Самотність та Самогубство

ГЛАВА 2

Бурхливе життя

Вже три дні наша редакція їбеться не стільки із геніальними ідеями, строками та потрібною кількістю знаків, скільки з політичними прихильниками православної віри. Ця війна розпочалася лише тому, що ми повісили у центрі міста білборд із девізом журналу: на чорному фоні червоними і зеленими літерами – “Сподіваємося, що з кожним днем наших читачів стає менше!”. Такий білборд – це моя мрія, здійснена мрія, я уявляла його собі ще на самому початку нашої діяльності.

І от ці скажені кажуть, що ми бусурмани, що ми попрали основи їх коханої релігії. Напевно, вони хочуть схопити нас, зв’язати та пустити хвилями Дніпра, наче стародавнього Перуна… Хуй їм ! Особливе обурення у цих людей викликає наша рубрика “Бог помер. Він застрелився”, що в ній розповідається про усілякі релігії, та про Божу особистість.

Я єбу такі варіанти! Ну, на хуя це політикам? Якщо б до нас прийшли хоча б попи які-небудь… Так ні, ці воюють з нами за допомогою закликів, анафем та звернень. Ну, нормальні собі діячі. Доречі, їх антидіяльність достатньо підвищує наші рейтинги. Ну, по-перше, “ефект забороненого”, по-друге, люди дізнаються про наш журнал (особливо це допомагало на першому етапі), по-третє, для того, щоб накласти, наприклад, анафему, треба спочатку його прочитати… Доречі, саме таким способом про наше видання дізналися за кордоном. Тепер ми випускаємося ще й англійською .

А політики просто йобнуті якісь! Борються за релігію… Це не їхня справа. Я так вважаю. При тому, всі, кому не лінь. Зараз тільки комуністам залишилося з іконами побігати! Взагалі така політична активність різноманітних партій мені подобається. Це схоже на карнавал: різнокольорові прапоці, гурти різні, викрики, танці… Тільки б ще вони зиму заборонили якимось законопроектом, то класно було б!

Тепер через цих підорасів доведеться укотре залагоджувати питання із міською владою . Здається, банер все ж таки доведеться зняти. Я цього не переживу. Застрелюся. Хай знають, підораси! Хоча, у такому випадку вони казатимуть, що моя смерть є зайвим доказом, що наше видання небезпечне, а ще, не приведи господь, казатимуть, що то мене “Боженька покарав”. З іншого ж боку, це, напевно, підвищить популярність журналу… Ага, всім підвищать зарплатню, а мені – ні. Не буду стрілятися. Краще подрочу.

До кабінету влітає якась жирна тьолка з пікетувальників. Хоча, влітає, це невірно сказано, такі жиропи не літають, слава Богу! У неї просто неймовірні сідниці, серйозно! Десь метри три! Це при тому, що талія набагато менша, хоча теж жирна. Обличчя в неї злюще, ще й вуси… Вона одразу ж починає щось таке репетувати, так бридко, такий в неї голос, наче у орлана білохвоста, хоча той – птах, йому дозволено так кричати, а ця потворна істота взагалі б зробила велику послугу, коли б вдавилася! А ще кричить!

Тьолка: Що ви робите?! Ви розумієте, що провокуєте людей на скоєння злочину?! Самогубство – це найтяжчий злочин! Як вам не соромно?!

Я: Злочин проти кого?

Тьолка: Ні, ви її тільки послухайте, - Сатана! Це ж читають і підлітки, і діти! От у вас є діти?

Я: Нема.

Тьолка: І ніколи не буде!

Я: Слава Богу!

Тьолка: Як ви смієтє називати Його ім’я? Ми прийшли сказати, що ми – проти! Ми – це сила! Сила народу! Ми проти! Ми не дозволимо!

Я: Так. Доброго дня вам…

Тьолка: Ні, подивіться, вона ще всміхається1

Я: Можу поплакати. Втім, саме зараз я збиралася подрочити, на ваше бажання можу при цьому плакати або сміятися, хоча маю визнати перед Богом і людьми, що ви мені трохи заважаєте… Розумієте, я дещо сором’язлива . Хоча…

Тьолка: Ти мені тут не блазнюй! Знаєм ми таких! Нахапалися американських грошей! А тепер найрозумніші! Людям їсти нічого!

Я: А! Зрозуміло!Ви переплутали, їдальня знаходиться через два під’їзди. Це редакція. Тут жрати не дають.

Тьолка червоніє, я відчуваю, що вона збирається мене вдарити! Ще цього не вистачало! Мені страшно. Я не люблю, коли мене жирні тьолки лупцюють. Та і взагалі не люблю, коли б’ють. Мене б’ють. Чому ніхто не йде? Чого це вони мене саму полишили? І, взагалі, на хуя її впустили? Не міліцію ж мені викликати! Я не люблю міліцію. Вони завжди про всяк випадок наркотики у наш шукають. І завжди чомусь знаходять… Не серйозні, трішки травки, але грошей на хабарі міліції нам спонсор не дає…

Я: Жіночка, сядьте, будь ласка, та скажіть, чого, власне, ви від мене хочете.

Тьолка: Хочу, щоб ви познімали свою гидоту з вулиць нашого міста! Нам тут жити! І взагалі прикрили своє злочинне видання. Ви ж паскудите основи нашої віри! У нас провославна країна!

От ненавиджу, коли починаються розмови, типу, “Нам тут жити”. В мене відразу ж виникає питання – “А де мені жити?”. Треба поміркувати над новою рубрикою “Їм тут жити”. Чи то не причина, щоб накласти на себе руки? На мій погляд, дуже вагома причина. У рубриці можна робити опис таких от потвор. Можна, навіть, брати у них інтерв’ю. Тільки спочатку не казати їм, для якого видання …

Я: Країна в нас багатоконфесійна. До того ж, світська.

Тьолка: Що?

От тупа курва! А хтось же її їбе, якщо в неї діти є… А мене ні . Та, мабуть, такий самий курвець і їбе! Хто її сюди впустив? Хай стояла б на вулиці зі своєю свинячою свитою, дрочила би собі своїм транспорантом, чи, краще б пішла втопилася у власній слині!

Тьолка (дуже розлючена незнайомими словами): Що витріщила очі?! Головою хитаєш? А? – це вона погрозливо наступаючи на мене так каже.

Я: Та, то в мене паркінсона…

Останнє речення було явно зайвим. Жирна потвора не зналася на хворобах, не мала гадки, хто такий Рейган та ніколи у житті не тримала в руках медичної енциклопедії, взагалі не вміла читати, а тільки малювати невідомі для неї значки на аркушах для транспорантів. Тому мої слова здалися їй чимось дуже образливим та непристойним, може такими, що теж паплюжать її віру… Я не знаю. Може, просто природнє бажання замість дурних балачок натовкти пику співрозмовнику взяло гору над штучно створеними за допомогою пропаганди інтелігентськими нахилами… Я не знаю. Але ця особа нібито жіночої статі різко висунула уперед праву руку, нахилилася церез мій стіл та перднула, від цього почервоніла та ще більше розлютилася. Водночас з її “аперкотом” я відкотилася на кріслі до стіни. Відступати більше було нікуди. На щастя, у кабінет увірвалися Ревухін та подряпаний Макс, таким чином завадивши тьолкіному бліц-крігу. Вони її схопили. Я видихнула з полегшенням.

Я: Що це з тобою, Максе?

Макс (посміхаючись): Та ця ж обробила.

Я (дуже пафосно): Відведіть її до туалету, хай відмиється від крові. А потім на хєр її!

***

Неприємна історія. А за два тижні треба номер до друку здавати… Чому це завжди з нами трапляється? Може, тому, що жунал зветься “Самотність і Самогубство” ? Може, ці божевільні хочуть перешкодити нашій самотності та врятувати нас від самогубства? Зі словом Бога на вустах, точніше, на транспорантах… Типу, дати ляпаса, щоб ми прийшли до тями… Типу, такі інтуітивні гуманісти… Суки вони! Тупі суки!

А що ж роблять наші “громадяни”? Ми платимо цій блядській організації гроші, ходимо на їх дурні презентації, навіть, огляди їх діяльності іноді робимо… А все для того, щоб вони створювали нам захисний позитивний імідж, розповсюджували думку, що ми – видання, яке підвищує свідомість громадян нашої країни. Тобто, спеціально підтримуємо інтелектуально-іронічний стиль у статтях, щоб навіть найрозумніші зрозуміли, що самогубство – це безглуздість (ну, типу, така гра). А від самотності можна позбавитися за допомогою настругати якнайбільше дітей ( гірка посмішка від мене). Ще ми демонструємо свободу слова…

Що вони роблять зараз? Розслабили булки! А тут усілякі тьолки потворні моїх красунчиків дряпають!!! Ну, гаразд, прийдемо ми на їхню презентацію ще… Звичайно ж, прийдемо. Так нажремося, що їм останнє наше відвідування, коли ми у вітальній промові цитували Леся Подерев’янського, раєм буде здаватися!

Треба випити. Щоб розслабитися. Хочу джину. Джин є. За льодом треба іти до кімнати з ліжком… Ні, бо на шляху до бажаного можна когось зустріти, і це, як завжди, буде не принц на білому коні, а щось набагато неприємніше. Я точно знаю. Я у цьому впевнена. Може, ці сектантські підораси вже вдерлися до редакції, розвішують усюди свої прапорці та агітаційні плакати по стінах (“Голосуйте за мене! Я – Бог!) і святкують перемогу, відхльобуючи кров моїх співробітників, якою вони наповнили кавоварку, та черпають звідти за допомогою черепів… Впевнена, що ці підораси кладуть МІЙ льод до крові!

Буду пити без льоду. Вмикаю “The Bravery”. Буду танцювати. Пити джин і танцювати. “No brakes, it’s true,

No brakes, just you,

So if you want me,

It’s cool”……..

- А-А-А-А! блядь, Макс, ти охуїв так лякати! Треба ж стукати, коли заходиш! Як ти?

Макс, як завжди трішки посміхнений, начебто він тільки що прокинувся, але не зовсім, а вночі йому наснився гарний пухнастий сон.

- Що, доведеться тобі тепер робити пластичну операцію? Можемо одразу ж і стать поміняти, тобі ж все одно байдуже.

- Як я? Женю, ти знаєш, як завжди, кльово .

- А стать поміняти “льогко”?

- Ага .

- Ти хоч щоку продезинфікуй.

- Похуй, мені і так нормально.

- А що ця божевільна сука тут робила?

- Та, не доїбав її, мабуть, хтось.

- Так що, вона поїбатися просити приходила? Так ти б їй дав, тобі ж це льогко, а жінці треба…

- Їх там занадто багато. Я б заїбався давати, а я цього не люблю .

- Як же твій гуманізм?

- Гумахуїзм!

- Хоча, справді, їх там багато, хай самі і їбуться. Джину будеш? Тільки трішки, бо весь день ще працювати.

- А тобі?

- Що мені? Я ж трішечки!

- Доречі, можна джином бойові рани протерти.

- Та йди ти! Ще джин на твою пику витрачати! Попроси Олечку, хай залиже!

- Засмокче . Ну наливай.

- Доречі, чого ти хотів?

- Словника тлумачного. Вони ж всі у тебе тут стоять?

- На хуя тобі?

- Про абсурд писати буду. Набридло на голому місці вийобуватися. Буду тепер за наукою.

- Отаке… Ну, бери, хлопче, до вечора встигнеш, бо на тобі ще листи в редакцію?

- Льогко! А ти визначилася, які призи ми будемо давати за найкращу історію?

- На пневматичні пітолети дозвіл потрібен? Дійзнайся. Взагалі, коли читаєш ті листи, на думку спадає, що декому можна видавати премію за те, що він позбавив світ від себе! А таким довбойобам, що зараз на вулиці стирчать, я б по мільйону заплатила! А знаєш, починай краще саме з листів.

- Льогко!

- А я зараз про Бога писати буду.

- Розумію, що тебе надихнуло ...

От і почалися запари. Але я це люблю Люблю, коли потрібно багато та швидко робити. Безліч речей водночас. Треба передоручати свої справи. Така негайність забирає багато часу, так що на думки про Митю його майже не залишається.

Доречі, треба йому відписатися. А потім за Бога візьмуся. А може, не писати? І що? Зараз не напишу, а потім? До того ж, може все і налагодиться. Я вночі сьогодні думала… Гадаю, що варто йому тільки приїхати до мене, і все. Обов’язково треба відкинути пафосність нашого листування, надрив цей та трагічність! Ну, скільки можна?! Це я просто на його хвилю потрапляю. А треба ж навпаки його з цієї хвилі виривати. Та і весна вже прийшла.

hohlushka@mail.ru – Митя

Subj: Летят грачи!

Здравствуй-здравствуй, милый Митя!

Давно мы с тобой не виделись что-то, не находишь?

>Вот она допивается распиздяем с похмелья… Пузо растет, прическа не причесана.

Я куплю тебе еще кофе. Также предлагаю услуги парикмахера. А еще я готова разработать для тебя специальную сись-тему (от слова «сиськи») фитнесса, надеюсь, ты понимаешь, что я имею в виду .

Не валяй дурака!!!! Правда, милый, я очень хотела бы тебя увидеть, гладить тебя и утешать. Мы сделали что-то неправильно, все как-то не туда пошло… Давай исправим, А?

Скучаю очень сильно. Думаю о тебе чаще, чем бы мне этого хотелось…

Короче… ДАВАЙ!!!!!

Приезжай ко мне. Целую.

Натискаю «Відправити». Нормально. Нормально себе відчуваю, навіть майже не нервуюся. До біса страждання! А! Скільки адреналіну та бадьорості! А все завдяки цій милій жінці і милому джину . Сьогодні, гадаю, день відпочинку. Це я так називаю дні, коли мені не боляче. Я знаю, що це минеться і зовсім скоро знову почнеться краєння свідомості… Та не хай. Я сьогодні про це думати не збираюся!

***

Все, пірнаю у роботу. Зараз тільки треба музику вірну підібрати. І джину налити. Ні, джину вже досить. А так хочеться! От, допишу та наллю собі. Хоча, треба ж ще редакторську колонку. Ну, а я трішечки собі після “Бога” наллю, а потім трішечки після колонки. Та ні, після колонки можна і багато. Можна хоч в дупу нализатися! Не можна, бо треба ще до “Громадських ініціатив” іти спілкуватися. Там сьогодні, здається, наркомани збираються. От саме там і нап’юся . Ой, блядь! Ще ж міський голова! О, хай йому Ревухін телефонує. А, якщо мер буде дуже вибрикувати, то Фішку на нього натравимо… Нехай знає наших!

Так. Підібрати музику. Я збираюся писати статтю під пробною назвою “Бог – демонстрант”. Що потрібно? Щось таке пафосне та динамічне. Що ж це може бути… Тільки не Вагнер, бо точно бухати замість працювати почну! Зараз подивимося. “Arab Strap” – ні, занадто антиутопічно, хоча у пісні “Fucking little Bastards” є момент про пташок-зрадників, що підглядають за самотньою людиною у найпотаємніші моменти життя (ананізму у душі, наприклад), а самі можуть з’їбатися будь-куди у будь-яку мить. Пташки, це ж посланці божії… Але головна думка статті протилежна, що Богу потрібно, щоб на нього дивилися, хоча це і зворотній процес… Та на хуй! “Blur” – занадто життєрадісні, “Muse” – занадто відчайдушні, “The Divine Comedy” – занадто млосні… Треба скоріше визначатися. Візьму щось старе та вічне… О! Чудовий набір: “Nirvana”, “Pulp” та “Radiohead”. Кльово! Для розминки почнемо з “Nirvana”. Усе, починаю. “Rape me, Rape me, my friend. Rape me, rape me again…”

РУБРИКА: Бог помер. Він застрелився.

ЕМБЛЕМА: Ніцше з посмішкою діснеєвського Чеширського кота.

НАЗВА: Бог-демонстрант

ВРІЗКА: Ви вірите в Бога? Так чи ні –це не має значення. Схоже на те, що він існує, якщо не в реальності, то у світі ідей та людських фантазій. Це точно. Хто ж він такий? Хто він, той, що начебто створив цей “прекрасний” світ? Ми пропонуємо вам психологічний портрет Бога.

БАЗОВИЙ ТЕКСТ: Давайте поміркуємо, чим займається Бог у основних релігіях світу. Він створює цей свт, потім створює людей, потім створює правила, за якими ці люди повинні жити, покарання та винагороди. Яка позитивна та творча особистість! Він дарує і забирає життя, йому підвласні природа та космос, він володарює світом! Яка постать! Наголовніший приз від Бога - це сумісне проживання з ним. Який щедрий!

Все так кльово! Чому б не вклонятися такому чудовому Боженькові? Чи не так?! Чи не так все просто? Чи може варто замислитися над глибинними причинами Божої діяльності?

“It’s fun to loose and to pretend”… Глибинні причини діяльності… за це можна випити. Трішечки. Правда, набридло вже без льоду, а йти ліньки. До того ж, це може зіпсувати процес творчості… “The men who sold the world” – треба запам'ятати, сьомий трек.

- Ало. Хіміку, це ти?

- Чим займаєшся?

- Тим, що і зазвичай – дрочу та стріляюся.

- Слухай, а ти мене кохаєш? Можеш зробити мені послугу?

- Дуже палко. А що мені за це буде?

- Та можу подрочити тобі, а потім пристрелити.

- Прихуєлити! Що тобі потрібно? Якщо за тампонами зганяти, то я вже втомився пояснювати продавщиці, що це для моєї бабусі.

- То наступного разу кажи, що для дідуся. Можеш мені льоду принести?

- Що, так єбатися хочеться, що вже льод прикладаєш?

- Та ні, для допінгу.

- О, тоді вже біжу, мені саме з тобою порадитися треба було.

- Та не можу я зараз радитися, я працюю.

- Ну тоді я тобі не покажу новості з чатування нашого Айвенго…

- Що зумів-таки?! Ой, як добре! Як тобі вдалося переписати?

- Я ж супер шпигун! Знаєш, як звуть нову пасію?

- Ну, минулого разу була Зірочка, може, тепер Сонечко?

- Краще! Леді Ен!

- Ги-ги-ги! А ну, хапай лід та швидше біжи!

Так, поки Хімік не прийшов, треба хоч план статті накидати. А то так можна нічого не встигнути взагалі… Ще музику зміню на щось більш романтичне – “Pulp” – це те, що треба. І для божого натхнення, і для історії про Микитине чатування . Леді Ен – здуріти можна! І де вони такі беруться?!

План.

1) Про діяльність Бога (застосувати Біблію чи Коран). Хоча Коран краще не чіпати, хто знає, які Фішка елюстрації намалоює. Не вистачало нам тільки пікетів ісламистів. Вони, звичайно красиві хлопці… Але в нас же не має такої охорони, як у посольстві Данії! Хоча ми могли би принести таку жертву задля примирення ісламістів з провославними, хай всі біля нас тусуються! Так, не відволікатися.

2) Причини діяльності, їх варіанти;

3) Висновок до того, що Бог – демонстративна особистість;

4) Описати роль слова для демонстрантів (психологічна література);

5) Навести приклади вчинків Бога і їх трактування у тій же психологічній білетристиці;

6) Твердий висновок що Бог – жалюгідний демонстрант. Примітка: Взяти тільки християнську релігію, бо Будда схожий на шизоїда, а Аллах на епілептоїда, хоча християнський теж має такі нахили…

І чому, власне, “жалюгідний демонстрант”? А ми? Чи наш колектив не складається в основному із демонстрантів? З іншого боку – а ми що, не жалюгідні?

***

- Я вже тут. Я та мій холодний товариш.

На цих словах Хімік галантно вклоняється та намагається запхати мені шматочок льоду за пазуху.

- Доречі, мій гарячий друг теж тут .

- Ага, але навряд чи він когось зацікавить . Швидше, швидше показуй пригоди нашого Ромео! А то я зараз від цікавості помру!

- Не Ромео, а Айвенго. А ще я хотів тебе запитати, що мені робити з Фішкою?

- У якому сенсі, що з нею робити? Ти що хочеш запропонувати їй свого гарячого друга? Та вона ж його відгризе, як свої нігті! Уявляеш собі, сантиметр за сантиметром він зникатиме…

- От саме про це я і хотів побалакати. Я вже більше не можу! Я не можу сидіти цілий день з людиною, що на сніданок, обід та вечерю поїдає свої роговими відростками! Розумієш, вона їх згризає та жує, я чую цей звук крізь навушники, сьгодні він мені наснився…

- А ти їй казав про це?

- Казав! Мільйон разів у різних формах! Ти ж знаєш, вона кожного разу мене на хуй посилає!

- І правильно робить. В нас вільна країна, кожен може їсти свої нігті, свої соплі, свою лупу, та хоч своє гівно! Не можна бути таким невротиком!

- Хуйотиком! Я просто не розумію, чому ці падлюки так швидко у Фішки відрастають! Блядь! Розумієш, я вчора цій думці присвятив майже дві години! От вона за цілий день згризає свої нігті до крові, нормально. Де вони беруться наступного дня? Може літературу якусь почитати? Може, їй ці блядські нігті горчицею мазати, чи хріном… Може ти їй скажеш, ти ж головний редактор?

- Ціаністим калієм!

- Файна ідея! Дуже дякую, так і зроблю.

- Ти взагалі як собі уявляєш таку заяву головного редактора?! Може мені ще письмовий указ написати? Забороняю гризти нігті!!! У правила редакції може ще вставити???!!! Не єби мені мозок, будь ласка! Поговори з Ревухіним, може він до Фішки пересяде?

- А як працювати? Я ж дизайн теж роблю, вона малює…

- Ну, тим паче не єби мозок! Краще поклади мені льоду, собі льоду і дай сюди диск. Так, що там в нас…

Айвенго: Щось давно тебе не бачив.

Lady N: Сумував?

Айвенго: Ні, бо ти мені снилася. Кожну ніч снилася.

Lady N: І що я там робила?

Айвенго: Краще спитай, що МИ там робили ?

Lady N: Здагадуюся .

Айвенго: Яка ти кмітлива, сонечко моє! Ти завжди така?

Lady N: Ні, тільки з тобою.

Айвенго: А що б ти зі мною ще хотіла? Я дуже сподіваюсь на твої пропозиції. А, кицюню? До чого сьогодні така стриманість, може хтось засмутив тебе? Розповідай.

Lady N: Та є така справа. Але як ти мені можеш допомогти?

Айвенго: Ну, ходімо в приват, там це питання і з’ясуємо…

Lady N: А може зустрінемося? Може, вже час, після 7,5 місяців безконтакного спілкування?

Айвенго: Якщо б ти знала, як я цього хочу! Але ж я зараз не в Україні… Так що поки доведеться вдовольнитися приватом . Ну що, ходім?

Lady N: Ходім.

- Ги-ги-ги! А що далі?

- Далі я не встиг записати. Акщо б ти знала скільки часу та зусиль я затратив на це! Три ночі я його вистежував! Ти ж знаєш Микиту, він же параноїк, в нього все під паролями усілякими… Але, погодься, це ж шедевр!

- Так, тільки я не зрозуміла, навіщо він заливає дівчині про закордон?

- Та ти що, зовсім тупа!!! Ти що, не можеш уявити, що він усе їй бреше про своє життя?! Куди йому з нею зустрічатися!

- . “Кицюню”! Ти хоч раз чув з Микитиних вуст таке? Йоб твою мать! Романтик він наш! Ну давай бахнемо за романтику! Налий ще трішечки.

- Ну давай, Джульєто, за любов!

- То ж хуйня, Хіміку!

- Слухай, а може ми самі вклинимося до листування з Айвенго?

- Ага, а потім пояснимо йому, що якась С-ю-ю-ю-ю-юзі – це велетенський дядько з волохатим жирним пузом! Хай Микита удавиться! Не жаль! Давай не будемо, залишимо хлопця у спокої, він і так нам стільки радощів приносить. До того ж, роботи багато, а в тебе з цим як, встигаєш?

- Хто тут головний редактор – Я! Ти не повинен мені такі питання ставити! І взагалі, встань з ручки крісла, ти його ламаєш!

- Зрозуміло .

- Що тобі, блядський вилупок, зрозуміло? Пиздуй звідси!

- Лечу, лечу, а то по пиці схлопочу. Льоду ще принести? А то весь потанув.

- Не треба льоду. Я працювати буду. Доречі, дякую за “Айвенгів”, мій Мата-Харі. Як що-небудь ще вистежиш – одразу до мене.

- Клич мене просто Зорге. Це поки я операцію зі зміни статі не зробив.

***

Так… А працювати все ж таки доведеться . Щось я трішечки сп’яніла, неможна так. На чому я там зупинилась? На психологічному портреті. Треба подивитися в інтернеті, що там про демонстрантів є.

…Божої діяльності? Чи хоча б замислитися над Божою індивідуальністю та особистісттю Бога-батька. Християнського Бога-батька, бо саме він є найбільш актуальною божественною істотою для України.

Ітак, спочатку Бог сотворив небо, землю, потім світ та темінь, потім усілякі рослини, потім тварин, а потім людину, чоловіка та жінку. “І побачив Бог все, що він створив, дуже гарно” (Бит. 2; 31). Тобто Бог сам творить та сам створює критерії оцінки своєї діяльності. Після того, як ми всі знаємо, Бог викидає людей із раю через те, що вони його не слухалися. Після того взагалі пішло-поїхало: нацькував Каїна на Авеля, приказав Авраамові вбити сина, потім передумав, знищив місто, сотворив потоп, допомагав одним проти інших, а потім взагалі підіслав свого сина, щоб того вбили. І все заради чого? Чи заради кого? Які мотиви? Якщо, як стверджує Біблія, спочатку існував один лише Бог, то відповідь на ці запитання одна – заради себе.

Самоствердження. Тобто, Бог сотворив усі ці речі саме для того, щоб бути творцем, щоб відчувати себе ним. Якщо вважати психологію за науку і роздивлятися особистість Бога та його діяльність саме у психологічному ракурсі, можна сказати, що він має всі ознаки притаманні демонстративній (істеричній) особистості.

Так відомий психолог К. Шнайдер стверджує, що саме у прагненні до самоствердження міститься сама сутність істеричного характеру. Якщо придивитися до божих дій на протязі усієї Біблії, то можна побачити, з якою нав’язливістю вони робляться (наприклад, переслідування Іова) А нав’язливість є теж однією з головних ознак демонстративної особистості.

Ще, згідно з “книгою книг” кожне слово, що у ній надруковано, є словом Бога, тобто Бог сам диктує своїм пророкам, що писати. Він створює правила для людей, так звані “заповіді”. Люди повинні дотримуватися цих заповідей, бо інакше Бог їх покарає. А ще пророки дуже часто хвалять Бога та вчать людей, як потрібно ПРАВИЛЬНО його хвалити. Особливо це вдається Царю Соломону. Які красиві псалми Бог йому диктує! Як ретельно, нічого не забувши, Бог перераховує, за що саме його треба хвалити!

ВРІЗКА:

1. Хваліть Бога у святині Його; Хваліть Його на тверді сили Його

2. Хваліть Його за могутність його, хваліть Його за багатство величі Його.

3. Хваліть Його зі звуком трубним; хваліть Його на псалтирі та гуслях.

4. Хваліть Його з тимпаном та ликами, хваліть Його струнами та органом.

5. Хваліть Його на звучних кімвалах, хваліть Його на кімвалах громоголосних.

6. Все, що дихає, да хвалить Господа! Алілуя.

Це 150-ий псалом, тобто їх ще 149, і це тільки у Книзі Соломона! Зверніть цвагу, - кожне слово “Його” читайте як “Мене”.

БАЗОВИЙ ТЕКСТ:

Професор неврології Леонгард Карл у книзі “Акцетуйовані особистості”: пише: “Поруч зі словами самосхвалення виникають і вчинки, що викликані пихатістю, тобто прагненням викликати у оточуючих увагу, що пронизана повагою”.

Демонстративна особистість дуже полюбляє насолоджуватися тими хвалами, що вона їх сама собі вигадує, чи тою гордою позицією, яку вона займає. Якщо така особистість, у нашому випадку Бог, не отримує від інших визнання, чи їй заважають самій себе восхваляти, то це може привести до істеричного припадку.

При цьому демонстрант (чи деміург) не контролює своїх дій та не оцінює наслідки своїх вчинків, може вдаватися до особливої жорстокості. До таких вчинків можна віднести потоп, Содом, Гомору, та і, вцілому, таке поняття, як “гнів божий”. “Поспішність вчинків взагалі притаманна для демонстративних особистостей. Бажання, що їми оволодівають, потребують свого негайного втілення, та вони хапаються за перший ліпший засіб; жахливі наслідки, що можуть настати у майбутньому, вони витісняють із свідомості.”

“Демонстративні особистості зазвичай отримують від своєї поведінки більше зла, ніж добра, тому розчарування є постійним супутником життя демонстрантів.”. При такому аналізі випадки вигнання людей із раю, десять кар для єгиптян, повалення вежі та інші дії, що спричинили стихійні лиха, стають зрозумілими. Богу не подобається, коли до нього не звертаються. Щоб привернути увагу, він готовий йти на будь-що. Бо саме для цього він і створив людей, - щоб вони знали про Бога.

Відомо, що істерики не можуть лишатися на самоті, ім сумно та нема чого робити. Бог сотворив нас з вами саме для того, щоб мати глядачів. Майже всі демонстративні особистості мають акторські нахили, але не всі вони є добрими акторами. Чи любите ви спостерігати за поганою грою? У випадку з Богом ви просто забов’язані це робити! І аплодувати… Постійно аплодувати, бо, якщо вам довелося відволіктися, то ви приречені на покарання (божу кару).

Отакий цей світ. Отакий його володар. Ми тут живемо… І, навіть, за самогубство – відмову від життя, що пропонується, - суворе покарання. Муки після смерті. Неначе у житті їх не вистачає! Але не будемо про це…

Зробимо висновки. Отже, Бог – це істерична, тиранічна, жорстока та марнославна істота, що тільки і бажає преклоніння, хвали і обожнювання. Кожного разу, коли їй щось не подобається, він готовий знищити все, що сам створив. Це, доречі, свідчить про глибинну диструктивність, що є також ознакою істеричного характеру.

Чи є протидія такій ірраціональній поведінці? Так. Є. Не звертайте на Бога уваги. Якщо з вами трапляється щось добре – не хваліть його. Щось погане – не просіть у нього підтримки. Не спілкуйтеся з ним. Демонстративні особистості мають звичку втікати у хворобу, якщо їх щось не влаштовує. Вони хворіють, щоб привернути увагу. Усім відомо, що хвора істота слабшає. Отже вам під силу ослабити божу позицію. Тим паче, що зараз у нього і так багато колег-конкурентів, що відвертають від нього людство.

Коли Ніцше написав своє славнознавче “Бог помер”, то був

бесприцендентний випадок у історії, яким люди, на жаль, не скористалися. Наприкінці 19 - початку 20 століття завдяки прогресу та війнам Бог став надзвичайно слабким. До нього зверталися тільки бійці, та й ті скоріше за звичкою. Бог почав хворіти, він почав втрачати свідомість та можливість пересування, потім почалася кома. Але Гітлер витяг Бога із небуття (ще один демонстрант-невдаха)… І після безлічі звернень Бог знову повернувся до тями та знову узявся за свої справи…

Іще раз: НЕ ЗВЕРТАЙТЕ НА НЬОГО УВАГУ! Але це не привід змінювати релігію, це ж шило на мило, просто замінити демонстранта на якогось шизика чи епілептоїда. Просто залиште Бога. Хай він відчує на собі всю глибину самотності! А потім хай сам вирішує, що йому робити.

ПІДПИС: Євгенія Ковалевська

Так, усе, з Богом покінчено. Треба тільки перечитати і виправити. Здається, вийшло дещо пафосно… Та хай йому! Треба правити. Але щось тьотя Женя не у тому стані… А як же! Одна стаття та півпляшки джину, недобре це. Та ні, не півпляшки, до мене ж заходили Макс, а потім Хімік, так що всього-навсього чверть. Спати щось хочеться… Скоро минеться.

***

Ні, щось мені все ж таки не подобається у цій статті. Якась вона, ну пласка, чи щось таке… Ну, а як ще можна писати? Коли думка з’являеться у голові, а потім іде все далі й далі, від неї завжди трапляються відхилення, народжуються маленькі джерельця роздумів, які просто не можливо вмістити на аркуші чи на екрані монітору. А як же інакше? Інакше це йобана графоманська шизофренія . Може, мене бентежить псевдонаучність аналізу? Чи те, що стаття схожа на якийсь недоробок?

Відішлю Максу. Він вміє заспокоювати. Зараз мені потрібно саме це. Я втомилася (чи сп’яніла). Хай підбадьорить мене. Він же друг мені, чи макака, йоб твою!

geniya_geniy@vbiysebe.ua – Макс

Subj: Прочитай та Застрелься!

Любчику, висилаю тобі продукт своїх, здається, нігелістичних фантазій (чи перверсій). Щось мені у цьому тексті не подобається… Чи присутня в ньому деяка занудність? Чи не занадто він екстримальльний, чи навпаки – м’який? Не буду запитувати, як він буде сприйматися читачами, бо сьогодні вже бачила … Все одно, писок не мені роздряпуватимуть !

Чекаю на твої втішні коменти.

Доречі, на якій стадії знаходиться твоя робота з листами читачів? Чи знайшов вже того щасливчика, кому буде присуджено головного пістолета (я дізналася, дозвіл на нього не потрібний)? Якщо ні, то доведеться його присуджувати тобі! У такому випадку я беру на себе зобов’язання простежити за тим, щоб ти його застосував за призначенням!!!

Як пройшла вчорашня вечірка?

Так. Відправляю. Доречі, у мене немає нових листів . Раніше від порожньої е-мейлевської скриньки у мене починалися істерично-параноїдальні напади. У голові роїлося безліч безглуздих питань, що їх можна було поділити на два табори: 1)Він мене не кохає; 2)З ним щось трапилося. А потім думки починали танцювати джигу, примикаючи то до одного, то до іншого табору… Зараз я знаю, що відсутність листів скоріше за все означає те, що Митя просто не дійшов до роботи, де в нього інтернет. Але і таке знання не завжди є дійовим, не завжди заспокоює…

Слава Богу, останні три дні дуже багато справ, так що я просто не встигаю думати про нього. Вночі гірше. Наприклад, сьогодні десь дві години, що мали належати сну, я згадувала застібку на його паску. Я ніколи не була в змозі розстебнути її без допомоги. Без Митіної допомоги. Срібна застібка з надписом “Versace”. Його руки на паску. У Миті не такі руки, як мені зазвичай подобаються у чоловіків, - з довгими вузлястими пальцями. Митині руки, як на мій смак, дещо квадратні, пальці середнього розміру, але такі якісь гнучкі і водночас тверді…

Іноді по ночах мені здається, що я просто живу з Митею. Бо дуже часто розмовляю з ним подумки, здебільшого ми розмовляємо на філософські теми. Іноді обговорюємо наші відносини. Я розмовляю більше, а він завжди все вислуховує з непідробним інтересом . А ще я часто засинаю притуливши носа до його бока (ми це називали хом’яками), ну і звичайно, займаюся з ним сексом . Мабуть я – шизофрениця.

max_tvarina@vbiysebe.ua – Женя

Subj: Re: Прочитай і застрелься. Собі застрелься!

Люба! Заспокойся. Бери приклад, ну, сама знаєш, з кого . З того, у кого в житті все льогко! Я льогко відповім тобі на всі твої запитання, та навіть не буду здирати купу грошей, чи просити відсмоктати. Я просто накажу тобі зробити це, але потім .

>Чи присутня у ньому деяка занудність?

Присутня, але не переймайся, ти завжди така…

>Чи не занадто він екстримальний, чи навпаки м’який?

І те і те. Але, не переймайся. Ти завжди така . До того ж, зазирни (це якщо твій паркенсон прогресує, і ти вже нічого не пам’ятаєш), що написано на другій сторінці нашого видання: “Редакція не завжди поділяє погляди авторів статей. Редакція не несе відповідальності за їх зміст”.

>Чи знайшов вже, кому присуджувати пістолет?

Так, знайшов. Висилаю три листи на затвердження. Після нього гарантую льогку та швидко їх обробку.

>То доведеться присуджувати його тобі!

СОБІ присуджувати! Засунь пістолета собі до дупи та натисни на курок. Головне не напружуйся .

>Як пройшла вчорашня вечірка?

Добре пройшла. Напилися, як завжди. Жаль, що тебе не було, а то б ми до “Ярила” пішли б .

Прикріпляю три листи переможців. Я б дав перше місце чуваку з проносом, друге студенту, а третє дівчинці-наркоманці. Але готовий льогко змінити свої погляди за наказом керівництва .

***

Перший лист від чоловіка, на якого вранці чекала дуже важлива зустріч з італійською делегацією у аеропорту, а вночі у нього заболів зуб. Хлопець прийняв знеболювальне – не допомогло, ще – не допомогло, ще… Біль почав стихати десь після п’ятої порції, але від великої кількості води почалася гикавка, а від ліків – пронос. Відтак він просидів решту ночі на унітазі, і від кожного поштовху гикавки зуб пробивало болем, наче струмом, проте все інше, навпаки, добре виходило. Заснув він у тій же “кімнаті”. На зустріч він, звичайно ж, не з’явився, з роботи, звичайно ж, його турнули.

Друга історія була розтягнута у часі та нагадує агітаційну брошуру “молодь проти наркоти”. Дівчина йшла вулицею і зустріла свого двоюрідного брата-панка із другом (знову ж таки панком). Хлопці запропонували їй вина, дівчина погодилася і дарма, бо у пляшці були розчинені якісь колеса. Далі вона пам’ятає лише уривками: капелюхи міліціонерів (панки тягали її за собою на плечах, наче Ленін деревину), сидіння у трамваї (ракурс знизу), та як мати друга кричала, щоб хлопці виміталися з хати і прихопили з собою “цю повію”. Зранку їй було дуже погано, але вона все одно пішла до інституту, бо там мав відбутися важливий семінар. Але вона все одно його пропустила, бо зустріла свого хлопця (не панка). Той відвів дівчину до медпункту, посилаючись на її кепський вигляд. Звідти дівчину везла швидка прямо до операційного столу (гострий апендицит). За тиждень, коли вона знову вийшла на вулицю з лікарні, на неї чекав хлопець (не панк) з квітами, який відвіз її до себе. Рівно через 9 місяців дівчинці робили кесарів розтин.

У третьому листі-претенденті фігурував студент. Він цілісіньку ніч готувався до іспиту. Але зранку, прийшовши до закладу, з’ясував, що всі старання були марними, бо він переплутав і підготував зовсім інший предмет.

Студент сподівався, що від цієї халепи його розрадить кохана. Прочекав на неї 6 годин під пам’ятником, а вона так і не з’явилася. Хлопець вирішив помститися і зателефонував іншій, котра, правда, йому не дуже подобалася. А він їй навпаки – дуже, тому після недовгої прогулянки, студента було запрошено на “чашечку кави”. При роззуванні у коридорі збагнув, що на ньому шкарпетки різного кольору: одна червона, а інша біла, до того ж брудна. Тому під час усіх домагань своєї подруги він думав лише про те, як заховати шкарпетки. Нерешті вони роздяглися, але тут виявилася повна відсутність засобів контрацепції. Студент дуже хотів, щоб хоч щось у цей день вдалося, дотого ж у нього по-звірячому стояв, тому хлопцеві довелося витратити безліч зусиль та обіцянок, щоб дівчина йому відсмоктала. Та, коли він вже був на піку насолоди, трапилось так, що струм сперми вистелив прямісенько у дівоче око, тому насолодитися задоволенням не довелося, а довелося решту ночі промивати око і вислуховувати лайку. Коли цей невдаха нарешті дістався дому та приліг поспати, його розбудив телефон, яким кохана (справжня) повідомила, що більше не хоче мати з ним нічого спільного, бо вони домовлялися сьогодні зустрітися, але вона вже годину марно чекає на нього біля пам’ятника.

Не знаю, чому Макс вирішив розподілити місця саме так? Мені здається, що перша історія занадто фізіологічна, а от дівчина з братом-панком, апендиксом та кесаревим розтином – це справжній переможець!

Концепція рубрики “Ти – невдаха” міститься у розповідях читачів про свої невдачі, що їх ми оцінюємо за ступенями невдальства. Потім перших трьох ми нагороджуємо. Макс переглядає усю пошту, що надходить до цієї рубрики. Приз за перше місце – духовий пістолет із справжніньо вбивчими гумовими кулями. Я впевнена, цього разу ми віддамо його дівчинці. Вона справжня суперневдаха! Та їй же просто не можна не з’являтися у відкритому просторі: то передознеться, то апендицит, то вагітніє… Сиділа б краще вдома! А ці гарні люди, що її оточують! Просто казка – що брат-панк, що хлопець-маніяк! А, по-друге, я вважаю, що треба поважати метерів із дітьми! Їм – все найкраще! Треба пропускати їх у черзі до спокою. Тому дамо дівчинці найякіснішого пістолета!

Друге місто – це дитячий пістолет із пластиковими кульками (але, якщо сильно постаратися…). Дамо його чуваку з діареєю. Коли в нього знову зіпсується шлунок, він зможе це зупинити, якщо вставить куди потрібно та натисне на гачок.

Нагорода за третє місце – водяний пістолет. Дамо студентові. По-перше, на мій погляд, він не справжній невдаха, - просто йому потрібно негайно лікувати паркенсона. А по-друге, такий і за допомогою водяного застрелитися зможе, просто забуде, що пістолет не справжній. І взагалі, навіть невдахою бути лише на третьому місці – це справжнє невдальство.

geniya_geniy@vbiysebe.ua – Макс

Subj: Був наказ - Застрелься!

1 – молода мати; 2 – Пронос; 3 – Студент. – Затверджено. Обробляй.

Якщо вистачить місця, можеш іще пустити комент. На кшталт: спільне у цих історіях те, що в усіх героїв була якась головна мета, щось надважливе. Наголоси, що така мета – то гарант невдальства. Зазнач, що база для невдальства частіше за все уночі, а зранку виступають фактори.

Доробиш – починай готувати “Абсурд”.

***

Здається я зовсім протверезіла. Це на мене невдахи так подіяли з надважливими справами? Треба зробити каву. А ще треба негайно вимкнути те, що грає! Бо я зараз засну та застрелюся! Це антиутопічні Ljungblut “Migraine Sky”. В мене є тільки ця їхя пісня, може вони насправді й дуже веселі. Цей гурт, я так розумію, не дуже відомий. Мій друг-меломан десь їх дістав. Кльові вони, я люблю таку млосну депресуху, але не зараз.

Зараз потрібне щось бадьоре, щоб написати блядську редакторську колонку та вшиватися звідси, бо мені вже все остогидло. Ставлю готуватися каву. Вмикаю Libertines. Ото файні хлопці! Навіть танцювати захотілося, при чому у такому дебільнуватому стилі, як бітли у фільмі “Magical Mystery Tower”. “O-o-o, what you gonna do, Kate…”; “Your mother should kno-o-o-ow…” (доречі, це єдина пісня, що мені подобається у виконанні Пола Маккартні). То я брешу, звичайно, вийобуюся, є ще “Racy Racoon”, “Why don’t we do it on the road”… І багато інших пісень. Але я про це не хочу розмовляти, бо все одно, Пол – жирна свинюка та сраний конформіст! Лицар, блядь! Сер на хуй! підорас він, ось він хто! Це моя позиція щодо уподобань у гурті The Beatles. Я належу до тих, хто обожнює Джона Ленона .

Взагалі, це добре, що The Beatles розпалися та повмирали. Бо саме через це у мене є можливість слухати брит-поп. Коли б бітли співали до цього часу, то, наприклад, Oasis соромився б співати свої пісні, бо то звучало б як звичайний плагіат. А так, брит-поп – це продовження. Різноманітне продовження стилю Beatles із залученням різних інших стилів типу панк, або грандж, і навіть, найкращого диско 80-их. “Король помер – хай живе новий!” (чи нові у випадку з брит-попом).

Пити каву і куритити сигарети, - що може бути приємнішим?!!! Це моє власне епікурейство. І я ніколи не зраджуватиму йому!!! Деякі чоловіки намагалися зробити так, щоб я покинула курити, чи хоча б зменшила обсяги (я викурюю десь 1,5 пачки за добу). Хуй їм це вдалося! Я скоріше їх кидала. До того ж, у свох намаганнях вони застосовували тупий жарт у стилі десидентського совдепу: “Цілувати жінку, що курить, все одно, що облизувати попільничку”. Дуже смішно! Особливо, якщо врахувати, що цьому жарту десь років за триста!!! Виникає питання, навіщо мені чоловіки, що мали досвід з вилизування попільничок? Їм що, більше нічого лизати не давали? Чи фантазії на щось більш приємне бракувало? Ще є петросянівський жарт з тієї ж галузі: “Жінка, що курить, кінчає раком”… Ха-ха-ха. На хуя мені чоловіки, у яких немає почуття гумору?!

До вживання кави претензій взагалі-то не було. Я її дуже смачно готую, до того ж, мені зовсім не важко, а навпаки – “льогко”, приносити її до ліжка. Деякі чоловіки навіть зазвичай пили чай (льогко римую), а після мене починали обожнювати каву. Тільки от останнього разу помаранчовий герой-коханець вказав мені на те, що кава виводить кальцій із мозоку. Сам пив зелений чай. Із хуйозоку! Придурок!

Бля-я-я-ядь!!! Це ж мені не вдастся сьогодні швиденько втекти! Ми ж запрошені на презентацію ”громадян”… Ну, моя присутність їм дорого обійдеться, вони багато заплатять за такі жертви! Кров’ю платитимуть!

Для редакторської колонки навіть план не потрібно робити – просто береш попередню статтю та пишеш по тій же схемі. Та взагалі це не важко. Справа у тому, що у журналі головний редактор – це віртуальний чувак, який вже давно вбив себе, а тепер з того світу контролює видання, спілкується з журналістами та дає поради. Його звуть пан Моментоф Морі. Він веде рубрику “Пакощі потойбічного життя”. У цій рубриці розповідаєтся про те, які ще жахи чекають на людину після смерті. Редактор не втрачає здібностей до самогубства, тому після смерті потрапляє у різні потойбічні світи, розповідає про них, вбиває себе та мандрує далі. Наголошується на безвихідді – що не тільки життя лайно, а й після смерті спокою не буде.

Саме завдяки такій темі “громадянам” часто вдається захистити наше видання. “Громадські ініціативи” трактують “Пакощі потойбічного життя”, як намагання редакції утримати потенційних самогубців від дії. Тобто, якщо люди з хиткою психікою довіряють нашому журналу, вони не будуть вішатися чи стрілятися тільки тому, що після смерті на них чекають інші страждання.

Найцікавіше те, що знаходиться бидло, яке вважає ці аргументи змістовними та переконливими. Їм байдуже до того, що тисячі років, коли влада церкви, що прирівнювала самогубство до злочину та не дозволяла самогубців ховати на цвинтарі, була дуже сильною, все одно, знаходилися ті, які не зважали на її закони. Це бидло впевнене, що людина, довіряючи якомусь, хай і красивому, у глянцевій обкладинці, журналу, здатна відмовитися від самогубства. Хоча, може, є і такі лохи…

Редакторська колонка готова. Можна ще випити, хоча ні, буду економити свій джин – нап’юся на презентації. До того ж там будуть наркомани, може в них щось знайдеться… А мішати наркотики із міцними напоями не дуже добре. То піду і поваляюся у ліжку.

Тихесенько вмикаю Rаdiohead та залазю під ковдру – як все ж таки добре мати змогу відпочити на робочому місці! Мати власне кубельце! Взагалі, мати щось власне – то круто. Я крута! У мене де факто є власна редакція, у якій працюють мої власні друзі (окрім рекламного, та фінансових відділів – цих козлів наймав наш блядський спонсор, він і контролює їхню роботу), у мене є власне ліжко, власний комп’ютер, власна кава, власний музичний центр і ще багато чого! У мене є власна ідея, власний смак, власні думки, власна музика, власна сила та наснага! Але чи є у цьому всьому сенс? Іноді мені здається, що є, іноді, що немає, іноді я просто не впевнена, іноді я розмірковую над поняттям сенсу. І все це викликає зовсім різні почуття. Наприклад, буває таке, що думка про відсутність сенсу дуже заспокоює – “ну нема – так нема”, а думка про його присутність сильно бентежить – “у чому ж він полягає?”. Зараз я не знаю, чи є сенс, чи його нема, але відчуваю себе дуже самотньо…

Все, що я маю, вважаю “своїм власним”… Мені здається – то пастка, пастка самотньості. Мої власні друзі набувають значення тих людей, з якими не можна не спілкуватися, навіть, якщо спілкування стає пустим та зайвим, бо інакше то буде зрада. Але не це робить мені так боляче. Мої “власні смаки” та мої “власні думки” – оце найсправжня в’язниця. Вони оточують мене та поступово звужують коло так, що ні до мене, ані мені – не простукатися, не прорватися. Я не можу ними поділитися, не можу відмовитися, бо вони – це я. Може, навітьбільше я, ніж я сама. Я хочу бути, як вони…

Мої смаки, це лише мої смаки. Але, наприклад, ніхто крім мене не любить брит-поп. Це смішно. Але Я ЖИВУ У НЬОМУ! Тобто я сама живу у ньому. А всі інші – в інших місцях. Мені допомагають та підримують, коли є потреба у цьому. Мене люблять, турбуються про мене, але не співіснують зі мною… Все, що створено навколо мене - то не мій світ. У моєму світі всі ходять у кедах, п’ють пиво або джин чи вино, гуляють містом, курять цигарки, закохуються, сумують та сміються. І все це відчайдушно, млосно та красиво… Наприклад, хотілося б, щоб мої друзі, коли напиваються, співали “Isabelle” Koufax, п’яними нестройними голосами. А так вони співають… Та нічого вони не співають. А, якщо б співали, то щось на кшталт «АукцЫона». І ніколи не буде так, як я це хочу! Блядь!

Таке велике ліжко, а я тут одна – біднесенька, малесенька та беззахисна Женєчка . Плачу. Дуже хочеться спати. “This is what you get, this is what you get, when you are missed with love” – як сумно це слухати, коли ти той, кого обминуло кохання. Мене обминуло кохання, може воно просто не помітило мене? Чи моє прізвище було написано з помилками, як у виборчих списках, тому мене і не допустили до участі? Я плачу.

***

Дзвонить телефон. Це Митя. Невже він? Сердце починає сильно колататися. От зараз знову буду розмовляти тим дурнуватим голосом, типу “сю-сю-сю-сю”

- Привет (ось, точна ця інтонація, чому мій голос, коли я розмовляю з ним, завжди стає на півтону вищим?)

- Здравствуйте, а что вы делаете? Я вас случайно не разбудил?

- Да тут прилегла немного. А который час?

- По-нашему 22.30.

- Блядь! Это меня, значит, не разбудили, скоты! Я проспала четыре часа.

- А я тут тоже все время сплю, просто, делать совершенно ничего не хочется, все неинтересно. Зато смотрю сны. Иногда просыпаюсь посредине, отдыхаю и дальше. Только около 8-9 часов утра действие заканчивается, и я лежу в полудреме, хочу продолжения, а там уже ничего нет… Брожу в воспоминании, как и что было, но оживить ничего не получается, и так до 12… А ты как поживаешь?

- Нормально. Скучаю по тебе. Я тут недавно о тебе очень много думала…

- Что думала?

- Та, пакости разные, мне из-за них грустно было.

- Какие еще пакости ты про меня думала?

- Не скажу, я стесняюсь про них говорить .

- Я теперь понимаю, почему у тебя плохое настроение. У тебя плохое настроение потому, что ты боишься, что я узнаю, какие пакости ты про меня думаешь.

- Хи-хи-хи (ну що за дурнуватий сміх, звідки у мене такий з’явився, блядь!). Ты такой юморист, Петросян просто! Скажи, а тебе про меня сны снятся?

- Да, недавно такой сон сумасшедший приснился!

- И что я там такого сумасшедшего делала?

- Мне снилось, что я выхожу вечером к себе на кухню, а там стоишь ты. На тебе только маечка такая коротенькая, и больше ничего. И я тебе говорю: “Корми меня!”. А ты мне так злобненько отвечаешь: “Люби меня!”. Я спрашиваю: “Как же мне тебя любить?”, а ты поварачиваешься, становишься по-разному и показываешь – так люби, сяк люби…

- А дальше что?

- Ну, дальше ты меня кормишь, а я люблю тебя, или наоборот, сначала люблю, а потом кормишь. Фразы очень ярко запомнились: “Корми меня!”, “Люби меня!”.

- Хороший сон. А ты по мне скучаешь?

- Да я даже и не знаю… Все по-другому как-то стало… Скучаю, наверное, я вообще по жизни скучаю.

- Слушай, а когда ты ко мне приедешь?

- Не знаю. Сейчас не могу, вообще ничего не могу. Сижу туплю здесь, сплю иногда. И все.

- (“нє могу” – цю фразу я чую вже з півтора роки. Він завжди нічого не може. А знущатися з мене – на це в нього “могу” вистачає.) Слушай, я думаю, что, во-первых, тебе вообще стоит поехать куда-нибудь, а во-вторых, именно ко мне. Я тут пропадаю без тебя… Мы могли бы целыми днями заниматься любовью, а я б тебя вкусно кормила. Только не надо обижать меня, я же зверею от этого! Буду лечить тебя своими методами…

- Нет, Женя, не сейчас.

- А когда?

- Не хочу называть сроки. И вообще, колбаска в отпуске, не работает. Вообще не хочу заниматься любовью. С тобой, конечно, хочу, а вообще – нет.

…Чую, як відмикаються двері, це, напевне, зрадники-підораси йдуть. Ох зараз я їм вставлю!!! Забули мене... Але це добре, що вони йдуть, я хоч зможу деякий час не думати про цю розмову!

- Ну все, Митя, тут уже идут, сейчас мешать мне начнут. Спокойной ночи. Приезжай ко мне, я очень скучаю.

- Спокойной ночи, Женечка. Я послал тебе письмо сегодня.

- Хорошо, я посмотрю. Целую тебя.

- И я.

...Ось і все. Сумно. Ну на хєра телефонувати людині серед ночі та краяти їй серце?! На хуя це робити?! Коли ти не сумуєш, то залиш мене у спокої! Скільки мені ще думати про те, що ти хотів сказати кожним своїм словом?! Що з тобою коїться, Мітічка? Навіть не запрошує мене приїжджати… Я, звичайно, пообіцяла собі і йому сказала, що ніколи більше туди не поїду… Але так хочу його поруч, що поїхала б! Не запрошує. Сни бачить. Мене не хоче.

***

Заходять. Веселі, збуджені та п’яні. Суки! Усі гуртом завалюються до мого ліжка. Видно, що провину свою вони все ж таки відчувають. Чи ні? Здається, тягар смутку лежить тільки на Олечціному обличчі. А це ще ні про що не говорить – мабуть, просто знову хтось не дав, чи дав, але не сподобалося. Я взагалі не розумію, як можна злягатися з чоловіком, коли ти його не хочеш? Розумію, як спати з чужим чоловіком, як спати з незнайомим, з наркоманом, зі стареньким, з маленьким… Але бажання – це головне, це ж провідник. А от у Олечки вдається “якось так”. Та й у Фішки обличчя не дуже. Але в неї воно завжди таке… Проте обличчя Макса, як завжди, сяє тихим світлом.

Я: Ну що, приперлися, скотиняки? Як розважилися? Без мене…

Герман: Кльово! Особливо тому, що без тебе. Ніяких цікавих подій, крім того, що тебе не було, не відбувалося, але і ця наповнювала нас радістю! Ми згадували про твою відсутність кожну мить…

Хімік (звертає увагу на мій звірячий погляд): Ага, згадували та сумували.

Олечка: Я намагалася тебе розбудити, та ти мене до дідька послала, сказала, що втомилася і спати будеш. Тому я нікому і не давала тебе розбудити.

Я: Блядь, Олечко, ну хто ТЕБЕ просив мене будити?! Краще б у той час пішла і спідницю замінила, а то вона якась дуже коричнева.

Олечка: Припини! Чому ти завжди мене ображаєш, я ж хотіла, щоб ти виспалася…

Фішка: І я їй казала, що спідниця хуйова!

Я: А куди ви Микиту запроторили, чому я його не бачу?

Хімік (хитро посміхаючись): Та він сказав, що має багато роботи, сидить працює на своєму місці. Можна сказати, згоряє на роботі… На фіга ти йому так багато даєш?

Я: Фішко, посунься трішечки та не плюй свої блядські нігті на мою ковдру! Розповідайте, що там було. Наркомани були? А наркотики?

Ревухін: Жее-е-єчко (пауза), пробач нас, що ми тебе не взяли (ще довга пауза), я так сумував… Дивись, що ми принесли, точніше, спіздили для тебе.

На цих словах він дістає такий собі великий плетений кошик із пляшками та пойлом вперемішку з пиріжками та бутербродами.

Ревухін: Усе, блядь, для тебе!

Я: Бачу, що ти, Ревухін, насвяткувався. Наркотики були, запитую?

Ревухін: Не було, товарише замполіт. Я тут посплю трішечки, якщо ніхто не заперечує.

Макс: Це як для кого не було …

Я (відкорковуючи пляшку шампанського): А ти, тварино, звичайно все винюхав, як завжди! Ну так що там казали?

Фішка: Зібралася купа довбойобів – різні грамадські організації, що в них тільки такі от жирні тьолки, як сьогодні приходила, та чахлі наркомани. Там така фішка, що колишні наркомани відкрили лабораторію з лікування подібних до них. Розповідали про те, які вони кльові, а всі підтакували і кричали: “Так, ви кльові!” Потім голова виступав.

Я: Там і голова був? Ви з ним розмовляли?

Фішка: Ревухін з ним розмовляв.

Я: А він у такому ж стані був?

Хімік: Не зовсім.

Фішка: Ще в гіршому. Щось він голову увесь час хапав за піджак та ляпав по спині. Та я його відтягла.

Я: Ще краще… Пиздець нам. Дайте мені оливку. Ну, а ви що всі робили?

Макс: Я з наркоманами спілкувався . Уявляєш, їм замість наркотиків протистанську релігію втюхують, пісні в стилі хеві-метал про Христа і таке всяке… Охуїти можна!

Я: Щось сьогодні день занадто релігійний. Ти спілкувався – ти про цей бардак і писатимеш.

Макс: Льогко.

Хімік: Ой, там дядько такий серйозний був, що я його навіть злякався! Він увесь час говорив про якогось Дмитра Миколайовича, якому ми всім зобов’язані. Я просто не знаю, що думати про таке, може він мав на увазі віддати Дмитру Миколайовичу всі гроші чи життя? Другий варіант мені більше підходить, бо я жадібний.

Я: А хто такий той Дмитро Миколайович?

Фішка: Один із засновників фонду для наркоманів. Вони там всі лицемірні підораси! Тримають нещасних наркоманів, немов мавпочок, а самі гроші заробляють. А щоб про це ніхто не базікав, діляться грошима з “громадянами”, фуршети влаштовують, журналістів підгодовують, іноді навіть наркоманам щось перепадає… А ми у цій багнюці участь беремо!

Я: Фішко, ти хочеш поспілкуватися на тему “який не ідеальний цей світ”? Я тобі скажу, що цей світ такий, бо в ньому живуть такі похмурі потвори, як ти! Перестань єбати мені мозок! Ти ж сама увесь час кажеш, що життя – гівно, а з того часу, як працюєш у нас, взагалі нічого позитивного не робиш… Ти хоч би вдома, ну, як раніше, футболки розписувала, яскраві шнурочки робила, чоботи кольоровим спреєм розмальовувала… Щось таке робиш?

Фішка: Зараз ні. Не хочу нічого такого.

Я: То і не пизди! Дайте мені краще що-небудь іще, що у вас там, коньяк? Давайте.

Хімік: Тому я весь час підіймав тости за Дмитра Миколайовича!

Герман: Ага, дуже голосно. Ми разом кричали: ЗА ДМИТРА МИКОЛАЙОВИЧА!!!

Олечка: І запивали горілку шампанським.

Хімік: А потім настав наш зірковий час… Ми з Германом пробилися до мікрофону та заспівали “довгіє лєта”. І ще раз випили за нашого брата по розуму – Дмитра Миколайовича. Хотіли надати слово Ревухіну, навіть запросили його до сцени, чим пригорнули до нього увагу… Аж раптом Ревухін почав блювати на піднос з канапками…

Я: Добре, що хоч не на мера!

Герман: Ну ми, щоб не зіпсувати враження, стали навколішки і почали благати пробачення .

Фішка: А потім ці підораси повзали по всій залі, переслідуючи жінок.

Я: Ви впоралися. А ці канапки, часом, не з того оббльованого підносу?

Макс: Ні, ці я пиздив. А Олечка з якимось відморозком їбалася .

Олечка:: Та він огидний був, і єбатися не вміє як слід!

Ревухін: Типу, ти вмієш! Увесь час тільки і чути, що: “Давай перепочинемо та покуримо”!

Я: Що ж ти з ним їбалася?

Олечка: А що мені було робити? Вони ж мене всі покинули, мені нудно було. А я взяла того чувака і затягла у конференц-залу. Він такий із себе – ніякий. Дуже здивувався, чому така красива дівчина з ним вирішила…

Хімік: Ага, а всі інші, хто повз вас проходив, дивувалися, чому ці придурки вирішили єбатися на дивані в коридорі .

Олечка: Що справді?! Як незручно!

Герман: Не переймайся, коли ти смоктала, все одно твого обличчя не було видно.

Олечка: Слава Богу!

Я: Все це, звичайно, прикольно. Я рада, що ви так весело провели час. Хоч мене, блядські вилупки, могли і розбудити! Але що тепер з банером?

Хімік: мені здалося, що ми цих козлів так залякали собою, що ніхто навіть звертатися не буде! А якщо все ж таки подзвонять, то я беру на себе відповідальність дуже довго та поступово просити пробачення за те, що Ревухін наблював на канапки. Якщо це їх не зупинить, то сам телефонуватиму з запитанням, чи блювотина на канапках на зашкодила іміджу їхньої вечірки. Присягаюсь! Так що банеру бути!

Я: За це треба бахнути!

Макс: І покурити . Я тут дечого дістав…

Я: Життя іноді файне! Правда, Фішко?

Фішка (вимальовуючи орнамент із дивних квітів на зап’ястку зеленою гелєвою ручкою) : Пішла на хуй.

Я:А що то ти малюєш?

Фішка: Зав’ялі квіти.