Сірий вир

У Міссі та малого Гарольда було зовсім небагато речей. Барт доручив Лейбу підготувати для них кімнату з виходом в сад. Помешкання китобоя не було великим і давно потребувало ремонту, але в порівнянні з вбогою кімнаткою Хетвеєв, виглядало майже палацом. Тому зараз Міссі, тримаючи на руках сина, вражено дивилась на двоповерховий особняк в новоанглійському стилі. Вона зовсім не зважала на фарбу, що облуплювалась і місцями злазила шарами. Не помітила й дах, який продірявився та заливав одну з кімнат на другому поверсі, від чого та потерпала від вогкості та плісняви. Для неї це було помешкання з іншого життя.

Раптом Міссі зблідла та опустила Гарольда на землю. Він поки погано тримався на ніжках, тому плюхнувся на моріжок та заплакав.

— Барте, можливо, нам варто повернутися? Я... я не впевнена, що це хороша ідея... А люди? Люди що скажуть?

Барт спочатку мовчав.

— Ми можемо переїхати. Туди, де нас ніхто не знає, туди, де все можна почати спочатку. Китоловством промишляють майже по всього східному узбережжю. Як схочеш, махнемо в Каліфорнію? Там нас точно ніхто ніколи не знайде!

Барт подумав, що за останній тиждень, поки Міссі наважувалась на переїзд до нього, він бачив Гордона лише раз. Точніше не бачив — чув. Шепіт, що линув із саду. Той нашіптував, звинувачував, погрожував. А Барт як завжди тріпотів, боявся, що зараз привид повстане перед ним обвинувачувальним суддею. Так дивно... Він кожного разу ризикував, виходячи в океан, лишаючись сам на сам із гігантською істотою, володарем морів та океанів, безпощадним до людини настільки, наскільки й вона безпощадна до нього. І він ніколи не боявся. Вважав, що це відчуття незнайомо його загартованій душі, що виглядає так само пошрамовано, як і обличчя.  Бартове тіло нечутливе до болю, а душа — до страху. Так він думав, допоки не з'явилась безтілесна примара — злий Гордонів дух, що витягував з нього здоровий глузд. Заражав мерзотним божевіллям, нашіптуючи ганебні звинувачення. 

Ти вкрав моє життя. Ти вкрав мою жінку. Моїх дітей. Крадій!

— Переїхати... Я не знаю, Барте, я звикла до Сейлема, тут все таке зрозуміле, таке знайоме..., — Міссі вирвала Барта з обіймів важких думок.

— Подумай про це, — м'яко сказав він, — не поспішай, просто пообіцяй подумати.

Насправді Барт боявся, що Міссі погодиться. Іноді йому самому до сказу хотілося втекти світ за очі. Але він не міг не думати, як важко буде перегнати «Сюзанну», продати дім — родове гніздо його сім'ї, яке почав будувати ще прадід. Такий самий китобій, як і він. Але заради нового кращого життя із Міссі він був готовий навіть на це.

Перші кілька ночей поряд із Міссі у власному домі стали для Барта найкращими у житті. Він навіть не уявляв, що може бути настільки добре, легко та зрозуміло, що є люди, які живуть так все життя. Та за кілька днів він повернувся. Тоді, коли Міссі лежала на плечі у Барта. Коли малювала нігтями візерунки по його груді. Тоді свідомість чоловіка розірвав скрип металу по склу. Він підскочив, наче вжалений скорпіоном.

— Міссі, ти чула це? Ти це чула? — він схопив її за плечі та затряс.

Жінка притягнула до себе ковдру, прикриваючи груди, ховаючись за нею, наче за ширмою.

— Ні... ні, про що ти кажеш? Я чую лише, як завиває вітер... І все, Барте, заспокойся, прошу тебе!

Барт підскочив до вікна та відкинув фіранку. Там, в темряві, за деревами, трохи поодаль маячило безкровне обличчя. Впізнати його було не важко. Чоловік відчув тремор в руках.

— Це ти теж не бачиш?

Міссі дивилась на вікно широко розчахнутими очима, такими великими, що вони, здавалося, займали пів обличчя. В темних зіницях стрибали іскри від комина, відблиски на сірих райдужках нагадували багаття, розведене на старому арктичному льоду. Кров відлинула від її обличчя, перетворивши його на застиглу воскову маску. Жоден м'яз не рухався, Міссі заціпеніла, ніби вражена блискавицею.

— Не бачу... я нічого не бачу! І не розумію, про що ти! Ти лякаєш мене, Барте, лякаєш!

Чоловік швидко накинув халат і кинувся до дверей. Міссі стрімголов перехопила його руку.

— Ні! Не виходь! Куди ти? Залишся зі мною? Барте, просто опусти штори і все, будь ласка, просто опусти штори...

— Якщо там нікого не має, якщо ти нічого не бачиш, нащо опускати штори, чому я не можу вийти на двір?

Міссі неочікувано розридалась, як це часто робив Гарольд. Нестримно, без явної причини.

— Просто ти налякав мене... ти дивно поводишся... Я просто злякалась!

Барт підвівся, щоби таки вийти, але Міссі схопила його з неочікуваною силою.

— Я згодна! — раптом майже крикнула вона.

— Згодна на що? — не одразу зрозумів Барт.

— Згодна переїхати! Тут нам і правда не буде спокою, не буде добра! Переїдьмо, будь ласка! Якомога скоріше!

Барт повернувся та присів на край ліжка, обхопив руки Міссі та підніс їх до губ.

— Добре.

Потім все ж таки вийшов на двір, а Міссі впала на подушки, знову надривно розридавшись.

Барт сидів у своєму кабінеті та прискіпливо перевіряв документи. Справи були кепські. Після загибелі Гордона, він виходив в океан всього двічі. Китів на горизонті не було, але пощастило натрапити на косяк тунців і доволі вигідно їх продати. Та Барт просто ненавидів моменти, коли доводилось вдовольнятися рибним уловом. Після такого йому здавалося, що палуба «Сюзанни» оскверняється та немилосердно смердить! Адже вона створена для іншої мети — масштабнішої та величнішої! «Сюзанна» — китобійне судно, а не вошиве рибацьке корито! А Барт Стюарт — китобій, а не сраний рибалка! Та зараз вибору у нього не було. Він планував виручити непогану суму від продажу дому. Її має вистачити, щоби підлатати «Сюзанну», перебратися на інший берег континенту та купити житло. Не особняк в новоанглійському стилі, звісно ні. Але невеличкий будинок чи, можливо, ферму вдасться. Якщо все піде так, як він задумав. Якщо все вдасться. Якщо він зможе лишитися в живих та врятувати Міссі.

Барт всоте перевірив документи та склав їх у конверт, залив сургучем. Напередодні до нього навідався Бистроокий Джонні. Спочатку китобій зрадів, думав, що той знову побачив на обрії потенційну здобич. Але Джонні прийшов з інших причин. Він майже одразу впав на коліна та затрясся, як від лихоманки. По його щоках струменіли сльози й спершу Барту здалося, що хлопець завітав сказати про кончину ще когось з китобійної братії.

Та Джонні зізнався в іншому. Барт слухав його уважно, мовчки, походу наливаючи хлопцю бренді, адже запаси віскі майже вичерпались. Джонні плакав майже без упину, чимало дратуючи китобоя. По його підборіддю зміїлась цівка слини упереміж зі сльозами, червоні очі дуже скоро почали блищати від кількості випитого алкоголю. Бистроокий казав плутано, заїкаючись, схлипуючи та повсякчас вибачаючись. Барт же, на диво, зберігав повний спокій. Він подякував Джонні та саме після цього взявся наводити лад в документах.

— Гей, Барте, капітане... Слухай, я боюсь його, боюсь до дрижаків... Чи не можна приховатися у тебе тут кілька днів, а? Ти мене навіть не побачиш, мені підійде будь-яка комора, чесне слово!

Барт дивився на Джонні з байдужістю та безпристрасністю.

— Я думаю ти можеш перечекати в колишньому помешканні Міссі та Гордона, там якраз зараз вільно.

Джонні вкрився білими плямами, наче з його обличчя раптом висмоктали всю кров.

— Ти певне жартуєш, кеп? А? Барте, я ладний зробити, що завгодно, аби ти пробачив мені! У мене не було вибору, чорт забирай, мені погрожували! Я боявся за своє життя! — Джонні впав на руки й знову зайшовся риданнями.

Китобій подумав, що колись йому подобався цей малий. Прудкий, сміливий. Та зараз... Зараз він відчував лише порожнечу та байдужість. Він лишив Джонні ридати на самоті. У нього раптом з'явилося декілька термінових справ.