Босорка 21 століття

Морі допив пляшку води, викинув її до смітника. Спробував проспівати гамму. Кепсько виходило. Вони нічого не помітять, вони, зачаровані його фльором, не почують. Але ж він-то почує. Треба взяти себе в руки, треба виступити, треба зосередитися на виступі. «Louvre» не для того вирушили в цей тур Європою, аби підводити фанів, аби розчаровувати найпалкіших прихильниць. Не для того вони летіли з Токіо майже добу, ой, не для того.

Вчора Кріс, Годжьо, Дес і Міка відправилися на екскурсію містом, аби надихнутися багатою історичною культурою. Цілий вечір вони жваво обговорювали побачене та з’їдене. Якась дівчина впізнала їх на вулиці, друга дівчина привіталася в ресторані на головній вулиці. Обидві взяли автографи, зробили собі фото. І обидві питали про нього. А що хлопці могли відповісти, окрім стандартного: «Готується до концерту».

Морі подивився в дзеркало в розкішній рококо-рамці. Менеджерка Сакурада заледве знайшла в цьому місці відповідний готель, в котрому можна було б поселити одночасно всю команду. Когось в номерах простіше, когось в таких розкішних, як у членів гурту. Не годиться королям вампірів спати де інде.

З дзеркала на Морі дивилося худе змучене обличчя та очі стомленої людини, котрій, можливо, залишилося жити пару днів. Лікар Кумаморі робив все можливо, аби ці виступи взагалі відбулися. Кріс категорично відмовляв вирушати у важкий виснажливий тур, інші його підтримували. Але Морі наполіг. На нього чекали фани, і це місто, котре він любив, і з котрим не мав сил попрощатися як слід. Нічого, попрощається сьогодні на сцені.

Три роки тому він пообіцяв, що як закінчиться та війна, обов’язково виступити в тому місті. Війна закінчилася, і ось він, Морі сан, нащадок знаного самурайського роду, не міг вчинити інакше. І рівно три роки тому в нього діагностували невиліковну хворобу. Він готовий був платити за ліки та лікарів шалені гроші. І платив! Але від тої хвороби жодна терапія не допомагала. І ось лікарі констатували: залишилося зовсім мало. Можливо, кілька місяців. І тоді він вирушив в цей тур.

Померти на сцені! Яке марнославне бажання, але хіба не сценою жив Морі всі ці довгі сорок років. Він, зірка visual kei 90-х та 2000-х, він пережив зникнення стилю в надрах андеграунду і його блискучий ренесанс. Морі сан залишався номером один, і померти на сцені здавалося йому найбільш природним бажанням.

«День-два». Кумаморі розводив руками та колов протибольові засоби й стимулятори. Вони дозволять провести сьогоднішній, мабуть, останній концерт в його житті.

Морі взяв до худющої руки — вона справді виглядала як рука вампіра — телефон і набрав номер дружини:

— Сачіко, привіт. Я хочу тобі сказати, що завжди кохав і кохаю тебе і лише тебе.

— Я знаю, Морі-кун, — співак почув, як вона плаче. — Тримайся, я тебе страшенно кохаю.

Маленька Сачіко називає його так, як називала, коли він лише починав співати в шкільному метал-гурті. Називала, коли вони з Енн зробили той «D’Pierre», що виніс і його, і Енн на вершину слави. Енн потім став продюсером, і вбирається у вишукане вбрання лише на його, Морі, ювілейні концерти, коли треба співати їх старі пісні. Сачіко була з ним під час його рокових експериментів, підтримувала протягом довгої та не простої кар’єри «Louvre», потім сольної кар’єри, врешті завдяки їй відбулося відродження гурту, котрий разом зі стилем повстав із забуття. Вони не часто проводили час разом, вони практично ніколи разом не з’являлися на публіці через правила японського шоубізнесу, де особисте життя зірки потрібно якомога ретельніше приховувати. Адже на почуттях фанаток так легко заробляти!

Сьогодні він має їй віддячити. Нехай всі фанатки розчаруються, нехай він зламає всі неписані правила клятих жадібних до грошей продюсерів, нехай котяться під три чорти всі ці умови. У свій останній концерт, у свій останній день він може собі це дозволити! Довгий час Морі не відважувався співати цю пісню, написану за шкільною партою для тоді ще просто милої дівчинки Сачіко. Він заспівав її на їх першому побаченні, коли вони в неділю просто пішли до океанаріума. І з того часу це стала пісня лише для них, гімном їх подружжя. Сьогодні він хотів заспівати її зі сцени, подарувати всьому світу своє кохання до Сачіко.

До номера постукали. Морі почалапав до дверей, відкрив і впустив Кріс.

— Як ти? — Кріс вже вбрав одну зі своїх неймовірних розкішних суконь, його персональна візажистка Кьоко вже наклала мейк. Бачили б фанатки Кріса без косметики, вони б вмерли на місці.

— Слухай, друже, — Морі сперся на стілець, болі ще не пройшли, анестетичні засоби останнім часом гамує їх все гірше і гірше. — Сьогодні ми заспіваємо «Пелюстку сакури».

— Та що ти кажеш! — підведені очі Кріса розширилися. — Ти розумієш, що це означає!

— А ти хіба не розумієш? Подивись на мене!

Кріс лише поцокав язиком. Він обійняв друга і промовив:

— Я перекажу іншим. Вони хвилюються.

— Я зараз зателефоную їм. Нехай приходять. Зробимо малий прогон «Пелюстки».

За годину до готелю прибув кортеж машин. «Louvre» їхали до великої концертної зали, відбудованої після удару ракетами.

* * *

— Сходи-но по винце, поки людей не набігло, — босорка Євдокія штурхнула Борюсіка ліктем під бік.

Той смикнувся, зілярка потрапила до його чуттєвого місця. Особливо, коли він стягнутий корсетом, аби хоч якось походити на аристократа-вампіра. Сама Євдокія вбралася в найчорнішу і наймереживнішу японську сукню, котру знайшла у своєму гардеробі. Таких зараз не роблять, це Atelier Boz, таке ви можете побачити лише в перших номерах журналів альтернативної моди 90-х і мріяти-мріяти-мріяти, що колись це диво потрапить до вашої шафки. Бо якщо хтось і продаватиме цей скарб, то за такі гроші, котрих у вас саме в цей момент не буде.

Навіть вона, всемогутня босорка, придбала цю сукню прямо з вітрини супермаркету Лафорет в Шібуї. Останню, так би мовити. Роздягла манекен, і той сумно споглядав на покупців, ніби соромлячись за свою наготу. З тої поїздки вона привезла багато того, на що полюють всі альтернативні модниці всього світу. А в неї воно висить собі, вигулюється на такі от концерти. Та й друга свого вона одягла так, що он зграйка дівуль аж мало шиї не звертають за ним. Ех, Борюсику, чого ж ти такий хіккан, он як на тебе юнки витріщаються.

— Ясю, винце. Тобі, як завжди, червоне, мені, біле.

Євдокія взяла келишок і почала розглядати костюми фанок Морі. Готика, готика, готика. Траплялися сукні з цілком солодкими принтами, але все більше вампірячі бордові та сині відтинки на тлі чорноти. Ось проскочило дівча в червоній сукні від «Bodyline». «Починашка», але правильна така.

Люди поволі сходилися, ось і повна зала. Початок, 20:00, вже трохи минула. Пристойний японський гурт ніколи не виходить своєчасно. Періодично спереду починали кричати: «Морі, Морі, Кріс, Кріс, Louvre, Louvre». Після третьої хвилі адміністратор оголосив коротку промову, в котрій, між іншим, повідомив про заборону фото та фільмування під загрозою припинення концерту. Зала загула, дуже не схвально, але правила є правила. Євдокія кинула оком на режисерський пульт. Замість працівника зали там з’явилася вертлява японка. Вона щось підкрутила. Сценою пустили дим. Заграла музика, і ось, з глибин темряви почали виходити вони.

Так, як виходять на сцену японські гурти Visual Kei, не виходить, мабуть, ніхто. Ніби інопланетяни висаджуються на Землю, ніби якісь ельфи раптово вирішили покинути свої таємничі країни та пройтися сільськими полями Полтавщини чи Черкащини на дивних єдинорогах. Зал вже вив від захвату, поки музиканти розбирали інструменти, а це ще не з’явився Морі.

А ось і він. Король вампірів, лорд і повелитель дівочих душ з’явився на сцені з першими акордами. Він заспівав і хвиля енергетики пішла від сцени й до останніх рядів. З’явилися пластикові лілії зі світлодіодами – незмінний атрибут концертів «Louvre». Вони кланялися гурту в такт музиці, Морі співав собі, Кріс стрибав з гітарою, і як йому то виходило в сукні? Часом він кидав занепокоєні погляди на колегу. Публіка це не помічала, але від пильного ока босорки це не приховалося.

— З ним щось не так! — пробурмотіла Євдокія до Борюсика. Вона придивилася і мало не зойкнула: — Та він же ж хворий!

Всі навколо танцювали, стрибали, слемилися, або ж махали квітками під, ніде правди діти, елегантно красиві пісні. Лише босорка сумно дивилася на останній концерт Морі.

Врешті «Louvre» скінчили грати, пішли собі геть. Натовп почав гукати «біс», «біс»! І за пару хвилин концерт продовжився. Зазвичай гурти грають 2-3 пісні та й по всьому. Японці – ні, вони залишають найсмачніше на самий кінець і влаштовують шоу, котрого не бачив ніхто, ніде і ніяк. Морі, як годиться, грав вампіра на всі 120%, а незвичайна худоба надавала йому ще більшої містичності та потойбічності. Він картинно вкусив Кріса, потім басиста Дес. Інших вже не став чіпати, вистачить, зала й так в екстазі.

* * *

Морі насилу тримався. Перше відділення ще якось проїхало на стимуляторах та знеболювальних, але після перерви він зрозумів: час надходить. Годинник в голові раптом почав клацати гучніше за музику. Тіло стрибало, тіло співало, видаючи із себе останні запаси адреналіну, а мозок вже активно кричав: не зараз, не в цю хвилину, дай доспівати, дай, дай!

Нарешті після довгого соло стихали останні звуки гітар. В залі повисла дивна тиша: всі присутні ніби відчули, що ось зараз має відбутися щось незвичне, щось нове. Морі кинув погляд на Кріса, той кивнув, мовляв: «давай». І тоді на всю залу пролунали слова англійською мовою:

— Я хочу закінчити цей останній концерт, — Морі зробив павзу і додав: — в цьому турі новою піснею. Ми ніколи не виконували, так що ви не могли її чути. Я написав її своїй дружині, — зала ахнула, — своїй коханій Сачіко перед нашим першим побаченням. Сьогодні я виконаю її для вас.

Кріс сів за рояль і заграв красивий програш. Саме він його придумав колись давно, коли став першим стороннім слухачем цієї пісні. Морі сподобалася тоді ідея аранжування, але він так і не відважився її виконувати на сцені. Своє найкраще творче дитя саме тепер, в останні хвилини життя зробило свої перші самостійні кроки у світі.

Морі співав, і його голос дрижав і ламався. Та й сам він ледве стояв на ногах, піт стікав обличчям, а в середині розповсюджувався біль, він нарешті прорвав оборону з ліків і тепер пульсував в середині, зносив один за одним залишки системи захисту організму.

І раптом в залі засвітилися кілька штучних лілій. Вони коливалися в так пульсації всередині Морі, ліхтариків ставало все більше і більше. Хтось кинувся в куточок і швиденько докупив собі, хтось засвітив телефон. Море вогнів діяли ніби захист, ніби намагалися стримати неминуче. А це неминуче вже стояло сірою постаттю в першому ряді, і від неї до Морі вже тягнулася міцна мов канат тонка нитка.

З очей співака поповзли щокою сльози. Він вдивлявся в перші ряди, а раптом Сачіко тут, а раптом встигла прилетіти на концерт, а що як вона віджене, напевне віджене цю постать, а раптом...

Останні звуки пісні злетіли під стелю концертної зали і завмерли десь там. За ними полетів останній акорд рояля. Морі хитнувся і потроху осів на сцену. Кріс і Ґоджьо і Дес одночасно кинулися до лідера гурту, котрий лежав в неприродній позі на підлозі. Зал вибухнув криками жаху та здивування, всі кинулися ближче до сцени, на котру вже вбігали медики.

* * *

Євдокія вилаялася, так, що дівчата, що стояли поряд і тривожно видивлялися те, що діялося на сцені, зойкнули від несподіванки.

— Йди до входу, підстав машину, — сама ж вона почала продиралися до ближче до сцени, де над Морі вже схилилися медики. Вони нічого не коментували, просто намагалися хоч якось допомогти. Охорона швидко зробила прохід, лікарі переклали хворого на носилки та потягли їх геть з клубу.

Босорка йшла поряд із носилками, лікарі її не бачили, так само, як охоронці. А вона бачила не лише їх. Слідом за хворим йшла постать, огорнута в сірий туман. Від неї віяло моторошним холодом, вона нагадувала отруйну ящірку, котра вкусила свою жертву, вприснула отруту, і тепер чекає на знесилення, аби забрати своє. Морі все більше блідішав, від нього до постаті тягнулася невидима сіра стрічка, по котрій струменіли залишки людських сил.

Руки босорки сягнули до сумочки у вигляді чорного ведмедика, витягли звідти маленьку пігулку і ножички. Легким порухом зілярка втиснула ліки до рота співака, іншим порухом розрізала нитку. Морі привідкрив очі, в його погляді читався подив, однак ліки він все ж ковтнув. В цей момент смерть зупинилася, від неї почали виходити нові ниточки, котрі шукали щойно втрачену жертву. Євдокія стала між нею та носилками, що віддалялися коридором до виходу, махнула рукою, і ниточки вдарилися в невидимий щит.

— Не зараз, смерте! — різко промовила босорка. — Не твій час.

— Не тобі це вирішувати, ница людинко! — прошипіла постать. Вона дарма билася в екран, котрий тепер оточував її зі всіх боків. Врешті просто розчинилася в повітрі.

— Але мені в силах тебе зупинити, смерте! — чарівниця розвернулася та пішла до виходу. Стрибнула до машини, котру Борюсик завбачливо підставив до виходу, і вони рвонули з місця слідом за кареткою швидкої допомоги, що саме віддалялася.

* * *

Морі відкрив очі. Білою стелею лікарні блукали сонячні зайчики, що пробивалися крізь гілля. Тіло тримала слабкість, дихалося важко, однак біль, котрий знищував нутрощі, зник, ніби й не було його ніколи. Повернув голову. Поряд біля ліжка спала Сачіко. Його кохана встигла прилетіти! Або ж... скільки часу він лежить в лікарні?

— Нарешті прийшов до тями, — Морі повернув голову і побачив молодицю в готичному вбранні з чорною сумочкою у вигляді ведмеде-кролика на поясі.

— Хто ти? — запитав він японською. — Це ж ти тоді дала мені щось гірке?

— Я твій ангел охоронець, — вишкірилася молодиця. — Порятунок не завжди солодкий.

— Дуже дякую! — ледве прошепотів Морі.

Босорка сперлася руками на ліжко і з цікавістю розглядала співака, котрий не мав жодних сил на розмови. Багато дівчат все віддали б, аби зайняти її місце, однак навряд чи хтось з них здатен був би порятувати суб’єкт своїх пристрастей від смерті. Босорка ще більш посміхнулася, виставляючи ряди чудових білих зубів.

— Так, я порятувала тебе від смерті, вилікувала хворобу, Морікава Казуя. Але ти більше ніколи не зможеш виступати. Зате в тебе є шанс бути з тими, хто тебе дуже потребує, — вона кивнула головою на Сачіко. — Сподіваюся, ви матимете довге і щасливе життя біля гори Фуджі, на Окінаві чи деінде.

Євдокія відштовхнулася від ліжка, обійшла його, торкнулася ручки дверей, обернулася і посміхнулася до Морі, котрий поклав руку на голову Сачіко, на жінку, котра дивилася на свого чоловіка очима, сповненими кохання. Морі вже не дивився на босорку, він гладив голову дружині і його очима котилися сльози.

Авторка твору: Вероніка де Бель