Босорка 21 століття

21 вересня 2014 20:00, Україна, далекі околиці десь між Ворохтою та Вижницею

— Доброго дня!

Євдокія Василівна підвела голову і подивилася на дівчину у рожевому худі, котра стояла по той бік тину. Однією рукою вона притримувала здоровенного вовка, а другою через тин чухала голову величезного кудлатого вовкодава Рекса, котрого Євдокія нещодавно завела. Пес принюхувався до вовка та вихляв собі хвостом. Колись цей породистий вовкодав належав давньому другу, але той помер, і тепер пес ганяв собі теренами її обійстя. Для численних клієнтів босорки він став альфою та омегою охорони, відсіваючи тих, хто приходив з лихим наміром.

— Доброго дня, Кларіс. Рада тебе бачити. А де твоя ельфійська подруга?

— Вона залишилася в селі.

— Ну, то заходь, заходь.

Кларіс увійшла на терен обійстя, роззирнулася та простягнула господині почастунок — китайські ласощі. Євдокія здивовано підняла брови, але прийняла гарно розмальовану червоними драконами металеву коробку. Вона пішла до хати, а гостя попленталася слідом. Вовк та пес врешті роззнайомилися та прилягли один біля одного під дверима, ніби вартові-союзники.

— Певне, ти голодна? В мене є борщ, та такий добрий.

— Не відмовлюся, — тихо відповіла Кларіс.

Вони неспішно поїли, потім босорка розлила чай зі старовинного чайника мейсенської порцеляни, і врешті, коли вони зробили по кілька ковтків, запитала:

— Що ж тебе привело до мене, Кларіс?

— Мені потрібна допомога. Хоча б порада. Те, що я зараз розповім, є таємницею. Про це ніхто не повинен знати, — Кларіс клацула пальцями, і за вікнами з’явилася тонка рожева плівка. — Дітей мого друга викрали. Викрадачі не залишили жодного листа, ані повідомлення. Ситуація виглядає так, що мій друг знає, чого саме від нього хочуть, але виконати це не може, і сказати про це всім теж. Його підлеглі збилися з ніг у пошуках дітей, але поки що марно. Є підозра, що це зробив потужний чаклун. І мій друг попрохав допомоги.

Євдокія скептично подивилася на співрозмовницю, похитала головою та запитала:

— Твій друг не людина, так?

— Так, — кивнула головою Кларіс. — Він голова тріади «Безока маска» [1].

— Тіньовий Коулун [2]! — сплеснула руками босорка. — Дівчино! Що змусило тебе оселитися в тому страшному місці?

Кларіс кинула погляд на кухню, на підлогу, де з-під доріжки стирчав край ляди, клацнула вдруге, і до рожевого екрану додався менший, котрий охопив простір навколо столу, а потім промовила:

— Я прибула з іншого світу. Там у мене виникли проблеми, і мої друзі сховали нас на якийсь час у Тіньовому Коулуні. Заодно я вчуся різним речам вашого світу. Зараз я радниця боса тріади. Не займаюся нічим протизаконним, лише ексклюзивні замовлення. І викрадення дітей — саме такий випадок.

Босорка тяжко зітхнула, а Кларіс зняла менший екран — більше вона не мала наміру розповідати про себе.

— Ми зверталися і до багатьох знавців, але марно. Вони лише сказали, що там залучений якийсь потужний чаклун. І тоді мій друг попрохав мене піти до вас, адже він вважає, що саме ви можете допомогти йому. Гірше те, що він чомусь каже, що ми маємо лише тиждень часу.

— У тебе є якісь речі дітей?

— Так, — Кларіс дістала із сумки пов’язку на голову та дівочий браслетик.

Босорка забрала їх, придивилася уважно, потім дістала тазик, якісь зілля і почала чаклувати. Кларіс уважно слідкувала за її діями та нарешті запитала:

— Ви не боїтеся, що я піддивлюся ваші таємниці?

— Навіть якщо переймеш, що в цьому злого. Можливо, ти і є та учениця, котру мені колись навіщували. То ж дивись уважно.

Але вода не показувала потрібної картинки. Лише непевні тіні, котрі ворушилися, та ледь чутний дитячий плач. Врешті чарівниця відклала обидві речі на бік і промовила:

— Їм не добре, але і не зле. Ми чули плач кількаденної давності, можливо, в день викрадення. Потім ніби заспокоїлися. Можливо, поряд є хтось, кого вони добре знають. Важко сказати, їх справді стережуть потужні чари. Я ще спробую вночі пошукати. А ти, доню, йди спати. Твоя кімната, — і чому Євдокія назвала її так, — вільна.

Вранці, поки Кларіс займалася фізичними вправами, Євдокія попоралася і приготувала сніданок.

— Я не багато дізналася нового, — сумно розповідала вона. — Відстань велика, треба робити пошук на місці.

— Чи зможете ви навчити мене цього мистецтва?

— На жаль, не так швидко. Це потребує великої концентрації на початку, не такої великої відстані та багато часу.

Жива лялька стиснула зуби та схилилася на знак подяки так, як це роблять на сході.

— Видно пана по халявах, — розсміялася Євдокія. — Доведеться мені поїхати з тобою до Гонконгу. Там на місці я тебе і повчу.

24 вересня 2014 06:00, Гонконг, аеропорт

— Яке ж воно величезне!

Дівчина, вбрана у рожеве оверсайз худі з вушками, посміхнулася до пані в елегантному чорному діловому костюмі, котра розглядала терени зали летовища. Роздивившись все навколо, вони взяли свої сумки на коліщатках та потягнули в бік стоянки автомобілів. За ними плентався високий хлопчина.

— Ти впевнена, що з ними все гаразд? — запитав він, озираючись назад.

— Мої друзі про себе подбають, — позіхнула дівчина у худі. Вона дістала телефон, перевірила повідомлення. — Ось, вони теж ідуть до машини. Дідько, літак о п’ятій! — дівчина роззирнулася і попрямувала до кав’ярні по каву.

На стоянці неподалік від виходу вже чекав старенький позашляховик Chevrolette у лівосторонній версії. Водій, китаєць у діловому костюмі лише кинув погляд на групу подорожніх та відкрив двері. Привітавшись з ним, вся трійця всілася, але авто не рушило з місця, аж поки не відчинилися задні двері, і туди не вскочив вовк. Спереду всілася Мія, щось промовила китайською до водія, і лише тоді авто зрушило з місця.

Вони переїхали мостом через протоку і погнала вздовж пагорбів. Часом по лівому боці за кущами та залізничними коліями проглядалося море блідого сіро-зеленуватого кольору. Доволі швидко вони дісталися до великого вантового мосту, через тунель вискочили до наступного мосту, звідки розкривався шикарний вигляд на Гонконг. А потім пірнули до лабіринту вуличок. Ельфійка знову щось промовила до водія, той похитав головою та відповів англійською:

— Хвіст. Слідкують.

— Схоже на дешевий бойовик, — промимрив хлопець, котрий до цього не випускав ані пари з вуст.

— Пам’ятай, хто ми, — жінка в чорному стисла йому руку.

— Тут не так безпечно, як ви думаєте, — додав водій.

Авто саме вискочило на широку дорогу, проскочило кілька районів, зробило пару вигинів та поворотів і врешті виїхало до вулиці, в кінці котрої пасажири побачили парк. Над ним напівпрозорою примарою, схожою на мурашник, висіли зліплені до купи панельні багатоповерхівки з лісом антен та нагромадженням надбудов. З наближенням до парку чіткіше промальовувалися деталі: білизна на балконах, численні кондиціонери, навіть діти, що спостерігали за світом з дахів будинків.

Авто під’їхало до стоянки таксі, пасажири висадилися, забрали вантаж та вовка.

— Ходімо за мною! — промовив містер Лі, він прихопив валізку та пішов вниз до брами парку.

Жінка та хлопець недовірливо перезирнулися, і вся група попрямувала за водієм. Євдокія кинула погляд на вікна і побачила там десятки зацікавлених очей. Зблизька місто-фортеця Тіньовий Коулун здавалася куди більш реальною, напівпрозорість згустилася, і лише ледь відчутне мариво свідчило про те, що цей мікрорайон існував в якомусь іншому вимірі.

Містер Лі чекав на них біля брами. Повз нього пройшла пара молодих людей, і вони ніби зникли — Євдокія бачила лише їх тіні, що рухалися прямо через примарну будівлю.

— Вони не бачать? — запитав молодик, котрий і собі зачудовано розглядав будівлю.

— Ніхто з людей не бачить, окрім тих, хто тут народився, і кому дозволено бачити, — відповів містер Лі. — Можливо, ще ті, кому дано бачити такі речі.

Прямо за парковою брамою починалася вузенька вуличка, майже прохід, з її темних нутрощів блідо жовтів ряд ламп. Біля входу стирчало троє чоловіків, такі самі ніби примарні, їх обличчя закривали маски з якимсь ієрогліфом на місці кожного ока. Вони загородили дорогу, один з них крутив в руках ланцюжок.

— Це зі мною, — містер Лі простягнув якусь металеву пластину. Охоронці шанобливо вклонилися і пропустили всю групу до середини. Містер Лі дістав з валізки маску з іншим ієрогліфом, вдягнув її та повів всіх уперед. Двоє з охоронців пішли слідом.

Вони повільно просувалися вузькими ледве освітленими засміченими численними кабелями вуличками-проходами то догори, то вниз, повз якісь майстерні, невеликі крамнички, де люди, духи та істоти з легенд торгували всім, що може лише собі уявити душа: магічні артефакти, талісмани, їжа всіх народів світу, техніка, предмети побуту. На одному з поворотів проминули будівлю, чи то пак велику кімнату з вивіскою пошти, біля неї стояв спантеличений листоноша. Тут і там траплялися групи істот в масках, але вони шанобливо пропускали групу, вклоняючись до містера Лі. Кілька разів вони помічали дивних створінь, котрі блищали очима з темряви бічних вуличок чи кімнат. Іноді відчувалася присутність фейрі, чи інших дуже рідкісних рас, однак вони не поспішали з’являтися на очі. Всюди стояла легка задуха, однак було доволі чисто, а часом і геть порожньо та безлюдно. Звідкілясь долітали крики сварки, десь хтось за кимсь біг, десь роїлися мешканці, а часом подорожні чули лише луну від власних кроків, котра розходилася стінами та порожніми помешканнями.

Проходячи один поворот, вони проминули у напівтемряві трьох людей в чорних костюмах і темних окулярах. Євдокія відчула, як містер Лі та охоронці в масках напружилися. Однак ані вони, ані люди в костюмах навіть оком не кліпнули, лише ввічливо привіталися. Євдокія боковим зором провела ділову трійцю перш ніж вони зникли у нетрях бокових відгалужень.

— Це «Чорні тигри», — відгукнувся містер Лі за хвилю. — Інші асоціації та групи вже попереджені, то ж у вас не буде проблем, ви під нашим захистом. Однак на нижні рівні без провідника краще не ходити. Підземний Тіньовий Коулун небезпечний. До самого нульового рівня можете пересуватися вільно. Але спершу я відведу вас до вашого помешкання. Неподалік є дуже гарний китайський ресторан, поряд кав’ярня з тістечками, там вас годуватимуть коштом нашої організації як наших гостей. Ви не мусите платити, хіба що хочете віддячити шановним кухарям та кондитерам.

Вони саме виходили до невеликого площі, дуже тісної, навіть як для італійського міста. Там і справді висіла гарна вивіска кав’ярні, знайшовся і ресторан, а ще більярдна кімната. Сходами Лі повів їх на до чогось, що можна було б назвати готелем. На рецепції сиділа усміхнена дівчина, вона швидко віддала ключі та побажала гарного відпочинку та успіхів у справі.

— Ви особисті гості мого боса, — вклонився на прощання Лі перед входом до кімнати. — Він дає вам у використання цей апартамент. Будь-яке ваше прохання буде виконане, зателефонуйте лише мені, або ж через одного з охоронців, котрі пильнуватимуть, аби у вас не виникло проблем. За дві години я повернуся, Сивий Дракон чекає на вас.

24 вересня 2014 08:00, Гонконг, Тіньовий Коулун, Смачний Закуток

Трикімнатний апартамент на другому поверсі дуже нагадував той випадок, коли готель середнього класу створює VIP-номери: дорого, дещо безсмаково через велику кількість дрібних елементів декору, але загалом цілком комфортно. Нашвидку перевдягнувшись, Євдокія та Борис спустилися до ресторану поснідати, де вже на них чекали Кларіс, перевдягнена у простий одяг японської дівочої мотобанди янкі [3] та Мія у своєму звичайному зеленому дорожньому плащі.

— Це дуже непогане місце, мабуть, найкраще на весь Тіньовий Коулун, — жива лялька взяла меню і почала проглядати. — О, рекомендую цю локшину!

Офіціант, дух-чапля, прийняв замовлення. Писав він однією лапою, тримаючи записника дзьобом, так що Євдокія не втрималася від посмішки. Офіціант сприйняв це як товариський жест і поводив себе ще більш ґречно.

В очікуванні вони розглядали площу. Навпроти кав’ярні китаєць похилого віку розкладав якісь зілля. Він привітався до Кларіс, і та відповіла йому помахом руки. За ним хтось великий з розлогими рогами розглядав шовковий одяг. По інший бік площі одразу за кав’ярнею неонова вивіска рекламувала коштовні вироби. Судячи з неї, золотцем приторговував опецькуватий гном. А, ось і він сам, поважно проводжав худу високу постать у чорно-білій мантії.

Принесли локшину. Босорка взяла палички, і доволі вправно почала ними їсти. Кларіс кинула швидкий погляд, і собі взялася до страви.

— Мені важко уявити, як можна тут жити, — промовив Борюсик, розглядаючи площу. — Навколо повно простору, Гонконг не настільки наповнений магічними істотами, місця вистачить всім. Чому вони хочуть мешкати саме тут?

— Для багатьох це дім, батьківщина, — відповіла Євдокія. — А її не обирають. Інші знайшли тут повну свободу. Дивіться, скільки тут справді вільних істот, котрі можуть залишатися самі собою, хай навіть вони обмежені у пересуванні тісними вуличками та переходами. Вони вільні, вони не бояться, що мисливці чи якісь спецслужби захоплять їх заради зиску.

— Ви ж тут раніше бували, так? — Кларіс зацікавлено подивилася на босорку. — У Тіньовому Коулуні?

Чарівниця злегка посміхнулася — в її образі ділової дами це виглядало дуже елегантно:

— Все це, що ви бачите, це копія справжнього Коулуну. У 1987 році влада прийняла рішення знести справжнє Місто-Фортецю. Тоді в ньому мешкало щось понад тридцять тисяч людей і ще десять тисяч чарівних істот. Ними керували тіньові тріади, серед котрих найсильнішими були «Безокі Маски», «Чорні тигри» та «Золоті дракони». Вони розуміли, до чого йдеться. На відміну від людей, всім цим духам та істотам ніхто помешкань не давав. І лідери тріад вирішили створити той самий Тіньовий Коулун.

— Отже, місто виглядає таким, яким було саме наприкінці вісімдесятих?

— Так! Це точна детальна копія. З часом деякі люди теж захотіли залишитися. Один із творців, Бей Дзи, розробив зілля, котре допомагало таким людям переходити до нашого світу. І коли у дев’яносто третьому Джекі Чан знімав свій фільм, руйнуючи справжній Коулун, всі вже давно перейшли до Тіньового.

— Ну, а ви десь тоді й відвідали це місто, так? — Луна покликала офіціанта і замовила собі та за згодою, гостям міста чай.

— Ні, Кларіс, я прибула сюди у вісімдесят першому. Перед олімпіадою совкова влада вирішила позбавитися від небажаного елементу. Когось з наших вбивали, когось саджали. Я встигла виїхати за кордон. І потім, знаючи, що мене вже шукають для хворого генсека, сховалася у Коулуні, бо лише тут можна зникнути безслідно для всього світу. Тримала зіллярську крамницю, тільки не тут, а ближче до центру, там де садиба мандарина [4]. І мешкала у Коулуні аж до моменту, коли над Київрадою замайорів жовто-блакитний стяг.

Кларіс здивовано похитала головою, вона й поняття не мала, що ж діялося у далекому дев’яностому році в Україні.

— Я брала участь у створенні Тіньового Коулуна разом з тодішніми головами тріад і обізнаними майстрами чарів. Тому в якомусь сенсі для мене це рідне місто. Сивий Дракон, Чан Ван Жень, до котрого нас зараз поведе його сумлінний помічник, містер Лі — мій старовинний друг. І тому я тут, Кларіс.

Чоловік у масці вже крокував до них, слідом йшли ще троє озброєних молодиків, теж у масках. Вони розгрупувалися площею так, аби контролювати всі проходи, в той час, як містер Лі підійшов до гостей, схилив голову на знак привітання і жестом запросив йти за собою.

24 вересня 2014 10:00, Гонконг, Тіньовий Коулун, резиденція «Безоких Масок»

Вони знову пірнули у мереживо вуличок і потроху почали підійматися нагору, одночасно занурюючись вглиб Міста-Фортеці — так колись називали людський Коулун. Здавалося б, розміри району всього 210 на 120 метрів, що тут його йти, але чи час тут плинув інакше, чи відстані стискалися у тісному просторі району — шлях зайняв добрих десять хвилин. Євдокія замалим не втратила орієнтації, доки зрештою вони не опинилися перед великою червоною брамою із золотими ієрогліфами. Бо обох боках стояло кілька охоронців у масках, в більшості своїй не людей, що пильно оглядали кожного, хто з тої чи іншої причини наближався до брами.

Їх обшукали, просканували металошукачами, і зрештою пропустили до середини. Нешироким коридором вони пройшли через велику залу для боксу чи боїв з трибунами, і, не затримуючись, зайшли до одного з малих бічних проходів. Звідки потрапили до невеликого лабіринту коридорів, і нарешті дісталися до великої, гарно мебльованої кімнати з темними червоними шпалерами.

— Я радий вас бачити, пані Євдокіє, — високий худий чолов’яга з довгими мало не до середини грудей вусами стояв біля єдиного вікна і розглядав за ним вид на внутрішнє подвір’я. В пазуристих ніби у вампіра пальцях він крутив маску з позолоченими ієрогліфами замість очей. Кивнув гостям і запросив їх присісти на диван з червоної шкіри.

Слідом увійшло ще троє чоловіків у посрібнених масках. Один з них нагадував товстеньку панду, принаймні хутро він мав дуже схожий. Другий із суворим чіпким поглядом мало чим відрізнявся від людей. І третій, стрункий напівпрозорий хлопець. Вони вклонилися та присіли на диван навпроти гостей.

— Мої радники Се Лінь, Вей Тан та Чо Лань, — промовив господар кабінету. — Зазвичай ми називаємо себе масками: перша вища маска — це я, друга, третя та четверта вищі маски — це вони. Лі, мій помічник, — п’ята вища маска. Але сьогодні я зняв маску, оскільки обставини, котрі склалися, потребують спрощення церемоніалу. Перейдемо до справи. Чо Лань, чи вийшло вияснити щось нове?

— Шановна Перша Маско, на жаль, слід викрадачів обривається за межами міста у північний бік. Ми перевірили всі наші прикордонні пункти на кордоні з Китаєм, але жодних підозрілих авто вони не помітили. Так само не відчули сліду ваших дітей.

— Значить вони десь між кордонами міста та кордонами Піднебесної, — стрільнув колючим поглядом худий жилястий Вей Тан, єдиний з трійці, що зняв маску. — Або їх вивезли морем.

— Ви перевірили порти? — звернувся Чан Ван Жень до Се Ліня, пандоподібного духа.

— Так. Ми контролюємо всіх, хто виходить з портів: від малих рибальських човнів до суховантажів та океанічних лайнерів. Поки що нічого.

— Як бачите, шановна пані Євдокіє, ситуація доволі складна. Викрали моїх дітей, і за тиждень пошуків ми не знайшли жодного сліду. Вони як до води пірнули. Найгірше те, що викрадачі не виставили жодного ультиматуму. Часу щосекунди менше, і тому я прохаю вас, як велику майстриню, допомогти мені знайти моїх дітей та звільнити їх.

— Ви не все сказали, — тихо відповіла босорка. — Шановний Чан Ван Женю, ви знаєте дещо більше. Без цього мені буде важко виконати ваше прохання.

Перша Маска погладив вуса та сумно посміхнувся:

— Справді, ваше око не обдуриш. Є дещо, що я не хотів казати, поки не маю повної впевненості у своїх підозрах. Рівно рік тому я отримав пропозицію від духів, що працюють на Центральне Бюро Безпеки Китаю пропозицію про широке співробітництво. Ми обговорювали його і прийшли до висновку, що воно надзвичайно шкідливе, адже є претекстом до підкорення Тіньового Коулуну комуністичною партією. Ми взяли паузу на розгляд довжиною в рік. І тепер нам натякають, що пропозицію варто все ж прийняти. Власне, за п’ять днів до нас завітає делегація з Бейджіну [5]. І там буде та сама особа, котра офіційно представила нам ту пропозицію.

— Яка брудна гра! — не втримався панда-товстун.

— Це лише припущення, — відповів Вей Тан. — Я й сам мав подібні думки, аж поки ми не зробили запит до влади Піднебесної, і там нам дали чітко зрозуміти, що допоможуть нам у пошуках викрадачів. Влада, явна та тіньова, Шеньчженя та Аоминя [6] теж підвищила пильність.

— Це все зрозуміло, — Чан Ван Жень перевів стомлений погляд на босорку. — Чи ми можемо розраховувати на вашу допомогу?

Євдокія кинула сторожкий погляд на радників і промовила:

— Нас поєднує стара дружба з днів повстання Тіньового Коулуну, шановний Чан Ван Жень. Я допоможу вам. Але я б хотіла працювати та доводити всю інформацію лише вам напряму, без посередників. І так само я маю всі підстави довіряти моєму другу Борису, Кларіс та Мії.

Перша Маска кивнув головою, взяв зі стола маску, вдягнув та промовив до радників:

— Друга та Третя вищі маски, продовжуйте пошук. Їдьте на північ, якщо треба, домовляйтеся з владою Піднебесної. Четверта маска, ви поки що залишитеся, — він дочекався, аж поки радники не полишили кабінет. — Ваші люди будуть нам потрібні, для виконання розпоряджень цієї пані. Скоріш за все вам доведеться особисто брати участь в операції разом з Кларіс. Євдокіє, що ви плануєте робити?

— Мені потрібне гарне відкрите місце десь на даху, тазик з водою, речі дітей у мене, зілля теж. І охорону, бо щось мені кістки підказують, що буде гаряче. Біля мене повинна чергувати Кларіс, та добре було, аби ваш помічник поставив свої пости на сусідніх дахах. На жаль, — вона повернула голову до живої ляльки, — твій екран мені лише заважатиме. За результатами пошуку будемо діяти. Для Борюсика та Мії організуйте якийсь айті-центр, вони тямущі в цьому, нам точно знадобиться збір різних другорядних даних, новин, доступ до камер спостереження.

— Виконуйте, — наказав Перша Маска до Чо Ланя та Містера Лі. Вони миттєво вшилися. — Дах є тут неподалік, він під нашим повним контролем, як і сусідні. Ще щось?

— Збери нашу стару команду, друже. Нам дуже знадобиться їх допомога, — додала Євдокія, переходячи на «ти».

Чан Ван Жень лише похитав головою:

— Всі творці, хто дотягнув до наших днів, хто ще мешкає тут, у Коулуні, будуть раді допомогти нам.

24 вересня 2014 12:00, Гонконг, Тіньовий Коулун, дах резиденції «Безоких Масок»

З даху Таємний Коулун виглядав ще більш дивно. Величезна павутина дротів, кабелів обплутувала все, до чого дотягнулися електрики. За ними заледве проглядалися високі хмарочоси Гонконгу. Десь під осіннім сонечком гралися діти, їх сміх луною розходився між будівлями. Ось і вони — кілька дівчаток та хлопчиків ганялися одне за одним. На інших дахах босорка помітила молодиків у масках та молодиків у тигрячих накидках.

«Певне, тріади діють спільно, це добре», — подумала вона.

Кремезні охоронці поставили ослінчик, низенький столик, знайшли тазик із чистою джерельною водою, у котрій відбивалося сонце. Босорка попрохала невелику парасольку, і поки її шукали, розклала свої трави так, аби вітер їх не розвіяв по всьому півострову. Четверта Маска з рацією причаївся у зручному і добре обладнаному для спостережень місці, поклавши на коліна снайперську гвинтівку.

Принесли парасольку, і нарешті босорка почала чаклувати. Вона казала Кларіс досипати ті чи інші трави у потрібних кількостях, бурмотіла заклинання, так, аби чула лише асистентка, додала до води обидві речі, і врешті вода знову скаламутилася. Але на цей раз вони побачили чітку картинку. Після того як зображення стабілізувалося, босорка розкидала дахом іншої трави, вона хаотично падала навколо, і лише в секторі на північний схід ті стебла лягали направлено від столика.

— Ну, як? — пролунав з-за спини голос Чан Ван Женя. Він присів поряд з Євдокією на вчасно підставлений всюдисущим містером Лі другий ослінчик.

— Я відчуваю, що діти не полишали Гонконг. Вони десь за містом, це напевне, знаходяться у зачиненій ізольованій кімнаті. Можливо на кораблі на рейді он у тому напрямі, бо бачите, як зображення ритмічно хитається. Я зараз дивлюся на це третім оком дівчинки, бачите, вона трохи в прострації. О! А це ваш синок?

У воді з’явилося зображення геть малого хлопчика, він обходив кімнату, ніби щось шукав, видно, робив це вже не вперше. Сивий Дракон дивився на дітей з тривогою та ніжністю в очах.

— Здається, їх повинні вивести на прогулянку за годину, може дві. Дослідіть, поки, що в тому напрямі, куди вказали трави, — додала босорка.

Перша Маска кивнув головою у бік містера Лі. А сам сидів, задумливо дивлячись на зображення. Кларіс сіла неподалік у позу лотоса та почала медитувати.

Години за дві, коли сонце знизилося, і спека трохи спала, дітей і справді вивели на прогулянку. Босорка уважно вклякла, роздивляючись деталі. На обличчі розплилася посмішка.

І раптом її очі розширилися від здивування.

В цей момент Кларіс схопилася на ноги, скочила у повітрі, в її руках з’явився елегантний меч з легким блакитним сяйвом. Вона махнула та так швидко, що ніхто й не второпав, і неподалік босорки впали дві кулі. В цей же момент пролунав тихий постріл, і Четверта Маска вигукнув стиха: «Є»!

Кларіс підбігла до краю, подивилася, куди вказував стрілець, а потім вискочила на дроти та помчала ними в тому напрямку. Чо Лань почав щось торохкотіти до рації.

Перша Маска та Євдокія кинулися до краю і побачили, як на одному з балконів навпроти точиться бій між Кларіс та воїном у чорному, а у них під ногами корчилося тіло снайпера. Врешті там з’явилися інші люди, вони схопили противника Кларіс, потім пораненого та потягли обох геть. Жива лялька пішла за ними слідом.

24 вересня 2014 16:00, Гонконг, Тіньовий Коулун, резиденція «Безоких Масок»

— Одному мечниця вибила зуб, прямо з отрутою. Снайпер встиг прийняти, він помер, — звітував Четверта Маска до Першої. — Вони прибули до міста рік тому, як група мандрівних буддистських ченців, біженців із Південного Шао-Ліня. П’ятеро осіб. Мешкали на задвірках вулиці Лунг Шінг Лейн 3 [7]. Сусіди розповіли, що часто бачили, як вони моляться тут і там. Кілька днів тому двоє з них зникли. Третього бачили вчора неподалік їх помешкання, він, ймовірно, виходив за межі Коулуна.

— Отже, цілком ймовірно, що інші двоє причетні до викрадення моїх дітей, — насупився Чан Ван Жень. — Віддай розпорядження знайти мерзотника! Того, що вцілів, допитати як слід! І швидко повертайся!

Він провів поглядом Чо Ланя, і повернувся до босорки із запитанням у погляді.

— Там справді було двоє з поголеними головами. Діти знаходяться у якійсь затоці, я помітила лише невеликий острів та щось біле на горі. Ніби маяк чи якась статуя. У вас тут випадком немає статуй Будди?

— Монастир Тш Чан, — відповів містер Лі. — Якщо вони бачили ще й острів, то скоріш за все вони десь у порту бухти Плауер. Десь у зоні поселення Ма Ші Чау.

— Я ще щось бачила! — відгукнулася Євдокія. — Коли вони почали стріляти, я встигла помітити, як до них наближався човен, а в ньому… Хтось дуже важливий, він їхав з охоронцями.

— Якісь особливі знаки? — запитав Чан Ван Жень.

— В охоронців ні. Але на дні човна лежала маска вашого клану. Ієрогліфа я не бачила, лише край.

Перша Маска та П’ята переглянулися.

— Худий чи товстий? — запитав голова тріади.

— Худий.

— Вей Тан! — рикнув Чан Ван Жень. — Знайти його! Лі, перевір, чи Се Лінь виходить на зв’язок, чи він взагалі живий. Тільки обережно. Перекажи Четвертій масці, аби делегував пошуки своїм помічникам, а сам йшов сюди. І приведи мені сюди Мію та Бориса. Час визволяти дітей. Євдокіє, маєш ще щось сказати?

— Так. На півночі я відчула силу, велику силу. Сюди йде багато чаклунів та магів, бійців та таємних істот.

На суворому обличчі Чан Ван Женя проступила стома. Він розкрив мапу, розклав її на столі, дочекався Чо Ланя, а потім підізвав до себе всіх присутніх.

— Кларіс, бери стільки людей, скільки треба, і їдьте до тої бухти. Візьми Мію, розвідайте, що там і як. Поставте пости, і слідкуйте за тим човном. Нічні тепловізори та біноклі отримаєте у зброяра. Чо, готуй групу захоплення.

— Я поїду з ними, — промовила Євдокія. — Мені здається, там є хтось дуже сильний.

— Поїдете з Четвертою маскою пізніше, треба все як слід спланувати та дочекатися двох наших друзів. Борисе, у мене є завдання і для тебе. Бери моїх чотириоких комп’ютерників, і роби все, аби зчитати дані з камер прикордонної зони. В нас немає часу на розвідку, треба зібрати всі дані щодо того, що на нас насувається. Всім все зрозуміло? До роботи!

Вони залишилися вдвох з Євдокією. Чан Ван Жень наказав принести чаю, за хвилю містер Лі особисто вніс тацю з чайником та двома чашками. Вони з босоркою сіли навпроти, Сивий Дракон особисто налив чашки по самі вінця.

— Скажи, Чане, що тут у вас відбувається? Тільки правду, будь ласка, ти ж розумієш, що інакше я вам не допоможу.

— Китай готується до великого стрибка. Вони більшість таємних місцин. Багато таких істот, як ми з тобою, вже увійшли до складу Народно-Визвольної Армії [8]. Багато з тих, хто не хотів собі щастя в комуністичному раю, або зникли, або виїхали. Хтось прибув сюди, хтось втік на Тайвань, хтось сховався. До минулої осені вільних центрів залишалося два. Ми та Південний Шаолінь. І ось до нас надійшла звістка про те, що його здали без бою. Кілька біженців прибуло до нас, і, як ти можеш зрозуміти, це не були ніякі жертви комуністичного режиму, — в голосі голови тріади почувся сарказм.

— А тепер вони хочуть підкорити вас?

— Вони постійно присилали своїх торговців, котрі вивідували, що тут і як. А рік тому ми отримали пропозицію — я вже казав про неї. Головне, що нам пропонують: тріади, буду вживати звичний тобі термін, починають займатися постачанням того, що скаже їм партія та Центральне Бюро Безпеки, за це вони отримують велике фінансування. Ми відхилили пропозицію, але вони попрохали не поспішати та все обдумати. І ось час давати відповідь.

Босорка скрушно похитала головою, розглядаючи візерунок дракона на чайнику.

— Я так розумію, у вас немає кому захищати місто? Вулиці якось спорожніли. Де всі ті, кого я пам’ятаю тридцять років тому?

— Насправді тут повно чарівних істот, але більшість з них не може існувати в повну силу без людей. А люди полишили свій Коулун перш ніж його зруйнували. Духи та істоти пасивні, вони забилися по старих квартирах, кімнатах, знайшли собі сховки та сплять. Людей тут не багато, лише ті, котрі свідомо обрали жити в Тіні. Більша частина не має бойових здібностей. Навіть якщо всі тріади об’єднаються і витягнуть всіх тих, хто мешкає на найнижчих рівнях, то ми зможемо тримати оборону максимум тиждень. Вгадай, що зроблять з тими, хто вціліє?

— А закрити місто? Ми могли б спробувати створити непроникний екран…

Чан Ван Жень похитав головою.

— Нам одразу відключать всі джерела води, енергії, перекриють каналізацію. Запасів їжі вистачить на всіх ну на рік, максимум півтора. А далі що? Торгівля зі світом, котра живить нас, помре. Почнуться внутрішні війни за ресурси, і більшість тих, хто залишиться в місті, загине. Радикали, котрі зараз рвуться в бій, перші ж переб’ють одне одного. І заодно багато ні в чому не повинних мирних мешканців.

— Отже, угода?

Чан Ван Жень не відповів. Він мовчки пив чай, дослухаючись до своїх відчуттів, потім промовив:

— Якщо ми визволимо дітей і захопимо викрадача живцем, є шанс укласти угоду на наших умовах. Насправді вони не дуже хочуть штурму, адже тоді не уникнути масових жертв людей в місті, тому й пішли на викрадення, — він прислухався, потім голосно промовив: — Лі! Наші друзі вже тут. Запроси їх.

До зали увійшли двоє: один дуже нагадував коропа з жаб’ячими ногами та мордочкою й плавцями замість вух, друга дуже мініатюрну елегантну жіночку з прямими, як у кицьки чи змії очима.

— Вітаю вас, мої друзі, — Чан Ван Жень встав, і з розкритими руками підійшов та обійняв обох. Євдокія і собі підвелася та рушила до гостей.

— Кого я бачу! — тихо прошипіла жіночка. — Є-чан, наша дороха Є-чан, — вона вимовляла г як х, то ж у неї виходило «дороха».

— Мінако, — босорка обійняла даму. — Лунван! Скільки років, скільки спогадів!

— Я дуже радий тебе бачити в ці складні дні у Коулуні, — промовив коропоподібний чоловік. — Чане, ми готові.

— Рушайте терміново до бухти Плауер. Дорогою Євдокія пояснить вам деталі операції. А я займуся чищенням смітників від щурів. Здається, їх тут нашипилося багато за останні роки. І час мені навідатися до людського Гонконгу.

24 вересня 2014 20:00, Гонконг, бухта Плауер

— Як же тут темно! — бідкалася Мія, мало не перечепившись через гілляку. Як всі ельфи, вона не дуже добре бачила вночі. Аби не впасти, вона вхопилася за руку одного з бійців.

Ельфійка саме розклала якісь два пристрої, один нагадував поламаний механічний будильник, інший — фантазію шаленця, котрому дістався дитячий металевий конструктор. Врешті Мія вмостилася на камені, і тепер зосереджено вдивлялися у темні води затоки, марно сподіваючись побачити хоча б щось, окрім відбитка далеких вогнів халабудок рибалок, що плавали собі тут і там. Десь по той бік затоки так само в кущах сиділи інші.

— Вони припливли. Що тут у тебе? — поряд щось зашаруділо, і за хвилю вниз зійшли чотири постаті. Голос належав Кларіс, поряд з нею Мія розгледіла босорку та ще дві дивні постаті в каптурах.

Ельфійка щось натиснула на одному і другому пристрої. Над ними з’явилося тьмяне зелене голографічне зображення затоки, а посередині бордовим кольором ледь світилися крапки рибальських будиночків. Десь між ними причаїлася невелика рибальська яхта, трохи більша за інші.

— Вони на рейді біля ось цієї халабуди на воді. Діти, мабуть, там, або десь поряд. Вони дуже гарно все придумали. Ми не підкрадемося до них.

— Зараз я спробую перевірити, — босорка заплющила очі, завмерла і тихо промовила: — Діти ще в халабулі. Там кілька чоловіків та духів, вони, здається, щось затіяли.

— Дивіться! — Мія тицьнула гілкою у свою голограму.

На краю з’явилася ще одна крапка: до за мисом до бухти наближалося якесь невелике транспортне чи військове судно. Мія взяла другий прилад, трохи підкрутила його, і раптом по зеленому полю попливли коливання. Вони йшли від корабля в напрямку халабуди, а звідти на зустріч вже пливла інша хвиля.

— Обмінюються повідомленнями через закритий канал зв’язку. Ефір я й так прослуховую, — Мія постукала по навушнику, — але це схоже на військові частоти Китаю.

— Скільки у них є часу?

— Хвилин двадцять, — із сумнівом промовила ельфійка.

Босорка оглянула узбережжя навколо і вигукнула:

— Там човен! Кларіс, Четверта маско, друзі, за мною. А ви чекайте на нас і будьте готові. Коли випущу червону іскру — прикривайте нас. Коли зелену — переходьте до човнів.

Спільними зусиллями вони оглянули човна, а потім зіштовхнули його вниз. По одному вони швидко зайшли на борт, і дві постаті взялися було за весла, коли босорка, що вмостилася на кормі, опустила руку до води, і човен тихо рвонув з місця.

Бійці, що залишилися, розосередилися вздовж берега по кущах, залишивши біля човнів по той бік невеликого перешийка.

Човен швидко наближався до дерев’яних халабудок. Звідти долинав запах смаженої риби, тиха розмова рибалок, десь кричали діти. Лише більшеньке судно не подавало ознак життя. Воно стояло собі біля великого будинку на воді із закритими дверима, через які пробивалося тьмяне світло.

І раптом ті двері різко відчинилися, з них вискочило двоє, вони перескочили на корабель. За ними пішов ще один, він вів дітей, а позаду йшов ще один чоловік європейської зовнішності. І він дивився прямо на човен. Махнув рукою, і від халабуди пішла направлена хвиля. Босорці вартувало великих зусиль втримати човна в рівновазі, однак вони втратили швидкість.

— Тепер гребіть! — вигукнула чарівниця.

Вона підняла руки та почала чаклувати. Раптово щогла корабля тріснула і завалилася на халабуду, проломлюючи дах. Звідти вискочили ще двоє, вони почали хаотично стріляти по воді. Кілька куль просвистіло над головами, і лише змахи меча Кларіс, на носі човна врятували веслярів від поранення.

Четверта Маска підняв пістолет і вистрілив. Човен легко гойднуло, однак постріл потрапив у ціль, і один з автоматників звалився до води. Дітей на борт. Чоловік порухом руки відірвав зламану щоглу від тросів, троси та жбурнув її у бік човна, що стрімко наближався. А потім і собі заскочив на палубу. Заторохкотів мотор і судно поволі рушило від халабуди. Другий автоматник стрибнув, його спіймали та затягли до середини. В цю мить другий постріл розбив вікно рубки над ним.

Однак і веслярі не розслаблялися, вони гребли мов скажені, і незабаром човен був вже поряд з халабудою, з котрої повалив дим. Кларіс підтягнулася, вчепилася за край і вистрибнула на дошки, а за мить рвонула і перецибнула на корму судна. За нею встиг перескочити Чо Лань. Тепер вони вдвох вчепилися у трьох охоронців, за котрими спостерігав похмурий чолов’яга.

— Ось тобі! — босорка кілька разів махнула рукою. В середині корабля щось задеренчало, заскреготіло, і раптово з води вилетів гвинт. Він плюснув на воду неподалік човна і тут же пішов на дно. Судно втратило керування і почало хаотично сіпатися. Весь натовп полетів на палубу, втрималася лише Кларіс, що вчепилася за рештки щогли, та чаклун.

А до затоки вже запливав великий військовий катер з прапором Китаю. Десь вили сирени, далеко позаду його переслідували менші катери, однак якось без ентузіазму.

Тим часом гребці підвели човен під судно настільки близько, що змогли вчепитися в край борта та по черзі застрибнути на платформу. Вони скинули каптури, один дістав нунчаки, друга катану, і обидва накинулися на чолов’ягу. Той почав відбиватися, і це дало шанс Четвертій масці та Кларіс викинути за борт ще двох охоронців. Третій, поранений, забився в куток, тримаючись за живіт.

Кларіс кинулася до рубки, вибила ногою двері та зникла в середині, за нею побіг Чо Лань. Із середини почулися постріли, дзенькнуло розбите скло. Босорка відчувала, що в трюмі йде відчайдушна боротьба, однак вона всіма силами сконцентрувалася на чаклуні. За якийсь час неймовірними зусиллями вона змусила його опустити руки. І тоді двоє бійців кількома дотиками знерухомили його.

На судні вимкнули двигун, і воно просто поплило собі в бік бухти, трохи під кутом до місця, де чекала на них Мія. За мить Четверта Маска вивів дітей, а Кларіс витягла доволі пом'ятого Вея Тана, що прикривав рукою рота. Крізь пальці текла кров. Босорка знову опустила руку до води та підвела човен під борт судна, що тицьнулося у рештки іншої халабуди та нарешті зупинилося.

— Скидайте мотузку, спускайте сюди дітей! — скомандувала вона.

За мить на човен зійшла Кларіс, прийняла від Чо Ланя переляканих малих, потім спустився сам Четверта Маска.

— Бігом сюди! — вигукнула Євдокія.

— Тримайте! — через борт перехилилася Мінако, і спустила вниз зв'язаного Вея Тана, а слідом знерухомленого чаклуна. — Пливіть назад, ми вас прикриємо, — вона показала цівку автомата, відібраного в одного з охоронців.

Босорка знову опустила руку до води Кларіс та Чо Лань сіли за весла, великими зусиллями розвернули човен і він поступово почав віддалятися.

І раптом бухту пронизав яскравий прожектор. Він намацав спершу полум’я та дим над халабудою, потім судно, що пливло собі в невідомому напряму до берега. Босорка махнула другою рукою, з’явився вітерець, і дим за мить закрив їх від променя прожектора.

Вони швидко пливли до берега, аж раптом корабель зробив постріл з гармати. Маленьке судно в одну мить вибухнуло в районі рубки, другий постріл пробив борт. Суденце почало хилитися та тонути. Дим потроху піднявся, і прожектор почав активно досліджувати бухту.

На дощаті платформи інших хатинок вибігли люди. Вони підняли неймовірний ґвалт, прикриваючи очі від прожектора, що промацував простір навколо. І це дало можливість босорці випустити маленьку зелену іскру, котра полетіла прямо під ноги, як вона розраховувала, Мії. А за мить човен врізався у кам’янистий беріг.

Кларіс та Чон вискочили першими, вони витягли дітей, та понеслися з ними на той бік перешийка. До човна підбігли люди Чо Ланя, вони витягли полонених, допомогли вийти Євдокії. І саме в цей момент прожектор нарешті намацав всю групу. Миттєво прозвучав постріл, і лише поспішність врятувала їх життя: снаряд влучив у те місце, де за кілька хвилин до цього чатувала Мія. Однак та вже чекала в одному з трьох великих моторних човнів, до котрих власне сідала вся порятункова команда.

Другий постріл не забарився, однак снаряд перелетів перешийок і влучив у воду далеко попереду. Загули мотори, і всі три човни рушили під прикриттям берегових дерев геть від перешийка. Доволі швидко вони дісталися пірсу неподалік Аквапарку Китайського Університету в Гонконгу, де на них вже чекав Лі та броньовані мікроавтобуси з тонованими вікнами.

— Там же наші залишилися? — запитала Кларіс у Лі.

— Дороха дівчинко, — хтось поклав їй руку на плече, жива лялька обернулася, її погляд зустрівся з вертикальними зіницями Мінако. — Ми не пропадемо. Особливо коли з нами дух води.

Лунван саме виходив з моря, стріпуючи своїми вухами краплі з голови. Він голосно сміявся, дивлячись на розгублене обличчя живої ляльки. В руках тримав якийсь загорнутий у поліетилен пакет:

— Буде мені до колекції бортовий журнал.

26 вересня 2014 18:00, Гонконг, Тіньовий Коулун, дах резиденції «Безоких Масок»

— Отже, протести, так? — Лунван походжав туди-сюди, залишаючи після себе мокрі сліди. — Центр перекритий, повсюди повно поліції, так?

У вікні неподалік шипів старенький телевізор. Там зібралося кількадесят осіб, вони уважно стежили за репортажем про масові студентські страйки. Їх галас не долинав сюди, до Коулуну, але з боку вулиць відчувалася напруженість. Гонконг, де тріади воліли тихцем робити свої справи, перетворився на вулик.

— Так, нас знову порятували люди. І наша маленька дипломатична хитрість, — Чан Ван Жень хитро подивився в бік телевізора.

— Я так і гадала, що це ваших рук справа, — Мінако розтяглася на розстеленому покривалі, спостерігаючи, як на сусідньому даху бавляться діти.

— Рано чи пізно протести вщухнуть, а що далі? — зі сумнівом в голосі запитала Євдокія.

Вона притулилася до огорожі та спостерігала за вервечкою вогників, котрі тягнулися внизу у нетрях вузьких вуличок. Десь там тихо пробирався великий сірий вовк, а за ним скрадалася її подруга Кларіс — он вони. Борюсик, напевне, пиячить з Мією та Чо Ланем в одному з тих барів, котрі лише здаються бридкими, а насправді можуть запропонувати найкращі страви та напої.

— А далі політична боротьба! — посміхнувся Чан Ван Жень. — Зрештою, ми підписали угоду на наших умовах. Бачили б ви їх очі, коли ми показали того російського чорта. Вони швидко попустилися. Зараз Се Лінь шукає місце біля Міста-Фортеці для торгового представництва. Не в середині, як вони хотіли, а за межами. А це дає шанс Тіньовому Коулуну краще підготуватися до майбутньої атаки.

Босорка із сумнівом похитала головою:

— Ви справді вірите комуністичному Китаю?

— Доки Гонконг має політичну автономію та надію на незалежність, поки ми стоїмо. Гонконг це люди, а ми, Тіньовий Коулун, тримаємося на енергії цих людей. Ми справді трохи розслабилися, і мало не втратили все, що ми маємо. Зараз мої люди будять тих, хто забився у нори, і посилає туди, у натовп.

— І все ж нас, творців Тіньового Коулуну залишилося четверо. Ти не вважаєш це за поганий знак, Сивий Драконе? — відкинула голову Мінако, дивлячись на голову “Масок” догори дриґом.

— Я не вірю у забобони, — посміхнувся Чан Ван Жень, — Поки в нас є такі друзі! Дякую вам від себе та імені всього міста!

Він розвернувся та пішов у бік Лі, що стояв неподалік у шанобливій позі.

28 вересня 2014, Гонконг, аеропорт

— Що ж, нам час прощатися, — Євдокія озирнулася на довгу чергу людей до брамок з металошукачами. — Які твої плани?

Кларіс роззирнулася, знизала плечима та засунула руки вглиб кишені свого рожевого худі.

— Я поки що залишаюся в Тіньовому Коулуні. Що б там не казав Сивий Дракон, справи не такі вже й райдужні. Мир хиткий, а представники Китаю міцно вчепилися у майбутні торгові контракти. Дехто вирішив полишити місто-фортецю та мігрувати на Тайвань чи до Японії. Хтось спускається на нижні рівні до радикальних тріад, аби в майбутньому стати ядром спротиву.

— А хтось прибуває на підмогу, — босорка провела поглядом групу опецькуватих чоловіків, в котрих її око легко впізнало поганенько замаскованих гномів. Вони щойно вийшли з лондонського рейсу, і тепер роззиралися навколо.

Містер Лі стояв неподалік. Євдокія простягла йому руку, але той, замість потиснути, просто поцілував її. Щокою напівдуха покотилася сльоза, ламким голосом він промовив:

— Ви врятували мій дім та небожів, — чоловік вклонився, та й пішов до гномів, котрих, власне, і мав зустріти.

— Час! — Кларіс і собі обійняла чарівницю, на цей раз не як вчительку, а як бойову старшу подругу. — Щасливої дороги! Влітку наступного року чекайте на мене в Карпатах! — вона натягнула худі на голову і швидкими кроками попрямувала геть.

Примітки:

1. Тріада — китайське організоване злочинне угруповання, відоме тим, що його бойовики діяли трійцями

2. Коулун — район Гонконгу, котрий існував до 1994 року, на маленькій площі мешкало близько 30 000 людей, в основному біженці з Китаю та їх нащадки. Повстав на місці старої земляної фортеці

3. Одяг дівчат з мотобанд янкі складався з футболки, штанів та довгого плаща з вишивкою символіки відповідної банди

4. Мандарин — китайський чиновник. Його садиба знаходилася посередині фортеці Коулун

5. Бейджін — англомовна назва Пекіну. Сивий Дракон вживає саме її через звичку спілкуватися з англомовними іноземцями

6. Шеньчжень та Аоминь — сусідні з Гонконгом міста

7. Лунг Шінг Лейн 3 — одна з вулиць Коулуну

8. Народно-Визвольна Армія — назва армії Китаю

Авторка: Луна