Сірий вир

— Гей, кеп! Капітане! Ооо, да змилостивиться над нами морський диявол, він живий! Живий!

Барт не був впевнений у цьому. В шаленому пориві кашлю він намагався позбутися солоної океанської води, яка клекотіла в животі та легенях. Його нутро горіло. Затуманений розум погано сприймав те, що відбувалось навколо. Запалені очі, засліплені сонцем та опалені сіллю океану, незряче озирались. Він хрипів та рипів, як зламаний механізм, струшуючи з себе океанську оману, вертаючись з обіймів морського диявола. За кілька хвилин, пересиливши себе, Барт перекотився на живіт і незграбно піднявшись, побрів до палуби. Його несамовито хитало.

— Гей, капітане, ти куди? — Бистроокий Джонні дивився на нього перекошеним од жаху обличчям, крейдяні губи помітно трусились.

Барт підтягнув хлопця просто до свого понівеченого обличчя:

— Де Гордон?

Джонні затрусився та заплющив очі.

— Де Гордон? — загорлав Барт з усіх наявних у нього сил.

— Він...він... його не знайшли, Барте. Але його люди, Карстон та Руфус, продовжують прочісувати океан. На щастя, на «Сюзанні» знайшлася запасна шлюпка, от її вони й спустили на воду. Без неї, мабуть, і вас би не витягли...

Барт продовжував ошаліло роздивлятися навколо. Трохи поодаль тихо стогнав хтось з його молодих напарників, здається Трестон. Біля його правої ноги вовтузились Зак та Ронні. Інший молодик — Кріс, схлипував, притулившись до щогли.

— Барте, нам треба вертатися, Трестону пробило ногу уламком шлюпки, якщо ми не доставимо його до лікарні, бідолага може втратити кінцівку. Нам пощастило, що ви втрьох лишились живими, дійсно пощастило! — Бистроокий склав руки разом та побожно подивився на небо.

— Легка здобич... легка здобич, мать твою, — Барт стиснув кулаки та зціпив зуби так, що звело щелепу. Джонні позадкував.

— Гей, кеп, ну я ж не знав... Капітане, я ж не знав, — хлопчина затрусився і заточився назад.

— Вертаємо в порт! Курс на Сейлем! Швидко! І підберіть Гордонових дружків.

Барт відкинувся просто на палубу, заплющив очі. Чомусь він ледь втримувався, щоби не розреготатися. Його груди розпирав недоречний, дикий, ошалілий регіт. Перед очима розверталась картина їхнього невдачливого полювання, те, як Гордон пішов під воду, схопившись за клятий лин, наче він мав його врятувати, а не затягнути у синій вир. Ідіотизм! Дурна, невиправдана нічим смерть. Якщо смерть взагалі може бути чимось виправдана.

«Що я скажу Міссі? Господи, як я дивитимусь їй у вічі?» — з цими думками Барт, заколисаний хвилями, поринув у в'язке забуття, в темряву своєї підсвідомості, де бушував буревій. Справжнісінький морський шторм.

Барт не пам'ятав, як дістався дому, здається його відвів Бистроокий, передав у дбайливі руки Лейба. Старий, переляканий виглядом хазяїна та плутаними розповідями Джонні, заходився роздягати та вкладати Барта.

— Облиш, Лейбе, я не хочу спати. Дякую, Джонні, приходь завтра, поговоримо. І команду приводь, отримають компенсацію за невдале полювання. І той... до Міссі поки не йди, я сам піду. Сам маю сказати їй все, розумієш?

— Авжеж, кеп. Тільки от Карстон з Руфусом здається пішли до неї одразу, — Бистроокий опустив очі. — Вони ж цей... товаришували, та й такі новини довго не втримаєш. Коли на борт піднялась команда з десяти людей, а зійшло дев'ять, навіть мартини помітять, що щось не так...

— Я і не збираюсь нічого приховувати, — грубо відрізав Барт. — Просто я сам маю сказати їй про це!

— Звісно, Барте... Тільки тоді тобі доведеться поспішити.

Чорт забирай, малий мав рацію. Тому, лишившись наодинці, Барт дістав свіжий одяг, капелюх замість того, що відправився на океанське дно. Не витримав і налив собі повний стакан віскі. Пекельна суміш впала у шлунок камінням, обпекла, на мить знерухомила, щоби наступної секунди побігти венами, роблячи стомлене тіло ще важчим. Барт чув стугін гарячої крові у скронях і шалений клекіт наляканого серця.

Як?

Як таке могло статися на його кораблі? Звісно, китобої гинуть регулярно, це не рибою на базарі торгувати. Це важка та небезпечна робота і ти маєш бути готовим всього. Що кит потягне тебе за собою, або, як пощастить, прихопить у синю безодню лише якусь з твоїх кінцівок. Але ж Гордон... Він був якимось невразливим, недоторканим, сильним. Таким його робила Міссі. Вона його обрала і зробила нездоланним. Або ж ні?

Раптом Барта пронизала жахлива думка:

«Шлях до Міссі вільний, Гордона більше немає. Я ж сам бачив, як він пішов під воду, як занурився, затягнутий оскаженілою твариною у вир».

Барт труснув головою і натягнув капелюх особливо щільно, так, аби приховати не лише шрам — жахливі, лякаючи думки. Джонні мав рацію, він має піти до Міссі якнайшвидше, чекати до завтра — погана ідея, так вона може подумати, що він ховається, наче щур. Що боїться. Не може зізнатися в тому, що сталося. Ким-ким, а щуром та трусом Барт ніколи не був.

Всю дорогу до дешевого кварталу, де Гордон поселив найкращу та найгарнішу жінку всього Сейлема, Барт йшов, поринувши у важкі думи. Вони згущались навколо нього темними грозовими хмарами, бентежили й без того роз'ятрений мозок.

«Проблем тепер не оберешся. Почнуться перевірки, точно прийде хтось зі страхових компаній... Ех, Гордоне-Гордоне... Гордоне, мать твою, як так сталося? Як таке могло трапитися на моєму вітрильнику, та ще й з тобою?».

Барт і не помітив, як опинився перед пошарпаними дверима, що дивилися на нього відлущеною фарбою. Так само як і кілька днів тому. Коли він прийшов сюди зовсім за інших обставин, не думаючи, що повернеться так швидко. Повернеться, як посланець дурних вістей. Вісник лихих новин.

Як сказати про все? З чого почати? А раптом Міссі вже знає? А що, як вона зараз кинеться на нього з кулаками?

Поки Барт розмірковував, двері самі прочинилися. Чи то Міссі почула його, чи вже чекала. Простоволоса, якась розпашіла, вона дивилась наче повз Барта, її погляд блукав, не фокусувався ні на чому. Вона вже знає — зрозумів китобій, їй вже все донесли. Він зробив крок вперед і наважився. Чи не вперше за останні роки наважився зняти капелюха. І тепер стояв перед Міссі наче голий, вчепившись в потертий головний убір та переминаючись з ноги на ногу. Барт пригладив скуйовджене волосся та витер рукавом чоло, яке враз змокріло від поту.

— Міссі..., — хриплий голос погано слухався. Барт раптом зрозумів, що абсолютно не знає, що казати. Події останніх годин від моменту, як вони запримітили злощасну самку на обрії, раптом здалися сюрреалістичним доповненням його і без того дивного життя. — Міссі, мені так шкода... Правда. Все сталося так швидко, так дивно... Гордон був чудовим гарпунером, я не розумію, що цього разу пішло не так, адже ми, як завжди, все перевірили перед плаванням, — вологи руки лишали на капелюсі темні сліди.

Міссі продовжувала мовчати. Тепер вона дивилась на нього широко розкритими сірими очима. Тими незбагненними вічами кольору океану та неба над Сейлемом. Очима, які він так часто бачив у снах, коли мріяв, аби вони дивилися на нього. Лише на нього. Та які так і лишились недосяжними. Раптом Барт побачив в них сталевий холод. Сірість Міссіних очей стала крижаною, обпікаючою, вкрилась кіркою прадавнього арктичного льоду. Барт був готовий до того, що зараз вона закричить, розридається, а можливо, навіть вдарить його. Але Міссі опанувала себе, вона глибоко вдихнула і чоловік помітив, що на тремтячих віях виблискують сльози, наче вранішня роса на траві.

— Дякую, Барте, що прийшов. Що не побоявся сказати про все сам. Це важливо, — в глибині кімнати заплакало дитя і Міссі інстинктивно сіпнулась.

— Міссі, я не кину вас, я буду допомагати, обіцяю, що ви з дитиною не будете бідувати!

— Дякую... дякую, Барте, — знову повторила Міссі, відступаючи вглиб, — проходь, не стій на порозі. Вона рухалась, наче сновида. Інстинктивно взяла дитя, почала гойдати.

Барт, ще кілька хвилин потоптавшись на ґанку, таки наважився зайти всередину. Туди, куди не збирався заходити ніколи. В дім, який Міссі ділила з Гордоном. Де стояло ліжко, на якому вона віддавалась йому, де стояла колиска їхнього сина. Та все ж зайшов, наважився. Так само як і зважився зняти перед вдовою капелюха. Він не хотів думати про Міссі, як про вдову. Вона не має бути осквернена цим горем, вона його не заслужила. Він має полегшити її тягар.

Міссі почала втішати дитя, а Барт мимоволі вивчав обстановку. Убогість помешкання вражала. Це була всього лиш одна кімната, куток якої відгороджувався ширмою, що ховала ліжко. Грубо сколочене просто з портових дощок. Ложе покривала сіра від давності постіль. Навіть дитяча колиска виглядала кособокою та зробленою нашвидкуруч.

Потім Барт прискіпливіше поглянув на Міссі. Вдягнену в просту сіру сукеньку з кількома свіжими латками та комірцем, оздобленим пожовтілим мереживом. Було помітно, що вона пришила його власноруч, аби хоч якось прикрасити недолугу одежину. Барт здивувався своїй реакції, але в ньому повільно, як вода на слабкому вогні, почало закипати роздратування.

Він міг змиритися з тим, що Міссі обрала Гордона. Але якого клятого, вона обрала таке життя? Дівчинка з сумними сірими очима, від якої на милю тхнуло рибою, перетворилася на жінку в потертій сукні зі старим накладним комірцем... Ще одна похибка, всесвітня помилка.

Певно, Міссі помітила пильний погляд Барта. І здогадалась про що той думає.

— Знаю, про що ти думаєш, Барте. Але Гордон накопичував гроші, він збирав на власний корабель. Ти ж знаєш, що то була його мрія, — Міссі з викликом поглянула на Барта, наче натякаючи на те, що «Сюзанна» дісталась йому просто так. Але він успадкував судно від батька-китобоя, і ніхто стільки не ішачив на нім, як він! Він пахав на «Сюзанні» з восьми років, батько ніколи не жалів малого — навпаки робив все, аби той валився з ніг від утоми! Тож він відпрацював своє, відпрацював з лишком. «Сюзанна» омита його потом з носа до корми! І ніхто не має права казати, що йому щось впало на голову. Ніхто. Навіть Міссі.

Барт засопів і відвернувся:

— Гордон достатньо отримував за свою роботу, щоби заощаджувати та при цьому забезпечити вам з дитиною достойні умови, — Барт відчував як в ньому знову скипає лють до Гордона — відчуття, якого він майже позбувся. Він змирився з тим, що Міссі обрала Гордона, а він лишився за бортом. Авжеж, у красунчика Гордона не було розкраяне обличчя, не було в нього й таких мозолистих рук і суворого погляду.

«А може то й добре, що Гордон загинув? Може то знак? Знак для мене?»

Барт знову злякався думок, які виринули з безодні, подібно морському чорту. Спробував приховати сум'яття, що виникло на обличчі.

— Розкажи, як все сталося, — тихо попросила Міссі тремтячим голосом. — Крестон та Руфус не казали подробиць, сказали лише, що й ти дивом лишився живим.

Барт кивнув.

— Я сам не знаю, Міссі, що сталося з Гордоном... Але він вперше схибив, — жінка підняла на Барта круглі налякані очі, — а потім поцілив у хвіст самки, та оскаженіла і ледь не прикінчила нас усіх...

Міссі опустила очі, швидким рухом відсунула сукню і приклала до налитих грудей розчервоніле дитя. На її щоках з'явилися дві мокрі стежки, а Барт ніяково відвів погляд в сторону.

"Вона зовсім не соромиться мене".

— Міссі, я буду допомагати, я вас не кину, — навіщось повторив чоловік знову. — Можливо, вам з дитиною щось треба просто зараз.

Міссі похитала головою.

— Дякую, дякую, Барте. Я хочу, щоби ти знав, що я не виню тебе, я розуміла, чим займається Гордон. Розуміла, що це дуже небезпечна робота, і, небеса мені свідки, просила його піти! Просила його знайти інше місце, повернутися в цирк — що завгодно, — її голос затремтів та затих. — Дякую... дякую, Барте, що прийшов сам, прийшов одразу. Приходь, будь ласка, і завтра.

Барт кивнув, відчувши всередині дивну суміш почуттів: надію, страх, збентеження, побоювання, сподівання.

Ніч видалась кепською. Можливо, вона була б краще, якби Барт не допив розпочату вдень пляшку віскі, а потім не пішов за іншою. Якби він не мучився почуттям провини, що плавало на поверхні свідомості, як триденний потопельник. Але що він міг зробити? Хіба він хоч якимось чином повинен у смерті Гордона, хіба він не кричав, щоб той пустив лин? Це трагічна випадковість, і його вини в тім немає.

— Гей, Лейбе! — Барт дивився у дзеркало, як завжди ладний розтрощити кляте люстро. Особливо зараз, коли до шраму на обличчі додавались чималі мішки під очима та здається кілька нових сивих волосин. — Лейбе, допоможи мені, підстрижи ці кляті пасма! — старий заходився орудувати великими металевими ножицями, а Барт мовчки спостерігав, як під його ногами росте купка плутаного коричневого волосся. Він занапастив себе, дуже занапастив. Так не годиться.

Насилу привівши себе до ладу, Барт купив фруктів, молока, свіжої випічки та рушив до Міссі. Чи то йому здавалося, чи дійсно всі без винятку перехожі витріщались на нього більше звичного. Хлопчаки на перехрестях шурхотіли свіжими газетами та голосили про трагічну загибель на борту вітрильника. Про загибель Гордона, само собою. Барт щільніше напнув капелюха і якнайшвидше пірнув в смердючий провулок, що мав вивести його до помешкання новоспеченої вдови.

Міссі вдягнула траур. Чорна сукня вдало облягала тендітну фігуру, і за інших обставин можна було б вважати її новий наряд скоріше елегантним, аніж траурним.

— Барте, я розумію, що тіло ви так і не знайшли... Але я б хотіла влаштувати похорон... Не годиться так, без похорону, не по-людськи..., — Міссі відвела погляд в сторону і Барт помітив чималі синці у неї під очима.

— Звісно, Міссі, я допоможу все влаштувати. Тільки-но розберусь з командою, візьмусь за це. У Гордона буде місце на кладовищі, купимо труну... а раптом тіло знайдеться, — він осікся, зустрівшись з переляканим сірим поглядом, — ну... таке буває, що тіла прибиває до берега, особливо після шторму..., — Барт замовк, зупинений рукою Міссі. Вона раптом заточилась назад, схопилась однією рукою за живіт, іншою прикрила рота.

Жінка ледь встигла дістатися брудного відра в кутку кімнати, коли її гучно вирвало. Кілька хвилин Міссі трусило та вивертало, поки крихітку кімнатку швидко затягувало кислуватим запахом блювотиння. В'язкі краплі потрапили на чорну траурну сукню, можливо, остаточно її зіпсувавши.

«Вона знову вагітна, — зрозумів Барт. — Гордоне, сучий ти сину, наробив купу дітлахів, а сам відправився до морського чорта? От покидьок!»

— Вибач, Барте, тобі краще піти, — Міссі важко відсапувалась, її обличчя стало молочно-білим, змарнілим та втомленим. В колисці розревілось немовля, але Міссі не мала сил підвестися та вгамувати його.

— Звісно, Міссі, я скоро піду, дозволь лише трошки допомогти тобі.

Барт підійшов і обережно підняв дитину, спробував поколихати. Дитя надривно голосило. Червоне, невдоволене і певно голодне. Малому було не більше, ніж пів року, а Міссі знову при надії... Чортів Гордон, невже не міг втримати свого змія на місці, невже не міг хоч трохи її поберегти...

— Я допоможу, Міссі, не переймайся, можеш прилягти, — Барт дивився у безмежну сірість її величезних очей, які поступово наповнялися вологою, як вибоїна наповнюється дощовою водою під час зливи. Чоловік потроху колихав Гордонова сина і руки його тремтіли від напруги та хвилювання. Набагато легше тягнути канати на «Сюзанні», ніж тримати це тендітне маленьке тільце. Адже його боїшся зламати, боїшся зробити боляче чи неприємно, а канатам байдуже, як ти з ними поводитимешся.

Малий, Барт згадав, що звати його Гарольд, притих і тепер з цікавістю спостерігав за дивною нянькою.

— Ну-ну, Гарольде, заспокойся, твоїй мамі треба трохи перепочити, ти тепер тут за головного, тож, давай, малий, тримайся.

Міссі почала схлипувати. Та за хвилину сутужно розридалась, не в змозі більше стримуватися.