Самотність та Самогубство

Півроку тому

Осіння телефонна розмова:

- Не єби мені мозок! Одягни шапку!

- Тобі що, подобається, коли тобі мозок у шапці єбуть?

Зима починається з того, що все навколо стає сірим, теплим та брудним. маленькі звірятка запаковують шоколад, великі звірі жеруть один одного, середні звірі гуляють по вулицях під парасольками та унеможливлюють буття. Чи існування?

Я стояла та роздивлялася. Що то лежить на асфальті? Чи то лайно, чи листя – не зрозуміло. Тим часом мій собака ухопив якусь тітку за пакет з продуктами. То був її найважливіший орган. Пес розірвав його. Вона закричала. Дуже голосно закричала. Занадто голосно. Так їй і треба! Пішла вона туди, куди… Краще б мій собака відірвав їй голову! Уявляю собі: брудний асфальт, лайно кольору кави (це все ж таки виявилося розчавленним лайном) та її червона кров. Багато червоної крові. Яскравої, соковитої, живої… Від неї би шов пар… Ну, багато можна було б чого метафаричного з цього приводу сказати. А так – стоїть дурна, жирна баба та репетує. Блядь! Яке паскудство, чи як там іще?

Прискорено. Йду до дідька. Я буду з ним лагідна та терпляча. Головне не вживати ніяких наркотиків, не пити алкоголю, не курити. Це щоб нарожати від нього прекрасних дітлахів. До дідька їх! Туди й відправлю.

Нещодавно я переспала, чи мала статевий акт, із героєм помаранчової революції. Він жив у наметі на майдані і все експлотував образ Джима Морісона. Мені сподобалося. У тому сенсі, що все сподобалося: і як експлотував, і як їбав. Він сказав мені три речі, які, мабуть, хоче почути кожна жінка хоч раз у своєму житті. Коли я запитала його, чого він хоче (ми вже встигли до того один раз поїбатися), то він сказав: “я хочу тобі вставити, виїбати тебе та кінчити у тебе”. Брутально? Але так просто. І приємно, я вам кажу.

Що мені ще? Не вистачає, завжди чогось не вистачає. Раніше, я думала, що всім не встачає лише трьох речей – самотності, грошей та кохання. Тепер я знаю, що б ти не мав, того тобі і не вистачатиме. Тобі завжди буде мало, аж доки не стане забагато. Банально? Але справедливо.

Мій (я не хочу казати коханий, бо я вже не знаю, що таке кохання) головний біль ходить московським лісом та розмовляє з білками та дятлами. Смішно? Але це реальність. На мене в нього часу не має. Бо я не така кльова, як білка. А я і не хочу. Не хочу бути білкою, не хочу бути мохом, який він вирощує на підвіконні, не хочу бути його додатком, не хочу бути його фантазію. Я ХОЧУ ЙОГО ЗЖЕРТИ!!! Він вже дістав мене своїми виєбосами, своїми претензіями, своєю пасивністю, щодо дій, та агресивною злістю, щодо мого існування.

Я вже нічого не хочу. Хочу тільки, щоб усе це скінчилося якнайшвидше. Хочу перестати про нього думати, продовжувати плести цю дурнувату історію, зупинитися. І вже більше ніколи не чекати на нього!!! Це чортове чекання… Я ненавиджу чекати!!! Я чекаю на нього з тої самої миті, як ми познайомилися. Завжди чекаю, на щось сподіваюся… Правда, спочатку мої сподівання виправдовувалися. Саме це і змушує мене продовжувати чекати. Я у такій довжелезній черзі за дивом… Із сумками, та навіть без номерка…

Рік тому я теж чекала. Теж чекала на диво. Я хотіла, щоб, як це не пафосно звучить, Україна стала вільною. Ще я чекала на нього – чарівного хлопця із сталевими очима. Сталася помаранчова революція. Він приїхав до мене, я їздила до нього… Велике розчарування. Все надто швидко. Дива не буває.

Люди соромляться розмовляти поміж собою про ці події, не порушують у бесіді цієї теми. Вони відчувають себе дурнями. Їм незручно. Деякі намагаються обгрунтувати сьогоднішні події та роблять вигляд, що все нормально. Але знають, що це не так. Деякі жартують – така захисна реакція. Смуток і розчарування. Але, у пам’яті, помаранчова революція – це диво. Диво, що сталося та втекло. Перетворилося на щось, скажімо, заплутане, мулясте, непевне.

Те ж саме і з ним. Але я все ж таки сподіваюся на щось. І люди сподіваються. Але ми всі знаємо, що нічого не покращиться. Гірше вже не буде, бо разчарування вже досягло своєї глибини – було боляче. Тепер все просто тягнеться. І є така думка, що має ж бути якесь рішення. Надія на те, що воно є. Навіть хай не знайти його, але повинна бути впевненість, що воно є. Чому? Його може і не бути. Скоріше за все його нема. Його нема, і так і потрібно. Напевно.

Ностальгія за дивом. Ностальгія навіть за болем. Теж банально? Але це живе. Ніхто не винен. Просто життя – дерьмо. Дерьмо, що повниться можливостями та чергами за дивом.

Люди дуже полюбляють розмовляти про впевненість у завтрашньому дні. Я згодна. Тільки тоді треба казати “Завтрашнє дно”, а не завтрашній день”. Бо саме на дні ми опинимося завтра. Ми і сьогодні там. Але що нам до сьогодняшнього дна! Завтра ми будемо ще глибше. Ми можемо змінити форму (наприклад, поміняти глечик на вазу), можемо змінити наповнення (багнюку на вино), але ми не можемо змінити дна. Усе існування – це метафора підйому, але тільки метафора. Черга нагору. Хоча, ніхто не знає, як там нагорі. Може, там зовсім не краще. Філософія, блядь! Підліткова філософія… Може й так.

Я не хочу жити. Це правда, навіть не випендрьож. Мені не подабається жити. Навіть, коли мені гарно. Навіть, коли мені зручно. Навіть, а це дуже важливо, коли, порівнюючи моє життя з життям інших людей, мені стає зрозуміло, що я живу не гірше за інших. Мені приємно, що без особливих зусиль досягаю того, заради чого люди собі лоба розбивають. Мені приємно, що я маю досить “котируємую” роботу, і облишу її без усякого жалю в будь-який момент. Я не тримаюся за свою роботу, як деякі, як більшість людей. Ха-ха-ха. Це сенс життя? У роботі? А я що, шукаю сенс? Смішно. ЙОГО НЕ МАЄ. СЕНСУ НЕМАЄ.

Тоді треба вмирати. Тільки це мені ніколи не вдавалося. Не будемо рахувати ті випадки, коли самогубство ставало єдиним засобом привернути до себе увагу. Це було, коли я була маленька. І навіть тоді я розуміла, що все саме так. Тому про ці “спроби” ніхто ніколи так і не дізнавався. Бо мені ще тоді хотілося, щоб усе було красиво. А так – некрасиво. Потім я декілька разів намалася зробити це по-справжньому. Марно. Організм завжди витримував. І тут справа не тільки у тому, що ерос перемагав танатос. Тобто, життєві сили виявлялися могутнішими за смерть. Просто не вдавалося і все. А коли ти цілу добу блюєш усілякими медичними препаратами, оновлювати процес самогубства вже не так сильно і хочеться.

Причини. Та причин забагато, тільки набридло замислюватися про це все. Досить. Причин вистачає завжди, у будь-який момент життя. Я так думаю.

Далі іде проблема вибору. Але ділема не така вже ж і важка… Ну і кохання. Скільки не дивлюсь на це все…

Гаразд. Я не можу. Не можу стратити себе. Тоді лишається жити. Як жити? На перший погляд я повинна вирішити жити праведно. Тільки, знов-таки, навіщо? Я не вірю у Бога, не вірю у покарання, не вірю у нагороду. Я тут. Я жива. Бога нема. Лишається жити красиво. Причому у тому сенсі, що із своєю власною системою естетизму. Тобто слухати Рдіохед, Франса фердінанда, Строкс, інший бріт-поп. Читати Кундеру, Оскара Уалда, Генрі Міллєра, Ерленда Лу. Ходити у кедах, бути незалежною, гуляти містом, пити вино, багато вина, пива та кон’яку, курити марихуану, іноді, коли дістануть, кетамін, жерти трамадол. Але наш президент проводить кампанію “ні ТРАМАДОЛУ!”. Мабуть тому, що він нещодавно про нього дізнався. Інтригує мабуть. Ще вести тягомотливу переписку зі своїм “коханим”. Інтернет… Така, блядь, сучасна дівчина…

Я захожу до себе в квартиру. Вмикаю “Бумбокс”. Я, я наклала у міліцейський бобік! І не тільки туди! Щось треба робити. Із життям. Така, блядь, європейська думка – треба робити справу. Яку справу? Я завжди чимось займаюсь. Але зневажаю саме поняття “справа”. Ну які можуть бути справи?! Це ж смішно. Справи цього життя… Так і уявляєш собі якийсь серіал, де всі вйобують, усі зайняті, при цьому у всіх є секс, особисте життя, мрії, проблема тільки у тому, щоб Марія зустріла-таки свого Марчелло. Я не хочу жити. Я живу. Мені не подобається життя. Я живу. Що я вмію? Я вмію писати (тут треба поставити знак питання). Але це саме те, чим я інколи заробляю гроші. Я журналіст. Ще я писала курсові. Ще я писала дипломну роботу… Я можу писати. Цим я мушу заробляти гроші.

Я пишу в блядський журнал “Як стати успішним”. Кожного дня, кожного дня циє диявольське видання поповнюється статтею, моєю статтею про те, яке життя важливе, як треба ПРАВИЛЬНО вйобувати, як будувати кар’єру, як ПРАВИЛЬНО лизати дупу і таке інше. Мені це в чимось навіть подобається. Я – Бог. Я – видаю рецепти, як ПРАВИЛЬНО жити. Я не вірю в це. Я зневажаю це все. Мені не подобаються люди, хоча, мені їх шкода. Я пишу. Вони читають. Вони роблять так, як я їм кажу. Вони мені вірять. Може, вони просто проглядають ці рядки. А може, і ні, може, вони вчитуються у кожне МОЄ слово і ВІРЯТЬ… Саме такі стосунки в них і з Богом…

Мені “забавно”. “Тут так забавно” – це ж просто сентенція… Закипіла вода. Кладу дві ложки кави та дві ложки цукру. Заливаю окропом. Я люблю міцну та солодку каву. Чому? Кожного разу ти ставиш каву на вогонь, і починаєш чекати. Чекаєш. Розумієш, що вона ніколи не звариться. Обертаєшся, щоб протерти стіл. Кава л’ється на чисту пічку. Кожного разу. Це дратує. Але це можна і пережити. Це просто ще одна риса цього життя. Любиш каву? Хуй тобі! Мий пічку. Отак.

Я відкрию своє видання. Свій особистий журнал. Жартівливий. ДУЖЕ жартівливий. Він буде називатися “Самотність та Самогубство”. Я – головний редактор. Гадаю, що бажаючих писати у цей журнал знайдеться багато. А скільки, блядь, буде бажаючих читати цей журнал!!! Ні, справді, якщо добре поміркувати, то це безцінна комерційна ідея…

Потрібні гроші. Потрібне приміщення. Цей журнал має бути зроблений на гарному папері, глянцевий. Як журнал “НАШ”. Можна буде продавати права в інші країни… Він буде мати назву “Самотність і самогубство”. Зрозуміло, що присвячений він буде саме цим темам. Лозунг, чи слоган, як зараз кажуть: “Сподіваємося, що з кожним днем наших читачів стає все менше”. Концепція… Ну, концепцію треба ще продумати. Але головне така свіжа ідея, що життя не має сенсу і безкінечний потік іронії, сарказму та легкості. Зрозуміло. Але де ж дістати грошей? Якщо люди витрачають свої дорогоцінні бабки на “Як досягти успіху”, то яка проблема в тому, щоб знайти людину, яка проспонсує мій журнал? Та, взагалі, зрозуміло, що це буде надзвичайно популярне видання. Воно окупиться у декілька разів майже одразу. Я так вважаю.

Треба за це випити. Ще негайно зателефонувати людям. Я гадаю, що ця ідея стане їм у пригоді. Знову Женя – клоун підкидає своїм друзям щось цікавеньке… А то вони вже, мабуть, думали, що я тепер здатна тільки на те, щоб листуватися зі своїм москаликом, пити, лаятися та страждати. Ні! Нас не здолати!

Можна, наприклад, запропонувати спонсорувати цей журнал якійсь політичній партіі. Звичайно ж, якщо суспільство дізнається, що за партія надає гроші такому сумнівному, нежиттєрадісному та антидемографічному виданню, то це її скомпрометує. Але, з іншого боку, будь-якому політтехнологу відомо, що “Самотність і самогубство” найбільш популярним буде саме серед офісних працівників. Людей, які хоча б вміють читати та хоча б іноді замислюються (хоча ось у цьому я не впевнена). Але якщо вони замислюються, то рано чи пізно постають перед проблемою дерьмовості цього світу. Тобто, через це видання можна проводити тонку лінію своєї політики…

За рекламою теж діло не стане. Я гадаю, що алкогольні та тютюнові виробники одразу ж зрозуміють, наскільки дійовою є реклама у моєму виданні… Все. Треба пити та дзвонити. І починати обмірковувати концепцію та рубрики.