Обіцянка

“Життя антилюдей нічого не варто, працівники спец. підрозділу “Таран” мають право будь-якими методами знищувати як їх, так і їхніх близьких”, стаття перша «Об’єднаного закону людства».

– Ааааа, - з криком прокинувся Андрій після страшного сну, та це не дивно, мозок, який невтомно працював, підкидував в голову чоловіка все нові й нові картинки минулої ночі.

Для того, аби він не забував попередні події, йому, як голові спец. підрозділу “Таран”, наче пам’ятку, вручили чергову нагороду, здається вже сьома за останні два роки. Вона мала спеціальну назву, щось там про «виконання громадського боргу перед суспільством» за те, що його підрозділ в боротьбі з антилюдьми викрив і знешкодив одне з багатьох підпільних угруповань “Дуб”. Та і без нагороди чоловік ніколи не забуде, як самотужки виніс вирок – публічна страта ватажка дубів. Наче це була і далеко не перша кров на його руках, та легше не ставало - кров вона і є кров: хоч людини, хоч антилюдини – ллється, наче проточна річка, якщо знати звідки пустити.

– Так, Ілтушенко, – звернувся до себе чоловік, – зберись, не вистачало ще тобі рефлексувати за тими дурнями, які плювати хотіли на порядки та закони, встановлені нормами суспільства. Себе не бережуть, так ще й своїх людей наражають на небезпеку. Вони самі винні! Самі, – намагався заспокоїти себе після чергової перемоги над ворогами, залишаючи після себе лише їхні трупи.

– Сподіваюсь, що в ду́ші голові полегшає, – знайшовши змінний одяг, чоловік поплентався до омріяної води, яка змиє кров, що запеклась на кінчиках пальців після вчорашнього. Він навіть не помітив сорочку, яка валялась на підлозі біля ліжка, та теж була певним символом вчорашнього Андрія. Того, який без крихти жалю зробив свою справу і отримав те, на що й підписався багато років тому.

Можливо, якби в Андрія був інший родич номер один (1), себто батько, не такий прихильник «залізних» ідеалів і вправний військовий, котрий не те що вижив в декількох гарячих точках, а ще й здобув славу, яка назавжди змінила положення роду Ілтушенків.

Тепер вони були не просто людьми, не просто тими, хто живе за порядками нового світоустрою, вони були з тих, хто всіма можливими засобами доводять правоту свою і влади, а ті, хто були незгідними з цими законами, йшли під страту. Так сталося, що хлопець був єдиним нащадком славнозвісної легенди – Савелія Ілтушенка, який в далекому минулому наказав ще маленькому, десятирічному Андрієві вперше відчути солодкий аромат темної, кольору перестиглої вишні рідини, на власних руках відчути її тепло, коли та фонтаном ллється.

В таких умовах і виріс Андрій. Він не знав, як це – вийти з дому і не бачити в кожному кутку ворожих очей камер. Не уявляв, як це – розплачуватися в магазині не з бездушним роботом “ЛЮСІЛЬ”, що імітує посмішку справжньої людини, а з живим касиром, перегортаючи в руках різнокольорові папірці, які називали грошима. Не відчував свободи подорожей, коли міг спокійно залишити своє місто на кілька днів, не боячись отримати штраф за цю фривольність. Він жив у світі, де все було під контролем, де людські взаємодії ставали штучними, а минуле було схоже на сон – всіма забуте.

У нього лишилась лише обіцянка, яку він дав своєму батькові. Коли той за декілька років після «виходу на пенсію» - так було записано в його електронній карті. А насправді під час одного з надважливих завдань Савелія поранили в ногу і та травма виявилась несумісною з подальшою можливістю воювати та взагалі ходити, тоді чоловік і згас, наче свічка на протязі, і в останні години свого життя він покликав сина для того, аби наказати йому дещо.

– Сину, ти тут? – запитав немічний старець, сивина якого покривала всю подушку та очима, які вже не бачили білого світу, шукав свою кровинку.

– Так, тат, я поруч, – сидів біля батька Ілтушенко молодший, згорбившись, наче в минулому житті був верблюдом, та це було не важливо, головне зараз родич номер один - батько, та людина, яка не залишала його протягом всього життя, яка навчила усього, що він знає, хоч і крім своєї каральної справи знав він не так вже і багато.

– Пообіцяй мені, Андрію, що коли я піду з цього світу, ти мене не розчаруєш, ти будеш кращою версією мене самого. Продовжуй бути тим Ілтушенко, яким я завжди пишався.

– «Ні, ні, я не такий, як ти, я не полюбляю запах крові, мені не дано холоднокровно вбивати людей, навіть таких, як вони», – ці думки вихором літали в голові ще юного, двадцятидворічного ще не чоловіка, але вже дуже близького до того, якому було бридко бачити всі ті речі, котрі виробляє старий, та батькові, як і Вітчизні не можна відмовляти, тому він відповів лише коротке, – так, – що і вплинуло на його подальшу долю.

За декілька годин батько помер щасливий, знаючи, що його справу продовжить батькова гордість – син – Андрій Ілтушенко.

Зараз же, стоячи під душем вдруге за останні дванадцять чотири години, цей тридцятиоднорічний чоловік відчував лише ненависть до антилюдей. Вони вважали себе кращими за 90% населення планети, а насправді були лише купкою незгідних. Колись таких називали дисидентами, а зараз же дубами, себто тими, хто з самим корінням влазить в земну кору і намагається змінити облаштовану роками світобудову.

Наразі Андрій не уявляє свого життя без ненависті. Невже в якомусь іншому світі він би міг жити без думок про те, що вже завтра треба буде готувати новий план знищення не таких, як усі, а просто бути в гармонії з собою і світом? Ні, це щось схоже на фантастику, вже точно не те, чим треба морочити собі голову, антилюди тільки й сподіваються на те, що він забуде обіцянку, яку дав батькові, але вже ні, так просто він не відступить.

1. З біологічної точки зору «ген батька» вважається активнішим за «ген матері», тому батько - родич номер один, а мати – родич номер два.