Босорка 21 століття

В ту ніч босорці Євдокії не спалося. Щось гнітило, щось не давало заспокоїтися. На душі робилося каламутно, та й назовні, за межами її обійстя відчувався неприємний дискомфорт через збурення надзвичайно могутніх сил.

«Десь добро зі злом борються», — згадалися босорці слова її наставниці. — «Ой, чи випадком, не наймогутніші сили світу цього почали вирішувати свої розбіжності?»

Євдокія встала з ліжка, пішла до комори, а звідти до свого таємного погрібця. Від хвилювання вона навіть забула перевтілитися в дівчину-готесу. І згадала лише тоді, коли її помічник Борюсик відірвався від моніторів і довго, дуже довго дивився на неї поверх своїх окулярів.

— Щось сталося, Ясю, — промовив він ствердно. — О дванадцятій ночі всі курси акцій стали. Мов вкопані. Біржи перестали відповідати. Я пробив по камерах — ніби ядерної війни немає. Але всі, абсолютно всі люди сплять! Розумієш! На атомних електростанціях всі люди сплять! Прямо зараз!

— Дідько! — вилаялася босорка. Так і не перевтілена, вона кинулася до свого ноутбука та почала швидко-швидко бити по клавіатурі. — Ні, ні! Вони справді всі не відповідають!

— Ясю, що за дичина відбувається?

Чарівниця не відповіла. Вона увімкнула всі радари, котрі їх міні-центр мав у наявності. Всюди, всюди, куди сягали їх можливості, виявлялося, що люди спали. Спали звірі, тварини, навіть нічні. Світ завмер. Що в Горганах, що в Колорадо, що у Швабії, що десь на берегах Адріатики. До Токіо радари Босорки не досягали, але місцеві духи-йокаї повідомляли, що над Японією сонце не зійшло.

— Маю єдине пояснення! — експресивно відповіла схвильована Євдокія. — Білобог десь зник! Або його викрали! Хто? Як? Навіщо?!

Чарівниця встала і почала ходити туди-сюди. Іноді вона дивилася на мапи чи на завмерлі цифри на екранах. Врешті заспокоїлася, повернулася до ноутбука і поринула в аналіз ситуації.

— Ясю, до нас гості! — відірвав її від перегляду аналітики Борюсік. — Хтось перетнув межу і йде до хати.

Євдокія схопилася і кинулася на гору і вже за хвилю приглядалася через віконце до порушників кордонів будинку.

В абсолютній темряві — хоча саме час було б сонечку зійти — до дверей будинку наближалася дитина. Хлопчик років семи. Босорку пробрав піт, вона ніколи не бачила такого, аби маля не боялося темряви та сміливо йшло до самої грізної відьми по цей та по той бік Карпат. Отже, або ним керували, або воно мало надзвичайно велику мотивацію потрапити саме до неї. Чарівниця подивилася внутрішнім зором, і побачила, що гість — хлопчик в піжамі років семи — цілком звичайна дитина, без всяких таємно прихованих злих духів.

Біля воріт чарівниця відчула ще одну істоту. Вона так само повільно пройшла хвіртку та пішла слідом за малям.

— Це теж дитина! — вигукнула Євдокія, сахаючись від вікна. Вона повернулася до дверей, спробувала відчути середовище, потім ту, другу дитину. В цю мить хлопчик обережно постукав у двері та промовив:

— Бабусю! Мене звати Михайлик. Я тут на прохання Білобога. Він у великій біді! І тільки ви можете нам допомогти. Будь ласочка!

Босорка відчинила двері, присвітила ліхтариком і побачила звичайного хлопчака. Позад нього наближався ще один. Біля хвіртки з’явилася ще одна тінь, на цей раз дівчинки.

Протягом години прибуло тридцятеро дітей, вони зайняли всі стільці, ліжка та лежанку, котрі босорка змогла знайти у своїй хаті. З уривчастих розповідей Євдокія змогла зрозуміти, що кожному гостю уві сні з’являвся Білобог і прохав про допомогу. Мовляв, брат Чорнобог замкнув його в темній в’язниці, з котрої він мав сили зв’язатися лише з кількома дітлахами та розбудити їх. А допомога полягала в тому, щоб діти якомога сильніше сміялися, співали, раділи життю.

— Як це може допомогти налякати того Чорнобога, — бурмотіла босорка, наливаючи чай своєму новому гостю, полісуну, що навідався до старої подруги з тими ж поганими новинами: більшість його підопічних сіроманців поснула. Не спали лише витривалі гірські вовки з далекого світу Анвіль. Вовчий пастир уважно розглядав дітей, що тихо сиділи на своїх місцях. Вночі їм чомусь не дуже хотілося ані танцювати, ані співати, ані сміятися. Однак спати дітлахи не рвалися.

— Тут справді ніяк. Надто далеко і надто їх мало. От якби біля Хмарного палацу братів заспівати.

— Та бодай тобі! Це ж рік йти! За цей час он атомні електростанції вийдуть з ладу.

— А той шлях? Короткий? Від Синевира? Ти б могла вийти на нього прямо звідси! Тим більше, що замок із хмар зараз опустився на землю, аби прийняти гостей.

Босорка заперечливо похитала головою:

— Це небезпечно. Якби дітей було троє, може четверо, я б їх сама провела. Але їх надто багато, а для мене кожне дитя важливе. Слуги Чорнобога це не якась там дрібнота, та й з ним самим я не впораюся. І ми вдвох теж. Щиро кажучи, я не знаю, хто б в нашому світі відважився на такий відчайдушний вчинок.

— Ну, — полісун допив чай. — Якщо так потрібно, то буде тобі охорона.

— Твої вовки, — розчаровано потягла Босорка. І раптом їй спала одна думка: — Чи ти когось приведеш з іншого світу?..

— А, може, і приведу!

Полісун накинув свій плащ та пішов з хати до темряви. За ним потяглися сірі тіні, що чекали на дворі. Десь завили вовки, хтось з дітей заплакав, і Євдокія кинулася втішати малечу. Як могла, вона розважала дітей, показувала їм різні чарівні фокуси, частувала стравами, а в перервах зв’язувалася з Борюсиком і питала про стан справ. «У нас є максимум один день» — відповідь залишалася незмінною.

Під час цієї розмови на подвір’ї з’явилися нові гості. Вони дуже швидко пройшли до дверей, голосно постукали у двері. Босорка виглянула надвір та завмерла. Перед ґанком стояла жива лялька. Зростом трохи вища за саму Євдокію, худенька дівчина з миловидним обличчям, сріблястим волоссям та чубчиком. Широкий рукав спав з підведеної руки, оголюючи округлі суглоби, завдяки котрим колись цих істот і назвали живими ляльками. Або сильферринами. Дівчина не звертала увагу на хазяйку, вона повернула голову упівоберта і торохкотіла:

— Уяви собі, вона зжерла всі сімнадцять тістечок! Моїх сімнадцять шоколадних тістечок за один раз! Я думала, що таке не можливо! Вампіриця ніби ж повинна пити лише кров. А ця жере на спір тістечка. І тепер я мушу їй дістати пляшку кропивної настоянки. Твоєї, між іншим!

Її співрозмовниця, така ж жива лялька, гладила кістлявою рукою шерсть здоровенного вовка. Звір привітно махнув хвостом, підійшов до Євдокії, обнюхав та лизнув їй руку.

— Доброї ночі, Кларіс, — промовила чарівниця. — І вам… — вона раптом усвідомила, що не пам’ятає імені цієї балакучої панянки, хоча бачила її понад сто років тому в одному панському маєтку під Львовом. Або її бабусю…

— Кларіс? — здивовано запитала балакуча жива лялька, дивлячись то на Євдокію, то на співрозмовницю.

— Так, Кларіс! Доброго дня, пані Євдокіє. Це моя подруга, Вероніка. А це відома на всі Карпати босорка, чарівниця і зілярка Євдокія Зеленчук.

— О! Дуже приємно, — на обличчі Вероніки з’явилася широка посмішка від вуха до вуха. Вона гаряче потисла руку босорці, потім повернулася до подруги і додала: — Кларіс так Кларіс!

— А де ваша подруга, ельфійка Мія? — запитала чарівниця.

З-за спин живих ляльок виглянуло кругле обличчя і промовило:

— Я тут. Просто ці тріскуниці не давали мені й слова вставити. А нам би краще зайти, полісун казав, що справа дуже нагальна!

Євдокія завела всю компанію до хати. Гості стали прямо навпроти принишклих дітей. В електричному світлі вони й справді здавалися дуже схожими на колекційні шарнірні ляльки, котрі вирішили втекти від своїх власників.

— Ой, ляльки! — промовила одна дівчинка. — Живі!

— Воооовк! — пропищав хлопчик. — Справжній вовк!

— Його звати Феня, він гірської породи, і зовсім не злий. А ми, сонечко, справді живі ляльки. А знаєш, чому ми так називаємося? — Вероніка присіла перед дітьми і почала розповідати якусь довгу та старовинну легенду.

Босорка зачудовано дивилася, як діти одразу ніби відкрилися до нової гості. В її голосі, поведінці було щось приязне, товариське і трохи опікунче, але настільки, аби діти бачили перед собою не суворого ментора, а старшу приятельку.

— Вона природжений педагог, пані Євдокіє, — прошепотіла Кларіс, нахилившись до господині. — І все ж нам краще якнайскоріше вирушити в дорогу. Світ поринув у сон, і, здається, цей сон якийсь чарівний.

— Саме так, — відповіла босорка. — Є у нас такі два божества. Білобог відповідає за світло та день. А Чорнобог за ніч. Кожен з них дбає про свою пору року, аби сонце сходило і заходило, аби всі, хто повинен заснути, солодко засинав. Це не діє так видимо на світ дорослих, але найбільше на діток. Але Чорнобог їх не любить, і навіть боїться. І ось тому Білобог, коли його ув’язнив Чорнобог, покликав цих дітей, аби вони своїм співом та сміхом обеззброїли негідника та визволили в’язня. А ми вас, аби ви захистили цих діток під час дороги до палацу братів. Бо тридцяти діток надто мало, аби зробити це з мого дому.

— Це все погано узгоджується із відомими мені законами науки, — почала було Кларіс, але дістала стусана від ельфійки, і швидко змінила тему: — Скільки часу займе дорога? Де мешкають ці брати?

— Майже десь коло Вирію. Дорога туди довга, рік йти, — на обличчі у живої ляльки відбилося легке розчарування. — Однак я знаю короткий шлях. За три години будемо на місці. Щоправда, ця дорога дуже небезпечна! І саме тому ми прохаємо супроводжувати нас.

Кларіс кивнула головою на знак розуміння ситуації. Босорка полегшено зітхнула, вона боялася, що живі ляльки не дуже то й пристануть на її прохання. Особливо, коли не знаєш, яку нагороду запропонувати. Однак внутрішнім оком Євдокія бачила, що обидві живі ляльки мають якусь свою мотивацію, аби дістатися палацу братів. Щось їм той полісун таки розбовкав про таємничі артефакти, котрі за багато століть накопичили Білобог та Чорнобог. І, чи може так здалося, Кларіс загалом розуміла, до кого вона йде, і що саме вона б хотіла отримати на знак винагороди.

Босорка кинула погляд на годинник, пішла до кухні, і вже звідти тихо повідомила Борюсика, що вони вирушають. Повернулася з великим кошиком, наповненим свіжими булочками та пляшками з водою, а потім запросила всіх гостей на подвір’я. Діткам приготувала теплі накидки-пончо, аби ті не замерзли. Потім чарівниця начаклувала велику арку, котра світилася м’яким зеленим світлом.

— Діти, я піду першою. Потім попрошу Кларіс та вовка. Потім ви, дітки. А в кінці вже пані Вероніка та пані Мія.

Потроху арка поглинула всю процесію. Врешті, коли ельфійка зайшла до зеленого марива та зникла, арка розтанула, ніби її й не було.

Вони опинилися на дивному широкому шляху, осяяному тьмяним світлом мільярда зірок так, що було видно найменші деталі ландшафту. По обидва боки тягнулися поля, оточені лісами. Шлях підсвічувався легким зеленим світлом, ніби запрошував йти за собою.

І вони вирушили. Першою йшла Євдокія, слідом діти, вишикувані парами по двоє. Боками височіли обидві живі ляльки, Вероніка десь добула прямий дрючок, вона йшла собі, вимахуючи ним, та щось невпинно розповідала, а Кларіс гризла смажене соняшникове насіння, котрим почастувалася в хаті у босорки. Вовк намотував круги навколо товариства, і діти, котрі перестали боятися звіра, навіть намагалися до нього доторкнутися і погладити. Але Феня виявився прудкішим і ухилявся від дитячих рук.

— Наша вервечка, дорога… Кларіс, нагадує мені дитячий хрестовий похід, — Вероніка переклала свого дрючка з одного плеча на інше. — Ось дітки, невинні та відкриті до цього зрадливого світу. Своїми чистими намірами, молитвами та співом вони сподіваються звільнити святі місця від сарацинів. Наша шановна пані Євдокія — це пастух Ніколас, що веде дітей до духовної перемоги над мирським. Диви, яка з неї пастир!

— А ми з тобою хто? — перепитала подруга.

— А ми з тобою ті самі шановні ченці, котрі вирішили супроводжувати дітей у святій місії. Якщо тобі не подобаються ченці, ми можемо бути лицарями. Кларіссія Вовче серце та Вероніція Гострий меч. Як тобі?

— Кумедно, — засміялася подруга, а за нею кілька дітлахів. — А Феня?

— О-о-о, він справжня смиренна овечка. Тільки сіра та з іклами. Феня, скажи бееее!

Вовк лише кинув погляд на Вероніку та побіг кудись вперед, випередивши навіть босорку. Його очі були прикуті до чогось десь далеко попереду.

— А Мія? — Луна озирнулася назад.

— А вона, — Вероніка змовницьки нахилилася до подруги. — А вона той самий розбійник, котрий грабував бідних діток. Диви, як ласо дивиться на кошик з булочками.

— Я все чую, — промовила ельфійка. — І зараз та булочка комусь стане поперек горла.

— Я теж все чую! — відгукнулася Євдокія. — Нагадаю, що той похід погано закінчився!

І раптом вовк голосно загарчав. Вся компанія роззирнулася і побачила, як з трави почали повставати чорні постаті. Їх очі світилися червоними та помаранчевими відтінками, гострі пазурі тягнулися в сторону дітей, і ті закричали, запищали.

В руках живих ляльок з’явилася зброя. Великим мечем із блакитним ореолом Кларіс тицьнула в найближчу постать. Та верескнула та розтанула у повітрі. Вероніка вимахувала елегантною вишукано оздобленою шпагою. Чудовиська зникали одне за одним.

— Діти, співайте, співайте! — вигукнула босорка. Сама вона разом з вовком била тих, хто намагався заступити дорогу.

— Мія, скоріш! — вигукнула Кларіс, б’ючи одному нападнику прямо межі червоні оченята.

Босорка озирнулася та побачила, як ельфійка вовтузиться з якимсь невеликим дивним пристроєм, котрий нагадував напіврозібраного дитячого механічного робота. Врешті Мія щось смикнула, і навколо всієї процесії виникла тоненька плівка. Чудовиська підходили до неї, але не могли навіть доторкнутися. Вони страшенно вили, певне, з болю, та відстрибували геть.

Більшість врешті зібралася попереду на шляху. Там з’явилися вже й великі павуки та різноманітне інше гаддя. Обидві сильферрини полишили захисну плівку і кинулися пробивати дорогу. В хід пішли заклинання, котрі викликали блискавки та стіни вогню. Чари змітали гаддя, воно відступало, а босорка разом з дітками йшла вперед.

Потроху вони просувалися дорогою, і з часом гаддя стало менше. Чи Чорнобог вирішив зекономити сили для фінальної битви, чи йому стало зрозуміло, що рано чи пізно залишиться без слуг. Пролунала якась команда, і раптово всі нападники відступили. Саме тоді, коли на обрії місяць освітив великий палац. Його основу оповила хмарина, на котрій, певно, він і спустився з неба. Вікна переливалися світлом, ніби там відбувалася якась шалена дискотека.

— Готуйтеся! — тихо промовила босорка до живих ляльок, що саме відсапувалися після битви.

— Та... — пробурмотіла Вероніка. — Ви от скажіть мені, навіщо кидати стільки сил в безглуздий штурм. Щоб що?

Жива лялька раптово зупинилася над великою прірвою, котра розрізала навпіл дорогу. Вона тягнулася від обрію до обрію, і жодного деревця не росло поряд. На навіть якби й було, навряд чи воно було б в стані перекрити сто метрів.

Вероніка присіла на край прірви, провела рукою, аби впевнитися, чи не створили їм ілюзію. Потім вона запитально подивилася на босорку.

— Я зараз створю міст. Але він не довговічний. Ним ви перебіжите швидко на той бік. Пильнуйте діток! Я за вами!

Євдокія підняла руки, і над прірвою простягнувся доволі міцний на вигляд міст. Живі ляльки переглянулися, і Кларіс стала першою на міст. Впевнившись, що він до волі міцний, вона рвонула на той бік. За нею вервечкою підтягнулися діти. Ельфійка переїхала верхи на вовку. Врешті Вероніка підхопила бабусю та разом з нею помчала слідом. Десь на середині міст поволі почав танути, і останній метр живій ляльці довелося стрибати. Мія та Кларіс вхопили обох і разом вони впали на траву.

— Пильнуйте! — босорка схопилася першою. Слідом за нею обидві живі ляльки.

Вони знаходилися за якісь кількасот метрів від брами, вкритої хмарами, на варті котрої стояло два велети з великим іклами та рогами. Побачивши процесію вони грізно підняли великі булави та почали бити ними по долонях, мовляв, підходьте, зараз вам буде.

— Який дешевий цирк. Пані Євдокіє, начаклуйте мені грозу, будь ласонька? — промовила Вероніка.

Босорка клацнула пальцями, і ось зоряне небо затягнуло хмарами, заблимало, полилася стіна дощу. Мія знову згенерувала плівку, котра приховувала діток від води. Вероніка простягнула руки та різко опустила їх вниз. Разом з цим з хмар прямо на залізні булави впало дві блискавки. Велети хитнулися і завалилися один на одного.

Діти голосно засміялися. Хмари розійшлися, і раптом всі відчули, що темрява на узбіччі стала якоюсь прозорішою, ніби відступила.

В цей момент відчинилася брама і з нею повалило гаддя. Живі ляльки, однак, не ловили ґав, вони взялися до роботи і швидко прочистили дорогу. Босорка відчула, що на цей раз обидві використали куди більш потужні закляття. Мариво синього та блакитного кольору змушувало ворогів відступати, і діти, співаючи веселих пісень, йшли вперед. Дивлячись, як кумедно перекидаються слуги Чорнобога, вони сміялися, і це ще більш лякало ворогів.

А живі ляльки розбудили цілий вогняний шквал, що переливався з одного до іншого кольору. Самі дівчата підстрибували, ніби летіли в повітрі, розносячи все навколо.

— Аби ж не перестаралися, — промовила босорка до вовка. Вона зачудовано дивилася на танці рожевих та блакитних блискавок, котрі, перетинаючись, творили такі енергетичні ефекти, що перелякані слуги Чорнобога розбігалися геть. Ті, котрі вціліли.

Але більшості пощастило куди менше. Вони снопами падали на підлогу і танули один за одним. А живі ляльки фехтували своєю зброєю, відбиваючи атаку за атакою. Врешті вони зайшли до середини палацу, пройшли його коридорами та опинилися в тронній залі. На самому троні сидів Чорнобог, навколо себе він зібрав найвідданіших слуг. В кутку за спеціальною загорожею зібрали всіх інших полонених божеств та духів, їх сторожили кілька найбільш відданих слуг.

Обидві мечниці крок за кроком наближалися до Чорнобога. В його очах Євдокія помітила подив та переляк. Спів дітей позбавляв його сил, розвіював чари. Та й слуги почали почуватися значно невпевненіше. Дехто з них бочком покидав залу.

Чорнобог спробував було завдавати енергетичний удар в дітей, міцний, він звалив би будь-кого. Але подвійний щит Мії та босорки витримав.

— Ах ти ж негідник, дітей бити! — заверещала Вероніка і натиснула так, що врешті останній захист Чорнобога впав і меч Кларіс втиснув його в трон. Шпага Вероніки доторкнулася до горла, обпікши божество. Той засичав, а жива лялька нахилилася до вуха божества та промовила виразно:

— А тепер, дорогенький, кажи де Білобог. І як його, миленький мій, добути звідти. Бігом!!! — гаркнула вона так, що Чорнобог підскочив.

Кларіс мечем витягла з-під сорочки ланцюжка з ключем.

— Він в підземеллі під замком. Тільки там…

— От зараз і перевіримо, що там! Вставай, дорогенький, підеш, покажеш мені, що там і як, де й по чому. Заодно трохи побавимося в котика та мишку.

За п’ять хвилин вони повернулися з Білобогом. Діти кинулися до нього, почали радісно сміятися та вітати. Босорка й собі посміхнулася.

І раптом щось загуркотіло. У вікнах промайнула велика колісниця, а в ній стояв хтось величний та грізний, схожий і на людину, і на сокола, з двома соколиними крилами, що пір’яним плащем вкривали спину.

— Батько… — розгублено пробелькотав Чорнобог.

— Тату!!! — вигукнув Білобог.

— Сокіл-Род! — низько вклонилася босорка.

Поки грізний прибулець лаяв Чорнобога, Вероніка нахилилася до Кларіс та промовила:

— А ти, зілярко, виросла! Я й не думала, що в цьому світі є хтось, хто рівний мені по силі. Ну, окрім мого коханого Жанчика. Ех, пустун.

— Не при дітях, соромітнице, — прошипіла босорка.

— Та я що, я ж… — зам’ялася Вероніка.

Врешті Сокіл-Род звільнив всіх божеств, відправив всіх дітей з подарунками додому і повернувся до компанії захисниць.

— То ось хто звільнив Білобога! — божество подивилося на живих ляльок. — Істоти з іншого світу, так? Яку ви хочете нагороду за свої подвиги?

— Чого я хочу… — стисла плечі Вероніка. — Якщо можна, перенесіть мене до мого світу до палацу моїх роботодавців. Все ж туди довгенько плентатися, а за годину у моєї учениці урок естетики. І я, шановний пане, не можу прогуляти цей урок, бо я, уявіть собі, вчителька. І ще, будь ласка, пляшечку кропив’яної настоянки, такої як от Лу… Кларіс робила. Бо зараз вона її не дуже робить. Можна дві.

— Ви, живі ляльки, воістину дивні істоти. Що ж, я бачу твої справжні бажання. Наступної середи будь в кав’ярні La Rose, рівно опівдні. Буде тобі твоє потаємне бажання.

— Дякую, ваша найміцність. А як щодо настоянки?

— Нечуване нахабство, — розсміявся Білобог, простягаючи торбу з шістьма пляшками. Очі живої ляльки засяяли.

Вероніка зробила кніксен і забрала нагороду.

— Тепер ти, жива лялька, котра називає себе Кларіс. І котра дружить з великим гірським вовком. Чого ти прохаєш за свою допомогу.

— Я чула, у вас є стара аквамаринова каблучка. Чи можу ласкаво попрохати її? Не назавжди, а до часу, коли моє головне завдання буде виконано.

— Це дуже нахабне прохання! — розгнівано промовив Сокіл-Род. — Однак я знаю, для чого воно тобі потрібно. І тому, саме тому я дам тобі його, — на долоні з’явилася гарна каблучка. Кларіс взяла її та надягла собі на палець. Камінець раптово засяяв і каблучка ніби розчинилася у повітрі, залишаючи по собі легке сяйво.

— Відтепер вона завжди буде з тобою, і полишить тоді, коли ти виконаєш свої обітниці. А до того часу вона слугуватиме тобі вірою та правдою. Тепер ви, шановна ельфійко?

— Мені б уміння робити та використовувати всі ельфійські артефакти світу. Але це не дуже можливо, то ж хоча б уміння їх майструвати. Бо ти з цим або народжуєшся, або ні. Навчитися цього не можливо. Принаймні, якщо ти ельф. А я, як видно, трохи ельфійка.

Сокіл-Род провів рукою над головою Мії, і та раптово посміхнулася. Потім він нахилився до вовка, почухав за вухами та запитав:

— Що ж хоче вовк на ім’я Фернір, званий Феня?

— Він хоче смачної здобичі на полювання. І якоїсь інтелектуальної забавки, — відповіла Кларіс.

— Буде йому таке. І, врешті, пані Євдокія, котра організувала порятунок Білобога.

— Та цейво. У нас сервер не витримує, перегрівається.

— Купити вам новий сервер, так?

— У нас вже є сервер, найновіший. І охолодження до нього найновіше. Ви краще посприяйте тим інженерам, аби винайшли щось краще.

Божество засміялося і махнуло рукою. Вероніка разом зі своїми пляшками розчинилася в повітрі. Вона встигла лише потиснути руку Кларіс.

За вікном почало світати. Зійшло сонечко, заспівали пташки. Десь по всьому світі почали прокидатися люди, міста ожили, селами прогуркотіли трактори. Білобог почав свою роботу. Татусь спостерігав із гордістю за тим, як відроджується світло.

— Нам час, — промовила Євдокія до Кларіс та Мії. — Йдете зі мною? Я вас швидко доведу до своєї хати. А там і поснідаємо. Є в мене і для тебе гарна нагорода. Навчу однієї премудрості.

— Із задоволенням, пані вчителько, — Кларіс вклонилася. Сокіл-Род махнув крилом, і вся компанія миттєво опинилася біля дверей хати босорки.

Авторка: Луна

Джерело натхнення: печворк «Врятувати Білобога», автор Сергій Батура