Сірий вир

Барт Стюарт швидко крокував вулицями Сейлема. Він нечасто виходив в люди, але сьогодні треба було зробити запас харчів та занести вітрила у майстерню: останній буревій чимало пошматував їх, дмуло так, що навіть дебела тканина дала кілька тріщин. Та місис Крейтон, місцева кравчина, чудово все владнає — здавалося, що та могла полагодити навіть річ, від якої лишились самі дірки. Барт, за звичаєм, то і діло поправляв капелюха, перевіряв, чи достатньо щільно той прилягає до чола, чи надійно ховає насторожені зелені очі.

Чоловік не знімав капелюха навіть перед церквою. Бо якщо і вірив в якогось Бога, мешкав той не на хмарах. А в глибоких океанських надрах. Єдине, що могло змусити його — ні, звісно не зняти — злегка зсунути головний убір на потилицю — це зустріч з Міссі Хєтвей. Дружиною його кращого друга Гордона Хєтвея, якщо у самотнього китобоя взагалі можуть бути друзі. І зараз, порівнявшись з торговими ятками, Барт помітив як до нього наближається вона. Міссі. Не зважаючи на те, що жінка зовсім нещодавно стала матір'ю, вона йшла легко, по-дівочому, наче пливла над натовпом. Немовля, надійно примотане до її грудей, мирно дрімало, заколихане материнською ходою. Лише крихітна рожева ручка виглядала з-під сірого полотна.

Барт на секунду завмер, міркуючи: вдати, що він не побачив Міссі, чи таки продовжити шлях вперед. Та за хвилину жінка вже махала йому рукою, привітно усміхаючись.

— Барте, яка приємна неочікуваність! — окрім дитини, жінка тримала чималу торбину з продуктами.

— Так, я теж радий тебе бачити, Міссі. Як почуваєшся? — Барт не знав, що питати та казати, тому тепер ніяково переминався з ноги на ногу.

— Дякую, все добре! І мені, і дитині потрібне свіже повітря, тож я вийшла за покупками, — вільною рукою жінка погладила спляче маля і, болісно скривившись, поставила сумку на землю.

— Я допоможу тобі донести продукти додому, — Барт миттю підхопив поклажу, подумки відмічаючи, яка вона важка. — А Гордон? Хіба Гордон не вдома?

— О, ні, він сказав, що у нього сьогодні важливі справи. Відверто кажучи, я думала, що він з тобою, на вітрильнику.

Барт покачав головою і вони рушили в напрямку Ведмежого узвозу — крихітної звивистої вулички в одному з найбідніших районів Сейлема. Дорогою майже не розмовляли, Барт так само не знав, що казати, Міссі щось нашіптувала малому. Той прокинувся і тепер відчайдушно тягнувся до материнських грудей.

Барт крадькома кидав погляди на Міссі, відмічаючи, що вона майже не змінилась після народження дитини. Її, як і Гордона, він знав з дитинства. Барт, хоч і був сином китолова, ходив в одну школу з усіма іншими дітьми, але лише до п'ятого класу. Потім батько вирішив, що на китобійнику для нього знайдеться більше корисних справ. Працював він майже на рівні з досвідченими моряками, від чого вже у п'ятнадцять мав пучки сталевих м'язів, сильні руки з напнутими від навантажень венами та потуплений суворий погляд — морське життя робить тебе не надто приязним до оточення. Лише на Міссі він дивився інакше. Лише для неї беріг крихти ніжності глибоко у своїй душі.

Міссі жила на околиці Сейлема, по сусідству з Гордоном. Чарівна дівчинка, що дивилась на світ бездонними сірими очима. Вони одночасно нагадували океан, грозове небо та прозорий кварц. Її батько був рибалкою-пиякой, мати пекла на замовлення хліб. Тож від Міссі повсякчас тхнуло несвіжою рибою та випічкою — дивна суміш, що робила її вигнанцем в дитячому світі: в неї тицяли пальцями, дражнили та висміювали. Робили все, на що людина здатна лише в дитячому віці, поки сторона безпідставної жорстокості в ній надто яскрава. Наче із народження в кожному з нас однаково проростають два зерна, змагаються дві сторони — темна та світла, й все залежить від того, яка з них отримає більше підживи. Яку леліятимуть краще батьки, оточення, в першу чергу ми самі — це і вирішить, що ж візьме гору, на чий бік стане людина. Світлий чи темний.

Барт не був певен, що обрав правильний шлях, що його світло отримало достатньо. Йому здавалося, що він застряг десь на пів дороги. Не те, що Міссі. Вона, попри все, змогла. Була справжнім янголом. Та схибила лише раз. Коли обрала Гордона.

Барт отямився від спогадів, коли Міссі потягнула його за рукав:

— Гей, забув дорогу? — вона усміхалась і вказувала ліворуч, в провулок, що зміївся вниз. Звідти тхнуло дохлою рибою та стічними водами, майже так само, як коли Барт був тут востаннє.

— Так, точно, трохи забув, — спробував приховати сум'яття Барт.

— Я Гордону завжди кажу, щоб запрошував тебе щонеділі на обід. Але він лише віджартовується, мовляв, тобі окрім «Сюзанни» ніхто не потрібен, — Міссі знову усміхнулась, відкинувши світло-русяве пасмо, що відливало сріблом.

“Мені потрібна ти. Завжди була потрібна лише ти.”

— Так, — Барт прокашлявся, — на вітрильнику роботи вистачає, але дякую за запрошення.

Китобій згадав, що востаннє був в цьому районі пару років тому, коли заходив до Гордона. Той як раз попросився до нього на «Сюзанну».

— Слухай, старий, візьми мене до себе на вітрильник! Тобі ж там робочі руки завжди треба!

— А цирк? Хіба ти полишиш його, у тебе ж чудово виходить і вже купа шанувальниць.

Поки Барт батрачив на батьковому судні, Гордон знайшов непоганий підробіток в місцевого цирку. Хлопчина, від природи гнучкий та проворний, був наче створеним для такої роботи. А слащава зовнішність робила його особливо популярним серед жіночої авдиторії.

Гордон скривився та гидливо сплюнув.

— Набридло бути цирковою мавпою! Що це за робота така взагалі, а? До того ж директор каже, що вони будуть перебиратися в інше місто, мовляв, публіка в Сейлемі не надто витончена, — повторний плювок в сторону. — Я ж кажу, не робота, а лайно собаче! Інша справа — бути китобоєм! Це чоловіче заняття, це мені до душі! Ну так що, візьмеш старого друга чи так і будеш збирати команду, розшукуючи забулдиг по трактирах?

Барт дивився на друга з сумішшю настороженості та недовіри. Гордон ніколи не цікавився китобійним промислом, ба більше — час од часу зневажливо косився на Барта, коли той після кількох важких тижнів в морі повертався вимотаний, втомлений, смердючий од поту та китового жиру.

— Барте, я серйозно! Ви ж і гроші непогані зашибаєте, так? А мені скоро вони дуже знадобляться — ідею одну маю, — Гордон хижо вищиритися. — Ти б бачив, як я метав списи в цирку! Зуб даю, візьмеш мене на китобійник — отримаєш найкращого у світі гарпунера!

Барт погодився. І не пошкодував, Гордон дійсно відмінно управлявся з гарпуном, та дряпався по щоглам не гірше мавпи. Не шкодував він рівно до того моменту, поки Гордон не зізнався, нащо так потребував грошей.

— Одружуватися буду! — Мрійливо зізнався Гордон, сидячи на палубі. Бризки, що сипали навкруги, коли “Сюзанна” мчала на повнім ходу, осідали на його скуйовдженому світло-каштановому волоссі, роблячи те схожим на левову гриву. — Пам'ятаєш кралю, що мешкала по сусідству зі мною? Звісно, пам'ятаєш... Так от, я одружуюсь із нею, одружуюсь з Міссі Браун! Скоро вона стане місис Хєтвей! Отак, старий! Само собою, ти серед запрошених!

І поки спантеличений Барт намагався впоратися з буревієм, що раптом вчинився в його голові, сплутавши думки, як карти, Гордон вскочив з місця й злетівши вантами вже стримів на щоглі. Він реготав та кричав, поки вітер рвав його світлу сорочку.

— Ухуууу! Я одружуюсь з найгарнішою дівчиною Сейлема! Чорт забирай, я одружуюсь з Міссі!

Барт мовчки дивився на Гордона, не до кінця розуміючи сенс сказаних ним слів, наче той казав іноземною мовою. Можливо, почулося? Можливо, він мав на увазі щось інше? Палуба зненацька попливла з-під ніг, хоча качки не було. Лише чималий струмінь свіжої океанської води, що прилетів звідкілясь збоку, трохи привів Барта до тями.

Як таке могло статися? Це ж та дівчина з сірими очима, яку він бачив уві сні ледь не кожної ночі. Вона мала належати йому! Та звідки Міссі могла дізнатися про його почуття? Хіба він щось робив для того? Кілька разів підкинув квіти, пару разів лишив на її ґанку кошики з яблуками. Лишив. Мовчки. Наче він їх до цього вкрав. Барт був ладний вбити себе за зволікання та страх. Звісно, спритний Гордон поводився інакше. Не ховався, навпаки — життя для нього було цирковою ареною, якою він кружляв без сум'яття та сорому. Треба було йому й лишатися в тому клятому цирку! Нащо Барт погодився взяти його на вітрильник? Бо вважав другом? Можливо.

— Гей, капітане! — Гордон вже спустився та торсав друга за плече. — Ти що, настільки здивований? Дарма! Зараз саме час пускати коріння! Хіба ні? З тобою я матиму нормальну роботу, з Міссі — щасливе життя! Ну, старий, порадій за мене, га! Ти виглядаєш так, наче побачив на обрії Летючого Голландця!

— Робота китобоя далеко не завжди прибуткова, — тільки й зміг вичавити Барт. — Китів лишилось не так багато, можна плавати пустогоном по пів року.

— Але ж потім можна одразу зірвати непоганий куш, чи не так? Не панікуй! Тобі головне тримати своє корито на плаву, Бистроокому Джонні вчасно помічати китові туші, а мені гарпунити їх влучно та швидко! — Гордон дружньо плеснув Барта по спині.

На весіллі Гордона та Міссі, Барт був лише мигцем. Спочатку він довго сидів на вершині скелі Надії — другому сакральному для нього місці після «Сюзанни». Потім швидко передав Міссі великий букет квітів, намагаючись не дивитися їй в очі та не сильно розглядати мереживну весільну сукню, що робила її схожою на янгола. Далі відправився в порт. Сам вивів вітрильник на велику воду, навіть не думаючи куди й навіщо пливе. Лише опинившись наодинці з океаном та “Сюзанною”, Барт, здавалося б, остаточно збагнув масштаб трагедії, що сталося в його житті.

А що як назвати «Сюзанну» Міссі? Чи дозволить це хоч так бути поруч з коханою? Ні, у його вітрильника жіночий характер, вона не стерпить зради... Доведеться йому, грізному китобою Барту Стюарту, мовчки терпіти, поки хтось невидимий пропалюватиме діру на його широкій грудині, помережаній шрамами. Поки той хтось методично литиме та литиме в місце, де має бути серце, кислоту. Шкіра буде димитися та смердіти, а незримий кат продовжуватиме свої тортури. Як так сталося, що їм заволоділа жінка? Як змогла поневолити, загарпунити, наче кита? Чому, попри сувору зовнішність, його так легко ранити? Чому він відчуває стільки болю і чому ніхто інший цього не бачить? Хто прирік його на самотність? Невже він сам? Чи батько зробив вибір за нього? Одружив на “Сюзанні”, коли Бартові не було й десяти?

Барт впав на коліна, заховавши обличчя в долонях. Нестримно заридав. Сльози такі ж солоні, як і океан, бо всі ми вийшли з нього? Бо це вода породила нас і все живе? Та чому вона зробила людей такими слабкими, вразливими? Чому зробила таким саме його? Адже він так вірно служить їй — воді! Великому Океану. Чи не вперше в житті Барт не стримувався. Надривно ридав, розкочуючись палубою, поки не заснув, заколиханий хвилями.

Барта не було кілька днів, він безцільно кружляв затокою без мети та цілі. Не знав, чи повертатися до рідного порту, де буде змушений ледь не кожного дня бачити Гордона та Міссі. Чи заблукати, зникнути, розчинитися в солоній океанській воді, щоб і сліду його не лишилось.

Він відплив достатньо далеко від узбережжя Сейлема, вже очікуючи з дня на день побачити на обрії абриси Нової Шотландії. Але його нагнав інший сейлемський вітрильник. І Барт Стюарт повернув назад.

— Дякую, що допоміг, Барте! — Міссі вихопила Барта з його спогадів.

Вони стояли навпроти приземкуватої будівлі з пошарпаними коричневими дверима, до якої, як до вулика, тулилось безліч прибудов та сараїв.

— Радий був допомогти, Міссі, — Барт злегка поклонився та торкнувся капелюха, але не зняв його. Звісно ні.