Босорка 21 століття

Вечірній дощ восени — це найгірше, що може трапитися з подорожнім. Від нього не рятує ані добре взуття, ані цупкий плащ, ані крислатий високий капелюх з пером. Але чого не зробиш заради мети. Подорожній прямував до самотньої хатинки на далекій околиці забутого Богом та владою карпатського села. Чоботи стали на розмиту ґрунтову стежку, з них вилізли шипи, котрі міцно вчепилися у болото. Чоловік зробив крок, другий, і впевнено почав дертися на пагорб.

Ось і двері, старі дубові дошки навіть без фарби зберігали свої захисні властивості. Чоловік простягнув палицю та обережно тричі постукав. Двері відчинилися одразу, запрошуючи подорожнього до темряви, ще більшої та глибшої, ніж осінній дощовий вечір. Чоловік зробив кілька кроків до середини, і двері різко зачинилися, залишивши його в повній темряві. Однак гість клацнув пальцями, і сіни освітилися м’яким жовтим світлом, котре йшло від невеликого ліхтарика на кінці його крислатого гострого капелюха.

Скрипнули ще одні двері, війнуло теплом, запахом борщу та трав. Чоловік побачив перед собою літню жінку, котра саме читала свіжий травницький журнал при світлі гасової лампи, надто яскравої для цього пристрою, і недостатньо світлою для електрики.

— Які дурниці пишуть, — бурмотіла вона, розглядаючи текст.

— Добрий вечір, — промовив чоловік.

— І вам, добрий гостю. Битися чи миритися прийшли? — жінка підняла голову і запитально подивилася на гостя.

— А, певно, що битися! — він розправив плащ, котрий миттєво став сухим.

Жінка махнула рукою, і хата зникла. Вони стояли один навпроти одного на вершині Говерли, над хмарами під небом, всіяним дрібними зорями. Підняла господиня руки, й велика блискавка вдарила в гостя. Але й той не ловив ґав, а спрямував її у жінку. Та ухилилася, і розряд вдарив у гору.

Застогнала Говерла, але обидва бійці навіть оком не кліпнули, а продовжили кружляти один перед одним.

— Ставлю перлину русалок з Північного моря, перемога моя, босорко! — прямо по центру верхівки гори з’явилася розкрита мушля.

— Третину коробочки з пилком фей з іншого світу, що буде по моєму! — поряд виникла маленька коробочка.

Знову вдарили блискавки, і знову стогнала гора. В хід йшли вогняні смерчі, вихри, плазменні спрямовані потоки та цілий арсенал небачених заклинань. Якби хтось побачив таке, то певно б подумав, що надійшов кінець світу. Здаля людям здавалося, що десь в Карпатах йде запізніла буря, котра мов осіння люта муха, добирає своє, що не встигла за літо. Але світ стояв і спостерігав, як подорожній та босорка міряються бойовими магічними силами. І, на диво, артефакти посеред гори ані на міліметр не рушили з місця.

Врешті, коли хмари внизу трохи розійшлися під дією полум’я та вітру, обоє зупинилися, важко дихаючи.

— Що, Пумпхуте, знову нічия. [1]

— А знову, Євдокіє!

Вони розставили руки, зійшлися, міцно обійнялися та тричі розцілувалися. В цей момент верхівка гори зникла, і обоє стали посеред хати босорки. Артефакти лежали між їх ніг. Кожний взяв своє і простягнув іншому, вже як подарунок.

— Сідайте, Пумпхуте, знімайте капелюха, зараз борщ всиплю. Такого ще, певне, не куштували! — босорка пішла до кухні та за хвилю принесла тацю з великою тарілкою, нарізаним свіжим хлібом, часником та шматочками сала. Налила й оковитої. Пумпхут хекнув, випив для годиться і тоді почав неспішно їсти.

— Ох і добрий борщ у вас. Оце дякую! — врешті гість відставив порожні тарілки. Вони миттєво зникли, поступилися місцем великому кухлю з трав’яним чаєм.

— З чим прийшли, Великий Інспекторе? Так, чи у справі?

— У справі. Чули, може, про Сірий Млин?

Євдокія замислилася. Сірий Млин закинули ще в часи Першої Світової. Він стояв пусткою, певний час його використовували повстанці, аж поки криївку не викрили. Після довгого бою восени сорок дев’ятого врятувалося лише двоє. Посічені кулями, просякнуті кров’ю та смертю стіни будівлі приваблювали всіляку нечисть та нежить, і тому всі, хто мав хоч трохи клепки в голові, обходили Сірий Млин десятою дорогою.

Однак, хіба це перепона для забудовників 21 століття?

— Зараз там закритий готель, — згадала босорка. — Ніби хтось з можновладців приватизував ті землі… А що? Не готель там?

— Не готель там, — зітхнув Пумпхут. — Школа чорнокнижжя.

— Та ви що! — сплеснула руками Євдокія. — А я й не відчула…

— Вмілий майстер там сидить. Ім’я його Лихо. Багато століть тому він вчився Чорній магії на одному млині неподалік Дрездена. Потім ту школу спалили, майстер загинув — не без моєї допомоги. А учні розійшлися світом. Більшість назавжди полишили чорні справи. А він прихопив із собою книгу майстра і причаївся. Мешкав то в Судетах, то в Татрах, то в Альпах, і на очі місцевим очільникам не ліз. Аж поки його не запросили до Аненербе, де він вчив таємним речам націонал-соціалістів. Сорок п’ятий рік він зустрів десь у нетрях руїн Берліна, де його захопили совєти. Лихо знову зник з поля зору. А рік тому відкрився приватний готель, і дійшли до мене чутки, що директором того «готелю» став хтось дуже схожий на Лихо. То ж я швиденько зібрався та й прийшов до вас, босорко, на вашу, так би мовити, територію.

Євдокія лише кивнула головою. Вона дістала миску, налила води, підсипала зілля і почала чаклувати. На поверхні води з’явилося зображення. Зовні будівля ще справді нагадувала млин. Вода штовхала велике колесо, воно повільно оберталося навколо осі. На мостику над ним нього стояв молодик у простому спортивному костюмі типу «Абібас». Молодик не звертав увагу на дощ, він ніби чекав на якийсь сигнал. За хвилю він повернув голову, і зайшов до середини. Колесо зупинилося.

— Виглядає як справжній. Цікаво, по холери їм млин… Тут же порожніх хат повно, і більших від цієї буди…

— А ви до середини зазирніть, до середини.

До середини зазирнути не вийшло. Щось ніби перешкоджало, не давало наблизити, робило контури кімнат розмитими. Зрештою, босорка облишила марні спроби. Провела рукою по воді, і зображення зникло. Встала, зняла з гачка свою накидку:

— Ходімо на місце.

За кілька хвилин вони опинилися на околиці хутірця Меледюк [2]. Лило тут не менше, ніж біля садиби Євдокії. Повз них гарною асфальтовою дорогою в бік райцентру проскочила вантажівка. Босорка роззирнулася та впевнено потягла свого супутника через кущі до бурхливої річки. Обоє доволі непогано бачили в темряві, то ж швидко вийшли на берег, а звідти поступово почали наближатися до сірої похмурної брили з каменю та дерева. Він неї попри осучаснений ремонт та велику супутникову антену з модулем передачі віяло самотністю та закинутістю: першою ознакою того, що в будинку є потужний темний маг. Звичайну людину це мало б зупинити та віднадити.

За кількадесят метрів вони присіли на мокрий пеньок, і чарівниця дістала з кишені невеличку гумову змійку — такі продаються в кожному зоопарку — та кишенькове люстерко. Прошепотіла щось над іграшкою та випустила її на землю. Оживлений плазун підвів голову та швидко зник в траві. Євдокія ж ближче підсіла до супутника та поклала на коліна люстерко.

Доволі швидко змійка пролізла крізь тин, проскочила між ніг якогось, чи то п’яного, чи загальмованого, чоловіка та опинилася біля кам’яного фундаменту. Трохи почекавши, вона пірнула у тріщину і за хвилю вже розглядалася поміж якихось напівзаповнених колб та пляшок. Посунулася трохи вперед, і спостерігачі побачили стіл офісного типу, за котрим сидів похмурий чолов’яга з витягнутим обличчям, рудуватим волоссям і густими вусами. Лисячі риси його обличчя розорали зморшки та дрібні цятки від віспи, а очі, похмурі, сповнені якогось смутку, бігали туди-сюди по екрану великого ноутбука.

— … і саме тому, любчику, ми повинні почати активніше залучати твоїх учнів, — почувся скрипучий, ніби незмазані скоблі дверей, жіночий голос. Перед очима змійки з’явився плетений лапоть, він опустився нижче, і босорка та Пумпхут побачили людську кістку, що стирчала з лаптя. Поряд став спустився другий такий, тим разом з нормальною ногою у панчосі мишачого кольору.

Із зеркала знову донісся голос, на цей раз беземоційним голосом бубнів чоловік:

— На які акції тобі потрібні мої хлопці?

— Незабаром вибори, будуть протести, і нам потрібні твої магічні стрільці.

Ноги — костяна та звичайна, зістрибнули на підлогу, і за мить змійка побачила бабцю, скоцюрблену, з огидним великим носом, вкритим бородавками. Вона обійшла навколо чаклуна, поклала йому довгі, ніби кістяні пальці із не менш довгими гострими нігтями на плечі та почала масажувати спину.

— Любчику, ти розслабся. Скоро все закінчиться, і наша влада буде тут всюди. Всядешся собі на Лисій горі головою нового, очищеного шабашу, а, може, Кощій тебе й на Банкову головою якогось відділу пропхне. Га, Лишку? Хочеш на Банкову?

— Помасажуй ще тут, так, — чаклун підняв голову і подивився спорожнілими очима на жінку.

— Аби лише місцеві не пронюхали, що ми затіваємо. Ми їх, безумовно, підчистили трохи, але дехто таки вислизнув тоді. Ну, не вийшло тоді, доб’ємо зараз. Що там, Андрюша щось написав?

Чарівник заперечливо похитав головою. Він встав, склав ноутбук, і попрямував до дверей. Бабця пострибала за ним.

Босорка поворушила рукою, і змійка відповзла назад до щілини. За мить вона була вже на подвір’ї. Вони побачили хлопців у однакових чорних спортивних костюмах зі смужками та кількох блідих жінок та чоловіків, що, ніби вкопані, стояли тут і там. І тут раптово змійка зірвалася із землі і її очі вперлися у неживі очі ще однієї істоти, котра ніби щойно вилізла з болота і ще не скинула із себе зелені рослини. ЇЇ довгий ніс заворушився, ніби у землерийки, вона заверещала:

— Шпигун! Шпигун!

— Вшиваємося! — босорка швидко сховала люстерко. Вона розтрусила навколо себе перець, і обоє пішли до річки. Швидко перетнули її та пірнули до кущів. А та тому березі вже з’явилося кілька великих дивних собак. Вони щось винюхували, але не могли взяти сліду. І тоді двоє випрямилися і перетворилися на людей у чорних костюмах. Вони почали оглядати околиці та щось кричати іншим, що, певно, прочісували ліс.

За мить босорка та її супутник перемістилися до хати. Вони звалилися на стільці, котрі підозріло затріщали під вагою тіл та сили імпульсу.

— Що вони тут в біса роблять?! Та ще й перед виборами Президента. Ситуація й так напружена, а ще ці агенти кощієві!

— Це я хотів було у вас спитати, але бачу, що ситуація поважна. Що робитимемо? Будемо атакувати?

Євдокія заперечливо похитала головою:

— Вдвох ми може й переможемо, але вони напевне втечуть. Треба зробити так, аби не вшилися. Перекрити всі шляхи до відступу. Грець з ними, якщо видамо себе. Тут, бачите, ситуація така, що вони затіяли щось дуже негарне. Цілий державний переворот та окупацію країни. А як окупують нас, то й вам непереливки буде! Почекайте тут…

Босорка пішла на кухню, відсунула доріжку, відкрила велику дубову ляду і спустилася вниз. Пумхут начаклував собі чаю, записника, ручку і почав каліграфічним почерком виводити якісь магічні формули.

За п’ятнадцять хвилин босорка повернулася. Вона закрила ляду, накрила її доріжкою та простягнула гостю горнятко з кавою:

— Перепрошую, що не запрошую туди, це дуже конфіденційне місце. За Млином встановили нагляд, зараз будуть входити до їх мережі, може що вийде витягнути. А я поки що зберу друзів, — Євдокія вийшла на подвір’я.

До прибуття гостей залишалося ще трохи часу, то ж босорка зробила і собі кави та почала міркувати:

— Десь я його бачила, цього Лиха, от десь він мені траплявся. Ці холодні колючі очі… Але де ж… — бурмотіла босорка. — Може, колись за совєтів приходив… Та ні, я таких не приймаю. А, може там, у Лондоні, чи де в Берліні… Напевно в Берліні. Тільки коли…

— Та ви могли й у Прусії перетнутися в часи вашого навчання у Самби.

— Ні, не було вже там темних магів. Всяке було, а от справжніх чорнокнижників всіх випалили. Однак, Пумпхуте, щось в цьому Лиху є не так. Ніби він приховує свої справжні наміри навіть від отої Баби Яги.

— Лихо колись був дуже підлою, брехливою та поганою людиною. Але що з ним сталося там, що в нього такі порожні очі… Чи можливо так, що нежить з боліт витягла з нього все життя?..

В цей час хтось загупотів у двері. Чоловічий басовитий голос щось промовив, йому відповів інший, більш мелодійний та тихий. Євдокія пішла відчиняти, і за хвилю до кімнати зайшли четверо. Перший, чоловік невизначеного віку у брилі з тоненьких гілок погладжував бороду, з котрої росли опеньки та лисички.

— Ну, босорко, доброго дня. По що покликала нас? Що вже трапилося?

Другий, миловидний круглолиций юнак у вишиванці під свиткою млосно дивився на чарівницю так, ніби збирався її звабити. Солодким басовитим голосом він додав:

— Заради вас, паніматко, ми готові на все.

Третій у блакитному балахоні, рвучкий та різкий і страшенно худющий просто поручкався з господинею та гостем.

— Годі базікати, що трапилося? — промовила четверта, зеленоволоса дівчина зі смарагдовою діадемою.

— Знайомтеся, Пумпхуте, це наше місцеве товариство. Лісовик Корнилій, перелесник Микита, вихровик Шимон та головиня всіх карпатських мавок Зоряна. Ще мався прийти водяник Карпо… Де цей любитель коропів та карасів?

— Він тут, паніматко, — лісовик та перелесник розступилися, і наперед вийшов невеликий, заледве з метр чоловічок.

— От і чудово! — босорка коротко переказала суть справи.

— От чула я, що руським духом тут смердить на всі Карпати! — незадоволено вигукнула мавка. — Що будемо з цим робити?

Босорка пошепотіла щось, і будинок поринув в туман. Врешті, після трьох годин наради часина гості розійшлися у різних напрямках. Босорка та Пумпхут залишилися самі. До наступного світанку залишалася доба, і чарівниця вмовила гостя поспати. А сама пішла поратися.

Дивлячись на курчат з останнього виводку, вона розмірковувала собі:

«Чи ми колись позбавимося від їх присутності в нашому житті? Чи колись вони відчепляться від нас? Що бракує їм на їх болотах, нині осушених, розораних, де можна вирощувати все, що бажає душа. Чи це їх ординське та розбійниче минуле штовхає їх окуповувати чужі землі, чи їх натура така».

Дивна енергетична хвиля прокотилася лісом. Босорка підняла голову і помітила величезну вогняну кулю, котра летіла прямо на їх будинок. Здавалося б, ось-ось вона впаде на дах, і він займеться, аж раптом одне з вікон із дзенькотом влетіло до горідчика, з’явилися дві мозолисті руки, і куля завмерла на місці.

Тут вже й босорка не ловила ґав. Вона прошепотіла заклинання, хмари прогнулися і зі страшним сичанням почали поглинати кулю, випускаючи навсібіч білі та блакитні блискавки. Зрештою, куля почала зменшуватися, аж поки не згасла. Маленьке чорне «щось» гепнулося на землю, і трава навколо миттєво почорніла.

Босорка клацнула пальцями, і над її дахом з’явилася ілюзія полум’я. Клацнула ще раз, і з хмар полилася стіна дощу. Ілюзія потроху зникла, залишивши по собі чорні плями.

Пупхут, в накинутій свитині вже біг до чорного предмету. На ходу він вигукував слова, і те щось розкришилося, і ніби розтануло, залишивши замість себе чорний слід.

— Що це було? — Євдокія і собі підійшла до плями.

— Привіт від Лиха. Вони в курсі, що ми навідувалися до них, і попереджають, що з ними жарти погані.

— Отже, війна почалася, — вишкірилася у хижій посмішці босорка.

— Так, — Пумпхут обернувся до хати. — Де це ви навчилися створювати такі потужні ілюзії?

— Колись доля занесла до Гонконгу. Мешкав там один майстер, що знався на таких речах. Він і навчив.

— Цікаві ж у вас були мандри, — Пумпхут підійшов ближче, розглянув плями, — гарне маскування. Хай думають, що влучили. Однак, треба було б зв’язатися з водяником та лісовиком. Треба прискоритися. І нехай сюди не приходять.

Він зайшов до хати слідом за Євдокією і завмер. За столом сидів хлопець в худі з аніме-дівчиною та перебирав якісь видруки.

— Коротко кажучи, Явдосю, — промовив він, не звертаючи уваги на гостя, — у них там потужні сервери. Ми перехопили величезний трафік як з Банковою, так і з Луб'янкою. За останні кілька місяців він доволі швидко зростав, але сьогодні там щось неймовірне, — він підняв голову і втупився в очі гостя. — О! Нові друзі?

— Старі нові друзі, Борюсику — захихотіла господиня. — Це Великий Інспектор чарівних шабашів Європи, Пумпхут, він ходить від чарівника до чарівника і часом перевіряє, чи бува, не займається чорними справами. Декого карає, декому, як от нам зараз, допомагає.

— А, дуже приємно! — Борюсик скочив на ноги та потис руку. — Я читав «Крабата». То ви таки справді існуєте?

— Пройслер трохи там все перебрехав, — буркнув гість. — Але загалом вірно. То що, кажете, на Кощія працюють?

— Виглядає на то. Вони знають про відвідини, здогадалися, хто саме ходив до них вночі — тобто ти, Явдосю, і думають, що з цим робити. Судячи з усього оце, що я щойно бачив — це реакція на прямий наказ з кремля. Ось він, — Борюсик простягнув видрук босорці. — Але вони трохи розгублені та, схоже на те, що готуються чи то до евакуації, чи то до штурму. Ось, — в наступних видруках були фото з камер, на котрих люди у спортивних костюмах метушаться навколо якихось ящиків.

— Так вони й втечуть! — вигукнув Пумпхут.

Євдокія уважно переглянула фото, вдивилася до деяких і промовила:

— Ні, вони хочуть, аби ми так подумали, і форсували напад. Ящики порожні, або ж напхані аби чим. Якщо у них там серйозна інфраструктура, то евакуювати її за годину не вийде. Діємо за планом. Можливо, навіть трохи пізніше, аби погратися на їх нервах. Будемо душити як удав: повільно та невпинно!

До вечора прилетіло ще три вогняних кулі різного діаметра. Останньому з них Євдокія дозволила розвалити хату. Все цінне завчасно перетягли до таємного підвалу, то ж чарівниця нічим не ризикувала. Штаб на чолі з босоркою та Пумпхутом перемістився до хатинки лісовика Корнилія.

Цілу ніч лило, мов з відра. Вітер хилитав деревами, зриваючи листя з дерев, ламаючи сухі гілки. Річечка біля млина потроху почала прибувати, затоплюючи всі можливі броди. Вийшов з берегів і струмочок. Однак поводив він дивно. Він не став зривати колесо, обережно поповз під огорожу і поплив прямо до будинку. Через щілини вода просочилася до підвалу і почала там все затоплювати. За хвилю вода досягла до серверів, котрі один за одним почали вимикатися.

Босорка та Пумпхут, котрі спостерігали за будинком із засідки, не бачили, як вниз збігли двоє у спортивній формі. До води вони не полізли, один з них тут же відключив напругу у всьому будинку.

З лісу одна за одною вилетіло кілька вогняних стріл. Вони поцілили у нежить, розставлену по кутках подвір’я. В цей момент величезна гілляка зірвалася з сусіднього дерева і знесла супутникову антену, проваливши її прямо до середини горища. В будинку почалася паніка, хтось кричав, намагаючись навести лад. В стороні від млина пролунав гуркіт — це коріння дерев пробурилося до таємних підземних хотів та завалило їх. Асфальт єдиного під’їзду до млина став дибки, розкришився, перетворюючи дорогу у гостру кам’янисту ґратку.

За хвилю над будинком піднялася ступа, в ній сиділа розлючена баба яга. Очі її світилися, мов два ліхтарі. Вона махала мітлою туди, і сюди, однак раптовий вихор зніс її штопором прямо в комин. За хвилю щось в середині вибухнуло, будинок спалахнув, і з нього почали вибігати люди. Вони кинулися до лісу, але гілля кущів ущільнилося настільки, що безкарно пролізти не могла й миша.

— Хапайте їх, — скомандувала босорка через рацію. — Ми займемося тими, що в середині!

Десь збоку, з кущів на них вискочила кікімора. З диким вереском вона вчепилася у босорку, так, що та впала у грязюку. Обидві покотилися в бік річки. Кікімора плювалася, гарчала та намагалася вкусити чарівницю. Навмисне чи ні, вони опинилися біля краю води, і вже було чудовисько потягло босорку до води, коли одним влучним ударом та відкинула противницю від себе прямо перелеснику до рук. Той знерухомив кікімору та разом з мавками потяг її геть.

— Що з тими? — шкутильгаючи, Євдокія повернулася до Пумпхута, що саме біг слідом.

Однак ані баба яга, ані Лихо так і не вийшли з прокопченого будинку. Дощ та струмок дуже швидко погасили пожежу, мавки відвели переляканих розхристаних людей геть. Настала передранкова тиша, котру переривав лише легкий вітерець. Хмари потроху рушили на схід, забираючи із собою дощ. Лише легкий шурхіт тіл нежиті нагадував про битву.

— Вони в середині, — відповів мандрівник.

— Може, втекли? — босорка придивилася до згарища. — Ні, десь у них там є таємне укриття. Тільки обережно!

Вона дістала люстерко, потім змійку, на цей раз більш слизьку, і випустила її всередину будинку. Змія швидко пролізла до середини та почала досліджувати кімнату за кімнатою. На жаль, вогонь та вибух знищили або ж зіпсували всі меблі та речі. Щось ще диміло, однак це не заважало спостерігачам бачити чітке зображення.

Лихо та баба яга знайшлися на другому поверсі. Вони лежали у невеликій броньованій кімнаті у середині кришталевого кокона, котрий потріскався через високу температуру. Обидва вже приходили до тями. Чорнокнижник стурбовано озирнувся, встав, і витягнув з-під себе велику книгу. Полегшено зітхнув, і поглянув прямо на в очі змійці. Потім кинув погляд на бабу ягу. Їй відірвало ноги: і кістяну, і живу, сама вона, обпечена, почорніла, ледве ворушилася.

Лихо клацнув пальцями, яга затрусилася та раптово почала розсипатися на чорний порох. В її очах застиг жах. Фіолетове полум’я знищило рештки тіла.

Тоді Лихо щось прошепотів, і в середині кокона з’явилися блакитні електричні розряди. За мить оболонка із дзенькотом розвалилася, і чорнокнижник разом з книгою зник, залишаючи після себе невеликий пристрій, котрий тріснув через розряди.

— Лови тепер вітра в полі, — босорка сховала люстерко. — Щось надто легко ми перемогли того Лихо. Де потужність? Де небезпека? Де драма?

— Буде вам драма! Це лише перший акт, пролог. Він ще повернеться, і вже краще підготовленим до боротьби з вами та вашими друзями. Що ж, принаймні бабу ягу прибрали.

— Пхе! Та знаєте, скільки у них тих бабок, у кожній дярьовні є. Якась сильніша, якась слабша. Я вже мовчу про кікімор. Ходімо, краще, перевіримо, що за скарби нам залишив цей чаклун.

Вони обшукали спорожнілий млин, усуваючи встановлені на швидку руку незграбні пастки, однак нічого, окрім розбитих банок з компонентами до чорних отрут не знайшли. Сервери згоріли, скоріш за все Лихо, або ж його помічники, встигли понівечити всі диски. Так само згоріли папери. Жодних артефактів виявити не вдалося, скоріш за все Лихо забрав їх із собою.

Увагу прикув цілком справний механізм млина. Все виглядало новеньким і цілком справним. Пумпхут придивився до жолоба, що тягнувся від жорен і присвиснув:

— Вони сьогодні тут щось мололи! Дивіться! Можливо, кістки грішників? Кажуть, це основа чорнокнижного зілля.

Босорка і собі придивилася, принюхалася і раптом розсміялася:

— Це, дорогенький мій, «Біла панна», магічна модифікація одного знаного наркотику. Її саме так і перемелюють з готової твердої маси. Використовують для гіпнозу людей, для зомбування. А знаєте в чому іронія долі? «Білу панну» винайшов мій покійний татусь, як анестетик для операцій. А ось чим воно стало.

Десь за лісом завила сирена, звідти наближалися пожежники. Євдокія махнула рукою, і дерева розступилися. Десь під землею корені заворушилися, приводячи дорогу у якусь подобу порядку. Євдокія та Пумпхут пірнули в глибину хащів.

Сходило сонце. Його косі промені освітили золото-червоний ліс, котрий так пасував до глибокої блакиті неба. Трава спалахнула міріадами крапельок, а над нею попливли самотні павутинки. Десь далеко заторохкотів трактор, прямуючи на чийсь город орати землю. Прогуркотів вранішній автобус, забираючи дітей до школи, а людей до райцентру. Потім мотоцикл сусіди Євдокії, діда Янка, певне, дід подався до сільради у своїх справах.

А на горбочку собі стояв будиночок босорки, ніби вчора його ніхто й не спалив. Пумпхут посміхнувся, він ані секунди не сумнівався у магічних силах своєї приятельки. Євдокія хазяйновито оглянула дім, клацнула пальцями, і до вікон повернулися мереживні фіранки. І раптом повернулася до супутника:

— Згадала! В Берліні, на Чекпойнт Чарлі у сімдесят дев’ятому, ось де я бачила Лихо!

1. Пумпхут — добрий чарівник, герой чисельних народних легенд та оповідань лужицьких сорбів. Підмайстер, котрий мандрував від млина до млина, карав жадібних мельників. Брав силу зі свого капелюха. В Україні відомий за книгою Отфріда Пройслера «Крабат»

2. В селі Меледюк (нині одна з частин села Противень у Закарпатській області) і справді є руїни старого водяного млина