ціпом, і мітлою собі раду дасть.

«У такого працьовитого люду мала би бути краща доля, аніж та, яку зараз має», – думав Грицько, зупиняючи коня біля переяславців, які дружно лагодили частокіл.

– Помагай біг! – крикнув, скинувши шапку.

– Дякуємо, помагай і тобі, – за всіх обізвався Яків Праний.

– Чи дозволите пристати до гурту?

– А це ти в Максима запитай, ми тут не розпоряджаємося… То він з тобою возиться, як млинська курка з першим яйцем. Мо’, й пошкодує, щоб не надірвався, – відповів Нетяга.

Про вовка промовка, а він уже й у хату – Максим спішно підходив до своїх орлів:

– Славно, дітки, славно робота у вас кипить… Упораєтеся до вечора – поставлю по чарці.

– Казав пан, кожух дам, а донині слово гріє, – взяв отамана на кпини котрийсь із козаків.

– Не вірите? По дві поставлю, якщо робота вигорить.

– Ще й за нього, мо’ поставиш? – кивнув Нетяга на Грицька.

– А, здоров був, Грицю! Вилежався? Пора й міру знати – в Самійла кожна рука порахована… А своє, братці, він вам ще віддасть… Ага, ось що: там канівці не справляються з човнами, просять в інших куренів рук на допомогу. Поки не закурило, треба просмолити днища, бо як погниють човни, то й від дощу під ними не сховаєшся, що вже про море казати. Іване, Якове, Грицю, допоможіть, а молодь тут сама впорається… Коня твого я сам у стійло відведу.

Нетяга та Праний неохоче відклали сокири набік. Вийняли люльки, викресали вогню, закурили та й пішли неквапом до пристані. За ними поваландав і Сміх. Йшли мовчки. Грицько відчував, що саме він є причиною того, що ніхто й словом не озивається. Знав, що так триватиме довго, якщо першим не зважиться її порушити.

– Іване, Якове, я знаю, що моя присутність сковує вас… Здогадуюся, що відчуваєте до мене, але я випадково потрапив до вашого куреня. Коли я приїхав на Січ, то й гадки не мав, що опинюся поміж вас.

– Звісно, ти думав, що нас уже й на білому світі нема, гадав, що все минеться… – процідив крізь зуби Нетяга.

– Іване, я повернувся на Січ, щоб помститися за смерть дружини та дітей, а ти…

– А я такий безсердечний? А я тебе за це не шаную? Не кланяюся в ноги Грицькові-великомученику? А чи знаєш ти, козаче, що таке турецька таволга? Поки ти в ліжку ніжився зі своєю мурзівною, ми вдосталь її скуштували!

– Не смій! – затиснув пальці в кулаки Сміх, – не смій ображати моєї Марії… Вона невинна. Мене, мене паплюж, а її та дітей не чпай!

– Он як схопився! Що, правда в очі муляє? «Моє щастя розбили», – передразнив Грицька й, сплюнувши на землю, мовив далі:

– Коли в тебе було щастя, я через тебе скитався га галерах Чорним морем. Чи знаєш ти, Грицю, що таке галера? Ні, не знаєш. І, дай Боже того нікому не знати. Це зовсім не та дерев’яна армада з високими щоглами, з білими полотнищами, з десятками бійниць для гаківниць та гармат. Ні, справжня галера не там, де її море на хвилях гойдає… Вона насподі, там, де рухи кволих рук, де рани на долонях не заживають, а таволга гуляє по плечах. Там гнилий харч, і ноги, що розучилися ходити… Галера – це довгі-предовгі, міцні-преміцні залізні окови. Там трупи, прикуті до весел, гойдаються разом із живими й смердять отруйним чадом… Це пекло, Грицю, пекло в дерев’яній труні з маленькими вирізами для весел, крізь які ні сонця, ні Божого світу не видно. Без такої труни ми б запросто обійшлися, а вона без нас – ніяк… Туди ми потрапили з твоєї ласки… Я б тебе на цьому місці ось цими руками… задусив би… Запам’ятай, Грицю, нам байдуже, де ти. Чи ти є, чи тебе немає. Що б ти тепер не робив, хоч би як не спокутував старі гріхи – ми не простимо… Нам все одно, в якому курені ти будеш – чи з нами, чи поміж інших, але нашого прощення тобі не випросити… Та, в пам’ять колишнього побратимства, мстити тобі теж не будемо. Для нам тебе просто нема… А ти… Ти живи, як знаєш.

Грицько поглянув Нетязі в очі, в яких відбивалося все те, що він щойно говорив, перевів погляд на Якова, котрий дивився крізь нього своїми зіницями, й мовив:

– Хай буде так… Я не домагатимуся ані вашої дружби, ні поваги від вас. Між нами стоїть кам’яна стіна, і ніхто з нас не в силах її зрушити. Прошу вас лиш одне: не проклинайте та не ворушіть дарма кісток моєї дружини та дітей. Їх і так Бог за мене покарав… Я не хочу ані шани, ні поваги від молоді… Навіть коли вся Січ обернеться проти мене, я хочу сказати: сюди повернувся тільки для того, щоб помститися людоловам. Якщо в першому ж бою я загину, то не пробачу собі цього навіть на тому світі… Але якщо доля саме так покермує, якщо маю загинути від руки басурмана, то наперед попрошу в вас лиш одне: нехай до вашої безмірної люті проти турків долучиться бодай малесенька крапля моєї до татар… Не до всіх, звісно, а лише до тих, що прийдуть на нашу землю вбивати та грабувати; тих, що здійматимуть руку на малесеньке немовля, кволого діда, нещасну матір чи карооку дівчину. Прошу вас, в ім’я нашої колишньої дружби, в ім’я дружини та дітей: обіцяйте мені, що відомстите… Коли від вашої шаблі впаде лихий вершник-людолов, подумайте: «Може, це він убив Грицькову родину». Обійяйте мені… А за вас і за себе я відповім перед Богом…

– Добре, Грицю. Нехай буде так, як ти кажеш, а нас нехай Бог розсудить, – промовив Яків.

– Хай Бог розсудить, – повторив Іван.

– Хай судить Бог, – прошепотів Грицько.

Закінчилися крадені в сонця лагідні осінні дні, сонце заховалося за кудлатими хмарами, які безперервно поливали землю холодними дощами. Козаки дали ногам сіна – сиділи по куренях, на чім світ стоїть кленучи негоду. Ніхто й носа не потикав на двір, окрім вартових, що за будь-якої погоди пильнували під’їзди та підходи до Коша, та тих ватаг, що вирушали змінити побратимів на фігурах. Безпросвітня нудьга чіплялася за живе, крутила та млоїла непосидючих запорожців, які не звикли сидіти без діла. Дедалі частіше січові волоцюги та п’янички чіплялися до Грицька, допоминаючись обіцяної горілки. На перших порах товариша рятував Максим, який хоч і не мав туго набитої калитки, але, як жартували переяславці, «цідив із мішка». А борода цієї пригоди була такою: в одному з походів Рубака увігнався в двір багатого турка, котрого з переляку покинули всі слуги, а сам він був такий товстий, що без сторонньої допомоги не міг зрушитися з місця. Блідий, мов крейда, турок упав на коліна й став випрошувати життя. В Максима при собі був мішок, який без потреби гойдався на попрузі сідла, а тут, раптом, прийшовся до часу. «Ось тобі цей мішок, і якщо не наповниш його грішми – не жити тобі на білому світі», – пригрозив, ховаючи в вусах посмішку. На той час і прислуга отямилася від страху і, замість того, щоб накинутися на гяура, з усіх закутків стала приносити гроші. Мабуть, служкам господаря не дуже добре велося під його рукою, бо не мали й крихти жалю до свого володаря. Коли вже ледь-ледь зав’язувалася гичка, Максим сховав шаблю в піхви, перекинув мішок на гриву коня й помчав наздоганяти своїх.

Що робилося на січі, коли запорожці рознюхали про його ласий куш, переповісти годі. Якими тільки словами не підлещувалися до Максима, як тільки не догоджали… Правда, були й такі, яким те золото засліпило очі – збиралися звести побратима зі світу Божого. Зрозумівши, що мішок грошей – ноша не тільки важка, але й небезпечна, Рубака знайшов ліпший шлях для його збереження. Мішок було врочисто віддано шинкареві на вічне утримання з умовою, що як тільки Максим навідається до шинку, на столі ає бути все, що лише його душа забажає. Ще й налякав шинкаря, що якщо той надумає кудись втекти, то січове товариство його і з-під землі дістане. Очманілий шинкар, який ніколи не бачив таких грошей, геть розум утратив, приставши на таку умову. А коли, спам’ятавшись наступного дня, порахував золото і сказав Рубаці, що в мішку було стільки й стільки, Максим лукаво посміхнувся: «А звідкіль мені знати, скільки там було насправді, адже при мені ти їх не рахував. Може, ти половину так присвоїв?»

З того дня для шинкаря настали чорні дні – ніхто з відвідувачів його корчми не хотів платити. На початках один наперед одного затягували козаки Максима на кухоль меду – і шинкар відробляв гроші, яких у мішку було чимало. А згодом з’явилися ті, хто того мішка пошив, возив, насипав, оберігав… Бідолашний Лейба не мав іноді чим «віддячити» – так багато горілки та меду, яких раніше вистачало на місяці, розпивалося в його господі за тиждень. Шинкар проклинав той день, коли пристав на Максимову умову, а козаки, і в вус не дуючи, знай «цідили» мішок.

Сміх не хотів ні від кого залежати і переймався, де б роздобути грошей. Насувалася зима, статечні козаки вирушали до родин на хутори та зимівники, а в Коші залишалася одна голота. Такою добре старчат лякати, але хто поведе таких орлів, що останню сорочку заставили та в постолах ходили навпроти зими. Голота відказувала на Кішку та Рубаку, пощо, мовляв, відв’язували Сміха від ганебного стовба, коли обіцяною варенухою й не пахне. «Добили б його тоді та закропили горло», «З мертвого було би більше пожитку, ніж з живого»… Максим, де тільки вдавалося, рятував побратима, але й йому терпець уривався ходити до шинку й назад. Поки «цідили» міх, життя Грицька ще не було настільки гірким, як після того, коли хитрий Лейба зненацька «захворів»…

Дощі зарядили надовго, надвір поткнутися годі. Хто хотів – той вже обшився на рік уперед, вичистив зброю до блиску, програв останні гроші, переповів та переслухав усі бувальщини… Тільки якась незвична подія могла внести свіжий подих у принишклий вулик.

В один із таких розтриклятих днів, коли лило, немов із відра і затікало на лежанки там, де хтось погано виклав кічки на стрісі, на Січ приплентався дженджелистий молодик. Був чимось дуже наляканий, але, загалом, справляв приємне враження. Одразу впадало ввічі, що належав до тих людей, які з першого погляду привертають увагу. Високого зросту, широкоплечий, але з бурсацькою поставою та по-юнацькому зацікавленим обличчям. Його розумні очі все кудись позирали й не затримувалися на одному місці, а в голові ніби крутилися коліщатка, намотуючи побачене на тонкий вус. Новоприбулий одразу ж розворушив принишклий мурашник. Ще не всі знали його ім’я, а чимало п’яничок уже називали його побратимом – не дав горлу засохнути…

Рятуючись від нудьги, Максим і собі вирішив поглянути на молодого одчайдуха, що так щедро посипає собі дорогу грішми і не хоче бути джурою. Прихопивши Грицька, подався за частокіл, де мешкали всілякі ремісники, крамарі, винарі, й куди не поширювалася влада кошового.

Добряче вимастивши чоботи в брудному місиві та намочивши сіряки, побратими увійшли до господи Лейби. Шинкар, який одразу «подужав», як тільки задзвеніли правдиві гроші, миттєво схопився за живіт і чкурнув з очей подалі. Запорожці, серед яких уже далеко не кожен міг встояти на ногах, новоприбулих ніби й не зауважили. Максим голосно кахикнув, і вся увага перекинулася на нього.

– А, здоров будь, Максиме! Ниньки ми тебе та його, – кивнув один із січовиків на Грицька, – залишимо у спокої.

¬– Нині ми «цідимо» калитку сего мосьпана, – поплескав по плечі незнайомого Рубаці й сміху молодика інший гультіпака.

– Господи слава! І Лейбі легше. Хоч цієї ночі мою душу до чортів не відсилатиме та не стогнатиме «ой, вей». Правда, шинкарю?

Жид, який уже повернувся на своє місце за шинквасом, скривився й знічено відвів очі, що не завадило йому, щоправда, вичавити з себе прохання почуватися в його господі, як у себе в курені.

– Як у себе в курені? Тоді неси меду, та найкращого. Не хочу цих помий, якими хтось собі шлях прокладає… І так, приятелю, хто такий і звідкіля будеш, що так щедро лестиш січовим сіромахам? – обернувся Максим до молодика.

Той зовсім не знітився, а з гідністю підвівся назустріч курінному. Його око швидко вхопило, що до корчми залетіла птаха вищого гатунку, аніж ті, з ким допіру проводив час. На противагу своєму товариству, молодик не заточувався і язик йому не заплітався:

– Петро Конашевич, добродію, колишній бурсак школи князя Острозького.

– Умгу. Не дивина. Бурсаки, які в попівську рясу зодягатися не хочуть, тільки в нас свою науку продовжують, правда, панове-товариство?

– Таки-так! Тільки до нас їм дорога завжди відкрита, якщо ляхи не перехоплять.

– А який же гріх ти прийшов до нас спокутувати: латину не подужав, чи мо’ якусь шляхетну цуречку з розуму звів, а тепер тікаєш од гнєвнего ойца, ктури прагнє сатисфакції? – підморгнув курінний.

– О, може бути, ті штубаки на таке здатні. Поки малі – хліб крадуть, а підростуть – панянок спокушають. Цо пан хце од моєй цуркі? – підсміювалися козаки над тим, хто щойно так щедро їх частував.

– Та не без того, – зухвало відповів Петро, всім своїм виглядом показуючи, що не хоче відкривати себе в такому товаристві.

– Якщо так, то тебе до духівника завести треба. Наш панотець щось нездужає, а кошовий теж за перелюб побештати може, – підвівся Максим.

– У-у-у, почекає кошовий… Залишайся з нами… Не слухай його, – залунали п’яні вигуки, коли замайоріла неприваблива розлука з таким щедрим гостем.

– Лейбо, вціди з мого міха товариству стільки, скільки подужають. Ходімо, добродію.

Розмішуючи чоботами осіннє болото, Грицько пильно придивлявся до парубка, який так легко став своїм там, де багатьом знадобилися би роки. Той не справляв враження гультіпаки, що розкидається грішми задля раптової слави. У його поставі, вимові, витримці проявлялися вишукані риси, і Сміх подумав, що це радше син якогось шляхтича, котрий утік від батька на Січ розважитися та показати себе.

– Самійле, не спи, гостей зустрічай, – забубнів Рубака біля дверей отаманського куреня.

– Що за нечистий тобою кидає? – почувся недобрий голос кошового, – мало того, що вдень од тебе спокою нема, так ще й ночами тлумишся!

– Пхе, зістарієшся – то й відлежишся. Яка там ніч – у доброго господаря ще й кури на банти не мостяться… Ти тільки поглянь, кого я тобі привів.

– Все, Максиме, кину булаву перед товариством – нехай тебе обирають, коли ти такий двожильний. А як візьмешся за гуж, тоді й я не даватиму тобі спати. Так кого ти там привів проти ночі? – полагіднішав голос кошового, а за мить і сам Кішка стояв уже на порозі.

– Поставний, поставний гість! Це знову якийсь бакалавр? Дивись мені, Максиме, щоб не був таким, як тих троє, яких ти нарадив до канцелярії писарчуками взяти. Вони, бовдуряки, двох слів до купи зв’язати не можуть, ще й розважаються тим, що ловлять поснулих мух і топлять їх у каламарі. А в писарі пнуться, щоб козакам джурами не бути... Цей, ніби, не такий. Хто і звідкіль будеш, добродію?

Парубок дещо знітився й уже не виглядав таким упевненим, як у шинку – зовсім не таким уявляв він собі Самійла кішку, про якого кобзарі думи ще за життя складають. Однак оговтався досить швидко:

– Я – Петро Конашевич, уродженець села Кульчиці, з-під Самбора…

– Ф’ю-ф’ю, а що тебе, парубче, аж до нас занесло?

– Довго оповідати, не знаю, чи до ранку оповім, – зажурено відповів скиталець, не бажаючи вивертати душу навіть перед самим кошовим.

– Якщо аж так довго, то не варто. Письмо добре знаєш?

– Та серед вихованців Острозької академії задніх не пас…

– То ти аж там навчався? А це прочитаєш? – Кішка запалив свічку і дістав із полиці замусолену книгу, яку знав напам’ять, бо був неписьменним, але, слухаючи інших, швидко все запам’ятовував. Був приємно здивованим, коли молодик легко справився із таким випробуванням.

– Напиши щось із цього на папері, – подав Конашевичу чорнильницю та папір.

Петро довго чинив перо, чортихаючи подумки писарчуків, які довели реманент до такого стану, а потім літера за літерою заповнив папір рівненькою сув’язю.

Вдивляючись у рівні рядки, акуратно виведені лінія за лінією, Самійло сказав:

– Від завтра будеш у мене за писаря, а то соромно при послах вислуховувати заїкання моїх горе-помічників. Можеш іти.

– Грицю, відпровадь пана писаря до нашого куреня, – попросив Максим Сміха, – а я ще маю пильну спрву до отамана.

– Ох, і набрид же ти мені своєю влізливістю… Що там у тебе?

Дощ перестав сіятися з неба, проте темні хмари все ще ховали місяць і зорі від людського ока. Під ногами не розвиднілося зовсім. Холодний вітер свистів над головою, а чоботи чавкали багнюкою. Хвилю йшли мовчки, але Сміху кортіло дізнатися більше про чоловіка, який подолав такі далекі світи й одразу опинився серед січової старшини:

– Що привело тебе сюди, товаришу? Твоє місце серед шляхти десь у Варшаві чи в Кракові, а не серед наших сіромах.

Петро задумався і, важко зітхнувши, відповів:

– Можливо, шановний добродію, що серед шляхти я б не загубився, але кожному – своє… Не від доброго життя втік я так далеко… Нужда пригнала, – й замовк, поринувши у задуму.

Грицько не квапив співрозмовника. По собі знав, що Петро дійшов до такого стану, коли душа потребує вилити себе назовні, а розум стримує її, боячись, що не зрозуміють. Сміх не задавав запитань, бо вони могли б законопатити ту щілину, крізь яку наболіле проривається назовні. Так і сталося: новоспечений писар сам продовжив розповідь:

– Ніколи не думав, що опинюся тут, між вами. Життя заповідалося зовсім іншим… Я не пам’ятаю своєї мами, лише ніжний її голос іноді чую у своїх снах. Так лагідно промовляти може тільки матінка… Від чужих людей знаю, що померла вона при других пологах. Мене й Ганусю виховував батько, але то було незвичне виховання. Ми рідко бачили його в хаті – він увесь час був у клопотах. Нелегкою була робота королівського лісничого… Але коли мав вільну хвилинку – нашим радощам не було меж. У такі дні ми забиралися до нього на коліна й бавилися його довгими вусами, слухаючи про життя лісових звірів… Одного вечора батько не повернувся з лісу. Не прийшов ні наступного ранку, ані ще через день… А потім мене із сестрою повели на цвинтар, де й знайшов він вічний спочинок. Казали, що в лісі наштовхнувся на голодного ведмедя, який зарано піднявся зі сплячки й розшматував нашого батька…

Мене з Ганусею забрав до свого дому шляхтич Чарнецький – мудра й освічена людина. Він був приятелем нашого неня, то ж мене прийняв, як сина, а Ганусю – як дочку. Сам він не був поляком, його справжнє прізвище та ім’я – Іван Чорненький, походив із роду, який мав давні традиції. Не був виродком з-поміж інших і пан Іван, людина честі, справжній лицар… А от його дружина… Завжди дивувався й буду дивуватися, як потрапив він до рук молодшої на двадцять літ Барбари, та ще так міцно, що опинився в неї під підметкою. Пані Барбару язик не повертається назвати жінкою, хоч і потворою зовні теж не була – миловидне біле личко, тонкі вуста, сині очі, витончені руки з довгими пальцями. Була вона такою тендітною та тоненькою, що, здавалося, од вітру впаде… Але скільки жорстокості було в тому кволому тілі… Її ніжні руки самі чинили самосуд над прислугою та дворовими людьми за найменшу провину. А суд у неї був кривавіший за ті, які судили перших християн. Сама шмагала винуватців гарапником, прикладала до тіла розпечене залізо, карала голодом і холодом… Її блакитні очі ставали чисто білими, як тільки бачили кров, а ніздрі роздувалися, немов у коня… Під лівим оком раз за разом тіпалася нервова жилка – це означало, що пані отримує задоволення від побаченого. Вона так прагнула крові, як земля вологи у спекотне літо, і ніщо не могло спинити її хижацького характеру. Насолоджувалася людськими стогонами – тоді блаженна посмішка застигала на її тонких вустах. А коли жертва мовчки зносила покарання, пані навісніла ще дужче, вигадуючи їй нові й нові тортури, аби лиш добути крик змордованого людського єства… Як же ми її боялися, бо не мала змилування ні до кого.

Змалечку пам’ятаю такий випадок: в сінях ощенилася дворова сука. Була люта зима надворі, тож бідолашна тварина прагнула знайти теплий куток для свого виводку. Прислуга не виганяла її, кидала об’їдки з панського столу. Можливо, все б минулося, якби про пса в сінях не дізналася пані Бася. Таку звістку мамі приніс її коханий синок Стась… У пана Івана був лише один син, та й той – викапана мати. Такі ж сині очі, що біліли від злості, такі ж примхи, як у матері… Так от, якось Стась необачно обмовився, що грався з песиками в сінях… Ох і лютувала ж у той день пані бася – била начиння в кухні, гамселила прислугу, товкла нещасну тварину, а накінець наказала винести сліпих цуценят на мороз, залишивши їхню матір у сінях… Як скавучали бідолашні малята, на яких ще не було шерсті, а мороз був нівроку, як вила сука в сінях, дряпаючись до дверей… Гануся забилася в кут і плакала. Я також не міг стримати сліз, а Стась із матір’ю упивалися собачими муками… Цю дефіляду перервав пан Іван, який повернувся додому. Він власноруч відніс песиків до хліва, туди ж впустив їхню матір, котра від вдячності вилизувала йому чоботи… Маленькі клубочки швидко поздихали, а за ними покинула подвір’я Чарнецьких і руда Мілька. Чи то від туги за дітьми, чи то від того, що пані відбила їй всі нутрощі…

Моє з Ганусею життя було схожим на долю тих цуценят, але жодна мати за нами не побивалася. Росли, як горох при дорозі, хто хоче – той і скубне. Щодень нас скубли всі, кому не ліньки: пані бася, Стась, покоївки, двірецький… Один лише пан Іван, чи то пак – Янек, як кликала його дружина, голубив нас та не давав напоталу… Ще однією розрадою була Орина – старенька кухарка Чарнецьких, якій Господь своїх дітей не дав, тож квоктала над чужими. Довгими зимовими вечорами вона оповідала нам казки або наспівувала колискові. Були ті пісні та казки смішними й страшними, довгими й короткими, але завжди в них правда долала кривду, добро брало гору над злом…

А ще пам’ятаю конюха, діда Остапа, добру та чуйну людину. Подейкували, що в молоді роки він побував на Запоріжжі, а доживати свого віку повернувся в рідні краї. Може, так воно й було, бо, скільки пригадую, він ніколи не стелився під ногами в панів та підпанків, ніколи не був і серед лакуз. Діда боялися, казали, що з лихим знається, мовляв, чому панські коні аж відблискують вгодованими крупами, тоді як інші в голодні роки ребра випинають. Остап любив коней, до кожного жеребця чи кобили мав свій підхід, знав кінські примхи та уподобання… Хоч як не любила діда пані, але й та змушена була його терпіти – чимало панів та каштелянів переманювали конюха до себе, обіцяючи золоті гори, але дід залишався вірним пану Івану…

Остап навчив мене стріляти з лука, тримати шаблю в руках, оповідав різні бувальщини. А в панському будинку до мене постійно прискіпувалися пані Бася та її плаксивий Стась… Але не тільки зло чатувало на мене в панській оселі – для Стася найняли вчителя, а разом із ним мав вчитися й я. Учитель Густав Топфер чимало повидав на своєму віку, навчався у кращих школах Європи, півжиття потратив на науку, аж поки не надумав ділитися знаннями з іншими. Яким чином доп’яв його пан Іван – було загадкою, адже набагато багатші пани зазивали Топфера до своїх дітей…

Наука мені подобалася, німець так доступно все пояснював, що в розмовах із ним час злітав миттєво, але Стасеві навіть найпростіше давалося дуже важко, він ледь-ледь розбирався в початках, але мав забагато гонору, щоб попросити роз’яснення ще раз. Після занять скаржився матері, що вчитель поганий, що нічого не знає і не може пояснити. Барбара нападала на чоловіка з докорами, що не міг знайти кращого наставника для єдиного сина, а пані Іван підзивав мене до себе та запитував, чи важко вчитися у Топфера. Я розповідав, що дуже легко, що він хороший учитель. Тоді пан гладив мене по голові й запитально поглядав на дружину. Барбара навісніла і, як звично, гамселила прислугу, вовком кидалася на мене, шулікою злітала над Ганусею…

Пан Іван відчував щось батьківське до нас, через його почуття ми з сестрою не почувалися самотніми в цьому пеклі… Так минав рік за роком, ми росли та мужніли, а між паном та панею щодень зростала та товстішала невидима стіна, яку найчастіше на своїй шкурі відчували я та Гануся… Стіна розросталася й перетворювалася на міцний мур, відчувалося, що ми незабаром станемо зайвими в цій господі…

На моє щастя, сталася подія, яка внесла свіжий подих у затхле життя Чарнецьких – пан Іван наполіг на своєму й відправив мене зі Стасем на навчання до Острога. Густав Топфер був добрим порадником, але школа славивлася ще вищим рівнем знань. Барбара заломлювала руки й голосила, що не відпустить свого коханого синочка поміж чужих людей, де ніхто не нагодує, й ніхто не розрадить… Але пан Іван, коли на щось приставав, з обраного шляху не відступав… Мені наказали слідувати за Стасем тінню, адже він такий запальний та гордий шляхтич, що може встрягнути у будь-що, до того ж, хтось має йому прислуговувати. Старший Чарнецький обіцяв оплачувати навчання рідного сина й приймака, а я за це мав приглядати за Стасем. Попрощавшись з Ганусею, Ориною, Остапом та з моїм добродієм, вирушили ми до далекого й таємничого Острога в супроводі приятеля пана Івана.

Ніколи до того не бачив я міста, тому перші дні зацікавлено оглядав кам’яниці та церкви в ньому… Якою ж великою видалася мені школа! Острозький князь не шкодував грошей на своє дітище. Це була одна з найкращих навчалень Польського королівства… Навчання мені сподобалося. Десяток мудрих людей-учителів, близько сотні таких, як ми зі Стасем, бурсаків… Усе складалося добре, якщо не брати до уваги ті синяки та подряпини, якими мене винагороджували за Стасеві витівки. Він же настільки увійшов в образ шляхетського сина, що не мав міри в цій грі. Частенько його гонор виходив за межі слів і доходив до кулаків, але тут… Молодий Чарнецький змалечку був кволим та немічним, тому саме мені доводилося хлебтати заварену ним кашу…

Після двох літ навчання надійшла звістка, що помер пан Іван. Чи то Бог його покликав до себе передчасно, чи Бася на той світ спровадила – достаменно невідомо. Але в його смерті, як оповідала мені Орина, було багато загадкового. Чарнецький повернувся з лісу, промокши до найменшого рубчика, допомагаючи королівським слугам в підготовці великого полювання. За звичаєм не вечеряв, тільки наказав подати більше горнятко гарячого молока, аніж те, яке йому приносили перед сном кожного вечора. Те молоко йому завжди подавала Орина, але того вечора пані вихопила в неї глек й стрілою полетіла в панські покої… Зі сну пан так і не прокинувся, а Барбара звістку про його смерть сприйняла без найменшого здивування й жалю… Так не стало нашого благодійника, а я не встиг відпровадити його в останню дорогу, віддячити за те, що настановив мене на шлях у люди…

По смерті Чарнецького Бася стала ще лютішою: била, верещала, проклинала всіх, хто траплявся їй під руку – страшною була в своєму гніві. Не знаю, як зносили це Гануся з Ориною, але Остап паниних примх терпіти не став – подався до іншого пана. Навіть Стась не хотів залишатися в товаристві матері, а квапив мене повертатися в Острог.

Не довго погостювавши в знайомій господі, ми повернулися до академії, де панич геть пустився берега. Став пичити, волочитися за непевними жінками, зневажливо ставитися до наставників. Мене ж вважав своїм слугою, кричав, що він пан, а я кабан, що він шляхтич, а я лотр із лісу, обмовляв мене перед вчителями та перед добрими людьми. Коли ж йому ставало непереливки, коли йому потрібні були мої кулаки – тоді прибігав дол мене зі сльозами на очах, упоминав ім’я батька, ставав навколішки. Я не втручався у його справи, а він творив дивні речі – злигався з розбійниками та розбишаками, ходив із ними на темні діла, а я мав вигороджувати його в очах наставників… Єдиною відрадою для мене була наука – подобалися мені стародавні рукописи, латинь, точні науки, риторика. А ще я полюбляв військові вправи – де-де, а в Острозі була своя школа військового ремесла. Запровадив її ще Сиверин Наливайко, а князь Острозький та інші мудрі люди не дали їй зачахнути. Найбільше подобалося мені вправлятися в стрільбі з лука, я отримував величезне задоволення від трепету тятиви, свисту стріли… Тішився, мов дитина, коли стріли влучали саме туди, куди їх націлював.

На хвилю Конашевич замовк, і Грицько відчув, що його співрозмовник дійшов до найболючішого місця своєї розповіді. Сміх хотів розрадити Петра, сказати, що не треба ворушити те, що боляче разить у серце, але юнак сам волів закінчити свою розповідь:

– Півроку тому сталася подія, яка перекреслила все моє життя, розбила минуле й знівечила майбутнє… Одного ранку Стась почав благати мене, аби я дав прочухана якомусь розбишаці, котрий, начебто, вимагає від нього велику суму грошей і не дає проходу. Мені на той час усе це набридло, тому й відмовився йому допомагати. Ну скільки ще можна було возитися з п’яницями, котрі ніколи не були тверезими й мало що розуміли… Стась того дня спочатку плазував переді мною, а далі обурився й став погрожувати. На його слова я не зважив – ними він розкидався часто, а коли доходило до діла – тікав у кущі…

Пізно вночі він повернувся до нашої келії п’яним, мов чіп, та збитим на квасне яблуко. Ще з порога став сипати погрозами, на які я не зважав – що з п’яного візьмеш. Допоміг йому зняти брудний і закривавлений одяг і вклав у ліжко… Серед ночі я прокинувся від того, що щось холодне запекло мені на горлі. Розплющив очі і… в темряві розгледів Стася, котрий тримав ножа у тремтячих руках… Мабуть, то Господь мене тоді врятував – ніж у п’яного Каїна лише ковзнув по шкірі, ледь-ледь її подряпавши… Сну наче й не було – я вирвався з його рук, пожбурив кривдника на долівку, видер зброю з його руки і бив від злості, аж поки не втомився. Стась уже ледве дихав, кривава піна стікала краєчками його тонких вуст, коли я спинився. Втамувавши злість, я вийшов у двір, щоб не забити сусіда до смерті… Коли ж повернувся назад – його вже не було. Ніхто не бачив Стася і наступного дня, й через тиждень – зник, мов сіль у воді. Я почав хвилюватися за нього, відпросився в ректора й вирушив до Кульчиць…

Бог таки мав мене в своїй опіці. За декілька гін од села мене перестрів один із слуг Чарнецьких:

– Ой, паничу, вам краще не показуватися в маєтку.

– А що таке? – запитав я, – мор який, чи хвороба зайшла?

– Та ні, панич Стась і пані з нетерпінням очікують на вас, хочуть провчити за те, що обікралисте сина господаря до нитки, ще й побили, мов приблудного пса… – тут він боязко відсахнувся від мене.

–???

– То це не ви зробили? Панич тиждень тому дістався дому увесь обдертий та скривавлений, немов із лап ведмедя втік, і ще здалеку став кричати, що то є впустити свиню під стіл… Коли ж пані довідалася, в чому справа – послала до Острога своїх людей, аби живого чи мертвого приволокти вас до Кульчиць. Та, певно, Господь вас милував – розминулися ви з тими розбишаками… То це справді не ви так віддухопелили панича?

Я прикусив вуста – спробуй відгадай після повторного прочухана, хто розмалював Стася більше, але відповів:

¬ – А хіба став би розбійник повертатися туди, де на нього чекають, щоб узяти на муки?

– Правду кажете, хто б то їхав собі на погибель… Та ліпше вам у двір не потикатися – подвір’я обставлене панськими людьми. Нас, стару прислугу, всіх порозганяли, а кухарку Орину побили так, що вже третій день не може з ліжка встати. Добре, що люди з села забрали стару з панських очей – закатувала б пані її до смерті.

– А Гануся, сестра моя, що з нею? – захвилювався я.

Він знічено відвів очі й відказав, що не знає, а далі швидко став прощатися.

Те, що дворовий чоловік не знав, куди поділася Гануся, мене дуже схвилювало. Я пришпорив коня, але до панського двору завбачливо не поїхав, до вечора заховавшись у верболозах поблизу річки. Коли сутінки впали на землю, тихцем прокрався до хати, яку колись виділив кухарці пан Іван та в якій вона не мала коли порядкувати…

Стара довго мене не впізнавала – протяжно стогнала та прохала залишити її в спокої, шепотіла, що нічого не знає…. За якусь хвилю стала звати мене. Коли прийшла до тями, радісна усмішка з’явилася на її скривавлених устах, хоча очі закривала поволока. Було видно, що недовго їй жити на цьому світі.

– Петрусю, любий… приїхав… провідати стару… Синку… тут таке… коїлося… Ой… Боженьку… мій милий…

– Що, що тут коїлося, матусю?

– Біда… біда, синку… Панич Стась приплівся додому окровавлений і побитий… Барбара підняла страшний гвалт: «Хто ж це так скривдив мого янгола?», а той став оповідати, як вчився в Острозі всіма силами, як читав якогось там Ціперона та Вівдія, як був першим у науці, а ти, Петрусю, пиячив, не ходив на науку, волочився за дівицями, крав і промишляв розбоєм… Коли ж промотав усі гроші – то став вимагати у нього… Він тобі грошей не дав, то ж ти його страшенно побив, ще й обіцяв зарізати, якщо не покладе грошей тобі в кишеню… Пані лютувала, обзивала тебе найчорнішими словами, мов скажена кидалася на прислугу… А я не вірила, що ти на таке здатен… Я ховала тебе змалечку, ти виріс на моїх очах, тож не міг завдати кривди нікому, а тим більше – Стасеві… Перелютувавши, Барбара скликала всіх своїх коханців, котрі, немов сторожа, змінювалися в її ліжку по смерті пана… Часом із нею було по два, а то й по три… Синку, що тільки не творилося в її опочивальні та в цілому домі. Ми вуха затикали, щоб не чути тих стогонів та зойків… Часто вона у чому мати породила вибігала з покоїв і кричала подати вина… То був Содом і Гомора… Поява Стася запалила її ще дужче… Скликавши всіх своїх коханців, пані наказала їм приволокти тебе в маєток… Воля Божа, що ти з ними розминувся…

Орина замовкла, в її грудях щось клекотало й надсадно хрипіло, важко сапаючи, впала на подушку.

– А Гануся, де вона? – затермосив я старою.

Орина гірко заридала, а я збагнув, що сталося щось непоправне. Старій кухарці розмова давалася дуже важко, але не могла забрати з собою на той світ невідому мені пригоду.

– Коли той осоружний стась привів себе до ладу, наказав привести Ганусю до своєї опочивальні… Я не позволила дитині туди йти, сховала її в запічку. Та він лютим коршуном налетів на нас, мене збив із ніг, а її вхопив за косу й поволік за собою… Я противилася, хапала його за ноги, а тут наспіла Барбара й, вхопивши рогача, стала мене добивати… Сама не знаю, чому Господь не забрав мене тоді до себе… Бідолашне дівча опиралося, кусало Стася за руки, кричало й видералося, але той драбусь був сильнішим… Наситившись нею, передав материним пахолкам… А ті, зрештою, обрізали їй косу й викинули з двору… Дівчина не знесла такої ганьби… Знайшли її на старій груші біля батьківської хати… Оповідали люди, що навіть смерть не спотворила її ангельського личка… Поховали її тихцем не на цвинтарі, а поблизу… Під старою крислатою березою… Там знайдеш її могилку… Дівча було мученицею, а не душегубцею…

Я плакав, Орина дивилася на мене й мовчала. Тримала мою руку в своїй і не відпускала. Коли мною перестало трясти, мовила:

– Все, тепер можу спокійно вмерти… Ти знатимеш, що робити далі… Там, за образами, лежать гроші… Багато грошей – пан Іван залишив тобі… А мені… Мені вже нічого не треба…. Тебе, дякувати Богу, дочекалася…

Орина померла в мене на руках, а я ні сльозини не зміг вичавити з себе, приголомшений усім, що сталося в Кульчицях за моєї відсутності… Я свою благодійницю й поховати по-людськи не міг – сам змушений був переховуватися від Барбариних посіпак… Чорною тінню я никав поночі поблизу панського будинку, вигадуючи, як же помститися за заподіяну кривду… Зробив собі доброго ліка й одного вечора забрався на стару вежу край воріт. Після смерті пана Івана туди давно не потикалася людська нога. Там я спокійно міг вичікувати на слушну нагоду. Цілий тиждень просидів у своїй схованці, збираючи росу, аби хоч чимось закропитися, а того смердюха не було видно – чула кішка, чиє сало з’їла.

Але своєї нагоди я таки дочекався. Перші зорі засвічувалися в небі, коли мій кривдник вийшов на сходи подихати свіжим повітрям. Поруч із ним нікого не було, тому я міг добре вицілити… Стріла увійшла йому в горло – навіть зойкнути Стась не встиг… А я, поки на його труп ніхто не наштовхнувся, тихенько вибрався зі свого сховку. Куди мав подітися після всього цього? До пані я б не добрався, а її лють після смерті коханого синочка лише збільшилася…

Дід Остап, якого я провідав після вбивства Стася, розповів, якими шляхами тікати на Запоріжжя, дав доброго коня й гостру шаблю… Гроші пана Івана були при мені… Так і дістався я аж Дніпрових порогів.

Грицько обійняв Петра і стиха промовив:

– Ти не одинокий тут у своєму горі, таких, як ти – сотні. Спробуй втамувати свою тугу, щоб не їла зсередини, а зараз ходи спати.

Ось так Самійло Кішка знайшов вправного канцеляриста, а Січ – людину, яка з роками принесе їй світову славу. Не таким уже й простим виявився січовий писар Петро Конашевич. До всього придивлявся, на все мав власну думку, яка не завжди співпадала з рішенням кошового отамана. І, найголовніше, легко вмів схиляти на свій бік будь-кого з козаків. Робив це то за допомогою чарки, то за щирою товариською розмовою, то ще якось, непомітно для інших.

Кішка радів, що доля послала йому такого помічника. Конашевич встигав усюди: й папери були в ладу, й до козаків ішов за порадою, й сам підказати міг, запам’ятовуючи і те, що добре, й те, що потребувало виправлення. Розмовляючи з Петром, кошовий відзначав його мудрість та начитаність. Навіть у військових справах, які часто обговорювали вдвох, молодик давав собі раду не гірше бувалого отамана. Та не було в Самійла заздрощів до цієї світлої голови, не намагався поставити його на місце. Передчував кішка, що саме Конашевичу продовжувати розпочаті ним справи.