Я – ЖІНКА-ВОЇН

Осінній вітер якось важко дихав…

Хапав за поли… І утримував як міг…

А там – попереду – уже вчувався сміх.

Та хриплий…Ніби хтось говорить тихо…

Мені? І серце – в п’яти, як на гріх…

«Іди.. Не бійся.. Ми тебе чекали…

Уже давно… Напевно, сотні літ…»

Листки на стежці… Поводирів слід?

Щоб випадково я не заблукала…

Ого! Шатро…Немов альтанка – вхід…

Під стінами – лиш лицарі в забралах…

І я… У центрі… Просто босоніж…

Сайдак на плечах, у пуделку -ніж!

Намітка золота, мов покривало…

І страх… І здивування… Впереміж…

Сеньйора Осінь! В лицарство посвята!

Я – жінка-воїн. Ворог – Власний Страх!

У грудях серце – полохливий птах…

Та лицарям не гоже відступати,

Борюсь…Слова молитви на вустах…

На мене білі пруть Зими дракони,

Наносять рани з наклепів і зрад…

Думки… У ворога, то лише ар’єргард!

А темна рать - Зневіра й Забобони…

Від слів навітних наді мною – смрад…

Осінній дощ… Я плакала немало…

Та хмари вітер раптом розігнав!

І сонце! Й неба синього конклав!

Дерева в золоті? Осінні кардинали!

Страх відступив! Мене він не здолав!