Обіцянка

“Якщо ти не підпорядковуєшся порядкам нового світу, або нарешті зняв свої окуляри – раді вітати”, з кодексу «живих».

– Це, – збирався пояснити Марко́, та в’язень, білий наче мармур, його перебив:

– Я зрозумів.

– Після стількох років, – Андрій не міг повірити, – вони вважають, що я міг стати антилюдиною, піти проти власних принципів і тих, хто довірився мені.

– А хто тобі довірився? Люди, які більше схожі на живі трупи, чи ті, які панують з тіні? Кому ти служиш?

– Своїй честі й совісті, як вчив батько, – хоч питання і було риторичним, та невільник відповів.

– Ти ж сам бачив, що твій батько не був ідеалом. Так, він шкодував, що вбив свою дружину, проте зробив це, не зупинився б і перед тобою, якби ти став у нього на заваді, отямся нарешті.

– Хто ти такий, щоб мені щось казати? Все життя мені зіпсував, якимось чином викрав і намагаєшся промити мені мізки, – голосом божевільного почав кричати арештований.

– Я той, хто досі вірить, що ти можеш змінитись незважаючи на ті речі, які зробив в минулому. Доєднайся до “Дубу” і давай разом покінчимо з цією роботизацією. Невже ти не хочеш, аби люди були щасливі, аби не було безробітних, які спеціально мучать себе для того, щоб піти на чергове дурне телешоу, в якому вони тільки те і роблять, що ганьбляться, аби розважити інших, або зніматись в якомусь дурному фільмі, сценарій якому пише ШІ, бо це єдине, що транслюють? Ми є тими, хто може це змінити.

– А ти впевнений, що навіть, якщо ти зі своїми дубами доведете справу до кінця, то люди повернуться до того світу, який був колись, ще до змін? Щось я не вірю, що ті погодились би на дії уряду, якби колись все було добре. Мовчать, значить згодні, чи не так?

– Мовчать, бо бояться, а якщо ми покажемо, що є ті, хто не побоявся піти проти дій уряду, якщо разом з нами буде і той, кого колись вважали головним знищувачем незгідних, то і люди зрозуміють, що вони не самі у своїх думках та доєднаються до нашого опору.

– Ти дійсно віриш в це, – видихнув Андрій.

– Так, – з гордістю відповів співрозмовник, - ти з нами чи як?

– Що буде, якщо ні?

– Я тебе просто зараз відпущу, а ми втечемо до того, як твої люди сюди навідаються, проте ж ти не забувай, що за твою голову буде назначена нагорода, хто знає, чи сам твій підлеглий не вистрелить тобі в лоба.

– А якщо так? – проігнорував випад.

– То я дам тобі ніж.

– Це ще для чого? Якесь ритуальне збочення? – намагався пожартувати Андрій, проте вдалось не те щоб добре.

– Зараз покажу, – за секунду Марко́ зняв своє око, точніше лінзу, і замість зеленого, воно стало блакитним.

– Охуїти, цього разу невільник не стримався, – коли ти втратив своє око?

– Ще з дитинства мати вирізала мені імплант, який встановили на сітківку, власне завдяки цьому мене той радар в університеті не попалив.

– А я думав, що ти ще тоді був нормальних поглядів, тільки трохи з орбіти зійшов.

– Можливо б і зійшов, якби не батьки, котрі, в прямому сенсі, життя поклали заради мого щастя.

– А ніж мені потрібен буде для того, аби теж вирізати чіп?

– Звісно, - безтурботним тоном, наче це звична справа, відповів Марко́.

– Я зробив вибір, – за декілька хвилин роздумів сказав ув’язнений.