Самотність та Самогубство

ГЛАВА 6

Вечірка.

- Чому ти, Женю, постійно ходиш у кедадах?

- Хіміку, а тебе дратує, бо це не жіночно? Ти записався у мачисти?

- У хуїсти! Просто скільки можна носити одні й ті ж кеди?!

- Взимку я не в них.

- На жаль, бо я не розумію, ти ж нібито чистюля, чи удаєш таку, а кеди постійно брудні!

- Це філософія, а ти – тупий.

- Яка філософія?

- Ну, якщо ти маєш пристрасть до якихось речей, то можеш поводитися двома шляхами. Перший: постійно доглядяти предмет любові, купувати для нього усіляки прибамбаси, може, навіть розмовляти з ним. Другий шлях: пояснити собі суть тієї речі і поводитися з нею так, як вона того вимагає. Наприклад, якщо обожнюєш мотоцикл, ти можеш чистити його, постійно міняти мастило, чи що там, а можеш ганяти на ньому і все, щоб він був потертий та подряпаний. Так само і я с кедами, - вважаю, що їх ні в якому разі не можна мити – можна тільки викидати, коли зносяться. Зрозуміло?

- Авжеж зрозуміло, що ти йобнута.

- Та пішов ти!

Чудова вечірка! Свічки, маски, виноград – просто карнавал, блядь! Здається, всі заїбали один одного, і тепер сидять по кутках і гризуться. Вирізняється тільки Олечка, яку хтось образив ще на початку вечора, бо вона приперлась у якомусь прозорому ганчір’ї, вважаючи це дуже сексуальним. Тепер Олечка самотньо танцює під “Crtamberis” із власною тінню. Я одяглася нареченою зверху на камуфляжні штанці, і тепер Хімік просто не в змозі пройти спокійно повз мене. Скоро я його вб’ю. А ще цілу ніч тусуватись – такий регламент .

Може просто напитися та розчинитися у прекрасній атмосфері? Страшно, може скінчитися бійкою. З іншого боку – чи мені не по хуй? Я б і сама все розтрощила. Чи взяла б довгий шланг, причепила б його до вихлопної труби у машині й запустила б через дірку в стіні до кімнати. Заїбали всі!

Макс: Знаєш, ти мене вже дістав. Я навіть не знаю, що ти взагалі тут робиш! Щось я ніколи не бачив твоєї продукції.

Микита: Це тому що ти – довбойоб і не вмієш користуватися комп’ютером.

Макс: Проте ти гарно вмієш! Як звуть новеньку?

Силуети Макса і Микити тремтять у свічному сяйві, їхні тіні схожі на двох папуг, кумедних та мирних папуг… Микита вдягнутий у щось на зразок Джоні Депа у фільмі “дон Жуан де Марко”, а Макс у того ж Джоні Депа тільки з фільму “Пірати карибського моря”. Хай вони повбивають один одного! Ні! Бо тоді вечірки будуть тривати цілу вічність, а я цього не витримаю!

До туалету пройти дуже важко: по-перше - я таки сп’яніла, по-друге – весь коридор у свічках, що робить його невпізнанним. Романтика, блядь! В туалеті теж свічки у якихось рожевих вазончиках – точно Олечка вигадала!

Як розстьобувати штани, тримаючи при цьому поділ сукні з мережива? Розгадуючи цей квест, можна померти від розриву січового міхура! На хуй сукню! На хуй цей маскарад!

Хтось настирливо смикає двері. І в туалеті нема спокою!

- Що треба?

- Женю, це ти? Можеш мене впустити, я дуже хочу з тобою поговорити!

- Олечко, а ти можеш розмовляти тільки з людиною на унітазі, інакше ніяк?

- Я зачекаю.

Дякую. Тепер я знаю, що на мене чекають. Це як, має прискорити процес січоспускання? Чи вгамувати мій екзистійний жах самотності? “Ти ніколи не залишишся наодинці!”; “Друзі завжди поруч!”; “Великий брат спостерігає за тобою!”. Яке щастя! Треба виходити.

- Сигарети взяла?

- Ага. Женю, тобі не здається, що все іде якось не так?

- Що ти маєш на увазі? Те, що ми всі один одного дратуємо і ладні повидряпувати очі? Ні, мені здається, що це нормально. На мій погляд, це природньо враховуючи те, що маленька група людей постійно тусується в одному приміщенні на протязі майже року.

- Але ж ми всі кохаємо один одного.

- Гм-гм… Можна сказати й так. А все це – наслідки палкого кохання. Треба змиритися.

- А може зараз влаштуємо якусь колективну діяльність?

- Наприклад, організуємо всіх грати у корову чи у розривний ланцюг? Здається, дехто і так впорається з цим завданням, тобто порозривають на шматки.

- Ні, хай люди повисловлюють свої почуття, хай розкажуть про себе, про те, що вони думають один про одного, що їм подобається, що навпаки…

“Оригінальні” Олеччині найсентиментальніші ідеї… Скільки мені ще це терпіти? Гадаю, що всі повинні розповісти про свої відчуття, а потім взятися за руки і хором проголосити присягу у вічному коханні. За планом далі, мабуть, іде нажратися й влаштувати дружню груповуху… А що? Це – вихід. Принаймні, спробувати можна. Порівняно з проведенням ще годин із п’ять отут та вислуховуванням Хіміка – це навіть цікаво…

- Гаразд, тільки проголошувати це рішення будеш ти.

- Мене ж ніхто не слухатиме.

- А ти будь впевненою, і до тебе потягнуться. Хіба не це ти радила у своїх статтях?

- Я залучу Макса, він найменш дратівливий.

- Не зараз.

Але Олечка вже не чує моєї останньої фрази, бо побігла коридором, немов фея з гумористичної порнухи жахів. Охуєнна тьолка, тільки б вдягатися ще навчилася – і ціни б їй не було. Щось я як Фішка починаю мислити. Хоча, тут як раз така ситуація, коли живі можуть позаздрити мертвим. Коли б і я була розумнішою, то, напевно, вже б покінчила з цим усім…

Заходить Ревухін і починає змивати під краном кров із руки. Він у своєму звичайному одязі – майка та джинси. Спершу на нього намагалися наїхати за відсутність карнавального костюму, тоді він взяв одну Олеччину чорну панчоху, прорізав там три дірки й сказав, що це костюм грабіжника, і щоб усі йшли до дупи.

- Що сталося?

- Та заїбали мене Макс з Микитою – кричать, кричать, невротичні такі! От я і…

- Нормально. Закінчиш - приходь у гру грати!

- Що?

- Гра “Який я кльовий, і чому мене всі заїбали”.

- Олечка вигадала?

- Ага.

- Так що, мені тепер з туалету взагалі не виходити?

- Та ну, приходь давай, може з цього щось і вийде. Чи у тебе є інші плани?

- Як завжди .

- Ще встигнеш.

У кімнаті сидвить насуплений Хімік, хоча крім виразу одбличчя – дивакувато-біснуватого – нічого не нагадує про бійку. Герман намагається сконструвати вежу з канапок, та кожного разу, коли вона падає, весело сміється, оббризкуючи слиною інші закуски. Хоч для когось це справжнє свято! Макс з Олечкою, вочевидь, пішли обговорювати ідею, аби ж вони не залишилися там їбтися. А мені що? Я вже настроїлася на “цікаву гру”.

Повернувся Ревухін, а за ним, нарешті, зібрались і всі інші.

Макс: Оскільки ми тут усі нев’їбезно веселі та балакучі, а волі покінчити з цією блядською традицією довгих вечірок у нас немає, то є пропозиція зайнятись колективною творчістю. Як я розумію, нам усім по черзі треба буде висловлювати свої почуття. Для чого це потрібно, хай краще розповість Женя, бо я сам не зовсім розумію.

Я: Охуєнно підставили, дякую. Взагалі-то це не колективна творчість, а щось на кшталт безглуздої колективної терапії. Кожен із нас розповість, наприклад, що він тут робить, що йому подобаєтся, чому його всі заїбали.

Герман: А мене ніхто не зайобував. Мені можна нічого не розповідати?

Микита: Ні, тобі потрібно буде відповісти – навіщо ти так заїбав усіх інших.

Герман: А тобі - де ти подчепив паркінсона та даунізм.

Олечка: Давайте всі сядемо у коло і почнемо.

Ревухін: Що то за хуйня?

Я: Сідай, блядь у коло!

Ми розсілися на підлозі та налили собі алкоголю. Я – сухого червоного, Макс – пива, Олечка – шампанського, Микита – раке, Герман – соку, Хімік – джина, а Ревухін келих горілки. І тут усі згадали, чого все ж таки зібрались.

- Кєша in my mind! – Запропонував Макс, та всі радо до нього приєдналися.

Я: Думаю, що першим має висловитися Ревухін, бо інакше не встигне .

Ревухін: Не знаю, що говорити. Хай, краще, я послухаю трішки, а потім приєднаюся. Треба зрозуміти систему.

Я: ОК, тоді почнемо з того, хто все це заварирв.

***

Олечка: Я просто не розумію, що коїться. Здається, ми забули про те, що ми всі тут друзі. Я, наприклад, усіх вас дуже люблю. Ви – найголовніше у моєму житті…

Я: Кльово. Давай тільки ти спочатку розкажеш про себе особисто, а потім вже підійдеш до сприйняття.

Олечка: Гаразд. Ну… Життя важке. Мені завжди було дуже складно спілкуватися з людьми тому, що вони сприймали мене лише як таку собі тупу білявку, незважаючи на мої думки і почуття. Мені весь час хотілося знайти людей, які розуміли б мене та сприймали як особистість, цікавих людей.

Я: Про себе. Наприклад, що головне у твоєму житті?

Олечка: Головне, звичайно, кохання. Але це дуже небезпечна фішка.

Хімік: Так, Фішка таки була небезпечною…

Олечка: Небезпечна тому, що починаєш цілком довіряти людині, яка тобі подобається. І це призводить тільки до розчарувань.

Микита: Ага, бо треба ж, мабуть, спочатку запитати у людини, чи хоче вона, щоб їй “повністю довіряли”, чи погоджується вона на такі варіанти.

Я: Засунь язика до дупи! Давайте намагатися не перебивати один одного.

Олечка: Ще для мене дуже важлива творчість, якою б вона не була. Тобто те, як людина втілює власну сутність у життя, я вважаю це сенсом. Взагалі, пошуки сенсу, саме пошук, і є моїм життям. Ще друзі…

Блять! треба це якось зупинити, бо від такого струму хуйні мене зараз знудить! І я бачу, що не тільки мене. Кайфово, ми можемо всі примиритися заради ненависті до Олечки. Ага, заб’ємо ногами курву .

Я: Переходь до найцікавішого, про те, як тебе всі заїбали.

Олечка: Не знаю. Я такого не відчуваю. Звичайно, є трішки втоми, трішки дратування… Але я все одно дуже сильно люблю всіх, хто тут зібрався, і мені приємно знаходитися в оточенні людей, які мені небайдужі й яким небайдужа я. Взагалі, мені здається, що я хороша людина.

Олечка посміхається сп’янілою усмішкою. Під час розповіді вона висьорбала майже всю пляшку шампанського. Я теж не сиджу склавши руки. Якщо все так і надалі йтиме, то я засну ще до того, як до мене дійде черга.

Микита: Я можу взяти слово. Мені здається, що я просто охуєнний чувак. А дратує мене те, що всі навколо мають свою думку на мої дії. Мене це просто бісить! Я думаю, що все роблю вірно, а, якщо навіть і не так, то ніхто до цього не причетний! Оце мене і заїбало! Все інше мене влаштовує.

Макс: А мене взагалі нічого не напружує . Тільки от дизайнери…

Хімік: Я думаю, що ми такі роздратовані через те, що просто давно не їбалися.

Я: Не розумію, навіщо ви всі зараз брешете?! Ви ж відчуваєте огиду один до одного, і це дуже помітно. Нам же навіть нема чого робити тут зараз, сидимо тільки тому, що так заведено – досидіти до ранку! На хуя це лицемірство?! Ще розумію Олечка – вона завжди така. А іншим навіщо?

Хімік: Женю, у психоаналізі це називається перенос. Це твої відчуття, тебе всі заїбали тому, що ти взагалі сама по собі така дратівлива. А зараз ти ще й наїжджаєш на всіх, що вони лицеміри…

Я: Тобто вас не заїбало оце все?! Ви всі один одного дуже кохаєте?! Вам подобається сидіти весь час в одному і тому ж приміщенні й обговорювати одні й ті ж самі теми, жартувати тупими звичними жартами та задрочувати один одного на заздалегіть відомі фішки?! Я вірно зрозуміла? Тобто вас навіть не дратує оця свиня Ревухін, що заснув і пускає слину, бо ви його дуже кохаєте? Ви не вважаєте це огидним?

Макс: Женю, заспокойся ти, будь ласка.

Я: А ви не брешіть, будь ласка!

Микита: Женю, а ти хіба не помічаєш, як ми тут всі навколо тебе ходимо з однією думкою “не чіпати звіра”? Думаєш, нам дуже подобається вислуховувати твої самодурські накази та роздуми? Ти взагалі про щось крім себе думаєш?

Я: Мої, як ти сказав, самодурські накази спрямовані на те, щоб існувала редакція, якщо ти цього не розумієш, то ти просто підорас!

Олечка: І ще ти постійно розкидаєшся образами.

Я: А хіба це не наші “улюблені жарти”?

Олечка Ти просто ніколи не думаєш, що про певні речі можна жартувати, а про деякі - і не варто.

Я: Це тому, що ти – тупа курва, у якої замість почуття гумору соплі та лицемірство!

Герман: Взагалі-то зараз ти ілюструєш Олеччине висловлювання..

Я: Знаєте що, пішли ви всі до дупи! Якщо ви такі розумні та впевнені, що і як робити, то робіть, на хуя я вам тоді потрібна взагалі? Але ж ви здібні тільки бухати та маячню нести! Давайте, публікуйте Олеччині статті, займайтеся експериментами, блюйте на фуршеті в голови! Давайте, вам усе вдасться! Заїбали ви мене вже!

***

Ковток свіжого вуличного повітря трохи заспокоює. Здається, я дещо забагато випила… Відчуваю свободу – таке знайоме почуття полегшення після гніву, наче зробила щось дуже корисне. Давненько такого зі мною не траплялося… Руки тремтять, обличчя горить… Останній раз таке було, коли на Митю зірвалася.

Може, я й погарячкувала. Здається, вони дійсно розповідали щиро… Але хто ж їм лікар, коли вони навіть себе не можуть зрозуміти?! “Ми всі тут кохаємо один одного”… Яка, блядь, дружна сімейка! Охуїти від щастя можна! А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А! Пройдуся додому пішки.

А якщо серйозно все так і є? Якщо я справді тиран і самодур? Та ну, я ж за демократію, ніколи нікому з них не заважала висловлювати власну думку! Робили, що заманеться, кожен проявляв свою особистість, але ж і я маю право на власну думку! Чи всі будуть казати, що хочуть, а мені тільки тактовно мовчати!! І взагалі, я ж начальник! Вони що, ніколи не працювали на інших рабських засадах?!

Ну їх в дупу! Напали всі на мене, немов шакали . Придурки! Гаразд, начхати на них. Іду швидко-швидко через міст, щоб вітер хоч трішки охолодив. Так приємно, можу, здається, навіть злетіти! Але починає прокидатися сумління, типу, на хуя я свято зіпсувала? Дійсно ж, могла трішки помовчати, а потім тема б і сама змінилася… Тепер я тут іду, їм, мабуть, там теж не дуже зручно, гадають, навіщо образили… Можна, звичайно, зловити таксі та повернутися, але я надто втомлена задля цього. Та й що там робити? Як я могла змовчати, коли вони брехливу ахінею свою несли?!

Нарешті, квартира – темно, тихо та затишно – те, що треба. Навіть музики ніякої не хочеться. Сиджу п’ю каву та дивлюсь на себе у дзеркало. А я таки дуже вродлива, коли гніваюся: очі блищать, щоки горять, кучері в’ються… Мені так хлопець один казав. Хороший був хлопець, завжди сидів, мовчав і дивився, поки я кричу, а потім кохався. Де він тепер?

Спати. Все-таки добре, що я сама живу, можна спокійно лягти і не чути жодного звуку: ніхто не ходить, не сопе, не шморгає – жодних слідів життєдіяльності. Самотність – це кльово .

Блядь! Четверта година ранку, це точно Митя, в них же все на годину вперед: приперся, мабуть зараз додому і давай надзвонювати! Хай собі дзвонить! Дивно, на моніторі телефону написано псих, тобто це Герман…

- Альо, ти що, так засумував за моїми розмовами, що не зміг до ранку почекати, чи в тебе якась нова геніальна ідея, і ти хочеш поділитися? Чи ти просто мене ненавидиш і хочеш, щоб я померла від нервового виснаження?

- Женю, це терміново, в редакції пожежа!

- У сенсі?

- У тому сенсі, що вона горить. Негайно приїжджай! Ревухін у будівлі.

- Як це? А ви де були?

- Ми роз’їхалися, а його там спати залишили. Мені вже зі станції подзвонили. Ревухіна знайти не можуть, а на дзвінки він не відповідає! Давай сюди!

***

Полум’я, вочевидь, розповсюдилося по всій будівлі, спустившись з другого поверху на перший. Але зараз усе було охоплено густим димом та смородім спаленого й піни з бранзбойту. Міліція, пожежні машини, лікарі, - наче й не прокидалася. Заспані обличчя співробітників.

- Як це ви залишили Ревухіна й не загасили свічки?

- Ми хотіли, щоб усе красиво залишилося…

- Олечко… Я не знаю, що на це сказати…

- Може, його ще витягнуть.

- Як його витягнуть, коли будівля все ще палає?! Якщо він і не згорів, то, напевно, задихнувся!

- Туди пожежник поліз…

- Блядь!

Олечка ридає, я ридаю, хлопці, здається, теж. Усе, пиздець Ревухіну. Але це вже занадто! Це несправедливо! Я люблю Ревухіна, я не хочу, щоб він помирав! Я не можу так! Це нечесно! Як це?

- Ми просто вирішили… Він часто там залишався ночувати… Ніхто ж не знав!

- Хіміку, ти навіть пропонував його відвезти, це я заперечив, я козел сраний, підорас!

Будівля продовжує горіти, а з нею і все майно: комп’ютери, папери, номери журналу, столи та стільці, велике ліжко, книжки та канцелярські прилади, диски з музикою, дизайнерські програми та особисті речі. З усім цим мотлохом догоряють дві людини – мій друг Ревухін та нікому не відомий пожежник. Власне, одна людина, бо пожежника, цілком чорного й пошматованого, вже витягли. Біля нього вибухнув комп’ютер…

- Цікаво, якщо б Ревухін ночував там зі своїм телефоном, то напевно тримав бим зараз апарат у руках…

- Пиздець! Пиздець! Женю, а що буде з редакцією?

- Я не знаю, Хіміку, не знаю. Треба, мабуть, Мілану телефонувати, сказати, що все к єбєням згоріло. Я не можу.

- Давай я зателефоную, скажу, що тобі погано, бо в нас згорів друг.

Хай телефонує, хай усі роблять, що хочуть – мені байдуже. Хай Мілан запроторить нас усіх до в’язниці за те, що ми спалили його майно, не думаю, що від того комусь стане гірше.

- Я не хочу більше у цьому видавництві працювати, мені страшно.

- Олечко, ніхто не хоче, і ніхто не працюватиме. Хай Мілан свій контракт собі ж до дупи засуне! Це ж я той блядський проект вигадала… Ми гралися з вогнем… Пиздець!

Не можу більшше плакати. І думати не можу, і жити. А пістолет згорів. Ні, він у ментів. Заберу його, а далі я знаю, що робити. Щось пішло невірно, з самого початку невірно, хибний шлях, не у той бік, вроджена вада, дефект існування… Будьте ласкаві, зупиночку, пане шофер.

- Я додзвонився.

- Що каже Мілан?

- Каже, що все необхідно узгодити за 2 – 3 дні. Ти знала, що майно застраховане?

- Не думала, але ж це природньо.

- А ти знаєш, на чиє ім’я воно записане?

- На моє.

- Тобто, ти розумієш, хто отримуватиме сраховку?

- Виходить, що я.

- Думай далі.

- Тобто, я отримаю купу грошей за спалену будівлю.

- Думай ще.

- Ти натякаєш, що і за все інше також?

- Ага.

- Хіміку, і не думай, це ж величезні кошти, що відмивалися через нас. Ти гадаєш, нам їх так просто подарують? Він же рахував кожну копійку, кожну зайву пачку сигарет, що ми купували, це при тому, що вона коштує у десять разів дешевше, ніж в Америці! Забрати його гроші? Та ти йобнувся! Він же закатає в асфальт! Нас і наших родичів, і наших друзів, а якщо буде потрібно, то і всю Україну! Ми ж навіть дістатися тих грошей не встигнемо!

- Маєш рацію. Зв’яжись із ним сама.

Хоча, може це і варіант, і ніякого самогубства. Хай заховають мене на смітнику, а на могилі напишуть: “заїбала себе на смерть”. Серед широкого помиєчного степу, на милій Вкраїні. Ні, хай краще везуть мене до Америки – не хочу забруднювати рідний край. Від мене ж суцільні нещастя, хто знає, може, коли я почну гнити у землі, від мене буде більше шкоди, ніж від Чорнобиля…

Ми вже три години стоїмо біля руїн нашої колишньої редакції. Але час перестав мати значення. Три години я знаю з того, що дивлюсь на годинник, але, може, пройшло всього 10 хвилин, може, кілька діб, а може, навіть рік. Що з того? З Олечки, здається вже витікла вся рідина, що в ній була.

Усе якось так пафосно, аж не віриться. Але це насправді, і то є магічно. Може, пафос і є синонімом магії? Тобто, чимось таким не зовсім реальним, але дуже, занадто дійсним, щоб на це вестися. Люди борються з магією, віддаючи перевагу науці. Люди сміються з магії, зневажають, і вона карає їх за це втілюючись у життєвий пафос. А ми соромимося навіть страждати, бо це якось дуже пафасно…

Що за хуйня лізе в мою голову? Здається, зараз я стою, дивлюся, як догорає один із моїх друзів і філософствую на тему… Хіба ж мислення не є забороненим процесом? Чому ні? ЧОМУ НІ?

- Слухайте, як воно могло загорітися? Я ж перед виходом загасив усі свічки, що залишилися!

- Що ти кажеш, Микито?

- Я згадав. Коли ми розходилися, то мене почали дратувати Олеччине милування світлячками у темряві, як вона казала. Мені це здалося таким блядством! От я повернувся та загасив усі звічки, навіть розчавив декілька.

- Як же тоді все загорілося?

- Женю, я ж і кажу, що не можу зрозуміти!

- Може, ти не помітив якихось? Та достатньо було хоча б однієї.

- Олечка має рацію, ви ж, мабуть, понапивалися, як свинюки.

- Хуяцію! Я все прекрасно пам’ятаю – я загасив УСІ свічки, я прекрасно пам’ятаю!!!

- Від чого ж тоді…

- Давайте поїдемо по домівках, відпочинемо хоч трішки.

- Ходімо до мене, я ж тут поруч живу.

- Так, до Германа, всі разом. Спати.

***

Але здолати 10 хвилин пішки виявилося неможливим. По-перше: зійти з місця – розлучитися з краєвидом чорної розбитої редаккції, пожежних драбин та машин швидкої. Под-друге: тіло просто відмовляється рухатися, не слухається.

Їхали на таксі. Спочатку хотіли, як звичайно, ловити дві машини, а потім згадали, що нас тепер усього лише п’ятеро… Макс взяв Олечку на коліна. Можна було б пожартувати на тему: “Баба з возу – кобилі легше”, але ніхто цього не зробив. Чому таке трапляється лише у моїй голові?

Цікаво, я вже років з шість не була у Германа в гостях, а тут майже нічого не змінилося, навіть косметика під дзеркалом лежить. Лампочки, що загоряються по всій квартирі, коли дзвонить стаціонарний телефон, крісло, обшите старими джинсами, жалюзі, прикріплені до стелі, та ще багато германівських вигадок за часів подружнього життя – все, як і раніше.

- Навіщо тобі косметика? Підмальовуєшся?

- Ага, а може раптом людина приємна зустрінеться .

- Серйозно, навіщо тобі стара косметика?

- А ти візьми, спробуй.

- Ти що, приклеїв її?

- Так.

- Н а хуя?

- Мене завжди дивувало, чому кажуть, щоб забути людину треба викинути всі її речі з дому та з голови. От і вирішив зробити навпаки – супер клеєм - усе, щоб було, щоб ніколи не забути. Щоб пам’ятати і ніколи більше не впускати цю курву, як би самотньо не було!

- Знаєш, Германе, а я тебе все-таки обожнюю.

- А казала, що заїбали ми тебе всі…

- Давай не зараз про це. Сам розумієш…

Усе запам’ятати, щоб ніколи не забувати… Правильно кажуть, що шизофренія межує з геніальністю. Я ж викидала Митині речі, виливала парфуми, що він дарував, делітила листи… А потім мирилася і поверталася. Бо забувала і про те, як він лишав мене на самоті по декілька діб, і про приниження, і про злість, і про скиглення. Я думала, що забувала про те лише через падлючу надію на те, що “все буде краще”. А, може, я просто забувала. Може, пам’ять, як орган, в мене погано працює. Запам’ятати все!

Про що я знову думаю? Який, блядь, Митя, коли Ревухін?.. А, може, це нормально, це такий “синдром набутого імунітету”, захисна реакція. Треба хоч трішечки поспати. Але тіло відмовляється. Просто полежу з заплющеними очима. Та хіба ж тут поспиш! Цей блядський витвір цивілізації репетує, як божевільний. Не буду більше брати слухавку. Це, мабуть, Митя, щоб сказати мені ще щось “приємне”, чи хтось іще, хто хоче повідомити якусь “добру” новину. Може, досить на сьогодні? Вимкну його на хуй! Принаймні, поки посплю. П’ять не прийнятих викликів, не хочу навіть знати, хто то був.

- Посунься.

- Хіміку, я не хочу з тобою спати, ти ж збоченець.

- Як знаєш. Давай іди до Олечки, вона якраз розмовляє з Ревухіним уголос, запитує, як йому в раю…

- Ага.

- Так ти посунешся?

- Уві сні размовляє?

- Там важко розібратися.

- Просто дивовижно. Лягай.

Якщо ще хтось помре, то нам з Хіміком залишиться тільки одружитися. Мені затишно лежати з ним в одному ліжку. Фактично, ми спимо утрьох: Я, Хімік і Смерть. Раніше, коли ми мали статеві стосунки, ми теж спали утрьох: Я, Хімік і Життя. То було приємніше, але не так затишно. Так дивно, смерть, виявляється, надає спокою. Чи спокій посилюється смертю?

- Ревухін, Ревухін, не покидай нас!

- Хіміку, що таке?

- Ревухін, ти куди? Не йди, залишся! Навіщо ти мене катуєш? Відчепись, відпусти мене!

- Хіміку, прокинься!

- Я не сплю.

- А що?

- Тебе задрочую . Це Олечка так із Ревухіним розмовляла.

- От підорас!

Я починаю пиздити Хіміка подушкою, а він регоче та відбрикується. Потім переходить у наступ, трохи не скидає мене з ліжка, але я встигаю перелізти через нього й упертися ногами в стінку так, щоб задом зіпхнути його. Тоді Хмік наскакує на мене зверху так, що впиратися ногам боляче, притискає до стіни і намагається поцілувати, хіба ж то не смішно? Тож буду цілуватися та сміятись . Кажуть, що смерть збуджує. Можливо, але не мене, тож доведеться спати.

***

Усі сонно виповзають на кухню. Таке враження, що ми не впізнаємо один одного. І справді, впізнати важко – всі якісь попухлі, але так, наче від голоду, бо попухлість від алкоголю прекрасно знайома. Такий от відпочинок. Помитися треба, бо відчуття в роті наче туди нагадив бридкий недомитий наркоман, що споживає хімічні речовини.

У Германа в ванній якось незручно – хто знає, може він і зубну пасту приклеїв, до того ж, пробка, що закриває воду, якоїсь дивної форми й незрозуміло, з чого зроблена. Прийму душ. Хоча мені б зараз саме ванну, з піною, чашечку ка-а-а-ави, ковточок шампанського… Ну, скільки можна?! Який покидьок дзвонить, тільки-но я увімкнула телефон?!

- Альо! Кому чого?

- Альо, Женю? Це Ревухін. Що трапилось? Що з редакцією? Куди ви всі поділися?

- Ревухін……

- Що з вами, де ви?

- Це ти де?!!!

- Я стою перед редакцією, точніше, перед тим, що від неї залишилося…

- Пиздець, ти живий?!

- А що зі мною мало статися?

- Ти ж згорів разом із редакцією…

- Що за хуйня?!

- Ти живий!!! Ура!!! Як ти?

- Зрозуміло, ви думали, що я згорів? Я тоді прокинувся вночі, бачу – нікого нема, мені так самотньо стало, от я й пішов додому. Прокидаюсь, телефоную тобі, телефоную до редакції – ніхто не відповідає. Думав, що ви кудись знов без мене святкувати поїхали… Приходжу сюди, а тут пиздець. Кажуть, дві людини загибло, я ж хвилювався…

- Пиздець! Пиздець! Пиздець! Ми у Германа, страждаємо по тобі, дуй негайно сюди!

- Вже йду.

- Біжи!!!

Вибігаю з ванни гола та в милі.

- Ревухін живий! Нас врятовано! Світ прекрасний! Майбутнє є! Всі жеруть яєчню при повній тиші, Олечка сидить на підвіконні, тупо і засмучено дивиться на вулицю.

- Люди! Хлопці! Браття і сестри! Дзвонив Ревухін!

- …

- Серйозно. Він живий! Зараз прийде сюди.

- Як?

- Він вночі пішов додому. Розумієте? Він ночував вдома. Обіймав свій телефон і ночував. Він живий!

- А як же пожежник?

- Олечко, йди до дідька зі своїм пожежником! Ревухін живий!

- Щастя!

- Шампанського!

- Хуянського!

- За життя!

- За життя!

- За життя!

- За життя!

- Будьмо!

- Дзвонять у двері. Це Ревухін! Ату його!

- ...

Півмісяця потому.

Я:Ну що, буржуїни, що збираєтеся робити з грошима?

Микита: Як тобі все ж таки вдалося їх виторгувати?

Я: Натякнула трішечки . Сказала, що ми ж могли гроші і не віддавати, бо майно ж на мене було записане.

Макс: Отак Льогко! І по десять штук баксів на пику! Охуїти можна.

Я: Вміти треба.

Кому по десять, а кому й двадцять дали. Вирішила не казати іншим про свою сумму. Я так розумію, що це – грошовий еквівалент редакторської посади . Просто Мілан хоче, щоб я мовчала і не розповідала про усілякі відмивання. А я і так би не дуже багато патякала, але він цього не знає .

Хімік: Давайте поїдемо кудись мандрувати!

Олечка: Можна в Бразилію – там карнавал, чи в Аргентину, там теж весело…

Микита: Ви йобнулись, чи що?! Вам що, тут карнавалу замало було?! Так можна влаштувати, щоб іще веселіше…

Хімік: Так, краще поїдемо кудись на спокійний курорт для дорослих. На Канари, чи на Мальдиви, можна в Анталію. В таке місце, де можна нудно-нудно відпочивати.

Я: Так, нудне місце - це те, що треба, я згодна. Але скажіть мені будь ласка, ви що, серйозно збираєтесь кудись їхати усім складом редакції?

Макс: Ну, думали…

Я: Оце так відпочинок! Ні, без мене, та і вам не рекомендую. З такими грошима ви можете накупити собі стільки друзів… Я не винесу цього жаху ще на місяць! Давайте краще зустрінемось, коли повернемось.

Олечка: Доречі, про гроші. Ревухін, а ти переказав хоч якісь кошти для сім’ї пожежника?

Ревухін: А на хуя?

Олечка: Та він же через тебе загинув!

Ревухін: Він виконував свої службові обов’язки, хай йому держава і платить. Плювати я хотів на того пожежника!

Олечка: Як ти так можеш?! Людина ж своїм життям заради тебе, алкоголіка, пожертвувала! Ти просато покидьок! Не хочу з тобою спілкуватися! Як тебе тільки світ носить?!

З тими словами обурена Олечка побігла кудись вулицею.

Я: Ну що, все ще хочете їхати разом? Чи все ж таки прислухаєтесь до мудрих слів свого колишнього головного редактора?

Макс: Ревухін, а ти що, справді не збираєшся відправляти гроші пожежнику?

Ревухін: Та я вже відіслав. Усі свої збереження, що були, і ще відправлю з цих грошей. Просто цікаво було за Олечкою спостерігати .

Я: Все, міцно цьомаю вас усіх. До нових зустрічей. Коли приїду, зідзвонимося.

Микита: А ти куди?

Я: Ще не знаю. У якесь приємне місце. Прощавайте.

Макс: Не “прощавайте”, а до побачення.

Я: Ні, саме “прощавайте”. Про всяк випадок. Я ж не знаю, а що, коли з кимось із вас, чи зі мною щось трапиться .

Хімік: Тоді прощавай! Не поцілуєш “про всяк випадок”?

Я: Іди до дупи, про всяк випадок!

Здається, все. Як у “Макдоналдсі”: “Вільна касса!”. І це навіть не перехрестя різних шляхів. Шлях один, але мені він невідомий. Нічого, дізнаюся. Це точно. Головне - іти у якомусь напрямку, а там подивлюся на краєвиди, може, щось-таки зрозумію.

З такою купою грошей! Ніколи в руках стільки не тримала! Бачила, звичайно, але тільки бутафорські, у фільмах. Та і зараз не тримаю – передбачено новітніми технологіями. Двадцять тисяч баксів лежать собі, відпочивають на карточці. але я можу у будь-яку мить їх зняти звідти, розкидати на підлозі та пірнати у них, як Скрудж Мак Дак. Я можу купити на ці гроші все, що заманеться. Шмоток модних куплю, ящик джину, квиток на концерт The Hives, нові кеди, новий ноут-бук… А грошей, виходить, і замало … Навіть квартири пристойної не купиш! Навіщо ж, блядь, мені квартира?! Починається – все, як завжди…

Поїду мандрувати. Хоча і відшила друзів з такою темою, але все ж таки поїду до якоїсь цікавої країни, а не на “нудний-нудний” відпочинок. Поїду до Куби. Точно, візьму новий ноут-бук та поїду до Куби-Кубани, легалайз та маріхуани ). Звідти привезу всім чегеварівські беретки й пасмочка з бороди Фіделя. Може, мені пощастить (чи навпаки), і я стану його коханкою. А може просто знайду собі якогось простого гарячого кубинського хлопця, будемо кохатитися у гамаці. Це кльово!

А Митя… Він же точно ще з’явиться. Досить, не буду з ним більше спілкуватися: не братиму слухавки, не відповідатиму на листи, не бачитиму його ніколи. На хуй його! Це, якщо мені вистачить клепок та терпіння . А так, хто його знає…

Життя нереальне. Це просто така пригода. Як я можу стверджувати, що живу? Порівняно з ким? З книжковими персонажами? Бо я функціаную? Це дуже сумнівний аргумент. Освобливо, якщо враховувати складнощі сприйняття реальності. Це модно.

Що далі? Можна відкрити новий журнал. Навіть знаю, яку він буде мати назву: “Відносність та безглузддя”. Автобіографічний журнал з кольоровими малюнками та порнофотографіями… Можна просто влаштуватися на роботу, на різні роботи й посилати всіх до дупи при першій нагоді ( в мене ж буде гора грошей).

Наркотики. Можна підсісти на щось і провести кінець життя, як людина. Кайфувати на всю катушку й здохнути від овердози – теж справа…

Подивимось .