Босорка 21 століття

Зима біля Балтики холодна та волога, так що навіть вдень, коли сонце часом визирає крізь хмари, не дуже хочеться виходити з теплих кам’яниць. А ввечері, коли з боку моря дме пронизливий вітер, й поготів. Люди збираються ближче до каміна чи пічки та роблять якусь роботу в міру можливості освітлення. Самба зазвичай обробляла зібрані протягом теплого періоду трави та готувала зілля разом зі своєю ученицею, Євдокією з Карпат. Її чоловік Йодуте не втручався у зіллярські справи, він лагодив старий ткацький верстат, що притягли ще тиждень тому їх сусіди, готував реманент до весни, або ж спілкувався зі звіриною.

Але в цей вечір вони полишили всі справи та розсілися всім товариством навколо круглого столика послухати оповідку, що саме збирався розповісти їм довгоочікуваний гість, мольфар Василь з далекого карпатського села:

— Трапилося це п’ятнадцять років тому, в грудні дев’яносто третього. Якщо я розповім вам цю історію, ви мені не повірите, і правильно зробите. Бо немає жодного доказу того, що ми змогли це зробити. І однак…

Чоловік замовк, відпиваючи з келиха вино. Йодуте підкинув дрівець до каміна, а Самба припинила нарізати пиріг і запитально подивилася на гостя, що саме дістав люльку, напхав до неї тютюну, запалив сірника, потім простягнув його Потрімпосу. Той вдячно кивнув головою.

— Та розказуйте вже! — нетерпляче відгукнувся мірошник Густав.

— Тату, тату, — смикнула батька Євдокія. Вона й сама простягла було руку до сірника, але батько грізно блиснув очима, і донька швидко забрала люльку.

— Рано тобі ще палити цю гидоту! — гримнув Василь та грізно звів брови. А потім розсміявся: — Справді, Явдосю, встигнеш ще. Краще он шоколадні цукерки їж. Для тебе віз із самого Львова.

— Таточку, дякую, — дівчина взяла одну, розгорнула та поклала до рота. — Ой, смачнющі! Самбо, спробуйте! І ви, Густаве!

Кожний, окрім Йодуте, котрий не любив солодке, взяв собі по цукерці.

— Добре, — продовжив Василь. — Як зараз пам’ятаю, був третій день після Різдва. Стояла зима, колядники співають, гей-гей, добре було. Ми, хоч, і чарівники, але колядки любимо. Відпочиваємо, співаємо, малечу бавимо. В мене ж оця от дзиґа влітку народилася, донечка, первісток, такий вже я радий був, що не уявляєте.

А ще більше радості було, коли пішли ми з Марічкою та дитинкою дідо мого відвідати. Це був знаний чоловік, геть старий. А ще відомий босоркан. Казали, що одного разу він посперечався із самим Білобогом: чи зможе пересунути Говерлу на лікоть, чи ні. І, скажу вам, пересунув! Що Білобог йому за те віддав, я не знаю, але шану дідо мав велику.

І от, коли ми прийшли до його господи, коли глянув він на свою праонучку, взяв на руки, поцілував в чоло, то промовив: бути тобі, дитино, моєю наступницею. Передав сили свої таким чином.

— І що потім, помер? — зацікавлено запитав Густав.

— Та сплюньте! Жиє, тільки характер став геть паскудний.

Так от, повернулися ми додому, а тут вже чекає на нас лист від мого друга лікаря Антона з Відня.

— А це не той самий Антон, що за Йозефа ІІ при дворі лікарював? — пустив дим Потрімпос.

— Атож! Антон фон Штерк! Часто гостював у нас, збирав трави. Багато ми тоді ходили гірськими шляхами. І ось писав він, що чекає на мене у Відні, що справа дуже важлива, життя та смерті. Мені, ото, їхати не дуже хотілося. Знаєте, зима, в дорогу, свята з родиною. Але нічого не поробиш. Покликав я пахолків, роздав накази, обійняв дружину з донькою, та й поїхав. Взяв із собою друга свого, Микиту Микитовича.

— Стривайте, тату, це не перелесник дядько Микита? — здивувалася Євдокія.

— Так, це він. Саме зайшов до мене по якісь ліки, і я йому: а поїхали! А він такий — а й поїхали, бали, дівчата! І ось дісталися ми на початку січня до Відня, нас зустріли та повезли на квартиру до пана фон Штерка. І вже там наступного дня він організував зустріч із кінцевими замовниками справи. Нам представили неаполітанського дипломата Себастьяно де Маннарару, Емму Гамільтон та Ганса фон Ферзена. Я ніколи не зустрічався ані з де Маннараром, не чув і про пані Гамільтон, однак навіть до Карпат доходили плітки про того фон Ферзена та його роман з королевою Франції Марією-Антуанеттою. А отже нас запросили допомогти у якомусь питанні, пов’язаному з покійницею.

Ця трійця одразу перейшла до діла. Вони повідомили, що діють від імені неаполітанської королеви Марії-Кароліни. І мова йде про юного дофіна Луї-Шарля, ув’язненого в жахливій фортеці Тампль. Фон Штерк бідкався:

— Зачинений він у тісній кімнаті, без догляду, у смороді та нечистотах. Стан хлопчика фатальний. Поки все оте кодло робесп’єрів гризеться між собою, дофіна геть занедбали. До того ж вчора ми отримали звістку, що його наглядач подав у відставку, і тепер про його високість ніхто не піклується.

— Але й не стоїть пильний наглядач, — додав фон Ферзен.

— Ви пропонуєте нам його викрасти? — запитав я.

— Саме так! І довірити можемо лише такому мудрому знавцю таємних наук, як ви, — відгукнулася пані Гамільтон. — Ми багато чули про вашу майстерність.

— Я пам’ятаю, що у батька Луї були брати. Хіба це не їх завдання, а не королеви Неаполя чи вас, чесних та відданих звичайних шляхетних людей? Хіба вони не повинні дбати про порятунок своїх небожів?

Ферзен взяв мене під руку і повів до вікна, де стиха промовив:

— Бачите, дорогий Василю, і граф Прованський, і граф д’Артуа, боюсь, самі прагнуть посісти те, що не належить їм: престол Франції. Малолітній дофін для них мов кістка в горлі. Тому я не сподіваюся на їх допомогу. Вважайте, що всі, хто тут зібрався, від імені кого тут зібралися, єдині люди, котрі бажають реально допомогти бідному хлопчику.

— Тільки дофіну? Чи, це означає, що Марія Терезія...

— Згідно з французьким правом жінка не може посісти трон. Важить лише чоловіча лінія. Безумовно, ми будемо раді, якщо вийде врятувати й дівчинку. Однак ваше головне завдання — викрасти хлопця. За це кожний з вас отримає титул барона, гроші та пошану всіх шляхетних людей Європи.

«У котрих не вистачило духу відважитися на відчайдушний вчинок» — подумав я тоді.

Безумовно, ми могли б відмовитися та поїхати собі додому. Це не був прямий наказ цісаря чи когось з наших безпосередніх сюзеренів, скоріш прохання, на котре не прийнято було казати ні. І все ж ми попрохали трохи часу, аби порадитися.

Ми вийшли до іншої кімнати та подивилися одне на одного. В очах мого друга я бачив невпевненість. Перелесник, котрий міг звабити дружину за одним столом з чоловіком, котрий не боявся лізти у саме пекло бійки, варто було ревнивцям накинутися на нього, чомусь сумнівався.

Неспокій теж оповив моє серце. Загалом, я уявляв собі стан справ у Парижі. Новини про хід революції, хоча й із запізненням, доходили до нашої глушини. Однак те, що чули та читали звичайні люди, відрізнялося від того, що чули ми, чарівники. Галичиною кружляли плітки про страшні магічні практики революціонерів-якобінців, за котрими стояли їх таємні патрони з масонських лож. Я не дуже довіряв цим пліткам, оскільки мав багато знайомих, членів тої чи іншої ложі, та й деякий час в молодості теж належав до «Трьох білих Орлів» [1].

— Їдемо! — раптом твердо промовив Микита. — Ми повинні допомогти.

Це заглушило мої сумніви. Ми повернулися, однак перш ніж дати відповідь, я поцікавився, чи є можливість на додаток до нагороди відкрити торгові представництва у Стокгольмі та Неаполі. Мене запевнили, що всіляко сприятимуть нашій справі.

Ми вдарили по руках. З цього моменту розпочалося планування нашої виправи до Парижа.

* * *

Головною проблемою початкової стадії була моя французька мова, котра залишала бажати кращого, і мені найняли вчителя, котрий взявся виправити цей недолік. Микита ж не мав в цьому потреби, він легко міг розмовляти навіть кількома діалектами. Все ж перелесник вчився у Парижі ще за часів Людовіка XV, і мав, якщо вірити пліткам, кількасот романів. На щастя, було це п’ятдесят років тому, і зустріти зараз когось, хто б його пам’ятав, мені здавалося малоймовірним, однак не виключеним.

Протягом місяця день у день я та Ферзен, або ж його довірена людина займалися детальним вивченням вулиць Парижа, будинків та локацій, наших маршрутів пересування, необхідних нам крамниць тощо. Ми мали видавати себе представниками польських таємних товариств, котрі переймали досвід революції. Однак Микита цілком резонно зауважив, що будь-який революційний діяч з Польщі дуже швидко виявить, що ми самозванці та дурисвіти. І ми почали шукати зачіпки.

За пару днів через свого старовинного друга-купця я дізнався, що незабаром до Франції має вирушити посольство від Тадеуша Костюшка. Йому нічого не вартувало домовитися, і очільник посольства, Францішек Барсс погодився взяти нас із собою, адже покладав великі сподівання та те, що русинський народ підтримає революційний рух проти поділів Польщі, навіть коли ми згідно з легендою їхали з торговою місією для нашого друга.

І ось настав час, коли ми вирушили наздогін Барссу, що потроху просувався собі з Лейпцига, де він мешкав у вигнанні, до Парижа. Змінюючи коней на кожній станції, не шкодуючи грошей її величності Марії-Кароліни, не витрачаючи час на довгі постої, ми наздогнали дипломатичну місію наприкінці січня.

Поляки зраділи нам, мов рідним, що дуже нас здивувало. Все ж допомогло те, що і я, і Микита належали до дрібної шляхти, гадаю, якби ми були звичайними простолюдинами, чи навіть міщанами, ставлення було б дещо іншим. Втім, це моє припущення. Безумовно, вони перевірили всі наші документи, розпитували разом і окремо один від одного. Розпити ці припинилися лише коли ми дісталися прикордонного міста Келя, що по той бік Рейну від Страсбурга.

Пам’ятаю, як ми переїхали міст та опинилися біля барикади. Кілька гвардійців оточило нас, синьо-біло-червоні кокарди, пильні погляди. Це були прості люди, котрі врешті відчули свою силу та владу. Барсс про щось довго перемовлявся з їх офіцером, поки у всіх перевіряли документи та розпитували: куди, з якою метою, хто такі. Нас чомусь особливо та прискіпливо оглядали, ніби ми не карпатські ліки, кожухи з шапками, хутро та меди веземо, а бочки з порохом для роялістів.

Другу процедуру ми пройшли в центрі міста. На цей раз нас перевіряли митники. І ці хлопці ну дуже не хотіли нас відпускати, аж поки наш віз не полегшав на одне барильце медовухи.

І от тут я вперше відчув на собі пильний погляд. Біля дверей митниці стояв емісар у чорному плащі. Ніби такий же, як інші, але інший. Як вам сказати. Він виглядав ніби шевальє, котрий приховував свій стан під стандартною формою революційного урядовця. Я було вже подумав, що це хтось з наших таємних помічників. Однак ще трохи придивився, і зрозумів: цей добре знається на таємних науках.

Він швидко зник, я й докладно роздивися не встиг. За кілька хвилин нас відпустили, і ми врешті вирушили до Парижа. Дорогою ще кілька разів перевіряли, але вже не так прискіпливо. Лише на в’їзді до столиці вози знову оглянули та трохи полегшили.

Врешті, делегація роз’їхалася по квартирах. Ми поселилися у невеликому будинку, завчасно найнятому людьми Ферзена, десь за Тамплем в робітничій околиці вулиці Rue du Faubourg du Temple, якомога далі ретельного ока Комітету громадської безпеки, від того шарварку, котрий влаштовували монтаньяри у Національному Конвенті [2]. Тихий, доволі брудненький провулок, де порпалися свині та бігали кури, став для нас чудовим прихистком. Неподалік бурлило бідацьке життя, грали якісь дешеві балагани, щоночі когось знаходили прирізаним, з іншого боку мешкали багатші прихильники якобінців, тому ми почувалися майже в безпеці.

Ферзен попередив, що нас повинен знайти такий собі Етьєн Флері, зв’язковий між нами та підпільними роялістами. Однак ані в перший, ані в другий день він не з’явився. Ми охоче ходили разом з польською делегацією на різні візити, промовляли тости та промови, придивляючись до людей та оточення.

* * *

Так пройшов лютий. Ми відвідали суконний ринок Карро-дю-Тампль неподалік нашого помешкання, де нам пообіцяли виділити одне місце за доволі невелику оплату. Барсс чекав якихось додаткових повноважень від Тадеуша Костюшки, і тому далі загальних розмов та відвідин Конвенту справа не йшла. Ми теж не поспішали.

— Тату, невже ви не могли просто там все рознести?

— Якби я був босорканем, то певне, вдався до радикальних заходів. Однак я простий мольфар, Микита — перелесник. Ми дрібні фахівці, а Тампль захищали не прості солдати.

— А хто? — запитала Самба.

— Чи знаєте ви, що таке Тампль? Це старий замок лицарів-тамплієрів. Колись давно, в часи хрестових походів, вони збудували велику банківську систему, забезпечуючи транзакції по всій Європі та особливо зі Святою Землею. Їх статкам позаздрив французький король Філіп Красивий, і разом з папою та одним урядовцем вирішили пограбувати орден. Магістра Жака де Моле стратили, орден пограбували, однак далеко не всіх тамплієрів вдалося заарештувати. Багато хто сховався, чи кудись втік. Що цікаво, вони прихопили із собою і частину статків.

В Парижі ми почули цікаву плітку. Під час страти його величності, Людовіка XVI один з офіцерів Національної Гвардії ніби вигукнув «Жак де Моле, за тебе помстилися!»

— Чула щось таке, — відповіла Самба. — Як і про тамплієрів. Частину їх скарбів, кажуть, сховали тут, у Східній Прусії.

— Цілком можливо. Так от, окрім Національної гвардії Тампль охороняли якісь особливі люди. І власне ці люди зналися на Таємному мистецтві не гірше, ніж ми з Микитою. Ми їх відчували за пару кварталів від тої фортеці, і вони навіть не крилися. А нам доводилося ховатися.

В березні біля нашого будинку почав крутитися якийсь жебрак. Ми підозрювали, що це один з тих шпигунів Комітету, котрі відвідували всі оті балагани та шинки на Boulevard du Temple, аж поки в один день він не насмілився піднятися до нашої невеликої квартири та постукатися до дверей.

— Чи панове сьогодні не продадуть мені чудове карпатське руно? — промовив він, щойно я запитав, якого дідька йому потрібно від нас.

Це були ті самі умовні слова, за котрими ми малися розпізнати зниклого Етьєна Флері. Я відчинив, і жебрак миттю проскочив до середини.

— Ви ж не жебрак, месьє? — наставив на нього пістоль Микита.

— Відповідь!

Ми переглянулися.

— Відповідь, чорти вас забирай! — вилаявся жебрак. Він випростався, і в постаті вгадувалися риси благородного шляхетства.

— Руно по п’ять сантимів, месьє, але для вас можемо дати за три.

— А чи воно білого кольору?

— Найбілішого на світі.

Напруга спала. Я тихо прочитав заклинання, і кімнату оповив захист від підслуховування. Чоловік сів на стільця і промовив:

— Я Франсуа де Жарже. Це зі мною вас повинен був зв’язати Етьєн. Однак його стратили на початку лютого разом з кількома дрібними чиновниками з Труа. Насилу вас знайшов, мені довелося навіть вийти на Барсса, котрий і вказав вашу адресу.

— Ми вас уважно слухаємо, — Микита опустив пістоль.

— Дім, в котрому ви мешкаєте, відносно безпечний, але навколо нас повно кварталів, набитих революційно налаштованими людьми, бідотою та шпигунами. Хоч офіційно ви частина польської делегації, вам не дуже вірять. Вами цікавився Демулен, а він зараз в немилості у Робесп’єра. І бронь Боже, аби ви впали до ока Сен-Жюсту.

— Гадаєте, вони відважаться страчувати іноземців?

Де Жарже тихо засміявся:

— Ще і як. Ця кінська морда не зупиняється ні перед чим! Але я маю для вас добру новину. Далеко не всі ваші земляки прагнуть такого ж жаху для своєї батьківщини. Я не здивуюся, якщо ці здичавілі тварюки заарештують все ваше посольство і без суду відправлять на гільйотину. Шкода, що монархи цього не розуміють, бо вже давно б придушили це гніздо скорпіонів.

Я налив йому вина, і він із вдячністю випив келих. На хвилю замкнув очі, ніби збирався із силами, і нарешті продовжив:

— Зараз дістатися до Тампля дуже важко. Його високість страшенно занедбали, але настільки ж і пильнують кожний його крок. Її високість в дещо кращому стані, однак навряд чи нам вийде вивести обох дітей. Та й самого дофіна навряд чи. Навіть якщо ми витягнемо його звідти, провести Парижем буде надзвичайно важко.

— Я колись відвідував паризькі катакомби, — промовив Микита. — В роки навчання. Чи під Тамплем є якісь підземні ходи?

— Там є підвали, а також якісь дренажні системи. Ви хочете зайти до будинку з-під землі?

— Це одна з можливостей. Другу, повітрям, люди поки що не винайшли, а драконів ваші лицарські предки, перепрошу, перебили. Був би у нас дракон, ми б і не зволікали.

— Дракона не обіцяю, а старі плани спробую дістати, — де Жарже встав, обережно визирнув у вікно та попрямував до дверей. — Мені час. До речі, вашим співвітчизникам-полякам не дуже подобається те, що вони тут бачать. Картинка з високими ідеалами свободи отримала відчутний сморід смерті.

З цими словами він вислизнув геть, не промовивши й слова на прощання, залишивши нам більше питань, ніж відповідей.

* * *

З березня почалися турботи на ринку Карро-дю-Тампль. Ми відкрили нашу крамничку, де приймали замовлення. Познайомилися із сусідом, приємним торговцем Етьєном Шарле, котрий дуже допоміг нам першими днями. Микита вислав кур’єра до Нюрнберга до представництва нашого друга, котрий вже готував цілу партію овечого руна, хутра та одягу. Пристрасті, котрі стояли в районі Сен-Жермен [3] та в Конвенті до нас мало долітали, і все ж ми намагалися слідкувати за подіями.

Жарже прийшов за два тижні. Він притягнув якийсь старий, потріпаний і погризений мишами план, в котрому ми заледве впізнали Тампль.

— Це ще Жак де Моле, мабуть, намалював! — бурмотів Микита, намагаючись второпати, що ж тут власне зображено.

— Все просто, — відповів наш гість. — Ось тут ми можемо знайти певні виходи. Якщо вірити цьому паперу, ось під замком є підземна камера, колишня скарбниця. Наскільки мені відомо, Філіпу Четвертому дісталося не так багато золота, як він сподівався, а отже з тої кімнати мав би бути ще один вихід, котрим золото й вивезли. Мені доводилося бувати в Тамплі, і, здається, я знаю, де є прохід до цієї камери.

— Пропонуєте пошукати, де є вихід? В такому випадку, чи є якісь інші старі плани замку та цієї дільниці взагалі?

— Так, існують, і я спробую їх дістати. Але є ще одне питання. Зникнення швидко виявлять, то ж пошукаю якогось хлопчака з бідоти, аби підмінити ним дофіна

— В нас є краща ідея. Підмінимо хлопчика схожим на нього гомункулом, котрий зникне, але не одразу, а з часом.

Де Жарже вирячив очі.

— Та не дивуйтеся ви так, ви ж знали, кого наймаєте на таку важку справу. Чи ні?

— Та знав… — гмикнув шляхтич. — Якщо це допоможе врятувати дофіна…

— Не зашкодить напевно. Тільки нам потрібен якийсь портрет. Може, ви маєте якийсь з ранніх малюнків?

— Кухарський ніби писав портрети родини Його Величності. Однак, якщо ви звернетеся до нього, він напевно відмовить, навіть попри те, що ви його земляки. Він зараз під наглядом, як рояліст.

— Я його знаю. Коли я вчився у Парижі, то пару раз пиячили з ним. Він ще мені портрет винен, — Микита обперся на стіл, дивлячись то на мене, то на де Жарже. — Тому піду я!

Це була дуже небезпечна акція, однак на диво вона вигоріла, і то в досить несподіваний спосіб. Барсс вирішив сам особисто відвідати художника, і покликав ціле своє товариство. Величенький галасливий гурт швидко забалакав нагляд, і прямо посеред революційного Парижу влаштував гучну варшавську учту: гуділо ніби при дворі Яна Собєського, а то і Ягайло. Бідося Кухарський мало не ридав від щастя. Виявляється, він цілими днями сидів у самоті, писав портрети якихось поодиноких дам старого королівського двору, що якимсь чином відважувалися виходити зі своїх укриттів.

І ось коли всі розійшлися, геть сп’янілий художник витягнув і показав нам з Барссом одяг маленького дофіна з чудовою блакитною стрічкою та Орденом Святого Духа.

— Це для мене великі реліквії. Вони знають, що я зберігаю це. А мені й байдуже! Поки дофін живий, і мене не стратять, бо за що ж?!

— Зараз, — задумливо промимрив Францішек, — стратити можуть за будь-що.

Я досі пам’ятаю, як вразила мене ця зміна настрою палкого прихильника Тадеуша Костюшка, свобод та демократії. А Кухарський між тим вже витягав портрети хлопчика. І якісь ескізи на папері. Перелесник уважно їх розглядав, а я тим часом відвертав увагу нашого посла спогадами про Варшаву, її палаци та парки.

Цей ностальгічний вечір пройшов 30 березня. Наступного дня ми дізналися про арешт кількох палких очільників революції.

* * *

На перший погляд, нам здавалося, що це ніяк не вплине на нашу справу. Однак ми помилялися. Вже другого квітня де Жарже, до дрижаків переляканий, з’явився на нашій квартирі та повідомив, що незабаром має полишити Париж. Він і справді виїхав тої ж ночі, залишивши нам стос планів Тампля, пару дивом вцілілих книжок Парацельса, свого помічника Дюпре та три контакти, котрі згодом нам стали дуже в нагоді.

— Стривай, тату, — відгукнулася Євдокія. — А чи ви запам’ятали портрет?

— А, я ж забув розповісти. Наступного дня Микита накидав доволі непоганий ескіз хлопчика. Як він казав, художній дар допоміг звабити не одну даму.

Отже, три контакти це молодий офіцер П’єр, котрий за часів короля входив до охорони Тампля. Він доволі непогано орієнтувався у підземних комунікаціях, і міг допомогти нам у пошуках ходів. Другою була власниця пральні Обан, котра, хоч і зрідка, приймала замовлення з Тамплю. І, нарешті, наш сусіда, наш добрий Етьєн Шарле виявився побратимом де Жарже. І, що більше, допомагав нам з його прямої вказівки.

Отже, наш роялістський друг втік, а ми почали вивчати плани Тампля та можливі виходи з замку до різних місць у Парижі. Серед всього іншого один з таких потенційних вів аж до Сени, і виходив десь в бік Лувру. Хід значився вже на пізніших планах, і ми з П’єром вирішили дослідити його ймовірний вихід дорогою до Барсса, котрий в один день викликав мене, як представника торгового підприємства, до себе.

Вихід ми так і не знайшли, та й не могли знайти: величезні натовпи сунули кудись у бік площі Революції. Хвиля підхопила і нас, як П’єр не намагався видертися з натовпу. Довелося йти за всіма людьми. І раптом, вже неподалік площі, ми почули вигук:

— Максиміліане, я чекаю на тебе!

— Дантон! Дантон! — завібрував натовп.

Я підняв голову, і побачив віз з кількома зв’язаними чоловіками, котрих везли в бік площі Революції. В охороні були чарівники-тамплієри. Ми переглянулися з П’єром і обом стало зрозуміло: треба вшиватися звідси якнайшвидше. Зрештою, ми дісталися додому, куди за хвилю з ринку прийшов і Микита. Як зараз пам’ятаю його слова:

— Тепер вони самі себе зжеруть!

Втім, проблеми почалися у нас. В один день, коли ми обидва були на базарі у справах, там з’явився Луї Антуан Сен-Жюст. Його супроводжували двоє солдатів та секретар. Якби роялісти хотіли його вбити, це було б зробити простіше, ніж заколоти Марата [4]. Чи у них з Робесп’єром геть дах поїхав від власної абсолютної влади чи вони свято вірили у свою широку підтримку, однак про безпеку вся ця братія дбала доволі недбало.

Спершу він перемовився з кількома французькими поставниками тканин, а потім хтось з них вказав — ми це бачили — прямо на нас.

— Австрійські піддані, та ще й у центрі революційного Парижу! — молодик дивився на нас чи то з радістю, що нарешті спіймав справжніх шпигунів, чи то з подивом: а чому їх голови ще не лежать в кошику на площі Революції.

Я вже й не знав, що промовити, коли Микита вигукнув:

— Ми, представники українського народу, прагнемо до незалежності та повалення тиранічних монархій, котрі століттями душать нашу свободу. Мій далекий предок був кошовим Січі, а Січ — це найвищий прояв демократії, свободи та братерства, котрі захищає революція.

— Мені казали про вас. Ніби якісь шляхтичі з Польщі вирішили тут відкрити крамницю. Випадком, ви не з тих, хто на службі у бундючних магнатів?

— Наші предки були вояками, за що й отримали титули шляхтичів. Не один раз служили нашому українському народу на Січі, боронячи селян від нападів Орди та утисків аристократів!

— Ну, добре. І що ж представники українського народу роблять у Парижі? — в голосі Сен-Жюста чулася неприхована іронія. Він і на дрібочку нам не вірив.

— Власне! Вже котрий місяць ми чекали на повноваження від Тадеуша Костюшка для нашої делегації, аби скласти революційному уряду пропозицію на постачання хутра та теплих кожухів для війська, — Микита потягнув молодика показувати наш крам.

Про що він лише не молов: про люті морози, котрі застали нас в дорозі до Парижа, і про те, як потерпали солдати. І про те, що з такими овечими кожухами, як наші, жодна зима революційному французькому війську не буде страшна. І про те, як мерзнутимуть ні за цапову душу війська Англії чи Габсбургів, дідько їх візьми всіх разом, і про те, що є ще козаки, котрі спершу допоможуть перемогти вільній Франції, а потім візьмуть досвід і повалять ненависний московитський царський режим.

Базікав він чудово, вклавши у промову всю свою чарівність та вміння впливати на людей. І — я бачив це на власні очі — настрій Сен-Жюста змінився. Він особисто примірив один з кожухів, і ствердив, що закупівля чогось такого для солдатів має сенс.

Зрештою, звелів секретарю записати наші імена, запросив нас до себе для особистого подання петиції, привітно попрощався та й пішов собі геть.

— І де ми візьмемо стільки кожухів? — запитав я Микиту ввечері в нашій кімнаті.

— А це проблеми наших друзів, — загадково посміхнувся він і сів писати листа, але не до нашого друга з Відня, а напряму до Львова.

Наш візит до палацу Тюїльрі відбувся без якихось великих проблем. Ми уклали угоду, згідно з нею половину нашого товару мали відвантажити до війська.

Наприкінці квітня врешті прибули повноваження від Костюшка. Невтомний Францішек Барсс тут же активувався. Вже 30 квітня він склав меморіал з проханням підтримки польського народу вільною Францією. Ми були присутні на тій зустрічі. З боку французів прийшли Максиміліан Робесп’єр, котрий весь час підозріло поглядав через свої окуляри на — як йому здавалося — цей дивний перформанс, вже знайомий нам Сен-Жюст та скалічений Кутон у своєму візку. Вони прийняли маніфест та документ про повноваження, мило посміхалися, зрештою Робесп’єр промовив:

— Ми обов’язково проконсультуємо вас щодо організації революційного руху. Сподіваємося, вони допоможуть вам в організації справжньої революції проти аристократів.

— Але майте на увазі, — додав Сен-Жюст, — Французька Республіка не дасть жоднісінького зернятка пороху для підтримки такої революції в Польщі, котра б привела до влади аристократів та, можливо, відновило владу короля. Те, що ви плануєте, виглядає як реставрація вашої монархії, а не докорінні зміни суспільства на основі справжньої республіканської конституції.

* * *

Після свята Верховної Істоти [5], котре ми бачили лише краєм ока, якобінці прийняли той злощасний Закон 22 преріаля II року [6], і Маховик Великого Терору розкрутився на повну, торкаючись іноземних громадян, котрих не підозрював у шпигунстві лише велике ледащо. Спіймали якогось типографа Заблоцького, у котрого виявили якісь, здавалося б, цілком безневинні польські маніфести. Не особливо розбираючись його гільйотинували. Потім знайшлася ще парочка «монархістів», єдиною виною котрих була близькість до аристократів Потоцьких та Браніцьких. Хоча офіційну польську делегацію не чіпляли, однак багато хто з міграції опинилися в численних в’язницях. Врешті 30 червня стратили 12 осіб разом з Розалією Любомирською, котру Микита колись намагався спокусити.

Барсс розхворівся, обмежив контакти та перестав з’являтися на людях, але не відмовився від спроб бомбити Конверт своїми закликами допомогти революції в Польщі. Його Агенція, створена навесні, продовжувала діяти, свято віруючи у те, що революційна Франція обов’язково простягне руку Польщі, варто лише натиснути, де треба, та переконати, кого треба.

Як не дивно, приязнь Сен-Жюста зіграла нам на руку, і, що більше, наблизила до нашої мети. Коли він повертався з фронтів, то часто зазирав на ринок у тій чи іншій державній справі. Своєю чергою під прикриттям особливого замовлення для війська ми могли без жодних перешкод пересуватися дільницею і доволі непогано вивчили околиці Тампля. Микита у супроводі колишнього офіцера П’єра, котрого ми зрештою офіційно найняли як помічника, навіть відвідав цю сувору фортецю, аби особисто презентувати коменданту наші кожухи.

— Виглядає, що старий хід там і справді є. Коли ми зносили тюки до підвалу, я помітив замкнені дуже старі та надзвичайно прогнилі двері. Там є вітерець, а отже й, цілком можливо, хід.

Ми ще раз дослідили мапи, і прийшли до висновку, що хід виходить за якусь сотню кроків від фортеці. Ми прогулялися туди, і виявили, що, на наш превеликий жаль, вихід, якщо і є, знаходиться на території садиби торговця Діалло, активного учасника революції ще з 1789 року. Ми навіть завітали до його будинку з діловою пропозицією, однак він поставився до неї доволі прохолодно, аргументуючи свою позицію категоричною відмовою від співпраці з іноземцями. Однак під час візиту ми помітили з вікна на внутрішньому подвір’ї невелику криницю, настільки стару, що вона майже заросла декоративними кущами троянд. Скоріш за все туди й вів хід. Залишилося знайти можливість, аби ним скористатися.

В червні, і тим більше в липні Сен-Жюст і його помічники не вилазили з базару. Інспекції, перевірки замучили торговців, і за найменшою підозрою в нелояльності заарештовували всю родину. Нас вони поки що не чіпали — першу партію кожухів та руна ми отримали в червні та відвантажили для французького війська. Надокучливий якобінець особисто пхав носа в кожну шпарину, сподіваючись знайти хоч якусь зачіпку, а не знайшовши, навіть розчулився і запросив на обід.

Ми доволі непогано попоїли, розповідали йому та кільком іншим гостям, серед котрих були якобінці Кутон та Леба, легенди та казки з життя карпатських мольфарів та запорізьких характерників, я поділився юнацькими спогадами участі у Коліївщині, а Микита виголосив промову про боротьбу українського народу, зрадженого власними аристократами. Це розчулило поважних революціонерів, і вони зрештою відпустили нас з миром.

Я досі не знаю, навіщо вони нас запрошували на пиятику. Микита гадав, що вони нас перевіряли, я ж і досі вважаю, що Сен-Жюст нам щиро симпатизував.

З усім тим, нову партію зі Львова обіцяли вислати не раніше вересня. То ж ми вирішили зосередитися на пошуках альтернативних шляхів визволення дофіна. Про ситуацію в середині Тампля розповідала прачка Обан, котра забирала білизну звідти.

— Щотижня я отримую жіночу білизну, відносно вишукану. Певне, це вбрання принцеси. А дофіна жодного разу не було. Раніше його обслуговувала якась родина, але потім їх відкликали до Конвенту. Тоді ж мене й найняли. І з того часу лише раз було щось менше, але я не впевнена, що це його.

Від прачки ми дізналися, що в середині Тампля сиділи ще якісь дрібні революціонери та слуги покійного короля. Нових в’язнів не додавали через малі розміри. Обан бачила і посилену охорону, казала, що ті люди й справді якісь дивні. Вони за кожним разом її відвідин обов’язково перевіряли її якимись хитромудрими питаннями, від чого жінка довго потім відходила.

15 липня, або ж 27 месидора — за пів року ми так і не звикли до французького календаря — прямо на наших очах кілька гвардійців вигребли з-за прилавка торговця Діалло. Коли ж ми поверталися, повз нас на возі повезли всю його родину. Розпитавши сусідів, ми дізналися, що його забрали за підозрою у співпраці з монархістами, котрі обсіли Тампль зі всіх боків. Такі плітки нам дуже не сподобалися.

Пізно ввечері ми відправили П’єра розвідати ситуацію. Він знайшов будинок Діалло пограбованим. Слуги розбіглися геть, залишилася лише одна старенька бабуся, що, певно, була чи то родинною повитухою, чи просто доживала віку. Вона кляла, що світ, революціонерів і казала, що за короля такого безладу не було.

— Отже, — промовив я, коли ми з П’єром, Дюпре та Етьєном Шарле зібралися на нараду, — це єдиний наш шанс. Ось-ось можуть виявити й нас, тому пропоную розробити детальний план. От тільки конкретної дати поки що не призначаймо.

Однак скільки б ми не планували, все впиралося у специфічну охорону Тампля. Єдине, що нам залишалося зробити, це облаштувати в одній з кімнат будинку Діалло, на жаль, вже покійного — його стратили 1 термідора (19 липня), таємний сховок, де у випадку неприємностей ми б могли тимчасово сховатися від пильних очей та переслідування. Бабуся, котрій ми приносили їжу, дрова та трохи грошей, була дуже не проти.

Тої ж ночі П’єр та Микита спустилися вниз до криниці, знайшли хід, котрим дісталися до самих дверей до пивниць Тампля.

— Там прості магічна печатка та замок, — інформував мій друг на ранок. — А вентиляція чудова. Далі є ще одні двері, П’єр сказав, що він зможе їх відчинити.

Наступні кілька днів ми не показувалися на вулиці, проробляючи всі деталі майбутнього плану та створюючи всі необхідні речовини та зілля. Нам дуже стала в нагоді книга Парацельса та ще кілька старовинних гримуарів, котрі дивом пережили часи інквізиції. Саме там ми знайшли рецепт чудового снодійного, котре, на нашу думку, могло легко знешкодити всю охорону, не залежно від того, чи були вони чарівниками, чи ні.

* * *

7 термідора нас викликали до Конвенту в справі якихось документів: звичайна бюрократична процедура без якихось ускладнень. Але вже з порогу відчули якусь напруженість. Знервовані люди походжали тут і там, перешіптувалися, кидали недобрі погляди одне на одного. Приклавши вухо до пліток ми зрозуміли, що серед якобінців стався розкол. Подробиць не озвучували, але багато хто переймався за своє життя.

Нагорі ми зустріли Максиміліана Робесп’єра. Він саме кудись прямував, розсіяний, рвучкий і такий самий знервований. Відповів кивком на привітання, потім зупинився, обернувся і вигукнув:

— Ви ж ті хлопці, що постачають війську теплий одяг? Мені про вас Антуан казав. Як буде час, обов’язково навідаюся до вас, подивлюся, що ви там такого привезли.

Ми запевнили його, що чекаємо на візит, і пішли по документи.

Ранок 9 термідора я запам’ятав назавжди. Ми саме встали, зробили собі каву та хотіли навідатися на базар, коли у двері постукали. Різко, гучно. Я поклав руку на прихований пістоль, а Микита пішов відкривати.

На порозі стояв Сен-Жюст у супроводі свого незмінного помічника, трохи знервований та занепокоєний як на такий гарний ранок.

— Я до вас, — промовив він привітно, скидаючи сюртук палевого кольору, з кишені котрого стирчало кілька згорнутих паперів. — Ну й спека!

— Кави? — розгублено запитав я.

— Так! — він рвучко розвернувся, розглядаючи наше помешкання. — Дуже скромно мешкаєте.

— Розкіш — це зло, — відповів я. — Цукор?

— Ні. Солодке пом’якшує розум, — відповів гість та присів на стілець. Він дістав з білосніжного жилета годинник, кинув на нього погляд. — Сьогодні в мене важлива промова, я відкрию душу перед Конвентом. Після засідання я збираю всіх поставників провіанту та амуніції для війська, я пришлю до вас кур’єра. На вас буде чинитися тиск, адже ви не французи, то ж прихопіть із собою щось зі своїх виробів, аби ті базікали могли впевнитися, що до наших солдатів буде постачатися справді якісний одяг.

Мене охопила тривога, оскільки з Конвенту ми вдвох могли поїхати прямо на Площу Революції. Але Микита посміхався собі та розповідав про те, що наші поставники готують на осінь велику партію. Врешті, шалений якобінець встав, пройшовся кімнатою, затримався на хвилю біля вікна, постояв над столом, гмикнув та й пішов собі геть.

Лише тоді ми помітили, що з-під стосу ділових паперів виступала частина плану Тампля, а з вікна нашої комірчини чудово проглядалися його вежі.

— Він помітив! — прошипів я до друга.

— В цю ніч, або ніколи!

Ми швидко зібрали наші речі, і обережно спустилися вниз, очікуючи, що в будь-який момент до нас могли вдертися гвардійці чи співробітники Комітету громадського порятунку.

Однак на вулиці було порожньо. Ніхто не слідкував за будинком, ніхто не рвався заарештовувати нас. Так само на ринку життя собі йшло своєю течією, лише серед людей зросла напруженість, така сама, котру ми відчули у Конвенті.

Ввечері ми вирішили зібратися та обговорити наш план на конспіративній квартирі у Діалло.

* * *

— Там таке робиться! — важко дихав Дюпре, котрий запізнився на зустріч. — Робесп’єр! Сен-Жюст! Кутон! В центрі купа військ, ніхто не знає, на чиєму вони боці!

Він увірвався до без стуку, чим страшенно налякав усіх нас.

— Що, їх колективна гикавка взяла? — посміхнувся Микита, набиваючи порохом пістоль.

— Та ні! Їх заарештували! Прямо у Конвенті!

— Та що ви таке кажете? Ой, як прикро! — в голосі перелесника бринів сарказм. — Слухай, може, хусточки з кров’ю кривавої трійці назбираємо завтра [7]?

З вулиці почувся шум. Я обережно визирнув і побачив, як кілька непогано втягнених молодиків гамселили ногами одного чоловіка. Потім підвели та кудись потягнули.

— Жарти жартами, — промовив я, — а це шанс. У них в місті таке почалося, що їм вже не до нас. Отже, час настав! Я на розвідку, а ви готуйте все згідно з планом.

Тампль виглядав осиротілим. Я не відчув присутності тих лицарів, ані взагалі чогось магічного. Лише сонні розледачілі охоронці з цікавістю оглядали кількох потріпаних якобінців, котрих намагалися впхати до цієї в’язниці. Комендант лаявся та не пускав, посилаючись на те, що згори не було наказу.

Але хто ж тобі тепер гора, пане коменданте.

— О! Це ж той австріяк, що знюхався з Сен-Жюстом! — раптово почув я за спиною. Озирнувся і побачив трьох здоровенних робітників, що колись працювали у Діалло. Пробурмотівши заклинання, я рвонув темними провулками геть. Лише за п’ятнадцять хвилин, впевнившись, що ніхто не переслідує, я пішов до нашого сховку.

— Вони полишили Тампль, або ж їх прибрали звідти. Це справді шанс.

— А де ми, трясця, візьмемо карету? — захвилювався Деньє.

— Позичимо у нашого господаря, доброго, але покійного Діалло, — підморгнув Микита. — Йому, скоріш за все, вона вже не знадобиться. Я дивився, вона в гарному стані. Ще й доволі швидкісна.

— Коней я дам. Карету пропоную перевезти на північ за заставу до мого складу, звідти потім легше буде прориватися до Люксембурга, — додав Етьєн Шарле. — Там я на вас і чекатиму.

Я кивнув головою. Купець та П’єр пішли по коней, і незабаром карета зникла в темряві. Її місце зайняв віз з білизною та сонною Обан, котру ми фактично витягли з ліжка.

Залишилося чекати ночі.

* * *

Коли мій кишеньковий годинник пробив першу, я, Микита та П’єр спустилися вниз, прихопивши із собою пістолі, маски, прототип-фігурку гомункула та наше сонне зілля. Печатку ми швидко знесли, замок просто вибили. Зрештою, поки вони оговтаються, ефір встигне дійти до верхніх поверхів. Пройшли ходом через велику камеру і незабаром потрапили до підвалів Тампля, легко висадивши гнилі двері.

Вдягли маски, запалили смолоскипи, просякнуті зіллям, і вже за п’ять хвилин за дверима хтось впав прямо на підлогу. А ще за мить П’єр висадив вхід до підвалу малою бомбою. Охорона на першому поверсі вже поснула під дією нашого зілля, а солдати назовні навряд чи щось почули крізь міцні середньовічні стіни.

Ми обережно йшли сходами, аж поки не дісталися другого поверху. Ключі знайшлися в охоронця, що саме робив обхід, та так і заснув посеред коридору. Спав недостатньо міцно, то ж ми додатково приклали йому до носа хустку, просякнуту зіллям. Так само куняли й охоронці на коридорі.

Камеру з дофіном ми знайшли швидко, прочинили двері та зайшли до середини.

— Ваша величносте, — промовив П’єр. — Ми ваші друзі, прийшли визволити вас.

Дофін — до камери ще не дійшов сонний газ — перелякано дивився на нас та мовчав.

— Якийсь він не дуже говіркий, — із сумнівом промовив Микита. — Але ж схожий. Збільшуй гомункула!

Але гомункул не дуже хотів збільшуватися. Він корючився і скиглив, ніби збирався помирати. Виглядало, що в розрахунках Парацельса були якісь неточності чи помилки. Я розгублено дивився в порожні очі істоти, і раптом усвідомив, що наш план, і так понівечений обставинами, наш чудовий експромт летить до дідька.

— Стривай! — Микита схилився до хлопчика, дістав ножички та зрізав пасмо. Дитина сіпнулася і закрила очі рукою. — Вдави волосся у гомункула!

Я забрав волосся та обережно втиснув істоті до лоба, ніби старий Лев бен Бецалель вставляв шем до чола Голема [8]. На диво, це спрацювало: гомункул раптово почав набирати рис, схожих з дофіном.

— Вшиваймося! — вигукнув я

За пару хвилин ми обережно прикривали двері камери. Обидва охоронці спали тяжким чарівним сном, і не збиралися прокидатися. Я обернувся та зазирнув до камери, гомункул лежав у ліжку, ніби справжній Луі-Шарль та важко дихав. Дофін в масці стояв поряд і, здавалося, сумно дивився на нас.

— Нагору до Марії-Терезії, — скомандував я.

— Та ти сказився, — вилаявся Микита.

Ми кинулися було до сходів, коли у вікні я помітив вершників, котрі пробивалися на конях через натовп в бік Тампля.

— Вони тут! — гукнув я до Микити.

— Ноги в руки, — рвонув він вперед, і зупинився. Напроти нас стояв один з тих «тамплієрів» зі шпагою в руках. Його обличчя, порцеляново-бліде, якесь беземоційне лякало. Микита вихопив пістоль та вистрелив в упор. Істота — навряд чи це була людина — хитнулася, але не впала. Другий постріл, від мене, добив його. Захисник завалився на бік, і навколо почала розтікатися кров.

Часу не залишалося. Ми швидко збігли вниз і пірнули до підвалу. П’єр закрив вхіну браму і побіг за нами. Загриміли кулаки: здавалося, цілий натовп хотів вломитися до Тампля.

— Господи, аби по той бік не було засідки! — бурмотів колишній офіцер.

Однак на нас чекав лише Дюпре. Він прийняв у Микити хлопчика, та поклав його до кошика на чисті простирадла. Мадам Обан накинула тканину та запхала кудись до середини між таких же кошиків. Микита скочив на козли, мадам Обан поряд, і віз рушив геть з подвір’я.

Ми ж розійшлися в три сторони. Я ж відійшов недалеко, всівся у якомусь шинку навпроти твору пральні та запалив люльку.

Чекати довелося недовго. З воріт вискочило кілька чоловіків в чорному. Я напустив туман, і чоловіки різко зупинилися, розглядаючи все навколо та принюхуючись. Туман ані вони не бачили, однак він чудово прикривав сліди нашої втечі. Врешті, вони, так само як і ми, розійшлися в різні боки.

Ми зустрілися на квартирі в Обан. Дюпре вже встиг перевдягнути переляканого дофіна, і тепер готувався до подорожі за заставу. Ми попрощалися з відважною жінкою. Дюпре пішов вперед. За хвилю рушив і Микита з Луі-Шарлем. Я ж тримався на певній відстані, підстраховуючи про всяк випадок.

Однак на заставі стояв суцільний безлад. Люди вільно проїздили туди-суди, а двійко розгублених солдатів, навіть не гвардійців, лише проводжали їх поглядами.

— Що трапилося? — запитав я, частуючи їх тютюном.

— Всю залогу заарештували як прихильників Робесп’єра. Поставили нас, а що там, як там, не пояснили. Ми спершу ще щось перевіряли, але у всіх були такі різні документи. Піди розбери!

Коні вже чекали на нас разом з П’єром та цілим десятком заряджених пістолів. Я з хлопчиком сів до середини, Дюпре виліз на козли та ми рвонули геть. П’єр та Микита мчали слідом.

Власне тут я помітив, що дофіну робиться недобре. Він зблід, і ось-ось збирався втратити свідомість. Нам довелося скинути швидкість, ми дослівно тяглися, немов паротяг Тревітіка [9], а я робив все, аби привести малого до тями.

— Що-що? — перепитала Самба. — Що таке паротяг?

— Це така ярмаркова забава, котру винайшов англієць Тревітік. Це машина, котра їде під дією пари в розігрітому котлі. Я бачив таке під час подорожі до Лондона минулого року.

І ось хлопчику трохи стало краще, а все чому: не забувайте мати при собі не лише трави, але й нашатир та інші передові досягнення медицини. Ми рушили далі, і поки їхали, я зміг провести повне медичне обстеження, наскільки це можна було зробити в кареті, що тряслася, ніби потрапила до каменоломні. Хлопчик розумів мене, однак витягти з нього хоча б «так» чи «ні» стало завданням, складнішим за викрадення.

Дорогою нам щастило. Хвиля безладу, котра ширилася разом з арештом очільників якобінців, котилася поперед нас, змітаючи впевненість сторожі. Нас пропускали, навіть не сильно оглядаючи ані вантаж, ані дофіна. Зрештою, на відміну від покійного Людовіка чи тої ж Марії Антуанетти, його обличчя ніхто не знав. Вже на першій ночівлі у перевіреному будинку біля Шато-Тьєррі нам розповіли про страту Робесп’єра та його поплічників, хоча це відбулося дослівно пару годин тому. В Реймсі, нашому другому пункті ночівлі, ми почули всі подробиці перевороту. Як одні намагалися накласти на себе руки, як Кутон мало не заколов себе, як Сен-Жюст спокійно сприйняв як арешт, так і смерть. Повз нас і справді пролітала, не звертаючи жодної уваги на наш кортеж, велика кількість кур’єрів. Вони ніби прочищали наш шлях від небажаної уваги, адже людей набагато більше хвилював стан країни, ніж доля якогось там дофіна, про існування котрого більшість вже й забула.

Несподіванка чекала на нас в Седані. В таємному будинку пароха місцевого костелу нас зустрів де Жарже. Він повідомив, що за Флоренвілем, можливо, навіть за Арлоном на нас чекатиме фон Ферзен, котрий забезпечить подальше просування дофіна. Йому вдалося заручитися підтримкою когось з братів покійного короля, і нам забезпечать охорону та надшвидке просування до Відня.

Новини тішили, однак до місця зустрічі нам довелося їхати доволі складною дільницею, місцем бойових дій та сутичок, куди новини про переворот якщо й дійшли, то в дуже спотвореній формі. Так в одному шинку ми почули звістку про те, що це якобінці перемогли зрадників та стратили їх на площі Революції. Казали, що Сен-Жюст врятувався, і ось-ось прибуде до вірних йому військ.

Власне, це нас і тривожило. Виглядало, що офіцери та патрулі справді отримали якусь звістку. На дорогах перевіряли всіх, то ж ми довірилися де Жарже, котрий повів карету якимись манівцями, лісами та болотам, де скоріш зустрінеш розбійника, ніж гвардійця Республіки.

Бандити й справді визирали з лісів, і один раз навіть намагалися напасти на нас, через що ми пропустили наше останнє місце ночівлі неподалік Арлону. Заледве відбилися, і щойно відірвалися від зграї цих халамидників, як позаду почули стукіт копит. В цей момент я відчув біду і вигукнув, що мав сили:

— Погоня!

Карета рвонула мов куля. Ми летіли щодуху, Дюпре гнав, не шкодуючи коней. Вершники вже наздоганяли, і за хвилю вони підім’яли П’єра, котрий щось там намагався пручатися, і навіть когось пристрелив. Микита теж відстрілювався як міг. Одна з куль вибила віконце карети та застрягла прямо над головою у де Жарже. Той вилаявся, просунув пістолі, почав прицільно стріляти, намагаючись відвадити переслідувачів від Микити. Я взяв один з пістолів та швидко зарядив його, потім другий, і так по черзі.

Ми не звертали увагу на дофіна, котрий заледве був при тямі. Нас ось-ось мали оточити, то ж довелося ще й чаклувати. Зрештою, мені вийшло викликати якийсь туман позад нас та на хвилю відірватися.

Однак нас відпустили лише на хвилю. Магічною хвилею туман змели, і чорні постаті — завдяки кулям та силі перелесника їх залишилося троє — з подвійним завзяттям взялися наздоганяти нас, стріляючи якоюсь подобою вогняних куль. Одна з них потрапила в дах карети, і мені довелося його гасити заклинанням води.

— Застава! — почулося з козлів.

Ми на всій швидкості виломили шлагбаум, перелякавши отетерілих австріяків, що бачили до цього лише торговців сукном та контрабандистів, і помчали кудись вглиб, сподіваючись надибати Ферзена. Страшенно трясло, раптом щось тріснуло, і карета буквально гепнулася на ґрунт. Якийсь час за інерцією вона тяглася пилюкою, аж поки не загальмувала. Нас кинуло на передню стінку, хлопчик зойкнув, де Жарже вилаявся.

Я вискочив першим, витяг хлопчика та намагався зорієнтуватися в куряві, котра піднялася навколо. Десь неподалік лаявся наш супутник, його постать вивалилася з дверцят. Коли пилюка вляглася, ми побачили Дюпре котрий намагався підвестися. Зрештою він встав, відхаркнув кров’ю та пошкандибав по коней, що загальмували неподалік. Я опустився біля дофіна і почав приводити його до тями.

За хвилю неподалік нас зупинився вершник. Одного погляду мені стало зрозуміло, що він заледве тримається в сідлі. Мутним поглядом Микита дивився на мене, махнув рукою та сповз на землю. Навколо перелесника розпливалася червона із зеленим відливом кров, кров чарівної істоти.

— Чорти їх забирай, — де Жарже перезарядив пістолети та тепер розглядав картину розгрому. — Увага!

Ми почули цокіт копит незабаром дорогою з Арлона вилетів вершник. Він пригальмував, і я впізнав фон Ферзена.

— Врятувалися! — він зіскочив з коня і кинувся до хлопчика. Обережно опустився біля нього, ніби біля священної реліквії, взяв його руку та поцілував її. Підняв очі, в котрий блищали сльози та промовив до мене: — Це він! Це він! Так схожий на неї!

— У вас є карета? — запитав де Жарже. Ферзен встав і вони обійнялися.

— Вже їде. Щойно ми дізналися від поштового голуба, що ви виїхали із Седану, я одразу ж вирушив до кордону.

— Ми летіли, як могли. На жаль… — в цей момент на дорозі з боку Люксембурга з’явилася доволі розкішна карета в оточенні кількадесят вершників. З боку застави теж обережно висунулася трійця переслідувачів, однак, побачивши з нашого боку перевагу, вирішили собі вшитися геть.

— Нічого собі, ескорт, — я встав і зробив крок в бік мого друга, котрого де Жарже саме обпер об бік карети.

— Це не… — розгублено дивився фон Ферзен.

— Всім залишатися на місцях! — голосно промовив один з вершників.

На нас дивилося з десяток рушниць. Карета під'їхала прямо до дофіна. Мене та фон Ферзена відтіснили, з карети вийшов поважний чоловік у масці та двоє, в них я одразу впізнав лікарів. Вони занесли хлопчика до середини. Потім вся процесія поїхала геть.

— Дідько їх забирай! — вилаявся де Жарже. — Це ж граф Прованський. Я його ні з ким не сплутаю.

Я кинувся до Микити. Він важко дихав, його погляд блукав і раптом зупинився на моєму обличчі. Він простягнув руку і прохрипів:

— Василю, подбай про сина. Стань йому батьком… — голова відкинулася і перелесник Микита помер. За хвилю його тіло почало танути, легкий вітерець підхопив сіру тінь та відніс її геть.

— Що це в дідька було! — де Жарже дістав фляжку, відпив, потім простягнув мені. Я механічно хильнув і навіть не помітив, як гірка рідина обпекла рот.

Мій старовинний друг помер, зник, його, котрого не брали ані шпаги, ані кулі ревнивих офіцерів, ані шалені пригоди, вбили підступні чари. Чорні постаті певне, поверталися десь туди, до Франції, а тут, біля розбитої карети я тримав в руках маленький медальйон із трояндою — все, що залишилося від Микити.

— Василю, — тихо промовив фон Ферзен. — Нам час.

Я підняв очі, важко зітхнув.

Дюпре, шкутильгаючи, привів коней. Ми розпрягли їх, якось видерлися, і вчотирьох поїхали, забравши із собою все, що могли, перш за все документи, гроші та зброю.

В Люксембурзі ми розділилися. Де Жарже та Дюпре залишилися, натомість я і фон Ферзен повернулися до Відня.

В мене було дивне відчуття того, що історія завершена, і ані я, ані покійний Микита не отримаємо нічого. Дофіна в нас забрали, і навіть і словом не подякували, добре, хоч не пристрелили. Свідки того, що ця вся історія правдива, залишилися далеко позаду, а фон Ферзен впав в якусь чорну меланхолію, з котрої, як я згодом дізнався, не вийшов вже до кінця життя.

На диво, якусь суму, зовсім не ту, яку обіцяли, я отримав. Про титул чи щось таке поважніше мова не йшла. Мої замовники виглядали не менш пригніченими, але, здається, почали продумувати план викупу сестри короля.

Особисто брати участь в ще одній операції в мене не було жоднісінького бажання. То ж за кілька днів я повернувся до Карпат. Не буду переказувати всього горя, що принесла сумна звістка про загибель Микити всім нашим лісовим друзям. Мені й досі болить, він був гарним другом, чудовим товаришем. Але таке життя. Ну а сина я забрав у годувальниці, хто ж його матір, знав лише покійник.

— Братик Микита буде гарним перелесником, — вишкірилася Євдокія.

— І що, ви так і не отримали титул? — запитала Самба.

— Титули роздають королі та імператори. Франц І таку щедрість та милість в мій бік не виявив. А сподіватися на реставрацію монархії у Франції тоді, коли Наполеон підім’яв під себе майже всю Європу, не варто.

— І що, про хлопчика ви так нічого і не чули?

— Чому ж! Кажуть, що виховання простих і грубих людей, його охоронців та наглядачів, далося взнаки, і трон він вже більше ніколи не посяде. Та й зароблятиме, скоріш за все, звичайним трудом.

1. Три Білі Орли — масонська ложа, котра діяла у Львові у другій половині XVIII століття.

2. Національний Конвент — державний керівний орган революційної Франції.

3. Сен-Жермен — центральний район Парижа навпроти Лувру та площі Революції.

4. Жан-Поль Марат — лікар, революціонер, голова Якобінського клубу, заколотий Шарлоттою Корде 13 липня 1793 року.

5. На заміну християнству революціонери ввели кілька культів: Верховної Істоти (його дотримувався Робесп’єр) та Верховного Розуму (Шометт та Ебер, котрих стратили разом з Дантоном та Камілем Демуленом у квітні 1794 року).

6. Закон 22 преріаля II року — закон, прийнятий Національним Конвентом 10 червня 1794 року, згідно з котрим до судової практики вводилася категорія «ворог народу», скасовувався захист звинувачених за політичними статтями, а єдине покарання — гільйотина.

7. Після страти короля Людовіка XVI люди вмочували у його кров хусточки, котрі потім продавалися як сувеніри. Деякі з них і досі зберігаються в якості реліквій.

8. Лев Бецалель — празький рабин часів імператора Рудольфа ІІ, творець Голема.

9. Паротяг Тревітіка — перший паротяг на світі, побудований у 1803-4 роках британським винахідником Річардом Тревітіком. Пан Василь, котрий багато подорожував у торгових справах між 1805 та 1820 роками, міг бачити його у Лондоні.