Сходинки

Сходинки вгору закінчуються раптово,

майже завжди не виходом.

Йдеш, надрізаєш собою простір,

а назад вже ніхто не виведе.

Тільки своїми силами. А попереду

неперборні стіни...

Горохом чи лобом бити би?

Видай собі амністію достроково,

дай подихати.

Місцевий кисень по самі вінця

повен попелу від амбіцій.

Шлях, що вів на екватор — тепер на північний полюс.

І ніщо вже немає значення,

крім твого імені, вимовленого вголос.

Дірами рветься внутрішній мікрокосмос,

дбайливо зрощений завченими молитвами.

От і лишилось до себе одне питання:

вбити би чи любити?

Шрамувати безликі вулички легким кроком,

бути собі і вироком, і пророком,

проковтнутим комом,

обірваним різко скриком.

Останній виклик кинути невідомому —

зійти на наступну сходинку.

І по колу