Електронні книги / #сучаснапоезія (69)

Виблискує преславна Батьківщина-мати,

Київ стоїть і не перестає себе будувати.

У могутньому Дніпрі — історій каламуть.

Не встигає метро, люди у поспіху плинуть і плинуть...

​У вагоні зустріти королеву Британії...

А може, то глюки — постає питання.

Під Staying Alive одягну окуляри,

Залишаться вночі шумні сни-примари.

Капучино чи лате у голові починають грати —

Бувай, ніч... Будем новий день-епізод починати.

​Нестримно йдеш уперед, мій любий Київ,

Не зупинить тебе звук шахедів, який слух твій виїв...

Палац «Олімпійський» запросить знову людей,

Не стримати полум’я сердець київських дітей.

Скажуть «ТАК» до бажань омріяних,

І зігріє сонце вулиці будинків обідраних.

Ще не помре те, що так тримає,

Завіса диму спаде — темрява минає...

​Пригостить столиця фірмовою котлетою,

Буде ще фільм із моментів касетою.

Якщо не зіб'є собака раптом із-за рогу,

І ти не забудеш, куди йшов і ту дорогу.

​Витре свої сльози Оболонь недоспаний,

«Наталка» запросить на пікнік — ще той, перенесений.

Зелені будуть ще каштани,

Скинуться ті обтягнені кайдани.

Закричить на весь голос не рев тривоги,

А солодко-довгожданий крик перемоги...

Десь далеко там, серед лісів,

Шукаєш спокою в собі.

Знайти його не можеш ти,

Бо сховано воно десь у душі.

На стілець присядь тихенько,

Насолодись красою миленько.

Подумай враз і навіки:

Зостатися з собою чи хотів би ти?

Страхи свої не ховай далеко,

Зустрітися з ними прийдеться — й нелегко.

Не покинуть тебе, й не проси,

Лише побори їх назавжди.

Думки не чутно вже давно,

Сховалися в закутках душі.

Лиш зелений рай, що так шелестить,

Відбивається в думках враз.

Поряд пташки співають

Веселу пісню, та ще й не одну,

Про красуню-принцесу й красеня-принца,

Що залишилися лише на біду.

Маленький струмок,

Наче вишитий нитками,

Розділяє на «до» і «після» життя —

Й тебе, зокрема.

Все, що колись було, — пройшло,

Все, що буде, — не настало.

Живу цю мить,

Залишившись на стільці зі своїми думками.

Провідник у світ туману,

Той далекий та низький,

Той страшний та безсумнівний

Десь під ковдрою лежить.

Як не хочеш збудити та біду

Не сховаєш її: вона всюди.

Не втіечеш від неї — марно,

Лапами обгорне славно.

Очі, горло та все тіло

Полюбляє той метал.

Шрамами обтік все тіло —

Не залишив ні каплі слів.

Вночі особливо небезпечний —

Бережітьчя його, малята.

Не зазирайте в кутки свого розуму —

Ховається він там безжально.

Він...він...він... — одні таємниці

Таємнича особа, дійсно.

А можливо, й не особа —

А стан той турбулентний.

Він є тим, ким бачите ви,

Буде тим, ким захочете.

Лише функцію виконує свою справно —

Щоб сльози текли безславно.

Депресивний вийшов віршик —

З-під пера ззовні ці слова.

Бережіться цього пана,

Назва якого - депресивний стан.

3...4...5 подихів

В серці — биття.

Десь всередині, далеко

Від людського буття.

3..4..5 шляхів

Які ж обрати? Підкажи мені!

Ті, що ведуть до тебе, ті, що обминають?

Результат все ж один.

3..4..5 ниток

Чи клаптиків ковдри —

Ранених дух обох.

У кого більше? Неважливо знати нам.

3..4..5 рвуться

Ті нитки, не залишаючи надії,

Рвуться...

Будемо зашивати знову?

3..4..5 кроків

У безмежжя миті,

Стежками сирими —

П'ять кроків у невідомість життя.

3..4..5 дверей туди,

Де захищений.

А лиш в думках зайдеш туди —

Всього 3..4..5.

3..4..5 мазків фарби

На картині зайві —

Сірими буднями пронизані.

Зайві — не мають існувати.

3..4..5 всього

Залишилося несказанним,

Залишилося забутим,

Як та ковдра з клаптиків — десь далеко.

3..4..5 — така нісенітниця,

3..4..5 — невже вистачить?

3..4..5 в думках —

Для всього лиш 3..4..5.

Багряний світанок,

Шепочуть пташки.

Весна... Прийшла вона.

Але незмінне одне — втомлені очі твої.

Побачити цілий світ

В них так хочу я,

Заглянути в середину душі,

Залишивши краплину тепла.

Ти знову не спиш...

Вже сонце, хитаючи головою,

Зве у безмірну далечінь — але ні, не спиш,

Думки взялися міцно — не дають...

Вони, наче хвилі в морі,

Бушують враз і враз,

Б'ючись об скроню,

Залишаючи безмірний гам.

Чашка на перилі балкона

Зібралася у далечінь —

Зустрітися з холодним асфальтом,

Розлетітися на друзки.

Руки в фарбі ненависній

Звисають з колін.

В кімнаті — картина,

Що так болісна тобі.

Минає час... Година, дві.

Все прокидається,

Живе, біжить, злітає.

Лиш на балконі все зупиняється.

Час зупиняє на мить,

Бо треба й далі йти.

Кроки десь в далечині,

І тихий шепіт почувся мені.

Мій друг носить шорти

З самотньо-пустою штаниною,

В нього плани на вечір, а ввечері буде гучно.

І птахи захлинуться, зненацька придавлені зливою,

А гуляти по трупам, гадаю, не дуже зручно.

Він залишиться вдома, пити гарячу каву,

У полоні екранів, чорних мов порожнеча

В правій штанині. Час не лікує рану,

Ллється летальна спогадів кровотеча.

Люди з екрану приймуть нові пакети,

В них легалайз, пляшка вина та совість.

В нього - щемить десь біля самих ребер,

Краще не склалось, сталася випадковість.

І поки в ньому світло життя не змеркло,

Поки стоять останні ворожі бази,

Поки весь світ прямує дорогою в пекло,

Я квіти малюю на впалих щоках протигазу.

Не пиши мені про кохання,

Розкажи як липневі зливи

Блискавицями до світання

Випускають з грудей проміння.

Розкажи про високі гори

Понад обрієм давні сосни.

Нагадай про бурхливе море

І пісчинки в солених росах.

Пам'ятаю блакитні води

Пригортали в свої обійми

Мерехтливі вечірні зорі —

Дрогоцінне нічне каміння.

Танцювали величні хвилі,

Стрекотали цикади хором.

І на берега білім тілі

Пахло щастям, теплом і морем.

Присвята: вишні в моєму саду

Що ж вбиває людину

Швидше за срібні слова?

Можливо, та спокуса,

Що вічно жива?

Хвилею лави роз'їдає вона —

Все тіло, всю душу,

Світлий розум.

Вона вічно жива!

Манить вона мене вишнями,

Залежність вони пробуджують в мені.

Хочеться їх з'їсти

Десь далеко у пітьмі.

Холод обвиває тіло,

Розвіває волосся десь на край.

Руки твої біля моїх —

Викликають солодкий страх.

Проводячи по теплим промінням,

На обличчі біля щік,

Так і хочеться з'їсти —

Ті маленькі чорні вишні.

Вечір зустрічає холодними обіймами,

які залишають тремтіння в тілі —

таке неприємне, холодне,

тремтіння з посмішкою на обличчі.

Біжучи по покритому інієм асфальту,

стаємо безумцями —

заручниками своїх мрій, бажань.

На одну лиш мить — жити.

Жити без планомірника в мозку,

без наслідків вчинків,

навіть тих, які будуть болісними,

болісними для нас.

Жити, тримаючи в серці надію

лише на одну мить

відчути прекрасне цього світу.

Лише на коротку мить.

Ноги тремтять від холоду,

зморені від бігу,

руки — наче закам’янілі.

Лише посмішка так і залишилася на обличчі.

Коли в душі моїй пожежа,

Коли немає більше сил,

Я йду ховатись в його вежу,

Щоб не залишитись без крил.

Усе на світі забуваю, перестаю всього боятись,

Великий спокій відчуваю,

І прагну більше не ховатись

Прагнув шляхів до свободи

— знайшов муки душевні,

зради й терори.

Вони не герої.

Не витримав тої незгоди,

лишився десь відстороненим

у своєму образі,

зруйнованим.

Своїми ж ідеалами

надломленим.

І впала крапля чорнила

— останнім словом на білому тлі.

Постріл.

Він лишив по собі не тіло,

а садно на душі

нашої нації.

Відведи від біди

Вбрід іди

по стрімкій воді,

струмками,

до самих міських воріт,

хтось казав,

там ще мусить стояти світ.

Поза нами хребти руїни.

Попід ними видніють спини:

хто не витримав, хто не встиг.

Ще не вистиглі липнуть стіни

до підошв поспішаючих ніг.

А попереду сніг застиг.

Навіть натяку на майбутнє

не видніється.

Потяг, станція,

Чиїсь руки до тебе тягнуться

Ще надія чи вже руйнація?

"Еміграція — добровільна"

Боже, дай сил не озиратися...

Хай хоч пір'я оплавить полум'ям,

та не витопить кості з крил.

Ще триматимеш ними небо

над маленькими головами.

Бережи, що вузлами жил

витягала із-під завалів.

Хоч і це не останні камені,

з люті кинуті у твій бік.

Спробуй не перейти на крик

як судитимуть кожен крок.

Всім дістанеться по рахунку

З вироком без можливості дострокового.

Навіть тим,

хто запізниться на урок.

Гляньте!

Дівчина задихається!

Застигла навколішки, скута

Приступом кашлю.

Руками стискає шию

Тамує біль, гіркіший

за стукіт

Перших комочків глини

об тісняву домовини

молодшого сина. Так,

Безумовно винна,

Неприпустимо беззахисна

І свавільна.

Дайте вина,

Відчай гіркий запити!

Спокутувати спокусу!

В грудях залізо колеться

Терпкою отрутою

Надто звабливого змія.

"Боже, я..

..не ...    ....тіла..."

Крізь плач виривається.

І знов до землі нахилиться,

Весняно-гарна, знесилена,

Знавісніла, не в силах

Встати, чи ворухнутися.

Він поводить всевидячим оком,

І жодним м'язом не рухає.

Не робить жодного кроку.

Може змилується, по спині постукає

І виб'є те кляте яблуко

З осиплого горла?

Сильну руку подасть?

Пробачить? Якби то..

Так не вийде повчальна повість

Про пристрасть і неповагу.

Трохи більше про перше,

Так цікавіше для юних читачок

Дитячої першої біблії.

Єва стискає в долоні яблуко,

Секунду назад медове, солодко-звабливе.

М'якоть лілейно-біла

Тепер повна гнилі і непокори

До вищого.

Вибачте.

До ВсеВишнього.

До світлого

НеСпасителя.

Врешті нутро стискаючи,

Викашлює перший гріх

Шматками тендітних яблучних нутрощів,

Обвитих гіркою слиною,

Разом зі сліпою вірою.

Щоб навік лишитись чиєюсь першою

Для єдиного

І навіки винною

Для усіх.

Якщо прикласти до вуха мушлю

Можна почути море.

Вільне, нескорене,

білі гребені його хвиль,

біля берега особливо,

шумливі та простодушні.

Влягаються в ноги, будують пісчані замки

І до самого ранку

Складають з пісчинок "вічність"

Як загублений хлопчик в казці

Про дитячу безпосередність і вірність.

Ластяться, дихають сіллю в лиця

Величних приморських скель.

Торкаються зводів підводних печерних стель,

Розливаючись в них заливом.

Слухай як море дихає,

Ритмічно скорочує

Свої м'язи в твоїй руці,

Схлипуючи наприкінці.

А потім, одного разу,

замість мушлі

ти візьмеш мої долоні і щільно притиснеш до вух.

І тоді твій музичний слух

Вловить вихори океанів,

Дзвони храмових веж,

Безмежні поля тюльпанів,

Що відкривши роти́,

Зазирають в сонячну годівницю.

Як пронизливо трощать кліті

Білі птиці міцними крилами,

Відвойовуючи свободу.

Слухай як поглинають воду

Спраглі змії брудних доріг,

Запасаючи у калюжі собі на завтра.

Як блищить діамантом сніг,

Чи палає липнева ватра

У купальську чарівну ніч.

Як балакають віч-на-віч

Голоси о пізній годині

На затишних маленьких кухнях.

Як вперше беруть за руку.

Та поступово стають щасливі.

І не дивуйся,

Що цілий безкрайній світ

Вмістився в одній невеличкій людині.

Там і тут, у перепетіях і хаосі,

у сьогоднішнім й завтрашнім дні

я любитиму твої зухвалості —

ти єдина важлива мені.

За минуле тебе не картатиму

і за вибір життєвий — ні.

Я всеціло люблю твої радощі

і кохаю очі сумні.

Я для тебе — усе, що маю,

ти — для мене — усе, що є.

Від усіх тебе заховаю,

бо ти сокровенне моє.

Моя квіточка, моя дівчинка,

рідна красуня моя —

не потрібні з тобою інші нам,

щоб прийняти, що ти — це я.

Заборонене кохання.

Високий замок у горах,

Де марять вежі крізь тумани.

Живе там морок і тваринний страх,

Про нього пишуть пристрасні романи.

Одного разу у ріки,

Зустрілись дві сумні душі.

І повний місяць свідком був,

Що сам себе вампір забув.

І серце смертної торкнулось

Страшної кам’яної тьми.

Життя в камінні ворухнулось,

Прокинувшись від довгої зими.

Так народилось заборонене кохання,

І в часі неминуче розставання.

Приречене за зустрічі в тінях,

Аж поки не розвіє вітер прах.

Згасають вуличні вогні,

І холод пробирає серед ночі.

Лягла легко бліда долонь,

Торкнулись ніжні пальці скронь,

Розтанув миттю моторошний страх,

Туман містичний дівчину забрав.

І серце смертної торкнулось

Страшної кам’яної тьми.

Життя в камінні ворухнулось,

Прокинувшись від довгої зими.

Срібного місяця богиня,

Відкриє шлях серед зірок.

І смертний світ вони покинуть,

Разом із вирієм думок.

І так їм стане не цікаво,

Чи щось живе, чи щось пропало.

Тепер благоволять вони,

Коханцям проти світу йти.

Посилання на пісню/кліп:

https://youtu.be/AK1r04npSiU

Так запаморочується серце,

коли крýгом від тебе крутиться голова.

Вже не стіна, а покірлива м'ятна глина

і лиця на мені нема.

Торкалась травинкою тріщинок твоїх губ,

а тепер лечу, підхоплена вітром, по тротуарах.

Ніби слово злетіло і кулею увірвалось

у вуличну тишу, туман від самотніх труб,

осяявши силуети сріблястим світлом.

Неважливо чому нас навчали у різних вишах.

Речі стають прозоріші, сни — відвертіші,

коли темрява ділить колір на чорне й біле.

Найцінніше, що варто знати —

світ сьогодні в твоїй кишені,

з'єднався теплом долоні з моїми пальцями.

Як розгублене мишеня, що зимою шукало сонця.

Віриш? Я не боюсь кінця, бо просила натхнення і радію, що все збулося.

Тримаю цю мить за лікоть, тулю до серця,

Мій останній ковток повітря в закритій камері,

що по вінця наповниться мулом картонних днів

із першим промінням безжалісного світанку.

Наостанок лишивши спогад інеєм на волоссі

та маленьку паспортну фотокартку.

Про смерть не буває мало

Украдених, сірих, вицвілих

Слів.

Чи тих, що блищать оскалом

Гострих літер,

Багном замизганих,

Чи кривавим послідом ворога.

Чи пекучими айстрами ран

Чийогось рідного сина.

Зне

Си

Ле

На

Та коли смерть підходить ближче,

Зазирає в обличчя,

Сипле порохом

В темні гніздиці очей

Віднімає світле і найдорожче,

Відміряє гірший із двох світів —

Ніколи не вистачає слів.

Завжди замало.

Тільки в ступі мізків товчеш

Як мантру:

Боже, як же це все заїбало..

Десь за межами посередності

Буде Справжнє,

сяяти надновою.

Обережно

Торкайся, розпалюй прадавні

Інстикти в тривожних думках

І тілі,

Застиглім.

Це найголовніше, вдихнути вогонь

У пальців завмерлий холод.

Ближче до світла, лишень втамувати б голод,

Що тягне до дна, затягує міцно повід

На камінних кістках хребта,

Стискає нутро.

Висота..

Заманює в надра цупкої тканини ночі

Охоче підморгує зорями, кличе

Ближче.

Дістати шматочок,

Наблизити до обличчя

Вдивлятись у промені

Пломеня тайного слова,

що вимовила наднова,

Розчулившись з молитов.

Сховай його у кишеню,

наче цього й не сталось,

І це не тобі, немов,

Подарували останній шанс

Зроби вигляд, що ніде її не знайшов

І спробуєш якось в наступний раз.

А прийдеш додому - дістань живе

Притули до пустки худих грудей,

І воно розіллється хвилями,

спалахне

В задушливій глибині.

Світлом розтрощить листи броні

І залишиться справжнім,

Єдиним справжнім.

Хоч чимось справжнім в тобі.

Зранку розбила дзеркало.

Не помітила і

Шкіру вдягла навиворіт.

Стою тепер, голою, коло твоїх воріт,

Усміхаюсь весело,

Поправляю в волоссі скло

Від розбитого відображення.

Від мене розбитої,

неуважної,

Бо тепер ці скельця —

Єдині мої прикраси.

Я чекатиму на терасі.

Пальцем притисну дзвінок,

Наче яремну впадинку між ключицями,

Нецілованими.

Ще крок

І торкатимусь вилиць,

Обиратиму між криницями

Синіх зіниць

В якій з них мені тонути?

Якою із рук наважишся розіпнути

Мої оголені нерви в своєму ліжку?

Там, за дверима

Чути як ти зітхнув.

І тиша.

Здригнувся дім, а за вікном, мов пісня,

Гримлять журливо поклики сирен.

Розносить вітер сльози понад містом,

Підсвіченим самотнім ліхтарем.

Крилатий біль, він з неба стрімко лине.

Не знаючи жалю чи каяття.

Там немовля розіп'яте камінням,

Тремтить і п'є останню мить життя.

Як захочеш пити - скажи,

Маю ніж в кишені і трохи крові.

Можеш спіймати мене на слові,

Хтось навряд допоможе.

На роковій межі

Розіп'яли міцно і безумовно.

Ми так вірили в світ,

А він гартував ножі.

Тимчасово живі.

Це, мабуть, невиліковно.

Читаю твори про тяжкі людські страждання.

Про суспільний мир,

Зворушливі єднання.

І щасливе життя поміж гір.

А що ж мій побут? Звичайнісіньке життя.

Можливі звичайно і сварки,

І яскраві події

Та здебільшого хіба, що чужі чутки.

Чи заслуговую я слухання без докіру?

Без перебивання і образ?

Та в мріях я повинна знати міру —

Зрозуміла я через критики показ.

Ти сидиш на бордюрі, кинуте немовля

І пустушками слів забиваєш замерзлі вуха.

Він дає тобі кусень хліба,

Їж, мила,

то плоть моя,

А тобі вже й кусень не лізе, не те що тіло,

Хоч і святого духа.

І тоді він вкладе набої в брудну обойму.

Схлипне жалібним дзвоном останній у місті храм.

"Краще стрільни сигарету?"

Протягую в небо долоню.

Та замість цигарки, він воздає по гріхам.

Я стріляю собі у скроню.

якби ж була у мене здатність -

в моменті розділити твої муки,

руками притискати тебе дужче

і незважаючи на ці розлуки -

бути тобі опорою і другом,

та бути поруч попри всі недуги.

і, якщо, на те воля Божа -

зістаритись,

міцно стискати твою руку,

ділити скибку хліба (якщо буде потреба)

та в радості (і горі) впасти в спільне ложе

о Боже!

(любий мій,

дай відповідь коротку:

«чому ж, у біса, добре поруч із тобою?»

питання це ночами непокоїть.

та тіло ломить

ніби від утоми.

страждаю від любові

ніби

від хвороби?..)

Я буду тебе кохати у розрізі дальніх галактик,

Де час завмирає, розсипаний в зоряний пил.

Там немає умов, обмежень чи стриманих тактик —

Тільки ти, мій Тарасе, джерело моїх віри і сил.

Я буду тобі дарувати щастя — безмежне й прозоре,

Щоб кожен твій подих відлунював світлом планет.

Ми вище земного, ми — вільне, космічнеє море,

Ми Всесвіту самий солодкий і чистий секрет.

Коли ти зі мною — вщухають навколо сузір’я,

Бо погляд твій гріє сильніше за тисячі сонць.

Я вірю тобі, як найвищому в світі повір’ю,

Ти — мій оберіг, мій герой і мій долі гонець.

Я ім’я твоє пронесу крізь тумани й безодні,

Вкарбую «Тарас» у пульсуючий ритм неосяжних світів.

Моє почуття — це вогонь, що палає сьогодні

Гучніше за тисячі слів, за мільйони віків.

І якщо розпадеться космос в найдрібніші уламки,

Я зберу його знову із подиху твого й тепла.

Бо ти — моя вічність. Мої найщасливіші ранки.

Найкраща людина, що в цілому світі є і була.

Знов ідеш, похнюпивши ніс.

Ну, чого ти?

Навіть місто навколо тебе

рожевощоке,

на перший погляд.

Ти ж бо — випавший з тасування колоди джокер.

Не потрібний собі, тим паче тому, хто поряд.

Востаннє підводив очі на перехресті, коло церкви,

де старіє вкопаний дороговказ.

Довелось обирати із двох доріг

і ти вибрав найгірше — нас.

По жовтим цеглинам украденої бруківки,

До карткових будинків з однаковим номіналом.

Головне, щоб не було вітру, а так нормально.

Навіть можна жити, та це не точно.

Заблукалий чужинець,

студент-заочник,

скинутий у таблиці на саме дно.

Нíчого з тебе взяти нормальним людям,

хіба що...

Покажеш знову свій фокус?

Перетвориш воду в вино?

Латаття, як поле нервове,

Мінні поля сповнені болю…

Я – дезертир,

Я – грішний відступник.

Мій командир –

Сліпий богохульник.

Я здався в полон

На волю свободі,

Шаную закон

У божій природі, –

За це ж – гільйотина

У суддів безчестя.

Я мріяв, що згину

В Христове пришестя.