Обіцянка

“Якщо ви помітите, що хтось з ваших близьких, або друзів веде підпільну боротьбу зі світовим порядком, ви маєте негайно звернутись до правоохоронних органів для того, аби ті знешкодили цих персон”, стаття третя «Об’єднаного закону людства».

– Марко́, невже це ти? – дивувався Андрій такій раптовій появі свого давнього друга.

– Приємно, що ти мене впізнав, а я вже навіть вагався: впізнаєш, чи ні? – в цьому легкому голосі Марка́ була показова образа, яку він не дуже вдало приховував.

– Ти що, звичайно, ти ж був моїм найкращим другом в шкільні часи, ой, чого це ми на порозі стоїмо, проходь до квартири, правда у мене там не дуже прибрано, – під мовчання старого товариша, Андрій провів його до зали.

Вів і дивувався наскільки, з першого погляду, змінився його друг: замість довгих білих кучерів, які локонами спадали на спину, з’явився ледь помітний “їжак”, посмішка, котра раніше в будь-який момент освітлювала обличчя тепер зникла, на її заміну припала гримаса, ніби той спілий лимон з’їв, а зелені очі, котрі приваблювали людей обох статей, більше не сяяли звичним блиском. Хоч дві речі лишились незмінними: високий зріст хлопця і його бузковий аромат. Звичайно, батько, коли дізнався з ким товаришує його син не стримував себе ні у висловлюваннях, ні у діях, і після чітких пояснень у вигляді «буде скручено в баранячий ріг, а винним будеш ти», або «рідна мати не впізнає оце ось», хлопець і вирішив триматись від найкращого друга якомога далі. Хоч і складно це було, та проти волі батька краще не йти, адже всі знали, що він за людина, особливо добре знав Андрій, тому Ілтушенко молодший перестав спілкуватись з Марко́м.

– Класний брелок, – зауважив гість, коли вмостився на шкіряний чорний диван, на щастя, крихт від чипсів на ньому не було, лише на столі.

– Який? Від дверних ключів? – це було єдиним, що міг побачити Марко́ за весь час перебування в Андрія.

– Саме так, на них же зображено орла? – поцікавився той, хоча знав правильну відповідь.

– Здається так, – відчуття було, наче на допиті: долоні та лоб пітніють, язик ледь плентається, ком в горлі не полишає, і це при розмові з другом дитинства, який в минулому тільки те і робив, що гарно навчався, особливо сильно любив історію, і ніколи не подавав жодних натяків на те, що вміє гарно проводити допити, невже життя навчило?

– Вільний птах, літає куди хоче, робить, що хоче, і щастю немає меж, – замріявся чоловік, проте голос лишився твердим.

– То… як твої справи? – господар квартири вирішив розбавити ці незрозумілі розмови згадуванням минулого, - чим займався після школи? Здається, ти збирався вступати до університету.

– Нічого собі, ти й це знаєш, – промайнуло здивування, – я вже думав, що після того, як ти мене кинув, то більше і не цікавився моїм життям, – уїдливим тоном відповів гість.

– Насправді, я і під час останнього семестру спостерігав за тобою, все ж повних одинадцять років за однією партою, не так просто припинити спілкування, навіть якщо забороняє сам батько, – чомусь виправдовувався Андрій.

– А мені здавалось, що тобі було легко попрощатись з минулим, – ображено промовив колишній друг.

– То, як ти зараз? – Андрій вирішив, що зараз не час сваритись і намагався перейти на шлях примирення.

– Як бачиш, – провів по “їжаку”, – все чудово. Після школи я справді переїхав до Львова і вступив в ЛНУ ім. І. Франка на кафедру історії, проте не провчився там і трьох років.

– Цікаво, чому? – якесь відчуття підказувало, що це було болючою темою для Марка́ і наслідки цього питання можуть бути поганими, та Андрій не зауважив на це.

– Бо казав правду, яка не входила в програму університету, – після хвилинного мовчання продовжив. – Викладачі думали, що я є однією з тих овечок, які будуть проковтувати їхню інформацію, та це виявилось не так. До третього курсу все було нормально, проте після цього почався предмет «Новітня історія України та світу», тут-то і почались проблеми, бо ми дійшли до теми «роботизація в період 2026-2032 рр.». Яку ж маячню вони казали цим дурням, що нібито їхні батьки самі погодились на те, щоб їхні права обмежували, на чіпи в очі для того, аби вони могли “задовольняти власні потреби”, ніби ті за власної волі звільнились зі своїх робіт, і ніхто ж не каже, що роботів було легше обслуговувати й вони не вимагали такої кількості грошей, як люди, ніби не було бунтівників проти цього, ось твій десерт, – вказав на “Париж пав”, – також є доказом однієї з сотні кривавих ночей того періоду.

– Ти ж розумієш, ким ти зараз являєшся в моїх очах? Колишній друг став на бік повстанців? Ті вчителі казали правду, а ти просто зараз поширюєш брехню проти нашої влади й за це тебе має бути покарано, – механічно, наче дитина, яка уві сні повторює таблицю множення, промовив господар квартири.

– Та не кип’ятись ти так, – в примирному жесті сказав Марко́, – не можеш ти мене заарештувати, вже одні намагались, також думали, що я з повстанців, вже й готові були винести вирок, та перевірка показала, що я чистий і не відношусь до повстанців ніяким чином, хоч думки мої схожі з ними. Та моя відмінність в тому, що я занадто справедливий і розповідаю все, як було, тому зараз тут, з тобою, а не на кладовищі, з ними. До речі, щодо них, - на останнє слово він вказав якось особливо чітко, – знаю в яких колах ти вертишся, пішов шляхом батька?

– Так, пішов, – Андрія після пояснень співрозмовника відпустило, – одразу по закінченню школи я вступив до армії, а там вже і смерть батька, і початок кар’єри.

– Бачив я твою кар’єру сьогодні в телевізорі, – сказав, наче виплюнув, – такий весь при параді стоїш, радієш, що упіймав і стратив стільки людей, що нову нагороду тобі вручили, а це не вона на твоїй шафі? – вказав пальцем на «стенд гордості».

– Вона, вже сьома, якщо тобі цікаво, то ти мене звідти і впізнав, а як дізнався де я живу? – розмова Андрієві явно не подобалась, та робити не було чого.

– Та от за справами був в місті, побачив тебе по телику, вирішив навідатись до твоєї старої квартири, ну де ви ще з батьком жили, а добрі люди підказали, що син колишнього господаря за два квартали звідси живе, то й прийшов сюди.

– То ти до родичів номер один і номер два в гості приїздив? Як вони поживають?

– Мама, або родич номер два, – підкреслив перше слово, – померла ще після того, як я закінчив школу, власне тому я і переїхав до Львова, аби не нагадувати собі про місто, в якому втратив двох близьких мені людей, а тато, – знову це виділення, – або як заведено казати, родич номер один, помер два місяці тому, власне через це я і повернувся в місто, тепер як ти буду зі статусом сирота, – батько, коли Андрій переходив в шостий клас, наказав синові казати всім, що його родич номер два померла під час літніх канікул від хвороби, бо правда була непотрібною ні йому, ні школі, адже мати просто втекла від них посеред ночі, навіть не попрощалась з єдиним сином.

– Я не знав цього, – наче обухом по голові.

– Та й звідки тобі знати, у тебе було інше життя, в яке не входив ні я, ні минуле, тільки батько, яким ти так пишався, – в’їдливо завершив.

– Пишався, і ти знаєш чому, він був людиною, яка виховала справжнього чоловіка, він мене не полишив, як родич номер два, завжди любив і захищав.

– Тебе захищав, а от інших…, – намагався підібрати слово, проте не вдалось, – нічого не скажеш, людина і батько року, як-не-як.

– Ще одне слово і я тебе…, – кулаки чоловіка вже стиснулись, а вена на лобі, який вмить став червоним, почала пульсувати.

– Все, все, вибач мені, – вдруге за останні десять хвилин Марко́ підняв руки в жесті примирення, – я не хотів тебе ображати, розумію, що це батько, тому так, перегнув палицю.

– То тобі щось треба чи ти вирішив старі часи згадати? – тепер вже в голосі Андрія можна було почути тільки одне – «на вихід».

– Та от, – вельми зручно гість вирішив проігнорувати тон давнього друга, – коли розбирав речі свого старого, то помітив один лист, от і я так само дивився на нього, як ти зараз на мене, лист, ще й у наш час, коли все стало електронним, а паперове вже давно увійшло в розряд «неприємної історії», – після кількасекундного шоку давнього знайомого, аби той заспокоївся, вирішив продовжити. – Та лист являвся далеко не новим, адже на даті був вказаний 2057-й, літо 57-го.

– І до чого тут я? – Андрій не розумів сенсу цього спічу.

– А до того, що це лист від твоєї матері – Стефанії Ілтушенко, – дістав пожовклий папірець і вклав в руки збентеженого чоловіка.