Сірий вир

Барт знову сидів на давно знайомій скелі Надії. Складно було порахувати скільки днів свого життя він провів тут: в пошуках відповідей, в очікуванні чогось, просто відпочиваючи від решти світу. Він часто задумувався: а чи багато людей знає про це місце. Чи скоріше не так: скільки з них наважується прийти сюди? До цього непривітного шматка каменю, який височіє над затокою. Врізається в океан, змушуючи його розбиватися об скелі кожного разу, несамовито лютуючи через те, що хтось стримує його подальший біг.

Барт чекав. Знав, що він прийде. Якщо Джонні сказав правду, а китобій був упевнений в цьому, адже вигадати таке складно, то він прийде. Треба трохи зачекати.

Барт втратив лік часу. Він слухав океан, вмивався леготом, що той невпинно ніс, коли почув шурхіт каменю за спиною. Кинув косий погляд назад, вихопивши лише тонку тінь. Прийшов таки. Значить слідкував. Знав, що Барт тут.

— Привіт, Гордоне!

У відповідь лише приглушений смішок, рипучий та тріскучий, як у столітнього старця.

— Сам здогадався чи паскуда Джонні здав?

Барт вирішив не відповідати.

— Значить Джонні... Ну і чорти з ним! З ним розберусь після тебе! А з тобою довелося помучитися, Барте. Ти виявився доволі міцним горішком.

— Чи треба було так старатися, Гордоне? Чи воно дійсно варто того?

— Тобі легко казати, Барте, — прошипів Гордон, — коли у тебе все є, так казати дуже легко... Коли твій батько китобій, що лишає тобі вітрильник, так казати набагато легше, ніж коли твій батько опияка, що не лишив твоїй матері нічого, крім боргів!

Барт опустив очі долу, уважно вивчаючи сірий камінь під своїми ногами, милуючись неповторним візерунком ліній та прожилок, створених самою природою.

— Як ти це влаштував? Чи всі з команди знали?

— Ти дійсно хочеш це знати? — але не дочекавшись відповіді Гордон продовжив, — знали лише мої хлопці, та й ті виявились зрадниками, як і Джонні! Вони вже злиняли з міста, бо ти, бач, перелякав всіх, коли ледь не відправився до морського диявола! Карстон за Руфусом утікачі, ти б бачив, як лихо вони обчищали людей в цирку! Та потім натрапили на якусь шишку з мерії... Той мудак і відправив їх до в'язниці. Не надовго, правда, бо з замками хлопці управлялись теж нівроку! Потім згодились на мій план. Довелось залучити ще й Джонні, без нього провернути дільце було б важко... Бистроокий довго опирався, все ридав, як баба, — Гордон зневажливо сплюнув. — Найскладніше було дочекатися, коли з'явиться кит, а потім ще поцілити тварюці у хвіст... та й не розраховував я, що тварина виявиться аж такою шаленою, що попсує вітрильник! Твоя «Сюзанна» була потрібна мені цілою! — Гордон розплився в жаскій жовтозубій усмішці.

Почувши про корабель, Барт підвівся та погрозливо стис кулаки. Він був вищим, ширшим у плечах, а Гордону поневіряння та приховування не пішли на користь. Він і дійсно став трохи скидатися на мерця. Худий, брудний, з тремтячими руками. Барт дивився на колишнього друга і не до кінця впізнав того. Він начебто зменшився, зіщулився, шкіра його вицвіла, стала як пожовклий старий пергамент. Масне волосся обліпило череп, очі виблискували, як при лихоманці. Буцімто гниле Гордонове нутро знайшло вихід назовні й тепер псувало гарне личко, на яке колись повелась Міссі.

— Міссі знала? — не витримав Барт.

— А як же ж! — знову цей огидний звіриний вищир. — У мене немає таємниць від коханої дружини! — Гордон згадав той вечір, коли відкрив свій план Міссі.

— Ти хочеш, щоб я звабила його? — тремтячим голосом питала Міссі.

— Звабила? О, ні, люба, що ти! Барт сохне по тобі, скільки я його пам'ятаю. І не кажи, що не помічала цього. Звабляти не доведеться... Тобі взагалі майже не доведеться нічого робити. Майже нічого, — Гордон промовляв лагідно, але холодно.

— А якщо він... Якщо він... домагатиметься мене? — очі Міссі стали навіть більшими, ніж зазвичай, в них виблискували сльози.

— Ну скажеш, що зараз не можеш, що в тебе не ті дні... Мені що вчити тебе, як відшивати чоловіків? У вас, жінок, має бути безліч відповідей для цього, — Гордон не приховував роздратування. — Тільки про вагітність не розпатякай, бо ще налякаєш нашого Барта.

Міссі мовчки прикрила очі, дві доріжки сліз прокотилися щоками, скапнувши на підлогу великими краплями.

— О, Міссі, тільки не починай...

— Гордоне, мені це не подобається, дуже не подобається... Це виглядає... дуже погано... Раптом, щось піде не так, раптом щось станеться з тобою? Я не хочу цього, будь ласка, не треба, просто облиш, не треба ніякого вітрильника, нічого не треба, — груди Міссі почали здригатися, сльози були готові ринути новим потоком.

Гордон схопив її за плечі, затряс:

— Міссі, це наш єдиний шанс на нормальне життя! Я не хочу й далі батрачити на Барта, дивлячись на його перекроєне обличчя, якби добре він не ховав його під капелюхом!

Міссі мотала головою та вже не намагалась стримуватися:

— Гордоне, мені страшно, мені просто дуже-дуже страшно!

— Подивися на Гарольда, — Гордон вказав в сторону колиски, де від гучних викриків вже починало просинатися немовля, — подивись на нашого сина! Хіба ти хочеш, щоби він жив так, як ми? Це все заради нього! Все заради наших дітей, — і Гордон поклав руку на живіт Міссі. Жінка не втрималась і кинулась чоловікові на шию, гучно ридаючи.

Гордон ненавидів жіночі сльози. Ненавидів вагання Міссі, її страхи. Вона слабка! Не ладна зробити нічого задля їхньої сім'ї! Здатна тільки народжувати... А Гордону годувати всіх їх потім! Лише він готовий піти на ризик, готовий зробити, що завгодно, аби тільки не довелось працювати решту життя.

— Все, ну все, люба. Головне — заволодіти «Сюзанною», все інше зробиться дуже швидко. Я трохи полякаю Барта, його визнають непритомним, заберуть у лікарню. Важливо лишень, щоби він встиг одружитися з тобою до цього. Потім ми продамо вітрильник, переїдемо звідси, коштів вистачить на пристойне житло та нормальне життя.

Міссі відірвалась від Гордонового плеча:

— Продамо? Гордоне, але я думала ти мрієш про корабель! Що ти хочеш бути капітаном...

— Ох, Мі, облиш. Мріяв колись. І що з того? Треба бути реалістом! Китоловство вмирає і лише такі бовдури, як Барт цього не помічають! Скоро все приберуть до рук компанії на кшталт «Рамуса», але за кілька років й вони занепадуть. От побачиш! Треба діяти швидко, поки ще все на плаву і кошти від продажу Бартового корита хоч чогось варті, — він нахилився просто до вуха дружини, — це наш шанс, люба.

Міссі дивилась на нього широко розчахнутими переляканими очима. Вона мовчала і більше не плакала.

— Міссі непогано зіграла свою роль, га? Ти ж повівся, зізнайся, старий? Я знав, що ти не встоїш!

Барту стало до нудоти огидно слухати та бачити Гордона.

— І що робитимеш далі? Якщо вже не вдалося остаточно довести мене до божевілля? Зізнаюся, ти був близький до цього. Ближчий, ніж мені б хотілося.

— Ну, — Гордон розвів руками в сторони, — закінчувати справу доведеться нам вдвох, нема на кого розраховувати в цьому клятому світі. Без образ, Барте, але тепер мені доведеться тебе вбити... Ти ж не віддаси вітрильник самовільно? А що ще робити, коли дружина моя вагітніє, як кішка, а годувати всіх мені! — Гордон спробував засміятися знову, але в грудях у нього підозріло заклекотіло. Та Барт знав, що обманюватися на його рахунок не варто, гарпунер спритний та сильний, ловкий, як білка. Як циркач. Тому йому і вдався цей трюк з «загибеллю».

— Дарма втягнув у це Міссі... Вона не заслужила.

— Знав, що ти сохнеш по ній, але щоб до такої міри..., — Барт помітив, що в руці Гордона виблискує металом короткий ніж. Китобій навіть не помітив коли він його дістав.

Барт не став більше вичікувати та посунув на Гордона. Той викинув руку з ножем вперед і вона, описавши широку дугу, ледь не чиркнула китобоя по щоці. Він спробував перехопити Гордонову руку, але той вислизнув, як вуж, перестрибнув та за мить стояв вже за спиною Барта.

— Ну, як тобі таке, га? — Гордон огидно скалився, він скидався на божевільного, що отримує дивне задоволення, чавлячи жука.

Барт спробував ринути на нього знову, та розумів, що в порівняні з суперником рухається надто повільно та незграбно. Він сильніше фізично, але сила його груба та прямолінійна. Зараз потрібно інше — спритність та швидкість — те, чого йому завжди бракувало. Гордон перекрутився, він був якимось текучим, наче пісок, невловним. А потім високо підстрибнув, оминаючи Барта, і той відчув, як його рука спалахує болем. Як щось гаряче виривається з його плоті фонтаном. Кров. Китобій трохи похитнувся, глядячи, як стрімко червоніє передпліччя, розрізане доволі глибоко, так, що через червоне криваве місиво проглядається рожеве м'ясо. Барт розумів, що єдиний спосіб подолати Гордона — це звалити його зі скелі, причавити власною вагою та відсунути до краю уступу. Але місця для маневрування було обмаль. Вузька скеля, не огороджена нічим, обривалась різко та нестримно, один необережний рух — і ти зірвешся в обійми холодного океану.

— Ну що? — Гордонова посмішка, а точніше вищир, лякали, робили Барта ще більш повільним, більш вайлуватим. Йому здавалося, що хтось невидимими нитками прив'язав до його рук важкі валуни, від чого ті рухаються з уповільненням. — Ще потанцюємо чи будемо кінчати це?

Гордонова рука з ножем ще раз вистрелила вперед, але цього разу Барту вдалося перехопити її. Китобій спробував зробити підсічку, щоби звалити суперника, але той знову вислизнув, вивільнився, наче його рука була змащена смальцем.

Чортів цирковий виродок!

— Чекайте!! Зупиніться! — чийсь наляканий голос змусив Барта схаменутися, навіть Гордон на мить втратив пильність, обертаючись за спину — туди, звідки линули звуки.

— Зупиніться, прошу, припиніть це! — голос перемежався істеричними схлипами та риданням, і Барт вже знав, кому він належить.

Вслід за голосом з-за уступу виринула розкуйовджена голова Міссі. Вона важко дихала, кутаючись в старий Бартів плащ, мабуть, перше, що знайшла в ще незнайомому домі. Її червоні від сліз очі дивилися зі страхом, докором та люттю, руки дрижали, волосся, здійняте вітром, клубочилось над головою попелястим німбом. Міссі нагадувала розлючену морську богиню, що вибралась з океанських надр, аби покарати людей, які поклонялись їй нещиро та нездаро. Та наступної миті вона впала на коліна та нестримно розридалась, вже як звичайна жінка. Налякана, доведена до відчаю.

— Гордоне, будь ласка, прошу тебе... молю, припини це... це так жахливо, не бери на душу гріх, прошу тебе, відступись!

— Міссі, йди додому, вертайся до Гарольда, лишилось ще трохи, люба. Йди, тобі не корисно тут знаходитись.

Міссі затрусилась ще дужче, підвела на чоловіка розлючений погляд:

— Я хочу лишитися з ним! — вказала тремтячим пальцем в сторону Барта. — Я не хочу бути з тобою... Не буду після всього, що ти зробив! Ти — чудовисько, Гордоне!

Гордон важко засопів, його ніздрі погрозливо роздувались, губи скривила гримаса відрази та огиди.

— Кляте стерво! Шльондра! Ти спала з ним, поки я ризикував своїм життям?! Ризикував заради тебе та твоїх вилупків! Сука, просто невдячна сука!

— Ти сам підклав мене під нього! Сам віддав! — Міссі було важко казати через ридання, що душили її, вона намагалась щільніше закутатися в Бартів плащ, наче той міг захистити її від гніву чоловіка. — А він... він не такий, як ти! І я хочу бути з ним! З ним! З тим, хто справді любить мене! Барте, — тепер вже вона зверталась до китобоя, — будь ласка, віддай йому вітрильник, віддай! Заради мене..., — Міссі склала руки в благальному жесті, — а ми поїдемо, як ти й казав, поїдемо якомога далі від цього міста!

— Ні, Міссі, ти нікуди з ним не поїдеш, — Гордон здавалося забув про свого суперника і тепер зосередився виключно на дружині. Холод в його голосі вразив Барта сильніше за ніж у руці. — Ти моя жінка, Міссі, чорти б тебе взяли, навіть, якщо і шльондра... І я буду вирішувати, що ти робитимеш далі.

— Гордоне, я віддам тобі «Сюзанну» і дім. Вдома, в моєму письмовому столі лежить заповіт на ім'я Міссі. Ще один документ, де все майно переписано на тебе, небіжчика, — Барт не втримався та всміхнувся, — зараз у Лейба. Ми з Міссі поїдемо, а ти забереш все. Ти ж цього хотів, чи не так?

Гордон раптом підвів голову вгору і пронизливо закричав. Застогнав, немов поранений звір.

— Ні! Ні, ні, ні!!! Я хотів не цього! Ти, курво, підеш зі мною! І будеш зі мною! А тебе я вб'ю просто зараз! — він вказав тремтячою рукою на Барта і лезо, спіймавши сонячний промінь, виблиснуло золотом. — За те, що завжди мав те, про що я мріяв і за те, що трахнув мою жінку!

Барт, не чекаючи продовження погрозливої тиради, кинувся на Гордона знову. Міссі пронизливо закричала і впала на камінь, стискаючи голову руками.

— Не вбивай його!!! Не вбивай, прошу!

Краще б Міссі цього не казала, адже Гордон остаточно озвірів. Знову вислизнувши з рук Барта, він заніс ніж, але той чиркнув по каменю, яким китобій цілив супернику в голову. Чоловіки, зціпившись, впали й покотилися вузьким уступом, небезпечно зависнувши над самою прірвою.

Міссі відкрила рота в німому жаху і потягнулася рукою вперед, наче могла когось схопити. Втримати.

Гордон опинився зверху, він тримав ніж просто над обличчям суперника, цілячись у вразливе око. Поранена правиця китобоя, мокра та липка від крові, тремтіла та погано слухалась, не могла втримати натиску ошалілого Гордона. Барт вже бачив вбивчу точку гострого вістря, що зависло в парі сантиметрів над оком. Зовсім трохи, і лезо увійде всередину, прохромить череп, проникне в мозок. Вб'є. Бартова рука сіпнулась і лезо опустилось ще на міліметр нижче. Китобою здавалось, він вже відчуває холод, що йде від металу. Відчуває, як той проникає в нього, входить тонкою голкою болі.

Раптом Гордон похитнувся. На його скроні поволі розквітала багряна квітка рани, з якої точилися тонкі цівки крові. Міссі, що вже встигла підвестися, тримала в руках наступний камінь. Барт, користуючись нагодою, різко смикнув руку з ножем, але Гордон своєї зброї не випустив, натомість чиркнув китобоя по щоці, додаючи тому шрамів.

— Ти не вб'єш його! — Міссі дуже швидко ринула на Гордона, і за мить вже була на спині у чоловіка, намагаючись повалити того. Барт миттєво встав і вгатив супернику по обличчю.

— Сука! Клята сука..., — по щоках Гордона потекли сльози чи то від Бартова удару, чи то від образи.

Далі три тіла закрутило в шаленому вихорі. Все відбувалося швидко та стрімко. Гордон широко розвів руки, скидаючи Міссі, і вона відлетіла назад, боляче приземляючись на камінь. По інерції її перекинуло, вона продовжувала совгати по схилу, що йшов під укіс. Міссі дряпала нігтями голу кам'янисту поверхню, не знаходячи опори, невпинно наближаючись до краю прірви. Барт заревів і схопив Гордона за шию, стис так, що затріщали кістки. Він бачив, як збільшуються його очі, як вони лізуть з орбіт: навіжені, обведені хворобливим пурпуром. В них вирувало божевілля, їх заслало безумство.

Барту хотілося раз та назавжди погасити життя в цих ошалілих очах, змусити їх закритися і не відкриватися більше ніколи. Він заніс камінь, що тримав в іншій руці, і той з гулким хрустом пробив череп Гордона. В очі Бартові бризнула тепла біло-рожева рідина, а на обличчі Гордона розквітла божевільна усмішка. Барт опустив камінь ще раз, і ліва частина Гордонова черепа просіла, провалилась, наче впадина від землетрусу, хруснула, як старе гілля. Він почав осідати. Але безумна усмішка так і не сходила з його обличчя.

Барт відпустив суперника, відчуваючи пронизливий холод в боку. Крижану пляму, від якої тягнулись язики огидного болю. Ніж. В його правому боку стирчав Гордонів ніж. Барт зігнувся навпіл і озирнувся.

— Міссі... Міссі, де ти? — холод швидко ширився Бартовим тілом, сірий камінь під ним плямувався червоним, ставам схожим на гротескну картину з грубими мазками. Чоловік відчув, як страх міцно охоплює його, обліплює чорними мацаками, лишаючи можливості рухатися. — Міссі, ні, прошу, ні, тільки не це...

Барт впав на коліна і поповз до краю уступу — туди, де мала бути Міссі. Вона мала втриматися, схопитися за край кам'яного провалля, якийсь камінець мав стати для неї рятівним, вона не могла зірватися з прірви! Просто не могла! Міссі не могла кинути його зараз... коли він нарешті знайшов її, коли нарешті повірив в майбутнє поряд з нею.

— Міссі..., — Бартова рука ковзала по гладкому каменю, груди здригалися, поранений бік відлунював болем в усьому тілі, в очах починало швидко сутеніти. — Міссі, я так кохаю тебе... Я кохав тебе все своє життя, більше за океан, більше за небо, більше за будь-що, створене Богом чи дияволом. Мені не потрібно життя без тебе, Міссі! Будь ласка, відгукнись, Міссі, прошу тебе!

Океан бився об скелі. Лютував. Бризкав піною, закручував сині води спіралями, щоби знову й знову розтрощити їх об каміння. Вітер гнав солоний бриз, розносив його по всім куткам Сейлема, осідаючи на бруківці, залазячи в домові шпарини. Він ділився з містом часткою океану, робив його гірко-солоним, терпким. Вітер рвав та куйовдив волосся китобоя Барта Стюарта, що зависнув над скелею. Він боявся подивитися за край. Боявся побачити... Він став суцільним згустком первородного страху. Допоки не перехилився. Не зазирнув у вічі прірви.