Придворне життя імператорського почту 3 том - Тріснутий діамант

Наступний день розпочався для Людовіка так само неприємно, як закінчився і попередній. Ще вранці, коли Густав мирно спав по сусідству, закинувши на нього свої руку і ногу, норієць був змушений піднятися, вдягнутися і вирушити до імператорської спальні, наближаючись до якої, в ньому прокидався той самий жах, який виликав нестерпне тремтіння по всьому тілу. Хлопець не бажав служити своєму старому покровителеві, не хотів до нього наближатися, не хотів із ним бачитися, не хотів його згадувати. Але замість того, щоб слухати самого себе, Людовік йшов до імператорського крила, заходив до гардероба, брав знайомі костюми, за якими він колись із такою любов’ю наглядав, ніс їх до Даніеля, який тільки нещодавно прокинувся, і допомагав йому вдягнутися, без задоволення й посмішки відчуваючи на собі його руки, від дотику яких хлопець щоразу здригався.

Імператор, що без зусиль помічав все це занепокоєння, опущений погляд і відсутність флірту на свій бік, тільки більше підбивав Алмаза, загравав з ним і всіма силами робив вигляд, що між ними нічого не змінилося, що вони такі самі колишні коханці, які знову можуть розділити один з одним ліжко. Однак Людовік сприймав усі ці слова й дотики зовсім не так.

- Чекатиму на тебе до обіду! - весело ляснув його по дупі Даніель, відпускаючи зі спідньою білизною в гардероб.

Норієць щосили стиснув губи й зуби, намагаючись стримати в собі ті сльози й плач, що тільки сильніше почали проситися назовні від цього "загравального жесту". Тільки Густав смів його торкатися нижче спини. Тільки Густав мав право ляскати його. Тільки Густаву було дозволено наближатися до цієї частини його тіла. Тільки Густав... Викрививши почервоніле від страху обличчя, хлопець вийшов із цих покоїв, поспіхом попрямувавши до гардероба.

Олександр провів цього блондина оцінним поглядом і повернувся до Даніеля, який чепурився перед дзеркалом:

- Тримав би ти свої руки при собі.

- А що такого? - укладав монарх свою шийну хустку. - Я показую йому свою прихильність, - покосився на зятя. - Раніше він із позитивом реагував на всі ці слова і жести.

- "Раніше", - повчально повторив віконт.

- Що ти маєш на увазі? – спантеличився імператор. - Алмаз завжди любив увагу на свою адресу. Ти сам говорив мені про це, - повернувся до дзеркала.

- Не думаю, що він і зараз її не любить. Ось тільки твоя увага породжує на його обличчі зовсім не посмішку. Тримай свої руки при собі. Тобі потрібно "полагодити" цю "іграшку", а не "доламати".

Даніель здивовано подивився на свого співрозмовника:

- Про що ти взагалі говориш? Як я його можу "доламати"? Я ж не збираюся знову давати наказ про те, щоб стратити його.

- Руки свої не розпускай. Навіть обділений зором помітив би, що йому неприємно, коли ти його торкаєшся.

- Мої дотики й неприємні?! - спантеличено обурився Даніель, не розуміючи, як це взагалі можливо. - Що ти несеш?

"Невже, - із втомою оглядав його Олександр, - у нього навіть думки немає, що його руки можуть бути комусь неприємні...? - оглянув нечисленний почет, від якого залишилися якісь залишки. - Тут була така кількість людей, готових на все, заради його схвалення і ласки... Не дивно, що він не розуміє неприязні Людовіка... - повернувся до найяснішої особи, оцінюючи пройшовшись по ньому поглядом. - Він навіть не уявляє, наскільки неприємним може бути контакт людини, до якої відчуваєш почуття, близьке до ненависті..." - відвернув голову.

- Потрібно покурити, після всього цього... - важко видихнув Дель-Реві і попрямував до своєї табакерки.

- Ти справді забагато куриш, - обурено відгукнувся покровитель. – Часом, поруч із тобою дихати неможливо.

- Хмара диму добре приховує від мого погляду людей... - філософськи відповів зять, відкриваючи свою невелику скриньку з тютюном.

"Яких я не хочу бачити..." - закінчив він у думках.

- Для таких цілей, - відгукнувся Золото, що стояв поруч із монархом, - можеш спробувати просто заплющувати очі.

- Якщо постійно тримати свої очі заплющеними, - насипав віконт у свою люльку порцію курильної суміші, - то я не бачитиму нічого, окрім темряви... Але чи є в такому разі сенс бути живим...? - підкурив тютюн свічкою і засунув люльку в зуби, почавши закривати табакерку. - Даніелю, тобі потрібно налагодити діалог здебільшого з Кампом, а не з Кері. Навіть якщо ти помиришся з Алмазом, що мені здається дуже ефемерним у цій ситуації, Сапфір усе ще буде злий на тебе. Але не Алмаз має вплив при дворі, - красномовно повернувся він до своїх знайомих. - Графиня Комре і маркіз де Жаннер уже у всіх подробицях знають про те, в якому стані перебував Камп. На твоє велике щастя, йому несподівано полегшало (не знаю хто до цього причетний - ти, твій брат чи ще хтось). Тобі необхідно поговорити з ним. Необхідно вибачитися і дати йому все, що він захоче, навіть якщо тобі це не сподобається.

- І про які ж прохання може йти мова? - діловито склав імператор руки на своїх грудях.

- Не знаю, - спокійно затягнувся Олександр і неквапливо випустив із рота струмінь білого диму, - але навряд чи йтиметься про гроші. Можливо, він захоче виконання якоїсь послуги. Припускаю, що це стосуватиметься драконів. Я можу тобі перерахувати всіх драконів при дворі, про яких я знаю, але я не знаю, що ти можеш запропонувати їм, щоб вони погодилися допомогти тобі в цій справі.

- Ці дракони - одні з найзагадковіших істот у світі, - з часткою невдоволення прокоментував монарх. - Чорт ногу зламає, з'ясовуючи, що ж їм потрібно.

- Можливо, - випустив той дим, - у цьому й полягає головна перевага їхньої магії - вони нічого не потребують, бо все в цьому світі можуть створити самі. У них і цінності від цього зовсім інші. Але, як би це не було важко - тільки дракон зможе тобі допомогти. Придумай, що ти можеш їм запропонувати, а я передам твою пропозицію деяким із них. Якщо вони погодяться - будеш дякувати Богові за те, що один із драконів виявився поблажливим до наших людських проблем.

- Запропонувати... - невдоволено думав Даніель. - А чому б просто не зробити, як Давид? Пригрозити драконам смертю та й усе. Куди вони там подінуться? Це ж не чорні, - знизав плечима. - Червоних убити легко.

- Я так дивлюся, історію Кромії ти вчив недостатньо добре... - вичерпно схилив до нього голову власний зять. - Що зараз, що сімдесят років тому, червоні й чорні дракони перебувають у коаліції один з одним. Якщо ти посмієш убити хоч одного червоного - чорні влаштують тут справжній Апокаліпсис. Не думаю, що ти цього хочеш, - вирівнявся, знову затягуючись ароматним димом. - Із драконами сваритися не потрібно. А тим паче їм не потрібно погрожувати. Ми для них немов скалка в дупі. Не думай, що чорні несподівано захочуть нас пощадити. Вони випалять Кромію дотла. Хоч ти їм будеш погрожувати, хоч червоним, хоч зеленим. Твоє щастя, що вони за синіх так не стоять, а то не було б уже Кромії, як такої. І ніхто б тут уже не жив. Назвали б цю випалену пустелю на кшталт проклятих лісів, та й усе.

- Зрозумів я, зрозумів, - відвів правитель невдоволений погляд убік.

- Просто придумай, що ти можеш їм запропонувати, і тоді починай домовлятися.

- А що їм треба взагалі? - подивився на нього монарх.

Олександр знизав плечима:

- Навіть я не знаю.

Людовік же цим часом перебував у гардеробі. Щойно він розклав усі речі по своїх місцях, то судорожно зітхнув, відчайдушно намагаючись тримати всі свої емоції й почуття всередині, вийшов і швидким кроком попрямував до рідних покоїв, де він знову зможе зачинитися, лягти поруч із Густавом і заховатися в його "хворих" обіймах від цього монарха, спогади про якого породжували у тілі одну лише тривогу. Поспішно заскочив за двері, з тихим тремтінням повернув ключ у замковій щілині, не бажаючи розбудити коханого і схвильовано поспішив до нього. Прямо в одязі заліз під ковдру та обійняв себе його руками, бажаючи знайти тут спокій та умиротворення, забуття від усього того, що він щойно пережив.

- Мхм... - заворочався синьоокий, крізь сон почавши стискати свої обійми.

"Густі," - жалібно подався до нього Людовік, уткнувшись носом у шию.

- Мм... - розслабив той свою хватку.

Блондин сумно втягнув свої соплі та з тремтінням заплющив очі поруч із коханим.

Прокинувся Густав ближче до дев'ятої. Сонно підняв повіки, побачив перед собою білосніжну голову й мимохідь поцілував її, погладив руками спину та спантеличився дивним відчуттям у долонях. Це була якась надто гладенька і щільна тканина, у кілька шарів від теплого тіла, з якимось рельєфом, схожим на вишивку. Здивовано відсторонився і подивився під ковдру. Розкрив від шоку очі: "Якого біса, Луї? Чому ти одягнений?"

Той підняв свій жалібний погляд так, ніби він і не спав зовсім.

- Людовіку, - стривожено почав Густав, - чому ти одягнений? Ти ж засинав тільки в нічній сорочці. Я це точно пам'ятаю.

Але той опустив свої очі, подався до нього і сумно уткнувся носом у груди.

- Луї! Що сталося? - ще більше почав хвилюватися синьоокий. - Що відбувається? - заклопотано охопив його руками й ногами.

- Нічого, - шмигнув носом приятель, явно кажучи йому про зворотне. - Усе добре, - сумно обійняв коханого, тужливо притискаючись до серця.

- Ні, - стурбовано заперечив граф. - Не "все добре". Скажи мені, що трапилося.

- Мене... - жалібно почав норієць, усе ще боячись говорити коханому всю правду. - Мене... - втягнув соплі, наважуючись розповісти хоча б частину. - Густі, мене заплямували... - практично зі сльозами вперся він обличчям у його груди, шукаючи в цієї людини співчуття й підтримки.

- Заплямували? - приголомшено повторив хлопець. - Хто? Як? Коли? - стривожено обійняв його голову, міцніше притискаючи до себе.

- Сьогодні... - жалібно підтягнув той коліна. - Він... - шмигнув носом, намагаючись тримати найсильніші емоції при собі. - Він ляснув мене...

- Хто? - стурбовано погладив Густав біляве волосся. - Хто це зробив із тобою?

- М... - похитав парубок головою, не бажаючи говорити.

- Луї, не мовчи, - опустив граф до нього погляд. - Це розриває мені серце. Хто так торкався тебе? Хто посмів зробити це з тобою? Це хтось із придворних свої руки розпускав? Хтось із наших знайомих? - намагався вирахувати кривдника. - Хтось із...? Це Олександр?

- М... - заперечно похитав Людовік головою.

- А хто? Хто?

"Хто може мати таке нахабство, щоб торкатися Людовіка в цьому місці? - почав грузно аналізувати Густав. - Олександр міг, але це не він. Решта... Опал, Бронза, Золото, Перлина... Вони не могли. З різних причин, але ні. Залишається тільки Даніель. Але... Невже, - дивився він на засмученого коханця, - Луї дозволив йому так близько до себе підійти? Невже, він... - у пам'яті почали виринати вчорашні події, як Людовік злякано забіг увечері до покоїв. - Якраз на той час, коли Даніель зазвичай роздягається і готується до сну... Він був страшенно наляканий, - співчутливо стиснув його тіло у своїх руках. - Він миттю почав себе торкатися моїми руками, нібито... Нібито його самого торкалися в цих місцях. Людовік не тільки бачився з Даніелем, - обурено усвідомив Густав усе, що відбувалося, - а він усе ще прислуговує йому і терпить на собі всі ці торкання. А мені не хотів говорити, щоб я не хвилювався. Адже так?" - поклав долоню на його щоку і підняв це червоне обличчя до себе, викривлене в печалі.

- Це Даніель тебе чіпав, - категорично висловився Густав. - Так?

Людовік опустив очі, усім своїм виглядом показуючи, що він вгадав.

- Як тільки він посмів? - невдоволено притиснув граф блондина до себе, намагаючись заспокоїти й утішити його у своїх руках. - Яке тільки нахабство треба мати, щоб тебе не тільки викликати на свій туалет, після всього того, що він наказав із тобою зробити, так ще й торкатися тебе? Покажи, - відсторонив від себе коханого, - де він тебе торкався? Як? Він хотів від тебе чогось іще?

- М... - жалібно похитав той головою.

- Де? Де він тебе торкався?

- М... - тужливо взяв блондин його руку і переніс на сідницю, на те саме місце, яке сьогодні ляснули.

- От же... - почав співчутливо гладити його округлі й м'ясисті форми, намагаючись тримати все своє невдоволення в собі. - Тихіше, тихіше... - приголубив він Людовіка у своїх обіймах, усе ще погладжуючи те місце. - Там тепер тільки я. Тільки моя рука, - стиснув м'яз, показуючи йому все своє право на владу. - Тільки я.

- Угу... - сумно кивнув норієць, трохи заспокоюючись і забуваючи про все те, що було сьогодні вранці.

- Усе добре... Усе добре... – притулився Густав губами до його волосся, зі ще більшою неприязню думаючи про Даніеля.

Щойно Людовіка вдалося втішити, після таких неприємних для нього загравань, синьоокий захотів справити свою потребу і поснідати на пару з коханим, у чиєму роті досі не побувало навіть краплинки.

Нашвидкуруч привівши свій зовнішній вигляд до ладу, молодий норієць відчинив їхні двері і вийшов у коридор, маючи намір вирушити до їхнього нового кухаря і домовитися з ним про страви на сніданок і обід. Але не встиг Людовік дійти до сходів, як його раптово гукнули:

- Ваша милість! - квапливо підійшов до нього якийсь гарно вбраний юнак, із сумкою через плече, залишаючи своє місце на банкетці під стіною.

- Так? - з часткою смутку глянув на нього блондин, не впізнаючи в цій людині слугу або якогось пажа.

- Ваша милість, - поспішно вклонився йому хлопець, - його сяйство граф Камп уже прокинулися?

- А ти хто? - насторожився цьому питанню близький парубок названої зараз людини.

- Я його помічник, - знову вклонився той. – Його сяйство просили мене прибути до палацу.

- А, так... - задумливо повернувся Людовік до нього корпусом. - Він говорив учора щось про помічника... Зараз, - попрямував назад до покоїв. - Почекай тут, - відчинив двері.

- Так, звісно, ваша милість, - швидко вклонився юнак, зупинившись біля входу.

Людовік зайшов усередину і, пройшовши ширму, зустрівся поглядом із Густавом, який сидів у ліжку із книжкою в руках:

- Там до тебе юнак якийсь прийшов. Каже, що він твій помічник...

- Угу, - кивнув йому коханий. - Впускай його. У мене є для нього кілька доручень.

- Ну добре... - зніяковіло відвернувся норієць і пішов на вихід, де знову зустрівся з тим гостем: - Можеш заходити, - впустив його в покої і з підозрою простежив за тим, як він проходить до центру, зупиняється навпроти ліжка.

- Ваше сяйство, - чемно вклонився цей гість своєму покровителю.

- Добре, що ти так швидко прибув, - відповів йому Густав. - У мене є кілька термінових доручень для тебе.

- Мій обов'язок бути поруч так скоро, як ви цього бажаєте, - вклонився помічник, дістаючи зі своєї сумки блокнот і заточений лезами олівець.

Побачивши, що їхня взаємодія вже налагоджена і вона не несе в собі нічого підозрілого, Людовік вийшов, швидким, але обережним кроком попрямувавши сходами до їхнього кухаря.

- Перше, - спостерігав Густав за своїм підлеглим, який уже приготувався записувати його накази. - Знайди мені чотирьох міцних охоронців, які зможуть протистояти наказам імператорської родини.

- Протистояти? - спантеличено підняв юнак на нього очі. - У якому значенні?

- Таких безстрашних і балакучих, які б могли навіть на наказ про страту вибити відтермінування. Вони повинні мати сили протистояти імператорській варті й захищати свого підопічного, навіть якщо його звинувачують у державній зраді.

Юнак насторожився такому дорученню, проте записав.

- Крім того, - продовжив граф, - я б хотів, щоб вони поблажливо ставилися до моїх нахилів. Плату можуть обрати самі. Пропонуй їм від семи га на день на кожного.

- Угу, - активно записував помічник.

- Друге, - дочекався Густав, поки той запише всі свої попередні бажання. - Я забороняю своїм торговцям продавати мою продукцію імператорській родині. У будь-якій кількості, будь-якої якості. Придворному ювеліру так само забороняю постачати сировину. Нічого з моєї продукції не повинно потрапити в руки кого б то не було з імператорської родини. Це стосується як моїх ювелірів, так і партнерів. Хто посміє порушити мою заборону - контракт із ним розривається і більше укладатися ніколи не буде. Крім того, він повинен буде заплатити штраф у розмірі п'яти тисяч га за кожну продану прикрасу, з урахуванням її власної вартості.

Юнак записував усе це з ошелешеними очима.

- Третє, - продовжував говорити покровитель.

- Так, так... - поспішно записав помічник усі деталі минулого доручення.

- Знайди в найближчих околицях садиби, що виставлені на продаж. Склади мені список і познач їх на карті.

- Так, звісно, - спритно позначив він у своєму блокноті.

- Виконуй мої бажання строго по порядку. Охоронцями займися прямо зараз. Якщо тобі самому потрібен помічник - найми його.

- Угу, - кивнув юнак і вклонився панові. - Дозвольте запитання, ваше сяйство? - подивився він в сині очі.

- Так, звісно, - прихильно кивнув Густав.

- Ваші доручення... - невпевнено подивився хлопець на власні записи. - Ви збираєтеся зрадити Кромію? Я їх виконаю, але просто... - подивився на нього.

- Радше Кромія зрадила мене. Нас звинуватили у зраді, хоча ми жодного стосунку до цього не мали. Охорона потрібна моєму другові. А свою продукцію я не хочу продавати, бо не хочу мати нічого спільного з людьми, які мене зрадили.

Помічник кивнув, зрозумівши причини таких його наказів:

- Дозвольте запитання з приводу першого доручення?

- Так?

- Я можу розглядати на роль охоронців когось із Холодних? Вони досить добре себе показують у військовій справі.

- Я б цього не хотів. Усе ж, вони мають родинні зв'язки з імператорською родиною.

- Добре, - кивнув. - Іноземців?

- Іноземців? – задумався Густав. - У принципі... Я міг би розглянути дакрійців. Мені здається, їхня національна гордість могла б допомогти мені, але... Їм доведеться охороняти норійця. Не знаю, чи зможуть вони порозумітися.

- Добре. Я вас зрозумів, - кивнув юнак. - Займуся пошуком охорони прямо зараз.

- Що швидше - то краще, - схвально кивнув синьоокий і відпустив його.

Юнак вклонився і вийшов, уже за дверима сховавши свої записи в сумку і важко видихнувши: "Фух... Я думав, що доручення будуть легші... Йти проти імператорів... - із шокованим поглядом попрямував він до сходів. - Я б на таке не наважився..." - притримуючи сумку, поспішив він до стаєнь.

Протягом усього наступного дня, Людовік ще кілька разів із жахом і страхом залітав у їхні покої й одразу ж підбігав до Густава. Лягав на нього, сідав, обіймав себе його руками, і всіма силами намагався заспокоїтися, здригаючись від будь-якого стукоту у двері та перекошуючи обличчя щоразу, як бачив на своєму порозі імператорських слуг. Страх у ньому не вщухав ані на хвилину. Норієць пив заспокійливе, стримував свої сльози і тремтів. Регулярно тремтів, зовсім не страждаючи від холоду. Очі його з кожним новим переляком ставали дедалі більшими, тряска - сильнішою, а шкіра - блідішою.

До ночі, вже сам Густав не міг всидіти на місці, турбуючисяь за такого хвилюючого і стривоженого зараз коханця, який змінювався прямо на його очах.

- Тихіше, тихіше... – погладжував синьоокий його у своїх обіймах, лежачи з ним у ліжку, підготувавшись до сну. - Чщ... Тут тільки ти і я... - умиротворено шепотів він йому на вухо, відчуваючи довкола лише темряву їхнього зачиненого балдахіна. - Тільки ти і я... Чщ... - заспокоював хлопець тремтячу людину, не здатну прикрити свої широкі від жаху очі.

Трохи пізніше ранку, який знаменував себе точно таким самим скуйовдженим станом Людовіка, що повернувся від Даніеля, до Густава прибув його помічник, про просування справ якого йому ніхто не давав знати.

- Ваше сяйство, - вклонився юнак своєму пану, який напівлежачи сидів у ліжку та розслаблено пестив біляву маківку на своїх грудях, чий власник був прихований від чужих очей під ковдрою. - Я знайшов кілька охоронців, які відповідають вашим вимогам.

- Скільки?

- Сім, - кивнув помічник. - Я їх усіх привіз сюди. Вони зараз чекають за дверима, - вказав головою на вихід.

- Сім...? - задумливо накрутив Густав на палець невелике біляве пасмо. - Добре. Заводь їх сюди.

- Так, ваше сяйство, - вклонився хлопець і вирушив за двері.

Граф провів його поглядом, незабаром очікуючи тут побачити сімох міцних чоловіків, здатних захистити Людовіка від будь-якої загрози, як предмет охорони спантеличено подав свій тихий голос:

- Охоронці? - сумно виглянув з-під ковдри норієць.

- Так... - співчутливо кивнув йому синьоокий, провівши по його блідій щоці долонею. - Я хочу найняти тобі охорону. Не можу дивитися, як ти страждаєш від усього цього страху...

- Але що вони зможуть зробити проти імператора? - тужливо не розумів Людовік. - Вони ж усі просто люди...

Граф глянув на гостей, які один за одним з'являлися з-за ширми та йшли углиб покоїв. Привернув до них увагу Людовіка, який так мирно відпочивав на його теплому тілі.

Один за одним у кімнату увійшли семеро чоловіків різного віку, зросту і міцності, яких юнак швидко вишикував у шеренгу перед ліжком. Усі вклонилися своєму можливому майбутньому наймачеві, готовому платити їм такі чималі гроші, за які можна було й заплющити очі на ті ніжності, що розгорталися прямо зараз перед ними. Густав неквапливо пройшовся по їхніх обличчях і статурі, оцінюючи, наскільки вони підходять для тієї роботи, яку він хоче, щоб вони виконували, і кивнув на них Людовіку, залучаючи до відбору:

- З сімох потрібно залишити чотирьох. Подивися на них. З ким тобі буде комфортніше? І спокійніше.

- Чотирьох? - відволікаючись від цих людей, глянув на нього коханий.

- Двоє вночі і двоє вдень.

- По 12 годин кожен...? - невпевнено повернувся блондин до оглядання цих кандидатів. - Навіть якщо ми виберемо найвитриваліших і найсильніших, що вони зможуть зробити проти наказу Даніеля...? - засмучено приліг він на теплі груди. - Вони нічого не зможуть зробити. Вони - просто люди... - тужливо стиснув свого чоловіка, тривожачись від усіх цих думок.

- Тихіше, тихіше... - умиротворено погладив його волосся коханий. - Ці люди захищатимуть тебе фізично від усіх, ОКРІМ Даніеля. Проти імператорів, вони застосують свої дипломатичні навички. У мене талановитий помічник, - оглянув парубок шеренгу обраних ним людей. - Він точно вибрав тих, хто навіть Давиду зуби заговорити зможе. 

- Ти впевнений...? - із сумнівом підняв на нього свої очі Людовік.

- Тобі потрібна охорона, - твердо кивнув йому Густав. - І нехай буде та, яка задовольняє моїм вимогам.

- Просто... - невпевнено обернувся він на присутніх тут зараз людей.

- Луї, - серйозно перебив його сумніви граф, - якщо вони не справлятимуться зі своїми обов'язками - ми знайдемо тобі когось кращого. Я їх хочу найняти для нашого загального спокою. Вибери зараз тих, з ким ти зможеш знайти спільну мову і з ким ти почуватимешся захищеним. На нічну зміну можеш вибрати не таких симпатичних для тебе людей, бо ти весь цей час будеш тут, але обери тих, хто тобі здається, зможе впоратися зі своєю роботою. Я хочу, щоб і ти був упевнений у їхній здатності захистити тебе.

Людовік насторожено піднявся, поправив свій костюм, дивуючи гостей тому факту, що він лежав у ліжку повністю вдягнений, і невпевнено пройшов до своїх кандидатів.

Протягом наступної години, молоді люди все ж змогли вибрати собі чотирьох охоронців, які вдень і вночі стежитимуть за Людовіком, цілком охороняючи його від впливу імператорської сім'ї та зустрічі з її членами.

Густав, задоволений виконанням першого свого прохання, махнув помічникові, аби він приступав до другого, яке юнака відверто лякало своєю серйозністю і грандіозністю щодо імператорської сім'ї, яка одразу позбавлялася практично всіх своїх можливостей для купівлі ювелірних виробів.

Першим, неприємні ефекти від появи при дворі цього верткого помічника, відчув на собі Даніель, до якого надійшло послання від самого графа Кампа, що передавав йому відмову Людовіка Кері далі служити цьому монархові, який не мав над ним жодної фактичної влади, тому що Людовік і надалі залишався підданим Норії та її короля, а імператорові Кромії він служив тільки за власним бажанням, якого наразі не було. Ознайомившись із цим посланням, Даніель миттю ж розлютився, зібравшись ледь не силою пояснити Сапфіру, наскільки він неправий, проте Олександр, який все це спокійно сприйняв, досить швидко вгамував цей запал, нагадавши правителю про те, що піддані Норії справді не зобов'язані йому служити і можуть у будь-який момент відмовитися від свого служіння за власною волею. Людовік, який завдяки Густаву звільнився від обов'язків наглядача за імператорським гардеробом, навіть від шоку завмер. Таке просте й елементарне розв'язання цієї проблеми йому й на думку не спадало. Він до смерті боявся сказати імператору про те, що він складає свої обов'язки і відмовляється далі бути доглядачем за його гардеробом. Блондина кидало в тремтіння від самої думки сказати про це, боячись, що після таких слів його знову кинуть у в'язницю і одразу ж стратять. А Густав... Він просто послав до Даніеля слугу. Просто сказав про це. Так чітко, злагоджено і прямолінійно. Людовіка пробирало до самих кісток, в усвідомленні того, з якою безстрашною людиною він ділить ліжко.

Увесь цей день, норієць не міг відійти від шоку, з охороною і якоюсь тривогою, маючи сміливість ходити такими знайомими давно коридорами. За кожним його кроком дивилися двоє кремезних чоловіків, що крокували точно по п'ятах. За кожним поглядом на нього спостерігали чотири уважні ока. Людовік відчував себе в золотій клітці. Він був позбавлений колишньої свободи дій, йому скрізь потрібно було брати з собою ще й двох охоронців, але ця клітка... Вона була його захистом. Через цю клітку його не зможе схопити жодна пазуриста лапа тих божевільних яструбів, що б'ються десь навколо.

Наступного дня, рішучість і безпринципність Густава рознеслися по всьому палацу, разом із чутками, з приголомшеними коментарями придворних, які обговорювали між собою ту невтішну для імператорської сім'ї сцену, в якій продавець ювелірних виробів відмовив у продажі кільця самій Анні - принцесі Кромії, що обирала зі своєю сестрою Марією нові прикраси до подарованої на Різдво сукні. Принцеса здійняла галас, гамір, справжню бурю свого невдоволення й обурення, здатну змести кожного на своєму шляху, однак торговець усе одно їй відмовив. Він відмовляв їй раз по раз, пояснюючи, що виконує тільки волю свого пана, який не бажав, щоб його прикраси могла носити імператорська родина. Анна вирувала, немов лава у вулкані, однак у купівлі каблучки їй це не допомогло. Навколишні, які стали свідками цієї картини, були шоковані, нажахані й приголомшенні від нерозсудливості наказів Кампа, від його раптового божевілля, що обрушилося саме на імператорську сім'ю.

Графиня Комре, вражена таким наказом до глибини душі, миттю вирушила до свого знайомого.

- Друже мій! - буквально увірвалася вона в його покої, одразу ж зустрівшись поглядом із Густавом, який сидів у своєму кріслі в домашньому одязі і тримав між колінами знайому віолончель, у обмотаній руці - смичок, а поруч із ним стояв учитель, який делікатно поправляв його ліві пальці на грифі, нагадуючи як треба попадати в ноти, що стояли перед графом на пюпітрі. - Ви з глузду з'їхали?! - обурено змахнула дівчина долонями.

Чоловік, який помітив її, одразу ж повернувся до гості й чемно вклонився:

- Ваше сяйство.

- Думаю, - оцінювально опустив Густав свої очі на інструмент, - коли Людовік побачить це - саме так мені й скаже...

- Та я не про це! - обурено пройшла до нього знайома. - Хоча ця ваша ідея не менш божевільна, ніж та, через яку я прийшла!

- То що ж привело вас сюди? - підняв до неї приятель свій погляд, у принципі здогадуючись, через що вона може бути зараз у такому стані.

Але не встигла графиня відкрити свій рот, як сюди залетів стривожений Людовік, чиї вартові залишилися за зачиненими дверима.

- Густі! - неспокійно поспішив він до коханого і різко завмер, побачивши тут явний образ жінки, що стояла до нього спиною. - Густаве! - знову поквапився до нього і здивовано вигукнув, тільки-но помітивши цей об'ємний інструмент у його ногах: - Густаве! Що ти робиш?! - миттю підскочив і делікатно забрав із перемотаної кисті смичок. - У тебе ж рука! Ти взагалі вже?! - обурено вирівнявся, вручивши цю частину інструмента шокованому учителеві. - Ти не боїшся нашкодити собі?! У тебе й так рука щодня болить!

- Та він узагалі нічого вже не боїться і ні про що вже не думає! - обурено продовжила графиня. - Такий наказ своїм людям дати! - змахнула над другом рукою. - Ви справді збожеволіли!

- Не кричіть на нього! - стривожено підвищив на неї голос блондин. - Лікар сказав залишатися йому в спокої!

- А ви на мене не кричіть! - переметнулася на нього обурена дівчина.

- Говоріть тихіше, Густаву потрібен спокій!

- Я й так кажу тихіше! - ще голосніше видала гостя.

Граф важко зітхнув, спостерігаючи за цими прогресуючими криками своїх знайомих, зайнятих тепер одне одним. Подивився на приголомшеного вчителя, який не розумів, що йому в цій ситуації треба робити, і простягнув до нього свою перебинтовану руку, явно просячи в нього смичок.

Галас тут стояв доти, доки по покоях не почала поширюватися повільна мелодія, що складалася з тихих протяжних нот.

- Густі! - стривожено забрав у нього смичок приятель. - Не роби цього, поки твоя рука не заживе!

- Ну чого ви кричите? - зі зітханням підняв на них свій погляд граф. - Я й так прекрасно вас чую. Галасувати немає жодної потреби, - опустив очі на ноти й почав їх грати без смичка, точними рухами щипаючи струни, породжуючи тим самим уривчасті нотки.

- Густі! - обурився Людовік і перевернув його ноти, залишивши перед очима тільки чисті аркуші. - Не грай. Принаймні не зараз, - зніяковіло продовжив. - Нехай спочатку твоя рука відновиться.

- А взагалі, - нагадала про себе графиня, - ми з вами поговорити хотіли.

- І на яку ж тему? - підняв до неї своє обличчя Густав. - На тему мого наказу, що стосується імператорської родини?

- Так! - упевнено й невдоволено кивнула дівчина. - Ви з глузду з'їхали давати такі накази своїм людям?

- А навіть якщо й зійшов, - втомлено сперся синьоокий щокою на голівку грифа, - то що? Графине, от скажіть, мені й далі потрібно вдавати, що я поважаю і все ще надаю увагу родині, яка мене зрадила? Поставте себе на моє місце. Ви справді б продовжували мати з ними справу?

- Ні, але... - зам'ялася вона, вочевидь не схвалюючи нічого з того, що за останні дні встигли накоїти імператори, як на адресу Людовіка, так і на адресу такого дорогоцінного для неї друга. - Але вони мають владу, друже мій, - притихла дівчина, не бажаючи, щоб її чув хтось сторонній: - За такий вчинок, вони можуть кинути вас до в'язниці і стратити. Я б цього дуже не хотіла.

- Я такої ж думки, - неспокійно кивнув Людовік. - Густі, ти збожеволів. Навіщо ти дав цей наказ? Ти ж... Вони ж більше не чіпають нас. Вони ж...

- Луї, - перевів на нього красномовний погляд граф та жорстко продовжив: - вони спробували забрати тебе в мене. Вони наказали стратити тебе, без явної на те причини. Наказали висікти, просто тому, що їм це захотілося. Саме через них ти зараз у тому стані, який мучить моє серце. І мені робити вигляд, що нічого не сталося? Мені вдавати, що все точно так само, як і раніше? Мені продовжувати продавати їм мої прикраси? Продовжувати надавати їм мої послуги? Хто тут із нас божевільний? - невдоволено оглянув він своїх друзів. - Я, який не хоче більше мати з ним справ, чи ви, які хочуть продовжити плазувати під тими, хто в будь-який несподіваний момент може дати наказ вас убити?

Знайомі відвели збентежені погляди вбік.

- Можете сказати придворним, що я збожеволів, - кивнув їм на двері Густав. - Але подумайте ще кілька разів, перш ніж дивуватися подібним наказам від людини, чию довіру так жорстоко зрадили.

Сама ж Анна, так явно обурена такою забороною, одразу ж захотіла наскаржитися своїй матері, розуміючи всю запальність і невгамовність цієї жінки, яка була здатна стерти з лиця землі будь-якого кривдника своїх дітей. Але відчуття провини за свої слова щодо Філіпа зупинило дівчину в самій близькості до того, щоб все їй розповісти. Вона так хотіла смерті своєму рідному братові, так раділа позбавленню від його персони, а тепер... Її мати перебуває в жахливому стані, у справжньому горі.

"Цей вчинок, ця заборона, - ніяково думала Анна, - справжній дріб'язок порівняно з Філіпом. Весь її гнів обрушиться на одну тільки мене, якщо я прийду до неї з такою претензією, після смерті Філіпа... - вирішила принцеса і відклала ідею турбувати і без того стурбовану матір, яка поїхала у свою резиденцію відразу після Різдва. - Але їй точно мали доповісти про напад на Даніеля. Але... Я думаю, вона на нього дуже зла, після того, що сталося з Філіпом, та й на Давида теж... Можливо, вона і хвилюється за їхнє життя, але точно не так, як раніше. А тут я зі своїми прикрасами. Вона мені точно буде не рада..." - покосилася дівчина на схвильовану всім цим Марію, що тільки недавно переїхала до палацу, почавши вбирати всі "принади" придворного життя.

- Що ми будемо робити? - запитала її молодша сестра.

- Скажемо про все Давиду, - серйозно кивнула Анна. - Він має з усім цим розібратися. А мамі поки що говорити про це не будемо, - повчально показала сестрі палець. - Не потрібно її хвилювати зараз ще й цим.

- Угу, - миттю кивнула Марія.

- Тоді пішли, - невдоволено поквапилася принцеса до покоїв брата.

Ось тільки Давид, по вуха завалений документами і проблемами, грандіознішими за цю зневагу до імператорської сім'ї, яку легко було можна вирішити стратою, братися за цю справу не став.

- Мені що, розірватися? - обурився він на рідних сестер, що не назвали йому прізвища кривдника. - Усі державні справи кинути і почати розбиратися з придворними, яким на місці не сидиться? Розберися з ним сама. Тільки ще більше проблем не створи, а то прирівняю тебе до Даніеля, який такої чортівні накоїв, що я тепер не знаю, як мені усе це розгрібати.

Незадоволена цим наплювацьким ставленням до репутації своєї власної сім'ї Анна, обурено від нього вийшла і подивилася на Марію, яка мовчки ходила за нею слідом:

- Якщо Давида взагалі не хвилює ставлення до нього наших придворних, то будемо розбиратися з цим самі, - обурено попрямувала вона до покоїв аристократів.

Густав тим часом, уже за відсутності графині, продовжував розмовляти зі своїм коханцем, усіма силами намагаючись довести йому, що рука вже болить не так сильно і він може собі дозволити потихеньку грати найпростіші твори, на що коханий лише мотав головою і раз по раз повторював одне й те ж саме: "Грати будеш, коли рука загоїться", - на що в Густава не було ніяких достатніх аргументів, здатних переконати Людовіка й вивудити в нього такий неможливий дозвіл на заняття музикою. Не бачачи жодного сенсу продовжувати цей безглуздий діалог, у якому граф зазнавав однієї лише поразки, хлопець вирішив здатися і погодитися на умови коханого, який з небаченою твердістю продовжував відстоювати свою думку. Учителя довелося відпустити. Він забрав смичок, підняв віолончель, прихопив ноти і сказав, що зараз слуга забере пюпітр, після чого попрямував до виходу. Залишені біля крісла молоді люди мовчки переглянулися.

- Ти такий упертий, - з ноткою невдоволення прокоментував усе це Густав.

- Я турбуюся про тебе, - неспокійно відгукнувся Людовік. - Навіщо ти взагалі взявся за смичок? Твоя рука навіть наполовину для такого ще не зажила. Почитай свої книжки, подивися в телескоп. А якщо хочеш музики - просто музикантів поклич. Самому грати навіщо?

- Луї... - з важким зітханням відхилився граф на спинку крісла.

- Невже, тобі тут настільки нудно?

- Справа не в нудьзі, - відвів він погляд.

- А в чому?

Густав покосився на коханого, тоді як у покої зайшов слуга і підійшов до них, почав збирати пюпітр.

- У натхненні... - спокійно відповів граф. - У мене з'явилося натхнення. Я хочу написати для тебе серенаду.

- Серенаду? - здивовано й обурено повторив блондин. - Такою-то ціною? - вказав на його перебинтовану долоню. - Не потрібна мені серенада, через написання якої ти страждатимеш.

- Але Луї...

- Що "Луї"? - обурено кивнув на нього норієць, поки лакей уносив підставку для нот. - Жодних серенад, поки ти не одужаєш.

- Але це буде зовсім нескоро. А натхнення в мене є зараз.

- Разом із раною, яка теж у тебе є зараз, - невдоволено повторив хлопець.

- Ну Луї...

Не встигли молоді люди вкотре посваритися, як їхню інтимну атмосферу порушило приголомшене зітхання слуги, який щойно відчинив для себе двері, щоб забрати за тим музикантом і його пюпітр.

- Ваша високість! - поспішно схилився він перед обуреним обличчям Анни, яка поперемінно дивилася на двох кремезних чоловіків, що закривали своїми незворушними тілами їй прохід до покоїв.

Людовік, щойно почувши це, ледь на підлогу від переляку не впав, хутко встигнувши вхопитися за підлокітник і з острахом повернутися до виходу. Усього його пронизував жах. Такий великий і глибокий, що Густав навіть помітив, як він перестав дихати, широко розплющивши очі і стиснувши пальці.

- Я хочу поговорити з графом Кампом, - стримуючи невдоволення, подивилася принцеса на слугу, стоячи тут у компанії своєї молодшої сестри. - Він зараз тут?

Один з охоронців опустив на дівчину свій непохитний погляд:

- Ваша високість, їх сяйство все ще хворіють. Вам не варто заходити всередину.

Лакей же насторожено завмер, в принципі помічаючи відносне здоров'я названого графа, але також помічаючи, що останнім часом він своїх покоїв не покидав. Слуга відверто не знав, що говорити Анні, якщо його про щось запитають.

- Я хочу з ним поговорити! - тупнула ногою сестра монарха. - Його вчинки і накази обурливі! Він хворий не тільки тілом, а й розумом, раз дає такі накази на адресу правлячої родини! 

Густав вражено та мовчки підняв брови, наповнюючись скепсисом із кожним новим її словом. Перевів спокійний погляд на тремтячого Людовіка, що з жахом дивився тільки в напрямку цих дверей, і неквапливо піднявся. Коханець помітив це.

- Густі, - стурбовано прошепотів йому блондин, поклавши долоню на плече, бажаючи зупинити.

- Я скажу їй кілька слів, - заспокійливо подивився той в сірі очі й ласкаво погладив цю руку на своєму тілі.

- Але Густі... - не вгамовував свого хвилювання норієць.

- Тихіше, - затишно поцілував граф його в щоку. - Я нічого такого говорити не буду. Просто обміняємося парою слів. Посидь поки що тут, - відступив і нешвидко попрямував до виходу, дорогою наново зав'язуючи пояс на своєму халаті.

Людовік провів його переляканим поглядом і тяжко опустився у високе крісло, з відвертим страхом і жахом спостерігаючи за всім ти, що тут зараз відбувалося.  

- Ваша високість? - неквапливо вийшов з-за ширми граф і неспішно наблизився до дверей.

- Ох, - зніяковіла Анна, впізнавши в цій людині такого щедрого придворного, який подарував стільки дорогоцінних подарунків їхній сім'ї на Різдво, чиє обличчя тут і там було вкрите кількома жовто-зеленими синцями.

- З якого питання завітали? - дбайливо відсторонив Густав схвильованого слугу до стіни, аби він не заважав цій розмові.

- Ваш наказ, - розкрила дівчина віяло і прикрила ним частину свого обличчя, продовживши їхню розмову трохи тихіше: - Ви заборонили своїм людям продавати ваші прикраси нам. Навіщо ви це зробили? Скасуйте свій наказ. Він негативно впливає на статус імператорської родини.

- Що ви, - з часткою вальяжності відповідав їй хлопець, - я прекрасно знаю, який вплив має мій наказ. Але чи знаєте ви, чим саме він спровокований?

- Повідайте мені, - з відтінком невдоволення відповіла та, вочевидь не надто цікавлячись його особистими мотивами.

- Ваш брат у серцях наказав стратити мого близького друга, - спокійно почав він її очам. - Дуже близького, - трохи схилив до неї голову, натякаючи на те, яку саме близькість він має на увазі. - Звинуватив його в державній зраді, - вирівнявся, - до чого мій друг не мав узагалі жодного стосунку. Наказав висікти... Поки я в хвилюванні за другом біг йому на допомогу, то скотився з цих сходів, - кивнув їй за спину. - А після, зліг у ліжко зі страшною хворобою, що дивом не забрала мене на той світ. Мій наказ - це те мале, чим я можу відплатити вашій родині за безпричинно заподіяний мені біль. Я служив вам вірою і правдою все своє життя, поки ви не вирішили вбити абсолютно невинну людину, звинувативши її в настільки страшному злочині, що розділив її життя на "до" і "після".

- Але який стосунок до всього цього маю я? - здивовано відгукнулася Анна. - Вам нашкодили мої брати, а не я. Чому страждати за їхні проступки ви змушуєте саме мене?

- Не саме ви, а вся вашу родину, - неквапливо зауважив Густав, даючи проскакувати у своєму голосі ноткам стриманої злості. - Я не хочу забезпечувати тих, хто може будь-якої несподіваної миті вирішити мене вбити, без об'єктивної на те причини. Ваша високість, ви - рідна сестра імператорів. Ви - наступна претендентка на престол. У мене до вас точно стільки ж довіри, як і до їхніх величностей. Ви всі однієї крові. Усі виховані своїм батьком. Ви всі - однакові у своїх принципах, - обурено продовжував. - Ви можете вчинити зі мною так само, як і ваші брати.

- А будьте ласкаві повідати мені, - вражалася цьому тону Анна, - чому мій брат не може дати наказу стратити вас за таку зухвалість на адресу імператорської сім'ї?

- Податки від мого доходу становлять близько 18% у скарбниці маркіза де Жаннер, - категорично відповів їй граф. - У разі моєї смерті, він втратить майже п'яту частину своїх доходів, що, впевнений, трохи засмутить його. Можливо навіть засмутить настільки, що він підніме заколот, бажаючи помститися за мою смерть.

"Так, п'ята частина це багато..." - задумалася Анна, розуміючи, що вбивати цю людину точно не варіант.

- У такому разі, - продовжила принцеса трохи м'якше й поблажливіше, - як ми з вами можемо залагодити цю ситуацію, що таким негативним ефектом лягла на статус моєї родини?

- А які варіанти бачите ви? - незворушно дивився на неї Густав.

- Можливо, публічне вибачення або якась послуга зможе зацікавити вас...?

Хлопець відвів втомлений погляд у сторону: "Та яке публічне вибачення допоможе Людовіку повернути собі ту безпосередність, сміливість і веселість, що були в нього раніше?"

- Ви вмієте повертати людей...? - абстрактно запитав її граф.

- На жаль, ні, - ніяково опустила очі принцеса, розуміючи, що співрозмовника цікавить тільки те, що вона точно не зможе йому організувати.

- У такому разі, - сумно повернувся до неї Густав, - я б просто хотів побути в спокої і відновиться після хвороби. Ця невідома хвороба забрала в мене занадто багато сил.

- Я так розумію, домовитися з вами про скасування цього наказу, у мене не вийде? - подивилася на нього Анна.

- Точно не зараз, ваша високість.

"У нього такий самий стан, як і в нашої матері, - підсумувала дівчина. - Він нічого зараз не хоче і відмовиться навіть від найвдалішої послуги, - відвела погляд. - Убити його не можна, а погрожувати марно. Доведеться тільки чекати. Може, потім на думку спаде якась слушна ідея щодо примирення з ним, але поки що... Порожньо, - повернулася до графа. - Спитаю щодо нього Олександра. Не просто ж так Давид тримає його при собі," - кивнула придворному очима, тим самим завершуючи розмову.

Густав несильно їй вклонився і зачинив двері, подивився на стривоженого цією бесідою лакея, який притискав пюпітр до своїх грудей, та непримітно махнув йому на двері, повністю відпускаючи, після чого попрямував назад до кімнати. Анна ж, ще трохи подумала, подивилася на свою молодшу сестру, явно не дуже задоволену результатом цієї бесіди, і попрямувала до своїх покоїв, бажаючи поговорити зі своїм чоловіком наодинці, маючи намір з'ясувати в нього, що ж саме може остудити запал цього зухвалого придворного, який мав такий вагомий оберіг від свого смертного вироку.

Густав тим часом зустрівся зі стривоженим поглядом Людовіка, який продовжував сидіти на його законному місці. Зупинився біля обіднього столу.

- Ти з глузду з'їхав? - боязко говорив йому блондин, вражаючись цьому нахабству, що засіло в улюбленому тілі. - З чого ти вирішив, що вони нас не вб'ють після таких твоїх слів? Чому ти так упевнений, що маркіз тебе захистить? Чому? Густі, чому ти був із нею настільки...?

- Луї, - втомлено перебив синьоокий його занепокоєння, - я знаю, що я роблю. І за мої такі слова вони точно нас не стратять. Якби Давид хотів мене стратити - він би це вже зробив, - підійшов до коханого і спокійно осідлав його, поклав руки на плечі, дивлячись в ці перелякані сірі очі: - Луї, - поклав долоні на його тремтячі білі щоки, намагаючись заспокоїти, втихомирити поряд із собою, - тобі нема чого боятися поруч зі мною. Я зможу нас захистити. Я знайду спосіб, як убезпечити наше життя.

- Ні, - відвернув той погляд. - Ти брешеш. Ти грубиш їм. Даєш необдумані накази. Вони точно нас уб'ють, - знедолено обійняв його і притулився носом до теплого плеча, шукаючи поруч із Густавом порятунку від нього ж самого.

- Не хвилюйся... - приголубив його коханий, почавши ласкаво погладжувати біляве волосся. - Я захищу нас... У мене є вплив, гроші, зв'язки... Поки ти зі мною - тобі нема чого боятися... - притулився губами до його маківки. - Я нікому не дозволю нашкодити комусь із нас... - прикрив повіки.