ГЕЛО У СВІТІ ЗЕЛЕНОГО СОНЦЯ

- Олеже! - Голос видавця волає в слухавці так голосно, що чоловік гидливо кривиться. - Коли мені чекати рукопис? Всі дедлайни давно згоріли, як та недалека дівка супутниця, у “Гело та пекельний камінь”! Ох і сміявся я тоді. Дівка встигла набриднути вже на середині книги. Сильна була сцена. А як зажурився твій бідака Гело!

Чоловік збирається з силами та кволо відповідає, розтягуючи слова.

- Я вже майже закінчив. Декілька фінальних штрихів, вичитка, й можна здавати в друк. Нехай далі твої коректори працюють!

У хворій голові, екраном монітора, повільно пливуть дивовижні краєвиди зруйнованого світу. Зелене море рослинності тягнеться до самісінького небокраю. Герой, Гело, стоїть поруч з руїнами наукового комплексу. На ньому лише біла майка та спортивні труси з веселими синіми слоненятами.

Правиця міцно стискає червону, пожежну сокиру. А в лівій руці, він тримає чималу Пурпурову Кулю, обплетену срібними дротами.

От і чудово, думає чоловік. Ще трошки й кінець. Тоді можна буде лягти, сховатися з головою під ковдру, так, щоб лише ніс стирчав. Та забути про кляту писанину, хоча б на якийсь час.

- Ти давай, Олег, закінчуй швидше! Пам'ятаєш же, контракт на п'ять книжок! Що там буде в наступній? Пекло, космос, постапокаліпсис - були, тепер що? Подорожі в часі? Метавсесвіт? - Видавець підвищує голос, чутно, що тема йому до вподоби. - Точно, метавсесвіт! То це може потягти й на десятикнижжя!

Чоловік стогне та впускає слухавку. Телефон падає на килим, та відстрибує кудись під стіл.

- Метавсесвіт? Десять Книжок? Вибачайте, але ні! Це вже без мене! Плював я на контракт! - Олег роздратовано кладе руки на сірий пластик mitsumi, видихає, в очах його читається ненависть до видавця, та всього світу в цілому.

Чолом біжать краплі липкого поту.

З під столу дзвонить телефон, але чоловік ногою зафутболює його куди подалі.

- Вибач, Гело, чуваче, нам звичайно було весело, але, схоже час прощатись! - Пальці автора вправно літають над клавішами. - Звіра я ще не використав. Ну що ж. Час звіра прийшов!

Стук - клац!

Клац - Стук!

Монітором прослизає, важке, м'язисте, вкрите тонким білим хутром, тіло. Звір, здається, зліплений з самісіньких м'язів, лап, пазурів та щелеп. Маленькі криваві очка хижо фокусуються на постаті у білій майці. Сокира? А що йому сокира. Таке хутро й з бластера не пропалиш. Автор всміхається, ну от і все!

Клац - Стук!

Стук - клац!