Самотність та Самогубство

ГЛАВА 4

Траур

mikrer@moskvi.net – Женя

Subj: Пиздец

>Здравствуй, Митя!

>Я не знаю, что это такое происходит. Это пиздец какой-то. Три дня назад >моя сотрудница перерезала себе вены. Ее нет. Все. Конец. Все, как во сне – >приходят менты, спрашивают «А что?», «А как?», «А почему?»… А я не знаю! >Просто не знаю. В этот день мне с утра звонила какая-то барышня, а меня не >было. Может, это была она? Я НЕ ЗНАЮ!!!! Я ничего не понимаю. >Антиутопический сон.

Блин! Беда получилась… Говно какое-то… Как ты там? Не представляю. Все с ума посходили. У меня тут пиздец тоже, зубы мудрости рвут со страшной силой, вообще, депресняк, тупил в деревне так, что жопа, один бухал в лесу, медитировал на костер… Больше ничего не интересно, кроме тебя, конечно…

>Я хочу только одного. Засунуть нос тебе подмышку и заснуть, а потом >проснуться.

Какая уютненькая…. Нежненькая, ты такая с утра обычно бродила… После 4-5 часов… Ну этого… Контактной любви… Блин, чего я пишу! У меня, наверное, тоже слабейший недотрах… Беда, повешусь ведь, или лучше карандаши?

>Ты приедешь, а?

Я не смогу приехать… Ну опять… Я обещать ничего не могу, а то, как в прошлый раз. Грустно. Тебе, наверное, там совсем одиноко теперь… Бедненькая Женя. Я не смогу, у меня очень много проблем. Все обложили и чего-то хотят. Прости меня.

Менти питають про можливі причини самогубства. Чи вона останнім часом з кимось сварилась? Та вона увесь час, зі всіма. Може хлопець? У Фішки не було хлопця. Як вона виконувала роботу? Чудово і вчасно. Наркотики? Навіть ганджу не курила, Фішці від нього погано було… Менти, мабуть, прийшли до висновку, що у Фішки було чудове життя. А яке воно було насправді?

«Адіноко»… Мені пиздець! Усім пиздець. Я їздила до Фішки додому, бачила криваву ванну. Не поїхала до моргу – не хочу. Я і так весь час про неї думаю. Я вже не парюся через той дзвінок. Майже впевнена – то була не вона. Фішка нізащо б не подзвонила, коли вже вирішила. А якщо не так (“нє биваєт атеістов в акопах пад агньом”)?

Ні, вона ж навіть записки не залишила. Чому вона так зробила? Тому що життя – лайно? Але всі ми відчуваємо так само. Чому ж саме вона? Жінки часто вбивають себе через чоловіків. Я пам’ятаю, що Фішка казала мені: “Я намагаюся привабити чоловіків тим же, чим вони приваблюють мене. Розум, почуття гумору, оригінальність, гарний смак… Але чоловіки ведуться зовсім на інше – на те, що мені не подобається. Ігри у самок. Я не хочу в них грати. Тому я лесбіянка”.

Не через чоловіка вона це зробила. Мені здається, що та Фішчина позитивна енергія, яка раніше втілювалася у дитячі малюночки та різвнобарвні штучки, останнім часом просто не мала виходу… А виміщати її іншим способом Фішка не вміла. Вона фізично не могла бути веселою чи приємною. Завжди була похмурою та гострою, як лезо (знову лезо!). Фішка, мабуть, задихалася від тієї енергії. Скоротила собі віку від власного позитиву…

Навіщо я запросила її до редакції?! Малювала б собі зараз свої квіточки та зайчиків! А так лежить зараз у холодному морзі… А завтра її покладуть у землю… Буде там самотня… Нігті та волосся ростуть і після смерті, а вона навіть не зможе скористатися з такої нагоди… Кожного дня (а може дна) ілюструвати самогубства… Навіщо я це зробила?!

Останні дні у редакції спілкуємося лише статтями, бо треба продовжувати працювати. Нам нічого сказати один одному. Смерть стала занадто реальною. Повна беззахисність та заплутаність. Факти, спогади, візуальні картинки переслідують нас. Хімік перейшов в кабінет до Ревухіна. Йому, мабуть, зараз зовсім пиздець. А кому не піздець?

Ось Фішка набундючившись сидить за компом, Фішка спльовує нігті на підлогу, Фішка на вулиці швидко крокує, опустивши голову, Фішка, що бере пляшку, ранкова Фішка, у Фішки болить голова, Фішка гризеться із Хіміком, Фішка жартує, Фішка вишиває хрестиком…

Під столом лежать Фішчині чоботи. Ніхто до них не торкається – всі роблять вигляд, наче не помічають їх.

Вона навіть не роздягнулася, залізла у ванну в джинсах та майці – не хотіла, щоб її знайшли оголеною. Їй не подобалося, коли її роздивляються. Цікаво, чи вона думала, що в морзі її все одно роздягнуть? Що вона зараз робить?

Завтра похорон. Фішчина мама нічого не знає – її телефон нікому не відомий. За організацію цієї вистави взявся Хімік. Тепер бігає містом, дзвонить кудись. Мабуть, йому дуже болить провина. Але у чому він винний? У тому, що його дратували Фішчині нігті? Не від того вона померла. Але як це довести?

***

Хімік зайшов до мене, каже, що все приготував. Завтра об одинадцятій похорон, а потім усі, включно з Фішчиними подругами поїдемо до ресторану. Він про все домовився. Поховають Фішку на найдорожчому цвинтарі міста.

- Слухай, Хіміку, може не будемо її хоронити?

- Як це?

- Ну, не подобається мені увесь цей пафос, ця вистава! Гадаєш, їй би таке сподобалося?

Хімік сідає на стілець, опускає голову та руки на коліна. Сидить так десь зі дві хвилини і мовчить.

- Гадаю, що ні. А що мені робити? Що? Я вже не знаю! Я не можу так! Ти пам’ятаєш усе, що я казав, як я просив тебе поговорити з Фішкою? Її комп’ютер там стоїть, її блядські чоботи… Може, десь на підлозі залишилися уламки її нігтів…

- Я все розумію. Розумію, що тобі, мабуть, найважче. Але давай все ж таки не будемо ховати Фішку. Нехай її спалять, а ми заберемо урну. Потім вирішимо, що з цим робити. Може, мати її приїде. Мені соромно так казати… Це хуйова маячня, але так вона залишатиметься з нами, їй не буде так самотньо…

- Заберемо сюди… Добре, я зараз подзвоню і про все домовлюся.

- А подружок її все одно до ресторану відведемо. А потім сюди поїдемо. Треба щось вигадати.

- Гаразд.

Хімік пішов. Щось невдале коїться. Навіть пити не хочеться. Митя кинув. Зуби йому рвуть… Мої співчуття. Мені кожної ночі спати вдома самій. Думати-гадати. Якщо б справді можна було б притулитися до нього – все б змінилося, я точно знаю. А тепер що? Мені лежати самій. Як у труні.

Прийшов Ревухін та мовчки сунув мені роздруковку. Це добре, що всі розуміють, що неможна кидати роботу та продовжують писати. А, може, просто увесь той час, який витрачався на балачки та хуєпинання тепер відійшов роботі. Бо балакати нема про що, а нічим не займатися – страшно. І таке життя редакції теж страшне.

Найбільше мене лякає те, що від Ревухіна зовсім не тхне алкоголем і те, що зазвичай він робив десь дві статті за місяць, а це вже друга за останній тиждень.

***

РУБРИКА: Капості потойбічного життя

ЕМБЛЕМА: Середньовічне зображення пекла, на першому плані чорт із вилами.

НАЗВА: Вибори чорта.

ВРІЗКА: Розповідь нашого головного редактора Моментофа Морі, як завжди, сповнена корисною інформацією, а його аналітичний погляд примусить дивуватися навіть найлогічніші серця. Цього разу він поділився з нами цікавими дослідами “тамошнього світу”, у якому існують вибори.

БАЗОВИЙ ТЕКСТ: Доброго дня, любі смертнички! Я вже розповідав, що по той бік існує безліч варіантів існування. Який саме варіант стане вашим, у який світ ви потрапите після смерті – нікому не відомо, все відбувається випадково, як вам пощастить. І це ніяким чином не залежить від того, яке життя ви провели. Але, запевняю вас, у кожному світі є свої капощі! Іноді ви можете потрапити у місце, яке набагато гірше ніж те, де ви зараз живете. Хоча, скоріше за все, ви гадаєте, що гірше не буває. Буває .

Минулого разу ми потрапляли у світ, де все так само, як і у вашому житті до смерті, не краще і не гірше, але з тією різницею, що ви вже прожили одне таке життя і дуже втомилися. Цього разу я розповім вам устрій світу, де панує християнська демократія.

Якщо ви потрапите у цей світ, то одразу ж відчуєте себе повністю безпорадним, бо нічого не будете розуміти. Ким би ви не були у своєму житті: вбивцею, кухарем чи коханцем. Тут усе не так. І водночас так само. Бо у цьому світі існує тільки концентрована відносність. Але ви будете пам’ятати всі свої колишні принципи та настанови. І таких саме там мільярди, дуже багато людей із різних сторіч та країн.

Це означає, що у тому світі не існує ніяких базових положень про те, що таке добро, що таке зло, як чинити вірно чи невірно. У кожного своя правда. Але люди не втрачають можливість змінювати свою думку.

Кожного року там відбуваються вибори, на яких обираються люди, що будуть упродовж наступного року затверджувати закони. Саме вони вирішуватимуть що добре і погано, що є любов, справедливість, гріх, кого вважати праведником, кому вклонятися, хто ворог, хто зайвий і. т. д.. А найголовніше, вони будуть вирішувати, у чому полягає сенс життя.

Ви обираєте людину на посаду Бога – в його обов’язки входить бути дуже символічним, тобто майже не володіти власним тілом. Ще він бере на себе відповідальність за все, що трапляється під час його правління та розтлумачує усі події згідно новозатвердженим законам. Звичайно ж, такій людині потрібно мати всерозуміючий вигляд – це його основний обов’язок перед цим світом.

Головний янгол – це найближчий помічник Бога, що підтримує та допомагає відстежувати усе, що трапляється. Але обирається він окремо, тому дуже часто його погляди повністю чи частково не співпадають з Божими.

Посада чорта в ідеалі має гарантувати людям недоторканість принципів демократії, бо він займає положення протилежне Богу. Але, як вже було сказано, у тому світі зібралися люди із зовсім різних часів, тому найчастіше трапляється так, що позиція чорта йде паралельним шляхом до Божої. Тому вони майже не спілкуються та не узгоджують свої дії.

Янгол-перевертень є головним на зібраннях дрібних бісів та амурчиків. Це найскладніша посада. Він нічого не вирішує і не затверджує, а відіграє роль арбітра. Його головним завданням є – стежити, щоб біси та амурчики не билися та не псували майна. Бісів та амурчиків теж обирають серед жителів цього світу на тих же виборах.

Щороку всі загальні принципи та засади замінюються на спеціальні документи. І згодні ви з цими положеннями чи ні, але зобов’язані їм слідувати до наступного року.

Щопівроку проходить передвиборча агітація, яка триває рівно п’ять місяців та 28 днів. У цей час усі кандатити, а їх на кожну посаду у середньому по 34 людини, агітують за свій світоглад, розвішують усюди свої портрети та основні положення.

Політична обізнаність громадян того світу є їхнім єдиним обов’язком. Тому за два дні до виборів усі люди мусять здати залік на знання імен та програм усіх кандидатів.

Якщо вам після смерті довелося туди потрапити, то я гарантую вам, що через декілька років ви повністю заплутаєтесь та з’їдете з глузду, не втрачаючи здібності мислити. Але це ніяким чином не вплине на ваше життя, нічого не змінить. Бо там усі такі – божевільні та заплутані, з різними напрямками божевілля.

Ви можете почати параноїдально наслідувати позицію свого минулого життя та підтримувати найрадикальніші погляди. Або перестрибувати з однієї позиції на іншу. Деякі починають вірити, що можна обрати таку композицію з кандидатів, у якій погляди кандидатів будуть ідеально співпадати між собою і цей “букет” налагодить життєвий устрій. Легковірні бовдури вигадують систему та грають за нею, як у лотерею.

Що б з вами не трапилось, я можу гарантувати вам тільки одне – ви будете думати лише про вибори. Вічність. Думати, гадати, міркувати, обгрунтовувати, але інших площин життя ви позбавитесь – це, доречі, плюс .

Сьогодні я вирішив вбити себе за допомогою флагштоку однієї з партій – “Радикальні клаустрофіли”. Я настромлю на нього своє серце. Щасти вам, любі смертники! Я помандрував далі. До зусрічи!

ПІДПИС: Моментоф Морі

Ну, слава Алаху! Ревухін попри всі події із Фішкою не втратив своїх політичних нахилів. Він завжди переймається політикою. Особливо, коли нажирається. Але його переймання пов'язані лише з критикою, тобто він насміхається зі всього, що трапляється. Єдиний, кого поважає Ревухін – це Фідель Кастро, проте він не згодний з жодним його послідовником. Через ці погляди я часто сварюся з Ревухіним, бо сама іноді стаю політичним романтиком. Так, наприклад, під час помаранчового майдану він глузував з мене та інших, які нервували, кричали, стояли там, обвішані жовтогарячими стрічками. Я майже ненавиділа його.

***

Але тепер я можу ненавидіти лише себе. За те, що вигадала цю божевільну ідею про самотність і самогубство, через те, що запросила сюди Фішку… Але чому ненавиджу? Я ж вважаю, що будь-яка людина має право на самогубство. Я не розумію усіх цих пафосних розмов про особливу цінність життя та його охорону, мене воротить від них! Фішка мала право і зробила, як захотіла, може їй так було зручніше. Просто все це так несподівано трапилось…

От кого я ненавиджу, то це Митю! Він же єдиний, хто міг би мені допомогти просто однією своєю присутністю! А він не може, завжди не може. Зараз пригадую, як колись після сварки мені довелося самій пертися через усю незнайому, чужу, зимову Москву до вокзалу, по дорозі ковтаючи сльози через розкраєне серце. А він залишився вдома. Навіть не поїхав мене проводжати, не кажучи про те, щоб зупинити… Як я після того спілкуюся з ним? Чому я читаю, вислуховую та вірю його словам?! Тому що добре було колись? Через те, яким він тоді був? Так, саме через це. Він і зараз такий. Але у кожному його слові, у кожному жесті з’явилося щось дуже неприємне, що теж було раніше, але тепер пропорційне співвідношення перехиляється саме на неприємний бік. Суміш немічності, безпорадності, самоствердження і садизму. І я ніяк не вигадаю цьому протидію. Хоча, можливо, вже запізно .

Ночували з Хіміком вдома у моїх батьків. Спочатку довго гуляли вулицями. Вологість та запах весни, ліхтарі, огорнуті туманом, пляшка вермуту та розмови про вічне. Усе, як і раніше, але не так. Бо вічне тепер - це смерть (ніч, вулиця, ліхтар, аптека). Хімік не розуміє, що це таке, а я відчуваю. А далі все склалося само собою. Просто так ночувати було зручніше, небезпечніше, затишніше та менш самотньо. Поїли смаженої картоплі та завалилися на ліжко прямо в одязі. Хімік, звичайно, намагався лапати мене за груди, та скоріше за звичкою, ніж від бажання. Заснули обійнявшись. Десь посеред ночі напівпрокинувшись я почула, як Хімк плаче, і заснула далі. Мабуть, здалося.

***

Зранку всі зібралися біля ресторану “Європейська веселка”. Фішчині подружки… Ото справжнє диво! Їх можна розділити на три табори: фарбовані ляльки, недотрахані хіпі та закомплексовані дєвочкі. Усі одягнуті у темні кольори, тільки на “членшах” другої підгрупи натягнуто безліч різнокольорових цяцьок (мабуть, зроблених Фішкою), а перша підгрупа у коротких спідницях. І усю цю команду Фішка називала “цукерочками” та “пупсиками”?!

Якщо чесно, то я уявляла собі Фішчиних подружок зовсім інакше. Я гадала, що на похорон прийде затягнутий комуфляж загін псевдолесбіянок, які будуть жбурляти у нас похмурі погляди спідлоба. А ці тьолки ретельно поливають асфалт біля ресторану своїми шмарклями, присипаючи цю гидоту попелом із довгих цигарок.

- Хіміку, як тобі вдалося зібрати це кубло?

- Я трьох з них колись їбав, тож подзвонив їм і доручив їм усіх зібрати.

- А кого саме?

Хімік вказує на трьох дівчат, кожна з яких уособлює собою один з трьох різновидів. Може, круті комуфляжні тьолки просто не давали Хіміку, ось і не потрапили на цю подію?

- Так їх же до хуя!

- Жрачки вистачить на всіх.

Останнім прийшов Микита. Вигляд у нього був такий, наче він усю ніч медитував на власну собистість, тобто дуже кепський. А на обличчі вимальовувався вираз “І всьо, что прєд собой он відєл, он прєзірал іль нєнавидел”. Відчувалося, що йому дуже кортить себе проявити, щоб особиста жовч виплеснулася зовні та не роз’їдала внутрішнього світу.

Усі розсілися за столиками та почали їсти. Урна з Фішкиним попелом стояла посередині нашого редакційного столика, амосфера за яким нагадувала конкурс “хто менше з’їсть та більше вип’є”. Усі мовчали.

Подружки за сусідніми рюмсали, підіймали тости за вічний спокій та розповідали історії про лицарські Фішчині вчинки і святі діяння.

Десь через годину ми вирішили об’єднатися та зсунули столики задля більш зручного спілкування. І тут Макс не витримав.

- А скажіть мені, будь ласка, любі дівчата, чи мав хто-небуть із вас сексуальні стосунки з померлою? Тобто, хоч одна з вас за все її коротке життя спромоглася хоча б пизду їй полизати?

Дівчата притихли наче кролики, що з них готуються приготувати кроляче рагу.

- Ні, я серйозно запитую, не заради зайвої цікавості, - робили їй приємне? Хоч разочок? А?

Макс посміхається, а Олечка червоніє та обурюється.

- Микито, ти що, не бачиш, що людям і так погано?! Чого ти їх підйобуєш?! Не можна бути таким невротиком! Це все ж таки похорон! До того ж не твій власний!

- Та що я? Мені просто цікаво. Хіба цим курвам важко відповести?

Поружки почали діяти за законом особистого вигляду. Фарбовані ляльки сумлінно мовчали, недотрахані хіпі почали пояснювати Микиті, чому саме він поводиться нетолерантно, а закомлексовані дєвочкі ревіли. Розгнівана Олечка вилетіла із зали. В мене задзвонив телефон. Я виходжу на вулицю, а за мною Герман, Хімік, Микита та Макс. Ревухін лишається, бо спить, поклавши голову на стіл.

***

Макс пропонує продовжити виставу з бенкетом у редакції, я киваю головою – мені зараз не до цього. То ж Митя телефонує! Я беру слухавку.

- Да. Здравствуй Митя.

- Здравствуй, ты как?

- А как ты думаешь? Хуево я. Ты когда придешь?

- Я не могу приехать!

- Почему?

- Я не могу сейчас. У меня много проблем: зубы лечат, родственники обложили.

- Митя, но это продолжается уже полгода – «я не могу приехать», а причины всегда разные. Ты что, не понимаешь, как ты мне сейчас нужен?

Розмовляючи, я повертаюся до зали та беру відкорковану пляшку шампанського. Потім знову виходжу на вулицю зупиняюсь дещо осторонь від колег, що чекають на мене.

- Но я действительно сейчас не могу.

- А когда сможешь? Через неделю? Месяц?

- Нет, Женя, и через неделю я не смогу, и в ближайший месяц, скорее всего, не приеду.

- Тогда зачем это все вообще нужно? Я так не хочу! Скажи мне: Женя, иди в жопу, милая – и все – никаких проблем.

- Я не могу этого сказать. Не хочу так говорить.

Хлопці показують знаками, що вже заїбалися чекати.

- Передзвони мені за декілька хвилин.

- Что?

- Перезвони чуть позже.

Я прощаюся з хлопцями, домовляючись зустрітися у редакції. П’ю шампанське із плашки, нервую, чекаю на дзвінок. Голова цілком порожня, ніких думок немає. Нарешті Митя телефонує.

- Митя, я просто так больше не могу! Я устала, совсем тебя не вижу, я даже не знаю, существуешь ли ты на самом деле. Это абсурд полнейший, сплошная моральная мастурбация.

- А почему ты сама мне этого не скажешь: «Иди в жопу, Митичка»?

- Я много чего могу. Я могу ждать тебя, могу сама к тебе приехать, но это же ничего не изменит…

- Это правда.

- Могу сделать то, могу сделать сё… Но это все бесполезно, пока ты ничего не можешь! Единственное, чего я не могу, - так это отвязаться от тебя. Мне страшно и больно это осознавать, но это факт. Я никогда так не завязывалась. Это должно быть твое решение. Я ужасно устала… Скажи: Женя, иди в жопу», пожалуйста.

- Я боюсь за тебя, ты же там совсем одна останешься.

- А я и так совсем одна.

- Хорошо, если ты так хочешь. Женя, я понимаю, что ты уже заебалась от всей этой ситуации, если ты не можешь больше этого терпеть… Я не могу ничего сделать… Женя, иди, пожалуйста в жопу.

- Як же я без тебе?

- Желаю найти себе более взрослого мальчика.

Гучна пауза. Всередині усе похололо та заголосило. Відсьорбую великий ковток шампанського.

- Митя, я хочу тебе кое-что сказать…

- Говори.

- Я стесняюсь.

- А я не стеснялся все эти гадости говорить?

- Митя, я люблю тебя.

Вимикаю телефон. Ось і все. Я точно знаю, що він більше не телефонуватиме і не писатиме. Я примусила Митю прийняти рішення. Передумати – на це потрібна здібність діяти та бути сильним. Це не про нього. Це ж вчинок… Усе. Нічого нема. Фішки нема. Миті нема. Нічого.

Заходжу до ресторану. Дівчата вже добряче нализалися, групи перемішалися. Усі обіймаються та плачуть. Ревухін спить.

- Альо, дядю, час іти додому.

Ревухін повільно прокидається та мутно озирається у різні боки. Ніяк не може зрозуміти, як він потрапив на цей істеричний шабаш.

- А де всі?

- У редакції. Ми, доречі, теж туди їдемо. А мене Митя до дупи послав. Я його сама спонукала…

- Нарешті! Хоч щось добре в цьому світі сталося! Ну ти не переймайся так. Поїхали.

Дорогою мені стає все гірше і гірше – наздоганяє усвідомлення всього того, що сталося за останній тиждень. Це ж який пиздець! Виходу немає. Надії немає. Сексу немає. Можливості самогубства немає. Залишається тільки позаздрити Фішці.

А не погано я Миті впиздячила своїм зізнання. “Я тєбя люблю!” – хай тепер сам крається! А буде ж. Думати про це постійно, міркувати… Так йому і треба! І що мені, краще від того?! Так, краще. Дуже боляче, але спокійніше.

***

Мене наздоганяє наступна цінна ідея, яку я і оголошую, діставшись редакції:

- Пропоную влаштувати гівно-вечірку! Під час цієї вечірки бажано не виходити з приміщення, хіба що заради придбання алкоголю. Підіймати тости “за смерть”, чокаючись, а “за життя” не чокаючись. Головним фетишем оголошується Фішчин попіл. Але цей захід відбувається лише на добровільній основі. Підійміть руки, кому хуйово!

П’ять рук здіймаються догори.

- От і добре. Макс і ти?

- Хуйти! Мені так гидко, що я навіть не знаю як… Тобто, я не знаю, як це.

- Ну що ж, вечірку вважаємо відкритою.

На цих словах Микита відкорковує декілька пляшок шампанського, а я вмикаю Hives “Two-timing Touch and broken bones”, обіймаю та трошки нахиляю Хіміка сзаду, і ми танцюємо, імітуючи збоченський танок у стилі маркіза де Сада. Усі інші теж стрибають, обливаються шампанським та обкидуються цукерками. Так триває вже хвилин 20, з нас струмить легендарний сьомий піт, але музика все не закінчується – заїло диск. Перемикаю на іншу доріжку “Love in Plaster” та біжу до Микитиної кімнати, хапаю квітку у горщику, повертаюся і жбурляю нею у Макса. Макс у Ревухіна, той у Хіміка. Уся підлога вкрита землею та розчавленими цукерками, а ми все стрибаємо і п’ємо. Герман кричить:

- Звикаємо до землички!

Щоб перепочити, ми з Максом лягаємо на підлогу.

- Женю, а ти не відчуваєш, що чогось не вистачає?

- Ти знову про пожрати?

- Так, цього теж, але зараз я мав на увазі Олечку.

- Згодна, а куди ця курва поділася?

- Вона образилася на Микиту та пішла. На завжди .

- Микито! Микито! А ну негайно дзвони Олечці! Проси пробачення, обіцяй полизати – все що завгодно! Скажи, що застрелишся, якщо вона не прийде, але, щоб вона негайно їхала сюди!

Микита телефонує Олечці, а я тим часом умовляю та виштовхую Ревухіна

за провіантом. Напівдороги вихоплюю слухавку у Микити:

- Олечко! Пиздуй сюди! Тут тебе люблять! Нам тебе не вистачає! Дуже. У нас тут вечірка. Ні, не на честь Фішки – на честь того, що життя – дерьмо! Гівно-вечірка. Вона їде! Ну що, ми з Ревухіним пішли. давайте бахнемо, чи що!

Макс: За смерть!

Герман: За смерть!

Я: За смерть!

Ревухін: За смерть!

Микита: За смерть!

Хімік: За смерть!

У супермаркеті на нас всі чомусь дивляться підозріло. Може, тому, що ми замазані землею, тримаємо в руках по келиху шампанського, а Ревухін у жіночому пальті? Не знаю. Але два ящики шампанського, піцу, ковбасу, солоні огірки та оливки нам все ж таки продають. Ось воно – радість буржуазії! У що б ти не був одягнений, тебе не виженуть, тільки купуй. За радянських часів вже на 15 діб забрали б…

Як тільки ми повернулися, Ревухін одразу ж вирубився. Його віднесли до кабінету, де раніше Фішка гризла свої нігті, всі інші продовжили пити. Тут задзвонив наш редакційний телефон, за жеребом “камінь ножиці папір” слухавку бере Хімік. Розмова, під час якої він реагує лише сполучниками “так” чи “ні” триває десь три хвилини. Усім цікаво, хто то був.

- Германе, то дзвонила твоя колишня дружина, вона сказала…

- Ти знаєш, що у твоїй розповіді найцікавіше? Те, що за твоїми словами, моя дружина вміє розмовляти. Цей неймовірний факт ще не був досліджений жодною з відомих мені наукових шкіл. Твоє ствердження виглядає навіть фантастичним…

- Хуєстичним! Давай серйозно!

- О, я ж цілком серйозний хлопець, ти ж мене знаєш. Я серйозний, як ніколи. І знаєш чому я такий? Бо мій співробітник тільки що зробив дуже важливе наукове відкриття…

- Герман, вона питала, чи ти ходив…

- Так, я ходив. Я вмію ходити і дуже цьому радий. Багато ходив. Але, вибач мені, я не можу надати перелік місць, де саме. Приблизно – назвати можу, а точно – ні…

- Блядь! Герман, вона питала, чи ходив ти до Фішчиного колишнього, в нього може бути телефон матері.

- Був я у того підораса, нема в нього нічого. Він взагалі таке верзе, що я навіть розмовляти про це не хочу!

***

Заходить заплакана, але ще прекрасніша, Олечка. Вона принесла свічки, поїсти та дві вечірні сукні… Це ж, блядь, навіть не смішно! Хоча ні, таки смішно. Але якось не весело.

Йдемо одягати сукні. Вони страшні та зовсім позбавлені смаку, але я гадаю якраз пасують до справжньої гівно-вечірки. Олечкина коротка, якогось незрозуміло-пляшкового кольору, на бретельках, що висить на ній, наче мішок. Моя чорна, вульгарна і блищить. Уявляю собі, що сказала б Фішка про ці сукні!

- Ну, Олечко, дуже файно: гівно-вечірка у гівно-сукнях . Це ж мрія кожного самогубці! Ти, доречі, як дивишся на цей варіант?

- Я проти самогубства, ти ж знаєш. Тим більш зараз. Давай з тобою поговоримо?

- Давай, тільки ж бухла треба взяти. Для розмови.

- Я взяла з собою – каже Олечка і чарівно посміхається. Я тут увесь час плачу про те, що не можу знайти кохання надовго, мене або кидають, або набридають… А може уся справа в мені? Може, це я поверхова людина, яка не спроможна ані зрозуміти, ані терпіти, ані втримати?

А сиджу у блядській сукні, п’ю та слухаю Олечку. Усі ці роздуми та висновки я чую вже у міліардний раз, але сил навіть на те, щоб дратуватися з цього приводу, не кажучи про те, щоб підтримувати розмову або жартувати, в мене зовсім не залишилось. Я усвідомлюю, як втомилася. Починає боліти голова, але сил устати та піти спати теж нема, нема сил навіть для того, щоб заснути. Тому сиджу наче безногий пінгвін і роблю вигляд, що слухаю.

- Найдивніше, що я часто закохуюся по-справжньому. Може, мені просто дуже страшно бути слабкою. Я боюся, що коли хтось побачить, що він мене образив, якщо я це покажу, то садизму не буде кінця і краю… Що мені робити?

- Застрелитися.

- Я ж серйозно питаю!

- Тоді отруїтися, це тобі більш личитиме…

- Але головне, що я це усвідомила.Тепер я можу щось змінити у своєму житті.

- Ага, змінюй. Знаєш, я вже не можу. Спати піду. А ти змінюй, не соромся, а головне не згадуй про те, що всі ці думки приходили до тебе ще 2 роки тому, а досі нічого не змінилося. Не переймайся. Це ж зовсім не означає, що життя – лайно, чи не так?

***

Прокидаюсь десь о 10 ранку. Голова тріщить, а тіло ниє . За окремими знайомими фрагментами тіл здогадуюсь, хто із любих співробітників валяється на ліжку поруч зі мною. Треба випити темпалгіну та кави.

Якийсь технічний сюрреалізм! По всьому офісі розкидані мобільні телефони. І всі дзвонять. Виграють різні мелодії та істерично верещить стаціонарний. “Кармен-сюйта” – це телефон Микити, музика з телесеріалу “Друзі” – це Максова труба, з Олечкиного обривається Шакіра… Ну їх всіх до дупи!

Крутить, вививертає ноги й руки. Треба випити трішки коньяку, щоб притупити відчутя нервових закінчень. Фу! Запах алкоголю просто неможливий! Але треба. Знаю, що поставити, – “Мумій –Троль”. Тихенько. Це те, що треба. Зараз доп’ю каву і в душ.

Дорогою під ноги мені потрапляє якесь мертве тіло – це Микита – от бідний пацан! Навіть до крісла не дошкандибав. Здається, після того, як я пішла спати, в них було весело, бо до двох дюжин пустих пляшок шампанського додалися дві пляшки з-під горілки та пакет з-під дешевого шмурдяку “Ізабела Рожеве”.

Ванна – найпрекрасніший витвір людства! Це точно. По-перше, тут завжди можна розслабитися та заспокоїтися у теплій прозорій воді, лежати, поклавши голову на бортик, спостерігати за власним тілом і слухати дзюрчання води з крану. По-друге, зазвичай у ванних кімнатах завжди гарна акустика, тож, коли підспівуєш, голос набуває звучності та гармонійності. А ще саме у ванній можна уявити собі, що нікого нема. Взагалі. “Утром пєпєльніца со вчєрашнєго стола…”.

Додам до води піни і по краплі лимонного, ялівцевого та лавандового масел. “Лікуйте душу відчуттями, а відчуття вилікує душа”. Зараз це саме про мене. Хоча я не хочу лікувати свою душу, я хочу вирвати її та викинути. Потім можна вживити нову, а можна нічого і не вживляти – мені байдуже, тільки б так не боліло!

Дві години я провела у царині піни та спокою. Усі вже попрокидалися та повиповзали. Лікуються коньяком та новим шампанським, що за ним вже Макс встиг збігати. Спить тільки Олечка.

З’ясувалося, поки я спала, святкування набуло всесвітнього значення. Герман посвятив усіх (включно зі мною) у гівно-клабері. Десь о третій ночі прокинувся Ревухін, якому наснився поганий сон, з приводу того він набив писок Микиті. Олечка намагалась поїбатися з Максом, але весь час хтось заходив, щоб по-віслючому пожартувати. Потім до них вломився Хімік, що бажав приєднатися до йобарів-невдах, ті погодилися, а от Хіміків “гарячий друг” – ні. Тому Олечці, як завжди, довелось смоктати в’ялого члена поки Макс посміхаючись, їбав її сзаду. Після такої не дуже палкої оргії Хімік заснув, Макс пішов далі пити, а Олечка ридати на балкон, де і заснула у коробці з-під пральної машини… Тож усі навеселилися.

***

- Як я розумію, гівно-вечірка вдалася. Пропоную подовжити її термін.

- Женю, ти така ж орігінальна, як моя дупа! Ми вже її продовжуємо. Давай, за смерть!

Почалося ранкове приготування їжі, що перейшло у другу серію алкоголічного бенкету. Я вже не зовсім щось розумію.Сиджу у кріслі з шампанським. Пити не хочу. Але п’ю. Жити не хочу. Але живу…

Герман: Нещодавно їздив до Херсона. Дуже дивне місто. Місто води (там десь шість різних великих водоймищ) і собак тигрячої масті. Ще в мене виникла підозра, що десь під Херсоном є спеціальна лабораторія, у якій вирощують людей-мутантів. Бо від нормальної жінки та від нормального чоловіка ТАКОГО народити неможна.

Хімік: Таких лабораторій по всій Україні...!

Герман: Одне мене бентежить… Чому мене не беруть туди працювати! І взагалі, от існують лікарі-хірурги, нейрохірурги… Вони мають право робити лоботомію. А я – ні. Чому? Це страшенно несправедливо!

Макс: А кому б ти зробив лоботомію в першу чергу?

Ревухін: Мені зроби, будь ласка! Голова зараз лусне.

Герман: Хуй тобі!

Ревухін: Хуй у мене і так є. Можу його тобі віддати за лоботомію.

Хімік (голосно, як на базарі): Кому потрібен зайвий хуй? Олечко, може тобі? Зайвий хуй – як ти на таке дивишся?

Олечка (гірко посміхаючись): А я раніше думала, що зайвих хуїв не буває .

Здається, я знову нажралась. Хочется спати. Скільки ще буде тривати ця гівно-вечірка? Завтра вже понеділок, прийдуть рекламщики і бухгалтери, а ми тут, як свині… Хуй з ними. Піду спати . Але шампанське теж зайвим не буде .

Мені 25 років. Я лежу у ліжці у великому офісі. Ніч, закінчений зимовий період весни. Я слухаю Б’йорк та напиваюся червоним кримським шампанським. Коли мені було 16, я напивалася “Альмінською долиною”, що вироблялася із гнілих яблук. Від цієї жужки тхнуло так, що можна було блювати отразу ж після того, як відкоркуєш пляшку. З того ж реєстру було вино: “Степовий вітерець”, “Біла скеля” та “Психоделічний вайн”, що його продавали у підвалі на вулиці Гоголя…

Життя, типу, змінюється на краще? Так, воно стає естетичнішим. Я не буду казати, що, коли мені було 16, все було набагато кращим. Це маразм. Все було таким самим. Зараз просто красивіше і трішечки більш штучне…

Життя не набуло сенсу. Крапка. Який, блядь, драматизм! Який пафос! От, коли вимовляєш банальні речення, а потім додаєш до них констатацію того факту, що все це – банальщина, то так можна. Типу, все прикрашаєш. Типу, ти цинік …

Антиутопія. Внутрішня антіутопія. Лежу вже три години, а заснути не можу. Фішка – Митя – Фішка – Митя – Фішка – Митя – Фішка – Митя… “Бити по собі минулим, раз прийшли у груди ті, кого нема вже. З ними ті, кого не буде”. “…що все даремно, що все мимо…”. ТНМК – гурт для справжніх героїв (у моєму випадку невдах, бо для героїв вони співають про український футбол).

Із невсипущих біля столу залишився лише Макс. Усі інші порозповзалися десь.

- Доброго ранку, останній герою! Максе, чом не спиш?

- Хуйово мені, не можу спати.

- Мені теж хуйово. Давай музику, може, увімкнем? Щось життєрадісне таке. Nirvana, згоден?

- Те, що треба. Так, блін, хуйово!

- Давай за смерть.

- Я вже пити не можу.

- Я теж.

- Пиздець.

- Пиздець. Зачекай на мене, зараз до туалету, та підемо, може разом вдасться заснути.

У туалеті просиділа півгодини – трохи не заснула, тільки незручно і холодно.

- А я вже гадав піти перевірити, чи не порізала ти собі вени. Серйозно. А потім думаю, ну що, я зараз викличу швидку, вони тебе витягатимуть… Нащо людину чіпати?!

- Правильно. Якщо б ти завадив мені, коли я вже вирішила, я б тебе ненавиділа все життя! Ну як ти на тему поспати? Льогко?

- Тяжко. Я вже сьогодні намагався – хуй там .

- Є ідея.

Я дістаю з шухляди ліки, що Хімік спеціально купив для заспокоєння Олечки після Фішчиного вчинку (я це називаю так, бо іншої назви вигадати не можу). Валер’янка, Корвалол, Барбовал – набір юного безсончика. Ставлю на стіл та лізу за граньоними склянками. Макс тим часом вмикає “Portish head”.

- Nirvana занадто життєрадісна для мого настрою – каже він і посміхається.

- Нормально. Давай зараз по коктейльчику накатимо.

Рецепт простий – по 25 крапель кожного інгрідієнту плюс сильногазована вода. Як мені назвати цей коктейль? Можна назвати його “Крапельниця сну”, чи “Амброзія депресії”, чи “Спи або вмирай”… Назву на честь гурту - “Portish head”. Чомусь зараз прийшла на згадку пісня “Radiohead” – “Morning bell” – так і назву.

- Женю, а мені від цього погано не стане?

- А ти гадаєш може стати гірше, ніж зараз?

- Маєш рацію .

- За смерть!

- За смерть!

***

Прокидаюсь від дуже приємного відчуття, але повернувши голову відчуваю жорстоке разчарування. Це всього-навсього Макс, а його ранкова ерекція уперлася мені в сідниці. Тож ми заснули разом. Досить! Відсьогодні не буду пити! Буду намагатися сприймати реальність. Буду планувати свій день і роботу. Спершу – в душ, потім кава. Треба якось напіддати цим алкоголікам, хай працюють…

Доречі, про роботу. Треба ж нового дизайнера тепер шукати. Ну, на цей випуск Фішка, дуже їй за це вдячна, підготувала майже всі необхідні малюнки. Для Германівських статей хай Микита з інтернету щось витягне. Але ж для наступного випуску нічого немає! Потрібний хороший дизайнер, бо нам неможна змінювати стилістику журналу… Пиздець!

Так. Здається, у редакції присутні лише я, Макс, що спить та рекламо-фінансові відділки в повному складі. Хуйово. Усі, вочевидь, порозбрідалися по домівках і там відсипаються. А потім знову почнуть “лікуватися”… Цього не можна дозволити.

- Доброго ранку – це каже Микита, який щойно виліз із душу. Будеш коньяк?

- Хуяк! Я не буду пити алкоголь. Ти теж не будеш, а підеш зараз шукати в інтернеті нових дизайнерів! І зателефонуй іншим, нехай їдуть працювати.

- Хід думки повністю зрозумілий. А ти така організована, бо поїбалася нарешті досхочу?

Поїбалася? Він що, жартує? Тоді це недоречно… А! Він Макса має на увазі! А щось було? Я не пам’ятаю… Хоча, я не вірю в чоловіків, які здібні після “сльози комсомолки”…

- Наїбалася. Він ще теплий, іди і ти собі спробуй, якщо для тебе це так актуально. Але спочатку розбуди його та відправ за харчами.

- Зрозумів. Ти і далі будеш така недойобана на всіх гарчати.

- Слухай, ти що, надалі будеш Фішку заміняти бубнінням?

- Ага.

Із цими словами Микита сідає на підлогу та вігризає з ноги великий шматок нігтя, яким харкає у мене.

- Ну, тоді це тобі.

Я сую Микиті станок для гоління, яким збиралася обробляти піхви. Ми починаємо сміятися. Регочемо до сліз (у буквальному сенсі цього слова). Дивна картина – хлопець у халаті, що повзає по підлозі та намагається відгризти ніготь із загорнутої в ковдру ноги дівчини посеред типово-офісного коридору. Картину ідеально доповнює ще сонний Макс, який виходить до нас із урною з Фішчиним попелом у руках.

- Слухайте, ті суки все пожрали, може цього скуштуємо? Дуже їсти хочу.

***

Нарешті ввечері зібралися. Вид у всіх досить похмурий, а точніше, похмільний. На Ревухіна взагалі краще не дивитися, бо він встиг з кимось побитися по дорозі додому. Я вирішила провести з ними бесіду з приводу ситуації, яка склалася після Фішчиної смерті, а також розробити план дій. І, як справжній демонстрант, я почну з яскравої промови:

- Ситуація у нас склалася хуйова. Фішка взяла та найегоістичнішим чином вбила себе. Ні в кому з нас я також не підозрюю надлишків альтруїзму, чи хоча б відповідальності, тому гадаю, що така подія може статися з кожним. Але ж кожного разу, як комусь заманеться вбити себе, чи там, я не знаю… Коротше, ми ж не можем кожного разу отак по три дні бухати та вбиватися, вибачте за тафтологію, я мала на увазі впадати у депресивний стан. Тому я пропоную на випадок смерті виділяти лише одну добу на бухання, при чому, у цей час забороняється страждати і плакати. Взагалі, я не розумію отієї нашої істерики з приводу. Нагадую, ми працюємо у журналі, який має назву “САМОТНІСТЬ І САМОГУБСТВО”! Такі вчинки повинні нами сприйматися природньо. Згодні?

- Я повністю з тобою погоджуюсь. Також пропоную влаштовувати свята смерті. На цих святах можна було б…

- От, Герман, ти і будеш головним святопредставлеником. Ще треба переставати бухати й починати працювати, бо ми запізнимося з випуском. Я завтра вже закінчу “Огляд”, чекаю на ваші статті. Микита займається пошуком нового дизайнера, обирати з претендентів будемо всі разом, при чому, обирати будемо за малюнками, а не за особистістю – в нас мало часу. Так що будьте готові, що новим співвробітником стане якийсь лох. Прошу любити його та ставитися з повагою.

- Я можу бути ще й головним поважальником лохів!

Знову верещить мобіла! За ці декілька останніх днів я почала ненавидіти будь-які рінгтони! Зараз я її розіб’ю! Якому підорасу ще від мене чого потрібно?! Це Митя… Як це?

- Всі розходяться та працюють – кажу я та втікаю у кімнату з ліжком.

Він телефонує. Брати чи не брати слухавку? Хіба ж я можу не взяти? А срані політики ще кажуть, що завжди є вибір! Немає вибору.

- Женя! Женя, это я звоню, Митя.

- Я поняла.

- Слушай, прости меня, пожалуйста. Я тут думал о тебе… Жег костры и думал о тебе… Прости меня! Спасибо тебе, что ты взяла трубку.

- Знаешь, почему я ее взяла?

- Почему?

- Потому, что я – тряпка.

- Ты самая замечательная тряпка на свете! Я думал о тебе. Ты – единственный близкий мне человек, понимаешь?

- Понимаю.

- Правда, у меня кроме тебя никого нет. Я дурак наговорил тебе всякого. Я не хотел этого говорить…

- Понимаю.

- Ты все «понимаю» . Слушай, я люблю тебя, очень-очень люблю! Я тебя так люблю! Приезжай ко мне, а?

- Митя, я тебя тоже люблю. Мне так трудно с тобой сейчас разговаривать! Колбасит даже от твоего голоса.

- Ты приедешь ко мне? А? Зверек мой.

- Приеду, конечно, приеду. Хотя мне страшно. Что тебе привезти?

- Сасибо, Женечка. Ну, что мне привезти, конечно же, вашего украинского прекраснейшего сала! Обычного и копченого. Приезжай, я буду тебя сильно ждать. Я люблю тебя! Я это совершенно понял, понимаешь?

- Понимаю. А ты не будешь дальше надо мной издеваться?

- Нет, только так, как тебе понравится.

- Все, Митичка, пока. Я сообщу, когда куплю билет.

- Пока, милая, пока.

Подзвонив… Голос у нього був такий збуджений. Нервував, підхіхікував. Що ж, мені тепер їхати. Ну, статті я можу і з Москви висилати, а за головного Хіміка чи Микиту залишити. Я ж думала, він ніколи вже… Треба “огляд” доробити сьогодні, чи вже звідти відправити? Як там в нього буде? Не знаю, мені страшно туди їхати! І малюнки дизайнерів хай мені туди висилають, які всім іншим сподобаються. Як він мене зустріне? Я ж знаю, що до мого приїзду у Миті може все змінитися! Може ж бути так, що, як і минулого разу, я вже за три дні вся у соплях чимчикуватиму до батьківщини… А справи з владою, мер? Хай знімають той білборд, якщо їм так треба – мені вже байдуже! Сала ще треба встигнути купити, ринок тільки до четвертої працює… Фішка б мене вбила, якщо б дізналася, що я знову до Москви. Статті готові буду вже тут правити, бо там зовсім часу не вистачить, я ж тільки на тиждень. Навіщо я взагалі туди їду? Чому не він? Бідненький Митя, я же знаю, що в нього насправді окрім мене нікого нема. Знову побачу його домівку, я за нею сумувала… Треба ж Мілана повідомити, що ми наймаємо нового дизайнера. Я сказала, що Фішка наклала на себе руки, бо він їй мало платив . Хай застрелиться! Скажу Микиті, щоб без мене з дизайнером не розмовляв, бо ще налякає.