Сірий вир

Гігантська розпечена куля, що зараз більше нагадувала жовток на пательні, повільно стікала небосхилом. Опускалася. Готувалась до повільного занурення в океан. Барт спостерігав за нею. Проводжав. Полюбляв це ще з самого дитинства. Коли уявляв сонце червоною квіткою, що стрімко в'яне під його пильним поглядом.

От і зараз, він мовчки вдивлявся в небокрай, в ту точку на океанській гладині, яка мала прийняти в себе сонце. Барт поклав руки на шорстку поверхню палуби. Мозолисті та грубі, вони були майже такі самі, як і вона — здерев'янілі та зашкарублі. Руки, що знали лише тяжку працю. Які з раннього дитинства в'язали морські вузли, тягнули товсті канати, годинами вовтузились в крижаній воді, від чого набували страхітливого фіолетово-багряного кольору. Ці руки годували, та, мабуть, були найкращою його частиною. Еге ж, кращою! Бо обличчя, розкраяне гарпунним лином від чола до вилиці майже діагонально, аж ніяк не могло вважатися чимось видатним в Бартовому образі. Його він частково ховав за густою бородою, почасти — за крислатим капелюхом, натягуючи того ледь не до брів. Так і дивився на світ зіщуленим поглядом насторожених очей, наче виглядаючи та підглядаючи водночас. Наче це й не капелюх зовсім, а ширма, що дозволяє Бартові ховатися від зовнішнього світу, від нав'язливих очей, що обмацують кожного разу. Лягають масними поглядами, від яких стає важко та ніяково. Оберігають від поблажливого цокання солідних матрон, котрі проходять повз, радіючи, що не мають нічого спільного з цим знівеченим китобоєм.

Та ну їх всіх до біса! Барту байдуже на них, головне для нього — «Сюзанна»! Не просто вітрильник — його колиска, матір та коханка водночас. Сенс його крихкого буття. Чоловік стиснув кулаки так, що боляче напнулась шкіра. Оці сильні мозолисті руки та прудкий корабель — все, що треба Барту для життя.

Він швидко, по-мавпячому заліз на щоглу. Вдивився в захід сонця, той, що можна побачити лише звідси, здійнявшись над рештою світу. Трохи наче злетівши. Лише тут — на висоті, на своїй «Сюзанні» він міг зірвати капелюх та підставити понівечене обличчя вітру, котрому байдуже на шрами. Який не буде цокати та хитати головою. Він покриє його свіжістю, облегшить душу, подарує крихту спокою. Зараз це був легкий океанський легіт, сором'язливий, як недосвідчена коханка. Та Барта, бувалого китобоя, не проведеш. Він знав, що той вітер міг витворяти. Що міг ґвалтувати його нещасну «Сюзанну», рвати вітрила та заливати палубу солоною водою. Нехай. Це єдиний вид пристрасті, який був Барту до вподоби. Коли вирував океанський буревій, коли шторм шматував сині води на дрантя, в душі Барта дивним чином ставало спокійно та ладно. Зовнішній же спокій напроти — породжував шквали, що роз'їдали єство китобоя. Робили його розхристаним, підіймали сум'яття з глибин бентежної душі. І воно ризикувало затопити, залити. Тільки не палубу, яку легко відмити — свідомість Барта. Його ненадійний світ.

Ще кілька хвилин тільки одному йому зрозумілої насолоди й Барт спускається вниз. Сьогодні він вже не виведе «Сюзанну» на велику воду, як планував спочатку. Сонце надто швидко наближалось до обрію, вже буквально торкалось сяйливим контуром водної поверхні. Чоловік знав: йому треба всього кілька хвилин, аби пірнути в океан, заховатися за видноколом, наче його й не було зовсім. Та китобій відмовлявся вірити, що воно просто відвертається, повертає на іншу сторону планети. Ні, він щиро вірив — сонце дійсно пірнуло, занурилось в сині води, тихо та легко опустилось на дно. І якщо він зараз пірне за ним, все побачить. Як гігантська зірка колихається від руху товщі води, як мерехтить її сяйво, як воно шириться океаном, перетоплене на золотисту патоку. Його б це заворожило. Якщо вже бути до кінця відвертим, океан Барт любив набагато більше за суходіл.

Океан, «Сюзанну» та свої мозолисті сильні руки. А ще ту, про яку боявся навіть думати.