Придворне життя імператорського почту 3 том - Тріснутий діамант

Протягом вечері, Людовік став помічати за своїм коханим поведінку ще більш дивну, ніж раніше. Густав став якимось розсіяним, незібраним, неуважним і абсолютно незграбним. Він промахувався виделкою повз свій шматок м'яса, зачіпав рукавами столове срібло і келихи, протикав пальцями грінки, намагаючись їх узяти, і неодноразово перевертав соусниці, коли вмочував у них засмажений хліб. Парубок став таким незграбним, що в якийсь момент зачепив долонею вино і перекинув його на скатертину, розбивши при цьому келих.

- Густаве... - стурбовано насупився блондин, дивлячись на всі ці осколки. - Що відбувається...? - перевів він на коханого неспокійний погляд.

- Я щось розбив... - винувато притих знайомий та опустив погляд на свою тарілку.

- "Щось"...? - спантеличено перепитав норієць. - Келих...

- Купимо новий, - відвів той очі вбік.

- Густі... – залишив парубок свої столові прибори й подався до нього. - Скажи, що відбувається...? Тобі недобре...? Давай, я сам погодую тебе...

"Недобре..." - іронічно повторив про себе граф.

- Усе гаразд, - не весело відгукнувся він на голос приятеля. - Я не почуваюся погано...

- Але... - спантеличено оглянув блондин стіл, тут і там замазаний невдалими спробами коханого обслужити себе. - Густі, я хвилююся, - неспокійно повернувся до нього. - Скажи чесно, як ти почуваєшся? Можливо, ти сильно втомився сьогодні? - заклопотано поклав долоню на його лікоть. - Чи просто вже спати хочеш?

- Ні, я в порядку.

- Можливо, тобі вино в голову вдарило? - усе продовжував вгадувати Людовік. - Або я тебе образив чимось? Я не хотів, Густі... - винувато стиснув він його руку.

- Чим ти можеш образити мене? - сумно подивився на нього синьоокий.

- Не знаю. Можливо, я зробив щось не так і не помітив цього... Але що відбувається, Густі...? Ти... - неспокійно оглянув він скатертину, що нагадувала поле битви. - Наче не можеш керувати своїм тілом або просто не... - ошелешено застиг, усвідомивши свою думку. - ...бачиш... - насторожено перевів свої очі на чоловіка. - Куди тягнуться твої руки...

Той опустив обличчя.

- Густі, - серйозно почав Людовік, - що з твоїм зором? Тобі допомагають ті ліки, які тобі призначив лікар?

Граф відвів погляд убік.

- Густі...? - напружено перепитав його блондин.

Приятель мовчав.

- Густі, - наполегливо вимагав він відповіді.

- Ні, - тихо відгукнувся синьоокий.

Норієць спустошено відкинувся на спинку крісла, впустивши обидві долоні на коліна:

- Чому ти відразу не сказав мені про це? Тобі зовсім не допомагають ті ліки? Давай попросимо лікаря знайти тобі інші. Заморські. Упевнений, у світі є багато ліків, які можуть покращити зір. Або, давай замовимо тобі окуляри, - підбадьорливо взяв його за руку. - Скажи, як ти зараз бачиш? - стурбовано нахилився блондин до коханого. - Ти бачиш мене? Нашу кімнату? Тарілки? - кивнув на них.

Густав мовчав, прикро стискаючи губи.

- Не мовчи, Густі, - безсило сколихнув Людовік його.

- Я погано бачу, - неголосно зізнався граф.

- Те, що ти погано бачиш - я й так помічаю, - стурбовано й сильно кивнув йому чоловік. - Але наскільки погано?

- Погано... - відвів він погляд.

- Густі, - схвильовано стиснув парубок його долоню. - Давай, Я тебе зараз погодую, а потім ми покличемо лікаря? Нехай він огляне тебе. Я не хочу, аби твій зір ставав ще гіршим. Він обов'язково щось порадить нам.

Той ніжно посміхнувся.

- Густі? – спантеличився блондин такій реакції.

- Ти так піклуєшся про мене... - повернувся до нього приятель.

- Я? – здивувався той. - Після всього того, що для мене зробив ти - хвилювання за твоє здоров'я це найменше, що я взагалі можу для тебе зробити.

- Хвилюватися немає причин, - ласкаво посміхнувся синьоокий кольоровим плямам, що говорили до нього.

- Що значить "немає причин"? - ще більше занепокоївся Людовік. - Густі, твій зір погіршується і дуже швидкими темпами. Я пам'ятаю, як нещодавно ти мені ікринки відраховував і читав у напівтемряві, а зараз ти навіть грінку з першого разу взяти не можеш. Густі, що значить "немає причин хвилюватися"?

- Це не наслідок хвороби, - стиснув Густав його руку у відповідь. - Мені вже шукають "ліки".

- Уже шукають? - схвильовано перепитав хлопець. - А коли їх знайдуть? Ти так швидко втрачаєш свій зір, що вони можуть просто не встигнути.

- Найімовірніше, вони не встигнуть... Ці "ліки" непросто знайти...

- Не встигнуть? - ще більше перелякався норієць. - Що означає "не встигнуть"? Густі.

- Луї... - дбайливо поклав він на їхні долоні другу кисть.

- Ще скажи, що мені турбуватися не варто, - стривожено кивнув блондин.

- Я це й збирався сказати... - відвів граф ніяковий погляд убік.

- Густі, - несхвально стиснув Людовік губи, - що це? Через що? Ти сказав, що це не хвороба. Але що? Що з тобою відбувається?

Коханий сумно покосився на нього.

- Густі, - вимагав Людовік відповіді.

Той опустив погляд.

- Не мовчи! - відчайдушно сколихнув норієць їхні руки. 

- Це магія, - тихо зізнався синьоокий.

- Магія? - спантеличено перепитав блондин. - Яка магія? Ти ж... Ти ж тільки ті ліки дракона п'єш, яка ще магія на тебе д...? - стривожено завмер. - Густі, - спустошено почав він, - ти ж казав мені, що це якісь ліки для зміцнення здоров'я... Вони не мають забирати в тебе зір, якщо вони зміцнюють здоров'я...

Благовірний мовчав.

- Густаве, - насторожено дивився Людовік на нього, - що це за засіб? Навіщо ти його пив? Навіщо ти змушував давати його тобі?! - обурено розірвав їхні долоні. - Я власними руками наливав тобі цю погань! Навіщо?! Заради чого?! Що це взагалі за рідина?!

- Я хотів просто допомогти тобі... - сумно відповідав приятель.

- Допомогти?! - вражено повторив блондин. - Своєю сліпотою?! Яким чином вона мала мені допомогти?!

Граф відвів погляд убік.

- Густаве, - невдоволено покликав його коханий. - Відповідай мені на пряме запитання: яким чином твоя сліпота повинна мені допомогти?

Той похнюпив голову, засмучено взявшись за кінчики своїх пальців:

- Я хотів допомогти тобі... Повернути красу, якої ти так жадав...

Людовік застиг, відчувши, як зупинилося його серце.

- У сенсі...? - спустошено впав він на спинку крісла.

Густав нерішуче покосився на нього:

- Щоб ти став таким, як раніше... Ти дуже цього хотів...

- Такою ціною? - вражено скривився блондин. - Тобто... - ошелешено вирівнявся він на своєму місці. - Моє волосся виросло... Мої шрами затягнулися... В обмін на твою сліпоту...? - ошелешено простягнув він до благовірного руку.

Граф сховав очі.

- Та не потрібна мені краса, якщо ТИ ЇЇ БАЧИТИ НЕ БУДЕШ! - відчайдушно підскочив Людовік на ноги і змів кілька страв на підлогу, вщент розбивши порцеляновий посуд. - Густаве! - несамовито подивився він на нього. - Навіщо?! Навіщо ти це зробив?! Та нехай був би я виродком на все життя! - упав перед ним на коліна. - Густі! - заглянув в обличчя, обхопивши долонями його руки. - Нехай був би страшним! Лисим! Адже ти казав мені, що тобі неважлива моя зовнішність! Що ти і не найвродливішим кохати мене будеш! Густі! Навіщо ти це зробив?!

- Я хотів допомогти... - тихо повторив коханий.

- Ну і як?! Допоміг?! - невдоволено кивнув йому хлопець

- Допоміг... - спокійно підняв він на нього погляд. - Ти піднявся з ліжка, Луї... - ласкаво провів по його щоці долонею. - Їсти почав більше... Кричиш зараз на мене... У тебе повертається життя...

- Такою ціною?! - болісно закричав блондин на всі покої.

Густав прикро зімкнув губи.

- Я не міг дивитися на твої страждання... - опустив синьоокий руку на коліно. - Я хотів тобі допомогти...

Людовік не розумів, що він мав на це сказати.

- Прийняв таке рішення… Без моєї згоди... - болісно піднявся норієць і шмигнув носом. - А можливо я вже передумав на той час, щодо свого волосся. Можливо, мене підбадьорили твої слова і я вже без цієї магічної допомоги готовий був підніматися з ліжка, - показав він у бік флаконів. - Про це ти міг подумати? Поговорити зі мною. Прийняти рішення з моєю участю, - відчайдушно вдарив себе у груди.  

Коханий засмучено опустив голову. 

- Густаве, - тупнув блондин ногою, привертаючи увагу до себе.

- Я хотів тобі допомогти, - подивився благовірний на нього. - І моя допомога тобі справді допомогла...

- Такою ціною... - болісно стиснув він губи. - Що ти бачиш? Як сильно погіршився твій зір?

- Бачу плями... - опустив синьоокий свій погляд. - Великі розмиті плями... Обличчя я не розрізняю... - підняв долоню і неквапливо розчепірив перед собою пальці. - Предмети я теж бачу насилу... Тільки якісь нечіткі обриси... - повернувся він до чоловіка.

- Більше, - директивно продовжив Людовік, незважаючи на те, що голос його тремтів, - ми цей засіб приймати не будемо. Крапка, - показав собі під ноги пальцем.

- Але Луї... - співчутливо протягнув Густав.

- Що "Луї"? Я не хочу, щоб твій зір став ще гіршим. Мені не потрібна моя врода такою ціною.

- Куди ще гірше...? - відвів той безсилий погляд убік.

- А якщо ти зовсім нічого бачити більше не будеш? - занепокоєно продовжив блондин. - Зараз, ти хоч якісь обриси розрізняєш.

Коханий покосився на нього.

- Крапка, - твердо повторив Людовік цим очам.

До часу сну, Густав робив усе тільки за допомогою свого чоловіка, який не відпускав його від себе ані на крок, ані на найпростішу дію, яку парубок вже навчився здійснювати не використовуючи зір. Норієць робив за нього все - різав м'ясо і клав його до рота, розстібав ґудзики й обтирав рушниками тіло, висував нужник і допомагав на нього сісти. Нічого граф більше не робив без безпосередньої участі його друга. Заснули вони в поганому настрої. Людовік усе ще гнівався на таке рішення свого чоловіка, через яке він втратив настільки необхідне в житті почуття, а Густав починав засмучуватися від того, що його більше не сприймали за самостійну людину. Нехай, йому і була приємна турбота, проте така велика її кількість починала пригнічувати.

Зранку, після сніданку, під час якого синьооким опікувалися так, наче він був найулюбленішою іграшкою якоїсь дитини, яка скрізь її тягала із собою, садила і годувала, до парубків завітав якийсь гість. Густав якраз сидів у своєму кріслі для читання і слухав читця, як кімнатою рознісся характерний стукіт Каспара. Людовік подивився на двері, взяв дзвіночок і подзвонив у нього.

- Прибув доктор Олександр Мольний, - почувся голос охоронця.

- Доктор? - спантеличився норієць. - Ще й незнайомий якийсь... Ти вчора лікаря до нас запросив? - повернувся він до коханого.

Синьоокий заперечно похитав головою.

- Цікаво тепер, що це за лікар такий, - попрямував блондин до виходу, відчинив двері та зустрівся поглядом зі стурбованим чоловіком, чиє обличчя здавалося йому знайомим.

- Ваше сяйство, - моторно вклонився гість Людовіку, подумавши, що він і є граф Камп, який тут жив. - Від вас мені прийшла вже не одна посилка, - шоковано подивився він йому в обличчя. - З дуже незвичайним наповненням. Особисто ви надіслали її мені?

- Посилка? - спантеличено насупився хлопець.

Лікар розгублено оглянув коридор, слуг і вхід до кімнати, біля якої він стояв, після чого повернувся до співрозмовника:

- Це ж покої графа Кампа?

- Ем... Так. Густаве, - обернувся блондин до коханого, - тут прийшов якийсь лікар, якому ти відсилав якісь посилки. Ти знаєш хто це?

- Луї! - ошелешено підскочив той із місця. - Так! Це лікар один...! - поспішив він до них.

- Густаве! - злякано почув він звуки кроків. - Не біжи! - побіг до нього.

- Це лікар! - стривожено врізався власний чоловік в його груди і підняв очі до обличчя. - Лікар один, - миттю повернув голову до виходу, побачивши пляму чийогось образу в дверях.

- Густі, - стурбовано притримав його норієць, не даючи самостійно зробити кроку. - Не бігай так.

- Мені один ем... Знайомий, - швидко кивнув граф цьому гостеві. - Сказав відіслати вам ось це, - показав він пальцем на два мішки горіхів під стіною, які все ще продовжували там стояти.

Чоловік звернув увагу на мішки, побачив які плоди в дальньому і ошелешено підняв брови.

- А хто це був? - хутко подивився медик на аристократа. - Де я можу знайти вашого знайомого?

- Він в імператорських покоях. Він часто буває там.

- В імператорських покоях? - з огидою і подивом повторив Людовік. - Густаве, тільки не кажи мені, що ти досі водиш із кимось із них дружбу.

- Справа не в дружбі, - поспішно глянув граф на норійця.

- А в чому?

- Потім скажу, - повернувся він до лікаря, вибрався з коханих рук і квапливо підійшов до гостя. - Він у почті імператора Даніеля, - почав дракону ледве чутно. - Називають Опал.

Чоловік швидко кивнув, розвернувся і втік униз сходами. Густав обернувся на коханого, поки охорона прикривала двері.

- А тепер, - невдоволено склав блондин руки на грудях, пересилюючи крепатуру від учорашніх вправ і бігу, - кажи, що ти маєш з імператорським почтом. Мені здавалося, що ти принциповий у цьому питанні. Принциповіший за мене.

"Але не Агата..." - зі співчуттям випустив граф повітря через ніс.

- Я принциповий, - попрямував він до свого чоловіка. - Я не збираюся мати із почтом Даніеля нічого спільного... – намацав він лікті й плечі коханого, поклав долоні на пояс і обійняв його за поперек.

- Тоді, що за знайомий? - усе не заспокоювався Людовік. - Чого ти так підскочив? Так біг? Що тебе продовжує пов'язувати з цими людьми?

- Насправді, тільки кохання до тебе мене все ще пов'язує з ними, - потягнувся синьоокий до благовірного за поцілунком.

- Кохання до мене? - з огидою відсторонився норієць і вибрався з обіймів.

- Тільки через те, що я кохаю тебе, я був змушений із ними контактувати... - сумно говорив Густав. - Якби цього не вимагала ситуація - я б ніколи на це не пішов...

Людовік дивився на нього з перекошеним обличчям:

- Що. Ти. Маєш. На увазі? - викарбував він кожне слово.

Граф опустив погляд і прикро стиснув губи:

- Я не можу тобі сказати...

- Не можеш...? А кому можеш? А? - вороже оглянув блондин таку рідну людину.

- Луї... - засмучено покосився хлопець на нього.

- Це ти мене рятував, - вказав норієць пальцем на нього, - ти мене визволяв, ти мене розраджував, ти мене захищав. Саме ти відправив Даніелю те послання, що звільнило мене від посади в його почті. Ти і тільки ти найняв мені охорону, стежив за тим, щоб мене ніхто не чіпав, ніхто не турбував, щоб я був у порядку. Тільки завдяки тобі я все ще живий і навіть на ногах стояти можу, а ти спілкуєшся з кимось із імператорського почту? – ошелешено скривився парубок.

- Не спілкуюся, Луї... - сумно видихнув той.

- Тоді, що це було? - обурено показав він на двері.

Приятель опустив погляд на підлогу, незручно взявши себе за пальці.

- Густаве, - суворо гукнув його Людовік.

Коханий мовчав.

- Ти відповіси мені чи ні? - жорстко повторив блондин.

- Я не можу...

- Або не хочеш? - невдоволено видав норієць.

- Це небезпечно, якщо я тобі скажу... - засмучено підняв він на нього очі.

- Що ти маєш на увазі?

- Розкриття деяких таємниць небезпечне... Для самого мене... - опустив граф обличчя.

- Густі? - занепокоївся чоловік.

- Я не можу тобі сказати... - сумно похитав хлопець головою. - Але ти дізнаєшся. Коли прийде час... - подивився на благовірного.

- Дізнаюся? - ще більше почав хвилюватися парубок. - З тобою щось трапиться? Щось погане? - стривожено підійшов до нього й обійняв.

- Якщо я мовчатиму, то ні... - засмучено ліг Густав щокою на його тепле плече. - Я був змушений, Луї... Пробач мені, що я не виправдав твоїх очікувань щодо своєї принциповості... Зустріч із ними була для мене справжніми тортурами... - втомлено прикрив очі.

- Густі... - співчутливо притулився Людовік до його скроні підборіддям і почав гладити спину, згадуючи, з якою ж ласкою зовсім нещодавно і таким самим чином, коханий заспокоював його самого. 

Їхній же гість - той самий лікар Холодних - біг до імператорського крила, наче вітер. Запитав одних слуг, інших, наблизився до одних дверей і сказав лакеям хто він, з певною незручністю повідомив до кого прибув. Службовець кивнув, насторожено огледівши цього захеканого чоловіка, розвернувся й увійшов до імператорських покоїв. Дракон усе ще приходив до тями. Оглянув коридор, оздоблення дверей, стін, вікон і стель.

Стояв він менше хвилини, перш ніж покої знову відчинилися. Лікар подивився всередину. Їхні очі зустрілися. Здавалося, що Опал навіть перестав дихати від шоку цієї зустрічі. Мовчки дивилися вони один на одного кілька секунд, перш ніж старший моторно дістав один гаманець і потряс ним, даючи почути різномастий дзвін зміненого лушпиння, яке надіслали другим. Флейтист загальмовано дістав із-за пазухи два горіхи, показавши їх незнайомцеві.

- Давно я не зустрічав своїх, - заворожено висловився доктор.

- Хочеш скуштувати? - тихо простягнув він йому плоди.

- Від такого не відмовляються... - неквапливо зайшов до нього гість.

Слуга обійшов двері й зачинив покої із зовнішнього боку, даючи цим очевидно знайомим людям залишитися наодинці один з одним.

Минуло близько години, перш ніж до цих покоїв прийшов їхній власник, у компанії нечисленного почту з двох віконтів різного статусу.

- Усе-таки, я не думаю, що зараз варто це робити, - спокійно і водночас відсторонено висловився Олександр.

- А коли? - здивовано обернувся на нього Даніель, поправивши на пальці ту каблучку з великим діамантом у центрі. - Він, начебто, пробачив мене. Навіть подарунок подарував, - показав зятю прикрасу. - І не один, до того ж, - подивився на слуг, спонукаючи їх відчинити йому двері.

- Я згоден з Олександром, - похмуро висловився Карл. - Подарував, помирилися і справа з кінцем. Нічого їх назад до нас кликати.

- Навряд чи вони погодяться, - додав Дель-Реві.

- Наговорили вони мені свого часу чимало, - неоднозначно погодився монарх і увійшов до своїх покоїв. - Але треба ж повертати добрі стосунки? Погуляємо разом, поговоримо, проведемо час, як у старі добрі часи... - попрямував до спальні.

- Якщо тільки Камп знову не покалічиться, - сумнівно продовжив Павук. - Чутки палацом ходять не найкращі. Ще й слуги вважають, що граф починає сліпнути. У своєму-то молодому віці… З тим, що вони ще й посварилися вчора, точно не варто йти до них сьогодні чи навіть завтра.

- Посварилися? - обернувся покровитель на свого зятя. – Напевно, через каблучку, - задоволено оглянув прикрасу на своїй руці. - Алмаз, найімовірніше, досі ображений на мене.

- Про його реакцію на тебе говорити не доводиться. У нього може знову статися паніка. Минуло ще недостатньо часу відтоді, як він узагалі з ліжка встав. І вчорашня його активність у саду мене відверто насторожила. Я думав він там богу душу віддасть, а не просто спіткнеться і в сніг упаде, - дістав із-за пазухи трубку.

- У будь-якому разі, - зупинився імператор і подивився на свій почет: - що мені робити накажете?

- Ох, наказами точно не я розпоряджаюся... - пробурмотів Олександр і відвернувся, попрямувавши до табакерки на столі.

Карл подивився на нього і швидко повернувся до Даніеля:

- А що ти ще хочеш робити? Плазувати перед ними? Вони - придворні, а ти - монарх.

- Не чинний... - тихо підмітив сюзерен.

- Та яка різниця? - обурився рудий. - Вони - просто якийсь граф і ніхто! Цей Алмаз - буквально ніхто! - показав він на двері. - У нього ані титулу! Ані грошей! Ані земель! Ані влади чи хоч якогось авторитету! А ти перед ними стелишся як я не знаю хто!

- Карле... - несхвально схилив правитель голову, бажаючи, аби він припинив говорити у такому тоні. 

- Просто якихось два придворних! - продовжував кучерявий. - Це ти їх повинен прощати, а не навпаки! Привели до тебе під ніс того Бірюзу чортового!

- Знову... - втомлено закотив Даніель очі.

- Що "знову"?! - підвищив голос фаворит, поки інший підкурював свою люльку від свічки. - Це Алмаз притягнув його до двору! А ось ти! - ткнув він імператора пальцем у груди. - Уже його у своє ліжко затягнув!

- Трясця твоїй матері! – відкинув покровитель його руку. - Коли тобі набридне ця тема?! Ти можеш вгамуватися?!

- Ні! Не можу! – ще гучніше закричав Золото. - Він кинувся на тебе з ножем, поки ми спали! Ти думаєш, я забуду це?! Цю калюжу крові! Ці хлюпаючі звуки його дихання! Та в мене перед очима ця картина щоразу, як я в ліжко лягаю! - показав він на постіль. – Кожен вечір вкладаюся, як в останній! Думаю, що знову на нас хтось нападе! Заріже мене! Тебе! Олександра до купи! - кивнув на того. - А тобі взагалі плювати на це! Усе, чим ти займаєшся - так це плазуєш перед цим...!

Але не встиг Карл договорити, як йому по щоці прилетів імператорський ляпас, чий гучний плескіт рознісся по всіх покоях. Олександр подивився на їхню сварку.

- СТУЛИСЯ! – не своїм голосом заволав Даніель на кучерявого. - ЯК ЖЕ ТИ ДІСТАВ МЕНЕ З ЦІЄЮ ТЕМОЮ! ТИ МОЖЕШ ЗАТКНУТИ СВІЙ РОТ ЧИ НІ?!

- Я хвилююся за тебе...! - відчайдушно подивився в його очі рудий, поклавши долоню на місце удару. - Що тоді сталося...! Тебе мало не вбили...!

Покровитель вліпив йому по іншій щоці:

- ЗАЦІПСЯ!!!

Фаворит у сльозах упустив своє обличчя, миттю закривши його руками:

- Я хвилююся... - тихо і з тремтінням повторив він монарху. - За тебе... Я ж кохаю тебе... А раптом вони знову кинуть…

- ТИ МЕНІ МОЗОК ПИЛЯЄШ УЖЕ МІСЯЦЬ! - схопив його за волосся Даніель і підтягнув до себе, подивившись у ці злякані та пригнічені зелені очі. - ЯК НЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ ТЕМА - ТИ ЗАВОДИШ СВОЮ ШАРМАНКУ! ЯКА ЩОРАЗУ ОДНА Й ТА САМА! - гнівно накричав йому на вухо. - ТИ МОЖЕШ ЗАТКНУТИ СВІЙ СМЕРДЮЧИЙ РОТ І НЕ ПІДНІМАТИ ЦЮ ТЕМУ ВЖЕ ДВОХСОТИЙ РАЗ ПОСПІЛЬ?!

- "Смердючий рот"? - болісно відштовхнув його підопічний. - Рот, який ти цілував? - вражено подивився він йому в очі. - Який зізнавався тобі в коханні? Який хвилюється за тебе? Який не знаходить собі місця в страху перед новим замахом?

- САМЕ ВІН! - стиснув кулаки імператор. - ЦЕЙ РОТ УЖЕ ДОБРЯЧЕ МЕНЕ ЗАДОВБАВ! ГОВОРИТЬ ПОСТІЙНО ОДНЕ Й ТЕ САМЕ! І НІКОЛИ НЕ ЗАМОВКАЄ!

- ТОМУ ЩО ТИ НЕ ЧУЄШ МЕНЕ! - відчайдушно заявив Карл. - НІКОЛИ НЕ ЧУЄШ! ТЕБЕ ХВИЛЮЄ ТІЛЬКИ ТВОЯ ВЛАСНА ДУМКА! І ОЛЕКСАНДРА! А Я ДЛЯ ТЕБЕ, НАЧЕ ПОРОЖНЄ МІСЦЕ, ЧИЇ СЛОВА НІЧОГО НЕ ЗНАЧАТЬ!

Дель-Реві спостерігав за ними безрадісно, періодично випускаючи дим собі на підборіддя.

- НАПЕВНО, ТОМУ ЩО ТАК ВОНО І Є! - ще більше розлютився Даніель.

Карл вражено завмер. Олександр ошелешено округлив очі.

- Я, для тебе... - спустошено почав рудий. - Порожнє місце...?

- Ти - член мого почту, - директивно продовжив монарх, вказавши пальцем йому під ноги. - Мій коханець. Але точно не той, чиєї думки я збираюся слухатися, коли вона мені не цікава.

- Але ж ти... - зовсім не розумів Золото. - Зізнавався мені в коханні, я ж був тобі дорогий...

- БУВ! – чітко зазначив імператор.

Карл приголомшено відступив, дивлячись на цю людину:

- Я… - зовсім розгублено почав він монарху. – Я більше не дорогий тобі…?

- Ти все ще мій перший фаворит! – змахнув рукою Даніель. – Непогана посада з твоєю-то амбітністю!

- "Моєю амбітністю"...? - повторив хлопець, немов уві сні.

"Він теж саме сказав Перлині... - болісно думав про себе рудий. - Що він амбітний... Що він дослужився до такого місця... Але скільки років він був при дворі? Три...? У його почті... Вередував, бажав бути першим і самим улюбленим… За такий час, проведений разом це і не дивно… Може… Він теж кохав Даніеля так само сильно, як я…? У своїй манері, але… Чи казав Даніель йому «я тебе кохаю»…? Чи показував, наскільки він для нього цінний…? Він просто не сказав, що бере його у Норію… У норійський двір, де Перлина хотів побувати… Даніель просто вигнав його, - вражено округлив парубок очі. – Вигнав через те, що він образився за те, що не є для нього достатньо цінним, аби його взяли із собою…»

- Як іграшка, якою награлися… - приголомшлено прошепотів Золото. – Ти не кохаєш нас так, як ми тебе… - болюче говорив він монаршим очам. – Адже так…? Ми просто... - спустошено підняв він плечі. - Коханці для тебе...? Іграшки для насолоди… Для пестощів, поцілунків, але не для кохання… Я для тебе нічим не дорожчий за інших… Любий зараз, але обридлий уже завтра... Не особливий, не коханий... Не важливий чи потрібний... Я просто... Іграшка, з якою ти награвся і викинув...

- Не дешева іграшка, - невдоволено поправив його Даніель. - Ти знаєш, скільки на твоє утримання грошей пішло?

- На Олександра явно пішло більше, - болісно кивнув на нього Карл.

- Та він же мій зять! - вразився Даніель. - Думаєш, на тебе б пішло менше, якби ти був членом імператорської родини?!

- Але ти його НЕ КОХАЄШ! - болісно заявив рудий. - Скільки разів ти його виганяв і повертав?! Скільки разів між вами були сварки?! А він постійно тут! - вказав на Дель-Реві. - Стільки років?! А ми для тебе сьогодні є, а завтра вже нема!

- А чого ти очікував? – скептично відгукнувся курець, видуваючи струмінь білого диму собі на підборіддя.

- Кохання… - знедолено подивився на нього рудий. - Але, мабуть, у цьому почті на нього чекати біло не варто... - окинув поглядом спальню, пригадуючи, який дивовижний час він тут колись провів, розвернувся і попрямував до дверей.

- Гей! - обурився такому імператор. - Ти куди?!

- Додому... - сумно відповів Золото, опустивши голову до ніг.

- Повернися!

- Для чого…? Аби ти дав мені ще одного ляпаса, або запотиличника…? – безсило погладив рудий свою щоку, по якій нещодавно прилетіло особливо сильно. – І затикав мене постійно… Не потрібен я тобі… Просто знайди собі іншого рудого коханця… Який замінить тобі мою ласку…

Даніель роздратовано подивився на Олександра, бажаючи, щоб він щось із цим зробив.

- Усе ж таки, - важко видихнув Дель-Реві, - ти щойно розбив йому серце, - знизав він плечима. - Я можу зрозуміти його бажання поїхати звідси, - подивився слідом за віконтом, що йшов. - Очевидно, твоєю їжею більше нікому опікуватися. Потрібно буде знайти якусь людину, що візьме на себе цей тягар, - відвернувся до вікна й подивився на погоду, нібито розмірковуючи про щось.

Монарх невдоволено подивився вслід своєму фавориту. Насправді, не хотілося, щоб він ішов, покидав його, кудись їхав... Незважаючи на всі ті набридлі розмови, крики, сварки, йому подобався цей хлопець. Поруч із ним було якось добре, приємно і спокійно. До того ж, Карл був дуже симпатичним. Покровителю подобалося його тіло, ці грайливі завитки на голові, манірність і така трепетна схвильованість, дивне занепокоєння, з яким його зустрічали, після довгої розлуки. Це Золотце не хотілося відпускати, але Даніель усе одно від нього відвернувся:

- Хоче покинути мене – то нехай забирається, - пробубнів він собі під ніс.

Карл засмучено обернувся, уже взявшись за дверну ручку у вітальні. Поглянув на свого коханого, який навіть не збирався проводити його поглядом, опустив очі, відчинив двері й вийшов, не розуміючи, як він міг дурити себе такий довгий час.

Імператор скороминуще подивився йому вслід і швидко відвернувся, роздратовано подивившись на Олександра:

- Скільки можна курити?!

Густав і Людовік до цього часу вже охололи, після своєї нещодавньої розмови, та зібралися для того, аби навідатися в один із салонів.

- Ти мене добре бачиш? - неспокійно запитував свого коханого блондин, підтримуючи його під руку біля дверей.

- Ти в білому, - кивнув йому граф. - Я можу розрізнити твій образ серед інтер'єру.

- "Серед інтер'єру", - болісно повторив норієць. - Густі... Може, мені вдягнути щось іще, аби ти краще мене бачив?

- Може... - невпевнено почав хлопець. - Узяти дзвіночок, щоб я покликати тебе міг?

- Угу, - розторопно кивнув він і втік до тумби. - Ось, - повернувся, помістив металевий предмет у здорову долоню приятель.

- І будь поруч, - взявся за його передпліччя граф. - Мені так спокійніше.

- Звісно, Густі... - сумно оглянув він чоловіка, обійняв за торс, притримав за руку і відчинив двері, допомагаючи йому з кожним новим кроком.

Сходи вони долали довго, розмірено й обережно. Людовік уважно дивився за кожним рухом свого благовірного, що повільно простягав свою ноги до нижньої сходинки, знаходив опору, ставав на неї і побоюючись переносив другу ногу, впиваючись руками як у перила, так і в нього самого.

- Фух... - з полегшенням видихнув Густав, коли вони нарешті спустилися.

"Він зовсім сходів не бачить..." – стікав блондин сльозами на душі.

- Підемо далі? - тихо й сумно запитав норієць коханого.

- Угу, - кивнув синьоокий. - До графині Комре? - повернувся до друга.

- Угу... - жалібно кивнув Людовік. - До графині Комре... - дбайливо поправив його шийну хустку і змів невидимі порошинки з плечей. - Ти не замерз...? - неквапливо повів свого чоловіка далі.

- Хах, Луї, ми ж щойно вийшли з покоїв, - подивився Густав він уперед, помічаючи якісь кольорові плями, що пересувалися коридором.

Норієць болісно стиснув губи:

- Твоя безпосередність мене просто вбиває... 

- Хіба є сенс плакати? - позитивно глянув на нього граф.

- Не знаю чи є сенс, але настрій - точно є...

- Луї... - заспокійливо погладив він його передпліччя. - Засмучуватися немає сенсу. Сльози все одно не допоможуть.

- Якби допомогли - я б плакав цілими днями, аби тільки тобі стало краще... 

- Луї...

Їхній злагоджений і тихий діалог міг би тривати далі, але їм завадила знайома постать.

- У якій цікавій позі ви тут ходите, - спантеличено став перед ними Філіп Декаро, з напудреною перукою на голові. - Знову зі сходів скотився? - невимушено кивнув він на Густава, склавши руки на грудях.

- Прикусив би ти язика, - несхвально шикнув на нього Людовік.

- Про тебе взагалі погані чутки палацом ходять, - перевів низький свій погляд на цього «красеня». - Багато хто думав, що ти вже давно душу богу віддав, - оцінювально пройшовся він поглядом по його худому тілу, на якому костюм сидів зовсім не так ідеально, як раніше. - Щось змарнів ти зовсім. Ще трохи і зі мною однієї ваги будеш, - повернувся до обличчя норійця.

- Твої люб'язності надто схожі на грубість, - насупився Людовік.

- Я не зі зла, - швидкоплинно глянув Філіп на його волосся і подивився в очі: - Гарна зачіска.

- Така сама, як і раніше, - недружелюбно відвів той погляд на коханого і поправив його манжет.

- Та ні. Пишнішою стала, - відсторонено зауважив низький і теж подивився на синьоокого: - То чого ви в обнімку ходите? Справді знову зі сходів скотився?

- Ні, - неголосно відповів Густав, нарешті згадавши цей голос і визначивши за розмитою плямою зріст і розмір цієї людини. - Просто зір погіршився. Я б не ризикнув у такому стані самостійно сходами спуститися.

Філіп спантеличено насупився, оглянув навколо них підлогу і повернувся до графа:

- Щось не помічаю я тут сходів. Ви вже відійшли від них на кілька метрів, а досі обіймаєтеся, як пташенята в гнізді. Не притискався б ти, - глянув він на Людовіка, - до нього так відверто. І так чутки про вас ходять не найпристойніші. Правдиві, звісно, - неоднозначно похитав він головою, - але все одно непристойні.

- Коли це тебе пристойність хвилювати почала? - спантеличився норієць. - Завжди поводився так, ніби жодних норм пристойності не існує.

- Так це я. А ви завжди з себе пристойну парочку вдавали, - оглянув їх. - Знаю я, наскільки ваша "пристойність" відповідає реальності.

- Філіпе, - несхвально насупився йому граф. - Людовік просто допомагає мені не впасти й ні в кого не врізатися. У його жесті немає нічого непристойного.

- То ти зі своїм зором не помічаєш, як відверто він тулиться до тебе... - знову пройшовся він по цій парочці оцінювальним поглядом.

- Луї, - повернувся Густав до коханого.  

- Я просто не хочу тебе залишати, - некомфортно відсторонився Людовік від його стегон і взяв тільки під руку.

- Ходити я сам ще можу, не хвилюйся, - поплескав його по руці синьоокий. - Мені потрібен тільки направляючий.

Високий блондин відвів гіркий погляд убік.

- Так і куди йдете? - продовжив Філіп.

Але не встиг він почати ще одну світську бесіду, як до нього квапливими й маленькими кроками підбіг Агат, нахилився до вуха, щось заклопотано прошепотів і вирівнявся.

- Пхахахаха! - вибухнув низький гучним сміхом.

- Тихіше ти, - швидко закрив його рот Холодний.

- Пхаха! - приголомшено прибрав його руку Філіп і подивився в очі. - Справді?!

- Ти думаєш, я зараз жартую? - неспокійно кивнув йому чорнявий.

- Пхахахаха! - ще більше зареготав блондин. - Чортила рудий! - схопився він за живіт, почавши згинатися вдвічі. - За що боровся, а на що напоровся! Хахахаха!

- Та не смійся ти так, - схопив його Агат, притягнув до себе і силою притиснув губи долонею. - Краще йди та збери його речі.

- Вижив усіх, а сам залишився з дулею! - вивільнив той рот, закинувши голову на друга.

- Угу, а тепер іди й допоможи йому, - повчально кивнув Холодний.

- Він мій сміх чутиме навіть крізь стіни! Пхахахахахаха!

- Філіпе, - повчально схилив голову Агат. - Сміятися будеш над цим не на очах у всього двору.

- А як він плаче зараз...! - трагічно скривився доглядач за імператорським гардеробом, передражнюючи Карла. - А як трясеться! Пхахахахахаха!

- Філіпе, - несхвально дав чорнявий йому потиличник, від якого з'їхала навіть перука. - Досить іржати. Іди й допоможи йому.

- Хах, гаразд, - відсторонився він від коханця, зняв свою зачіску та оголив для всіх зістрижене під корінь волосся. - Але він від моєї зловтіхи точно не відвернеться, - струснув блондин перуку, нахилився і з замахом одягнув її на себе. - Точно не він... - задоволено похитав головою, попрямувавши в бік, звідки прибіг Агат.

- От же... - стримуючи роздратування провів його поглядом Холодний. - Маленьке зло... Як не на інших злиться, так зловтішається...

- Я все ще чую твій голос! - голосно й радісно підняв руку Філіп, продовжуючи віддалятися.

- Краще б ти голос розуму так добре чув! - крикнув чорнявий йому вслід. 

- Якої високої ти думки про себе! Пхахахах! - поклав він руку на живіт, не зупиняючи кроку.

Агат вичерпно видихнув через ніс. Перевів погляд на приголомшеного Людовіка, спантеличеного і стривоженого Густава.

- Що сталося? - першим вирішив запитати норієць.

Холодний уже розкрив рота, аби повідомити свіжі новини, як грузно зціпив губи, подумавши, що в кращого друга вочевидь виникнуть запитання на тему, якого взагалі хріна він досі перебуває під боком у Даніеля, після всіх тих подій. Так ще й реакція самого Людовіка невідомо яка на це буде. Знову занурювати його в той жахливий переляк, що пробирав до самих кісток, бажання точно не було.

- Та... - загальмовано протягнув Агат другу. - Дехто відіслався з палацу.

- А, - спокійно відреагував блондин, який встиг подумати, що трапилося щось справді важливе. - А з ним що? - кивнув услід Філіпу. - Він постригся? У нього було гарне волосся...

- Та я сам здивувався, коли він із перукою повернувся, - виразно підняв знайомий плечі. - Сказав, що продав його. Там якийсь перукар у місті за шалені гроші норійське волосся скуповував, от він і вирішив підзаробити.

- Таке гарне волосся продав... - співчутливо протягнув Людовік. - Йому з ним було дуже гарно...

- Сам був обурений таким його рішенням. Але, все ж таки, це його волосся. У кожного свої пріоритети. Комусь потрібні гроші, а комусь блондинисте волосся, - знизав він плечима. - Тим паче за хороші гроші. У його становищі гріх таким не скористатися. Хоча, з натуральною шевелюрою йому й справді було краще, - подивився він вслід Філіпу.

- Так, - зніяковіло опустив голову Людовік. - З натуральним волоссям завжди краще... - провів пальцями за своїм вухом, пригладжуючи перуку.

- Ну, комусь його волосся виявилося потрібнішим, - зітхнув Агат і подивився на своїх знайомих. - Як ти почуваєшся? - кивнув він на найкращого друга.

- Я? - розсіяно підняв обличчя блондин і подивився на приятеля. - Непогано. Ось на пробіжці був учора.

- На пробіжці? - стривожився Холодний.

- Він і їсти став більше, - з турботливою посмішкою погладив Густав кохане передпліччя. - І спить краще, і вправи робить, і настрій його стабілізується, - позитивно глянув на свого чоловіка.

- Такі ніжні слова... - тихо відгукнувся той.

- І всі вони тільки для тебе, - ласкаво потерся граф носиком об повітря у його напрямку.

- Кхм-кхм, - ніяково прочистив горло Агат, нагадуючи, що він усе ще стоїть тут. - Те, що ти йдеш на поправку - дуже гарна новина, - кивнув він норійцю. - Чутки про тебе справді ходили тривожні, але я дуже радий, що ти нарешті приходиш у свою форму.

- До речі про це, - з ентузіазмом перервав його думку Густав, - може, ви погуляєте якось? - заманливо подивився він на коханого. - Або займетеся вправами разом. Компанія Агата часто мала на тебе гарний ефект.

- Крім тих моментів, коли він був негативним, - невесело завершив Людовік.

- Луї...

- У принципі, - почав відповідати на це запитання Холодний, привернувши до себе увагу знайомих, - ми справді можемо прогулятися у зручний для тебе час, або пограти в щось, просто поговорити. Ми справді давно вже не проводили час разом.

- Тільки ніяких небезпечних заходів, - повчально виставив свій палець синьоокий. - Жодної зброї, зайвої активності та тривожних розмов, - наполегливо схилив голову, не зводячи пильного погляду з Агата, натякаючи йому на одну конкретну тему, про яку його Людовік нічого знати не повинен.

- Звичайно, - швидко кивнув чорнявий. - Тільки безпечні прогулянки садом, ненав'язлива активність, ігри і, можливо, їзда на конях.

- Якщо Луї виявить таке бажання, - подивився граф на блондина.

- А ти? - тихо повернувся Людовік до синьоокого.

- А що я? - здивовано відгукнувся Густав.

- Як ти без мене? З твоїм зором...

- А я з читцем посиджу. Він почитає мені, ми поговоримо. Він подбає про мене, поки тебе не буде... - дбайливо погладив він його передпліччя. - Або в салон до графині піду. Він допоможе мені спуститися зі сходів.

Людовік неприємно зніяковів, чуючи, що його обов'язки з піклування за коханим будуть виконувати якісь зовсім сторонні люди. 

- А ти, поки що, розвієшся, - продовжив Густав. - Скільки вже часу ти не насолоджувався компанією Агата? А інших своїх друзів?

- Мені твоя компанія подобається, - тихо буркнув блондин.

- Але я не можу дати тобі всієї тієї розваги, яку можуть дати твої друзі, - турботливо посміхнувся граф. - Я буду дуже радий, Луї, якщо ти потихеньку повертатимешся у своє світське життя.

- Хочу з тобою повертатися.

- Луї... - ніжно посміхнувся він очима.

Говорили вони втрьох ще хвилин десять, перш ніж норієць усе ж погодився з бажанням його коханого зустрітися зі своїми друзями і провести з ними деякий час, аби підбадьорити свій дух на ще більше одужання. Зайнятися цим вирішили після обіду, коли Густав планував відпочити в їхніх покоях і в тиші послухати свого читця, обговорити з ним деякі частини нової книги.

Наближався час обіду, коли Даніель нарешті охолонув і визнав, що відпускати Карла він не хоче. Оскільки дивитися йому в очі він був ще не готовий, та й хотів дати коханцеві час на те, щоб він переосмислив свою надокучливість, молодий імператор вирішив написати листа. З певного роду вибаченнями, м'якшими словами і проханням повернутися до нього у почет вже за тиждень.

Пішов до свого кабінету, взявся за ручку дверей, відчинив, побачив, що відбувається всередині й ошелешено завмер. У голові не промайнула хоч якась думка у відповідь на те, що постало перед його очима.

Там були двоє. Двоє... Людей? Драконів? Якихось дивних істот, схожих на чоловіків і драконів одночасно. Тіла їхні були людськими, але довгі бурі хвости з кермовими крилами на кінці, великі загострені роги, що дивилися у стелю... Ці два створіння напівлежали на кушетці, все ще перебуваючи в придворному вбранні без каптанів і терлися... Рогами... Один із них - той, що здавався худішим і молодшим - був зверху, тримаючи свої руки на грудях нижнього і самозабутньо терчись об його роги своїми. Прикривши очі, щось тихо муркочучи, ніби величезний хижий кіт, він перебував там і отримував задоволення, сплітаючись із нижнім своїм двометровим хвостом, чий кінчик періодично бився об підлогу, повідомляючи про приємне нездужання. Другий просто лежав, не даючи розгледіти свого обличчя. Він лежав і насолоджувався, тримаючи руку на попереку верхнього. Він теж муркотів, його хвіст стискав тонку кінцівку партнера сильніше, але головою він практично не ворушив - у нього ніби не було на все це сил, усі залишки яких було послано у хвіст.

Даніель, дивлячись на все це дійство, зачинив двері з того боку. Струснув головою, намагаючись зрозуміти, що це за чортівня відбувається в його покоях.

Рішуче видихнув і знову відчинив, справді приготувавшись зустрітися з реальністю.

- Ваша величність? - вразливо відгукнувся Опал, дивлячись на нього та перебуваючи поверх свого друга.

Хвости їхні зникли, роги - теж.

- Що ви тут робите? - стривожено насупився імператор, не розуміючи, здалося йому те, що він щойно бачив, чи ні. - Чим займаєтеся? - пройшов до них.

- Ваша величність, - злякано впав флейтист на пах свого приятеля, намагаючись щось приховати. - Нічим таким...

- Ваша величносте, - розгублено підняв себе на кушетці лікар, усе ще ховаючи свою нижню частину від монарха. - Ми тут... Ем... - подивився на Опала. - Загалом... - злякано повернувся до Даніеля.

- Невже...? – почав повільно мінятися Даніель, стаючи дедалі світлішим і веселішим від того, що він зараз бачив. - Мій Опал, нарешті, знайшов того, хто йому припав до душі...? А? - завзято штовхнув свого підлеглого в плече.

- Ваша величність... - зніяковів хлопець.

- Ой, та не соромся...! - махнув рукою імператор. - Я радий за тебе, - дружньо поплескав його по спині. - Так довго ні на кого уваги не звертав, а тут не тільки звернув, - опустив погляд на гостя, - так це ще й взаємно виявилося. Хах! Ти справжній щасливчик, Опале! - подивився на нього. - Але зараз, будьте ласкаві, припинити свої постощі. Мені потрібно написати послання.

- Гаразд, ваша величність, - сховав очі музикант.

У повітрі повисла незручна пауза, яку невдовзі порушив сам флейтист:

- Ем... - незручно подивився він на покровителя. - Можете відвернутися...?

- Соромитеся? - щиро здивувався монарх. - Які цікаві грані в тобі відкриваються... - похитав він головою і пішов до столу, ставши до них потилицею. - А хто твій друг узагалі? - взяв він перо із золотим наконечником і почав невимушено оглядати його, намагаючись у віддзеркаленні розгледіти того самого коханця, що невідомо чим зміг привернути увагу такого вибагливого Опала.

- Кхм, - сором'язливо піднявся хлопець і швидко застебнув свої штани. - Він лікар. Просто хороший лікар, - схопив їхні каптани, що лежали осторонь, і кинув один дракону, розторопно одягнув свій.

- Хм, просто лікар...? - задумливо нахилив покровитель наконечник пера і приголомшено викотив очі, побачивши через розстебнуті штани пеніс цього гостя, що був дивної форми та кольору.

"Оце так... - мало не подавився Даніель. - Скільки він сантиметрів? 30? Мій Опал любить настільки великі?! - опустив він погляд на свій стіл і почав прикидати, з чим же можна порівняти довжину того органу і куди він узагалі може з такими розмірами поміститися. - Та порівняно з ним, - знову подивився через відображення на медика, що метушливо ховав яскраво-рожевий ерегований член під одягом, - навіть Сталь не так виділяється габаритами..."

- Вибачте, ваша величність, - схилився у вибаченні флейтист, схопив свого друга за руку і почав відходити з ним задом до дверей. - Ми вас не потурбуємо.

Щойно вони наблизилися до виходу, Опал спритно відчинив і вони обидва зникли.

- Кошмар, - усе ще під враженням подивився їм услід імператор. - Як він узагалі живе з цією гарматою між ніг? - розставив долоні, прикидаючи цю довжину. - Це ж... - задумливо приставив руки від свого паху до грудей. - Усі органи всмятку будуть... Після однієї ночі... - боязко здригнувся.

"Або Опал божевільний, - підозріло поглянув він на двері, - або треба б йому сказати, щоб він був обережнішим із цією штукою..." - опустив очі на габарити між своїх рук:

- Жах, - струсонув кисті й сів за стіл, думаючи, з чого б почати лист.

Дракони, тим часом, віддалилися в затишний куточок у вітальні й почали шепотітися:

- Він нікому не розповість? - стривожено поправляв свій одяг Олександр.

- Не знаю, - так само неспокійно відповідав Філіп. - Ми з ним уже давно знайомі, тож не повинен. Хоча, йому для чогось потрібні були червоні дракони і він збирався нам мало не смертю погрожувати, аби тільки ми зробили те, чого він хоче.

- Не найбезпечніше місце для того, щоб сховатися, - схвильовано похитав він головою.

Опал неоднозначно погодився.

- Може, ходімо зі мною? - вирішив запропонувати лікар.

- Із тобою? - насупився другий. - Куди це?

- До Холодних, - кивнув на вікна. - У Хорію.

- І ніхто тебе там не чіпає? - засумнівався музикант.

- Вони знають про те, хто я, - переконливо кивнув чоловік. - Але не набридають. Я для них просто лікар.

Флейтист невпевнено пройшовся поглядом по своєму знайомому.

- Ходімо, - заманював Олександр його із собою. - Я там добре влаштувався. Кімнату тобі виділимо, утримання призначимо. Влаштуємо тебе, як якогось слугу Холодних і житимеш у мене під боком.

- А це безпечно...? - усе ще не наважувався Опал.

- Я в них уже 10 років живу. І вони знають про те, хто я мало не з першого року.

- Ну не знаю... Кинути усе і піти з тобою...

- А що тебе тримає?

- Друзі.

- А там буду я. Тут ти знаєш багато наших? Сумніваюся, що ти не зможеш знайти собі нових друзів-людей. Та й не обов'язково розривати зв'язок із тими, що є зараз. Будеш писати їм, прилітати сюди... До речі, ти вмієш літати?

- Давно не практикувався... - зніяковіло відвів Філіп погляд убік і вниз.

- Так розумію і крила стільки ж не чистив... - зітхнув співрозмовник.

- Складно їх почистити самотужки , - буркнув той під ніс.

- Виходить, - співчутливо продовжив гість, - ти взагалі нікого з наших не зустрічав...?

- Може й зустрічав, тільки я не зал, що це наші, - засмучено відвернувся парубок.

- Ходімо зі мною... - поклав він руку на його плече. - Я допоможу тобі почистити крила... І літати знову навчу...

- Із тобою...? - покосився на нього Опал.

- Угу, - кивнув той. - У Холодних справді добре. І базікають вони небагато.

- Даніель теж, у якомусь роді, Холодний... - відвів він очі. 

- Там усе по-іншому... Ну ж бо... - ступив до приятеля. - Ходімо зі мною... - притулився збоку й обійняв його, заглядаючи в обличчя. - Почистимо один одному крила... Знову потремося рогами... - потерся об його волосся чолом. - Сплетемося хвостами...

- Я не вмію чистити крила... - зовсім збентежено зізнався флейтист.

- Я навчу... Це не складно. Можемо піти почистити їх хоч прямо зараз.

Музикант покосився на нього.

- Прямо зараз хочеш? - зацікавився цим лікар.

Той невпевнено кивнув.

- Тоді, - відсторонився Олександр, беручи його за руку, - підемо на вулицю. Нам потрібно віддалитися від усіх людей... - повів приятеля до дверей у коридор.

- А ми не замерзнемо? - занепокоївся другий.

- Я нас зігрію, - кивнув він. - Можеш не турбуватися.

Повернулися вони до палацу тільки надвечір, коли вже почало темніти. Жадібно випили на кухні води, переглянулися, від чого Опал одразу ж відвів збентежений погляд убік, і вирішили все-таки їхати разом.

- Мені потрібно зібратися і дещо зробити, - повідомив Філіп новому другові.

- Добре. А я, поки що, скажу приготувати нам екіпаж і візьму провізії в дорогу.

- Угу, - поспішно кивнув хлопець і втік до коридору, насамперед поспішивши до покоїв графа Кампа.

Жваво постукав усередину, не помічаючи з боків дверей такої звичної охорони, прислухався до самих покоїв, уже надихнувшись тим, що вони зараз порожні, як почув зсередини дзенькіт маленького дзвіночка. Важко видихнув, розуміючи, що треба буде знову комунікувати з якимось аристократом, вдаючи з себе таку ж саму "людину". Рішуче видихнув, мужніючи перед новою розмовою, і увійшов.

- Ваше сяйство, - пройшов він углиб покоїв і вклонився Густаву, що сидів у своєму кріслі для читання в компанії читця.

- Ем... - тихо протягнув синьоокий, узагалі не розбираючи серед бляклого освітлення зовсім розмитого образу свого гостя, що був для нього просто великими кольоровими плямами, але й не впізнаючи його голосу.

- Ми могли б поговорити наодинці? - вирівнявся Філіп. - Потрібно залагодити кілька моментів.

- Ем... - у такому ж самому замішанні повторив граф. - Вибачте, а не могли б ви назватися? Річ у тім, що мій зір...

- Це я - Опал, - сухо повідомив той.

- Ах! Опал! – миттю підскочив господар кімнати. - Так, звісно, чого б ти хотів? - люб'язно склав руки докупи і кивнув Йозефу, аби він покинув їх.

Читець розторопно піднявся, відкланявся і вийшов. Щойно двері за ним зачинилися, дракон ступив до єдиної тут людини:

- Де флакони, які я тобі давав?

- З магічними ліками? - швидко уточнив граф.

- Так.

- На жаль... - стиснув він губи. - Я й гадки не маю. Після того, як я втратив свій зір, цим опікувався тільки Людовік і куди він міг їх переставити, я гадки не маю, - спантеличено підняв плечі. - Раніше, вони стояли на наших приліжкових тумбах. Подивися там. Або на його туалетному столику. Є ймовірність, що він їх узагалі викинув.

- Викинув? - обурився цьому гість.

- Вибач, будь ласка, - кинувся до нього Камп і схопився за рукав, на який наткнувся долонями. - Він був сам не свій, коли дізнався, що я обміняв свій зір на його красу. Але йому це справді допомогло, - переконливо кивнув. - Дякую тобі величезне... Він такий активний зараз... Сам ходить, їсть, одягається... Я натішитися цьому не можу...

"Які ж дивні ці люди істоти... - спантеличено оглянув його Філіп. - Я в нього зір забрав, просто якесь волосся в його друга відростив, а він "натішитися не може"... Воістину дивовижні створіння..."

- Зараз розмова не про це, - забрав дракон свою руку. - Ти вже віддав достатньо свого почуття, для дії моєї магії. Мені потрібно забрати твій флакон. Щоб ти або хтось ще не випив його вміст.

"Та там такий вміст... - сумнівно задумався Густав. - Випити його весь буде досить складно не тільки фізично, а й морально..."

- "Віддав достатньо свого почуття"? - перепитав він Опала. - Що це означає?

- Що відновлювальне зілля працюватиме і без твоєї жертви.

Граф аж подих затамував, викотивши на знайомого приголомшені очі:

- Справді?

- Ні, жартую. Звісно правда, - перебільшено кивнув. - Жартував би я в такій ситуації? - оглянув він покої і попрямував до приліжкових тумб, бажаючи знайти той самий флакон.

- Дякую тобі велике! - впав на коліна аристократ і ліг лобом на килим, простягнувши в напрямку приятеля руки. - Ти так допоміг нам!

Дракон стривожено обернувся, зовсім не очікуючи перед собою таких поклонінь:

- Ем... Так, - загальмовано кивнув він, підійшов до меблів, оглянув баночки, що стояли на них, подивився на другу тумбу, на туалетний столик і знайшов свій магічний засіб. - До речі, - забрав він флакон з олією, - ті відновлювальні ліки можеш капати і на свою рану. Вона теж затягнеться, - пройшов повз Густава.

- Ти такий благородний, такий добродушний! - піднявся граф на руках, стежачи очима за цією плямою, що пересувалася його покоями. - Я тобі до кінця життя зобов'язаний буду!

- Ага, - непримітно відповів той і вилив увесь вміст баночки в палаючий камін. - До речі, горіхи я теж забираю, - покосився він в бік мішка.

- Звісно! Звісно! - рішуче кивнув парубок. - Мені покликати слуг, аби вони допомогли тобі?

- Сам покличу.

- Добре, - погодився господар покоїв і притих, не наважуючись заважати своїм голосом драконові.

Невдовзі, Опал висипав увесь залишок свого магічного порошку у вогонь, викинув туди ж флакон, що одразу тріснув від температури, та запросив всередину кілька слуг, які зав'язали потрібний мішок із горіхами, взяли й понесли на сходи. Дракон обернувся на Густава, що зі щасливою усмішкою ледь стримував сльози, все ще стоячи колінами на підлозі.

- Через десять днів, - сухо почав йому Філіп, - буде боляче мочитися. Це мине через тиждень.

- Добре, - розчулено кивнув йому знайомий. - Дякую.

Опал скороминуче пройшовся по ньому поглядом:

- Дякую за флейту на Різдво. Звучить справді добре.

- Я просто хотів потішити тебе, - ласкаво посміхнувся граф.

Дракон на прощання щось пробурмотів і вийшов, зачинивши за собою двері.

- Хах... - впустив свою голову Густав. - Флейта... - радісно витер він сльози. - Зовсім дрібниця, порівняно з тим, що для мене зробив ти... - перевів погляд на туалетний столик, як злякано підскочив: - А я не запитав його, скільки крапель мені капати на руку! - побіг до дверей.

З покоїв донісся гуркіт падіння ширми.

- Опале! - стривожено виглянув сліпий граф із кімнати, потираючи забитий ніс. - А скільки мені капати на рану?!

Той обернувся, будучи на середині сходів:

- Три краплі на день! - непримітно махнув рукою, розвернувся і продовжив свій шлях униз.

- Дякую! - радісно вигукнув Густав, зовсім не звертаючи уваги на свій біль від зіткнення з ширмою.

У покоях принцеси Анни і віконта Дель-Реві, тим часом, стояла зовсім не позитивна атмосфера.

- Хм, - беземоційно видав Олександр, уже закінчуючи з читанням розкритого листа, який Даніель послав своєму Карлу із вибаченнями, але який перехопили ще на півдорозі до гінця.

"Хочеш його повернути... - розмірковував парубок над цим текстом. - Твоя доля вже вирішена і розбивати йому серце вдруге... - підніс куточок послання до свічки, давши вогню заповзти на текст. - Його душу має сенс поберегти. Нехай живе з думкою, що ти його розлюбив. Так йому буде легше пережити втрату цієї країни... Інакше, - спостерігав він, як полум'я вкриває собою літери, - ти залишиш його до кінця своїх днів із почуттям гнітючого болю за те, що він втратив того, хто його все ж таки кохав. А таких мук він не заслужив..." - підійшов до каміна і викинув у нього лист із конвертом, простеживши за тим, щоб згорів увесь папір і печатка, не залишивши після себе жодного сліду.