Сірий вир

Барт сидів на скелі Надії, що гостроверхою пікою здіймалась над Сейлемом. Вона була частиною невисокого гірського хребта, що оперізував місто з північної околиці. І якщо інші гори гряди скоріш нагадували пагорби — пологі, з пласкими вершинами, то ця верхівка зі сірого граніту здавалась тут чужерідною. Наче частиною іншого хребта, принесеною сюди невідомим божеством, приладженою ним спеціально для того, щоби Барт міг сидіти на ній годинами й спостерігати за провінційним Сейлемом, омитим крицевими, димчасто-попелястими водами Атлантики.

Вітер грався з його волоссям, приємно холодив шрам на обличчі, гнав з голови бентежні думки про божевілля. Та вони були напрочуд цупкими, чіпкими — вони тримались за свідомість Барта, як потопельник за рятівне коло.

Після тієї прогулянки на вітрильнику разом із Міссі, Гордон приходив ще тричі. Одного разу, коли Барт повертався додому з трактиру «На розі». Він міг заприсягтися, що бачив бліде, мертвотне обличчя Гордона в темному провулку. Той хижо скалився кривавою посмішкою та не зводив з Барта неживих мутних очей. Наступного разу примара навідалась в Бартів садок. Китобій з тремтінням слухав огидне завивання під вікнами, що нагадувало одночасно скавуління чумного пса та погрозливий вовчий рик. А ще сміх. Такий, він якого кров стигне, від якого вона завмирає у венах, змушуючи кінцівки дерев'яніти та ціпеніти.

Барт відчував себе справжнім безумцем, адже напередодні попросив Лейба чергувати в його кімнаті. Він тряс нажаханого старого, вирячивши на нього запалені червоні очі.

— Лейбе, ти чуєш щось, бачиш чи бачив щось надприродне, те, чого не мало б бути?

Певно, Лейб чимало перелякався за хазяїна. Старий покрився білими плямами та затремтів. Він довго мотав головою, насилу промовляючи слова. Тоді Барту здалося, що він не менш божевільний за нього.

— Я не певен, сер, — перелякано казав старий. — Здається, я дійсно щось чув, але що... Я дійсно не певен, пробачте, сер, пробачте, вуха мої вже давно не такі гострі, як раніше!

Барт вгатив кулаком по ліжку. Невідомо на кого він злився більше: на себе, приглухуватого Лейба, чи клятого привида, мерця чи хтозна-що за нечисть влаштувала полювання на нього.

Зараз, сидячи на холодній, безбарвній скелі та згадуючи той жах, що переслідує його останні тижні, Барт чітко усвідомив — він має піти до Міссі. Просто зараз. І попросити її переїхати до нього. Мовляв, йому буде простіше піклуватися про них із Гарольдом, коли вони будуть поруч. Та чи не наразить він її на небезпеку, якщо монстр з потойбіччя обрав для візитів саме його житло? Звернутися до лікаря, запросити пастора чи екзорциста? Барт пирснув від однієї думки про це. Спершу треба поговорити з Міссі.

Барт швидко спустився зі скелі. І за пів години вже стояв перед знайомими пошарпаними дверима, що стали йому майже рідними. Цього разу Міссі зустріла його в просторій темно-синій сукні з тонкого льону. Барт помітив, що вона дедалі частіше обирає вбрання вільного крою, певно, щоб якомога довше приховувати вагітність. Але приховати те, як округляється її обличчя та шия, як змінюються рухи буде не так просто.

Раптом вся рішучість Барта випарувалась, як вранішня роса. Він стояв перед Міссі розгублений та знічений. Все, що відбувалось напередодні знову здалося маренням, грою підсвідомості. Він просто дуже багато думав про Гордона, намагався знайти його тіло, навіть сам ледь не загинув! Все це наклалося одне на одне, от Барту й примарилось. Здалося. Привиділося. Хоча чи може марення повторюватися стільки часу, бути таким різноманітним та реальним, переслідувати в різний час і навіть різних місцях? Можливо, думки про лікаря не такі вже й безглузді?

— Міссі, тобі дуже личить темно-синій, — зрештою зміг вичавити Барт. Колір сукні дійсно підкреслював незвичні попелясто-сірі очі. Як може бути сірий колір таким яскравим, таким примітним та дивовижним?

— Дякую, Барте, проходь, свіжий хліб майже допікся, як раз пригостишся, — вона відступила в сторону. — Тільки розмовляй пошепки, — жінка підійшла до Барта майже впритул і його обдало ароматом запашної випічки, — Гарольд лише нещодавно заснув.

Чоловік кивнув і шумно видихнув.

— Міссі, насправді я хотів би поговорити з тобою... Ці умови... — він красномовно обвів поглядом вбогу кімнатку, — мабуть, я міг би запропонувати вам з Гарольдом дещо краще, — Барт кашлянув в кулак, — в пам'ять про Гордона.

«Нащо я сказав це? До чого тут Гордон?»

Міссі опустила очі й стала якось по-дитячому смикати темно-синю суконьку. Її щоки поступово наливались багрянцем, наче стиглі вишні, що вбирають в себе сонячне сяйво.

— Барте, ти й так дуже добрий з нами... Надто добрий... Боюсь думати, щоби було з нами, якби не ти!

А потім Міссі зробила різкий рух в сторону Барта. Вона підійшла впритул, вдивляючись своїми незбагненими сірими очима. Величезними двома океанами, у вир яких затягувало швидше, ніж у коловорот. Вони розливались кімнатою, окрім них не існувало більше нічого.

— Міссі, мені приємно допомагати вам, бо я... Я завжди...

«Боже, невже я можу це сказати? Невже готовий зізнатися? Зараз, коли її чоловік загинув, а мене переслідує його злий дух? Боже милосердний, я ніколи не вірив у тебе, але що ж це в біса коїться??».

Але Барт так і не сказав нічого. Міссі не дала йому, адже вона різко, навіть стрімко припала до його губ. Поцілунок був раптовим, як удар блискавки. Він поневолив Барта, ледь не звалив його з ніг. Став лавиною, що цілковито затопила Бартове єство.

Наступної миті, чоловік вже цілував Міссі у відповідь. Жадібно та жагуче, він так і не збагнув, що за сила потягнула його вперед, змусила відповісти на неочікуваний цілунок. Хто зруйнував дамбу, яку він стільки років старанно будував у своїй свідомості? Хто зніс її потужним ударом, випустивши небувалу пристрасть, що вирувала в нім всі ці роки?

Він цілував і цілував... Так, наче робив це вперше чи востаннє в житті. Рвучко та несамовито, не в змозі втримувати жагу, що заповнила собою все. Вона била через край, стала джерелом, яке наповнювало Бартову сутність шаленою снагою.

І поки одна частина єства чоловіка стала наелектризованим шматком концентрованого бажання, інша — огидна та слизька — нашіптувала, повторювала тихо, але настирливо, без упину: крадій, ти вкрав його життя, не це твоя жінка, не твої діти, ти — ніхто! Крадій, злодій!

Важко дихаючи, Барт відірвався від Міссі, відсторонився від неї, наляканий, наче то промовляв не його внутрішній голос, а вона. Ні, він не має права зупинитися зараз, він не може знову злякатися і відступитися. Він сильніше притис Міссі до себе, відчуваючи її злегка округлий живіт, чомусь це не зупиняло його, навпаки — посилювало бажання. Байдуже на все: на привида, що переслідує його, на її дітей, все байдуже, коли він нарешті може отримати те, чого бажав усе своє життя!

Міссі швидко розстібнула сукню і тканина миттю розійшлась в сторони, оголюючи налиті білі груди. Барт затремтів. Не втримався й припав до них, прикусив рожевий сосок. Міссі тихо скрикнула, а рот Барта наповнився теплим, злегка солодкавим молоком. Та чоловіку здалося, що він проковтнув не жіноче молоко, а хильнув чарку найміцнішого у світі віскі. В скронях застугоніло, він чув гаряче дихання Міссі та власну кров, яку оскаженіле серце ганяло по тілу з небувалою швидкістю.

— О, Міссі..., — Барту здавалося, що він забув інші слова, окрім найбажанішого у світі імені. Він повторював його без упину, поки з його очей струменіли неконтрольовані сльози.

Барта захлиснула жага, невимовна спрага до цього теплого жіночого тіла. До тіла Міссі. Скільки ночей він марив цим, скільки снів про неї бачив! Він мріяв про неї, скільки себе пам'ятав. Допоки для його мрій не настав довгий період забуття. Коли він відсунув їх, поховав у найглибшій могилі, відсахнувся, відхрестився від них. Зрадив. Намагався змиритися з тим, що Міссі не його. Що вона ніколи не стане його. Чужа жінка. Незнайомка.

Але зараз... зараз вона тремтіла в його руках. Зашкарублих та грубих — руках, які знали лише важку роботу. Він має навчити їх ніжності. Заради неї. Його Міссі.

Барт потягнув темно-синю сукню так сильно, що почувся скрип тканини. Його руки блукали вигинами звабливого тіла і він розумів, що більше не може стримувати себе. Вона так і пашіла жіночим здоров'ям. Округлі стегна наче створені для того, щоби народжувати та пускати в себе, повні груди — щоби годувати, зігрівати та давати прихисток. Не лише немовлятам, Барту також. Він наче сам хотів стати її дитям, всотати в себе ту турботу та піклування, що вона була ладна дати. Стати її частиною, прирости до цих життєдайних грудей, увійти в неї й лишитися з нею назавжди, бути нероздільним із Міссі! 

Барт діяв інстинктивно, ним більше не керував мозок, почуття взяли гору над свідомістю, нам думками. Він повалив Міссі на сірі простирадла, мимохідь думаючи про те, що тут вона кохалась з Гордоном. Це було для нього чуже ліжко, чуже подружнє ложе. Їхній перший раз мав бути не таким. Не тут. Але байдуже. І це також байдуже.

Коли Барт нарешті відчув Міссі, з його очей знову бризнули сльози. Він зарився в попелясто-русяві локони, вдихаючи їх незбагнений аромат і відчуваючи себе зараз не китобоєм Бартом Стюартом, а дитям, що повернулось в тепле материнське лоно — місце абсолютного спокою та умиротворення. Місце, яке він так довго шукав.

Грубо сколочене ліжко огидно скрипіло під ними, старі, запрані простирадла купчились та куйовдилися. Та зараз ця вбога кімнатка зі скособоченим ложем була для Барта центром Всесвіту. Його персональним острівком раю.

Коли в колисці захлюпав Гарольд, Барт нарешті відчув неприємний запах підгорілої випічки. Міссі лежала у нього на плечі й важко дихала. Тепло її тіла обпікало, вона наче розточала його, ділилась ним щедро та легко.

— Хліб зіпсувався, — сказала Міссі, злегка усміхаючись.