30 Смуток та радість
Минуло чотири дні, за які нічого особливого не сталося. Людовік продовжував піклуватися про свого благовірного, допомагаючи йому з усім на світі, Густав насилу, але ходив на свої ділові зустрічі, де йому зачитували контракт у голос, а Даніель думав. Дуже багато імператор думав про те, що в його покоях утворилася тиша. Ніхто не грав на флейті, ніхто не розмовляв і не сміявся, навіть ніхто не займався непристойностями десь по кутах. Тут стало порожньо, тихо і безрадісно.
- Не подобається мені все це, - ліниво повідомив він якось Олександру. - Може, влаштуємо якесь свято? - подивився він на зятя, який знову курив осторонь. - Запросимо хлопчаків, влаштуємо гулянку.
- Можна, - невимушено кивнув той. - Тільки кого запрошувати? Та й не забув ти, бува, що Давид заборонив тобі гучні та скандальні гулянки влаштовувати? - покосився на нього.
- Не сип мені сіль на рану... - відвів монарх незадоволений погляд убік. - Знайди мені якихось хлопчаків. Хочу, щоб у моїх покоях знову було людно, - штовхнув ногою повітря, оглядяючи промовисту тишу у вітальні.
Віконт невигадливо знизав плечима, нібито в нього був вибір не виконати бажання імператора.
Людовік Кері, тим часом, розмірковував про інше. Дивлячись на Густава, що знову сидів у своєму кріслі для читання і слухав читця, серце блондина обливалося кров'ю. Його кохання, його найближча душа дивився в порожнечу своїми скляними очима і ніби зовсім нічого не бачив. Граф усе знаходив навпомацки, тільки припускаючи, в якому місці якась річ може бути. Самостійно він не переміщався навіть по покоях, бо норієць постійно боявся, що він у щось вріжеться або впаде.
Вся поведінка і зовнішній вигляд Густава говорили про те, що він практично нічого вже не бачить. Навіть на образ одягненого в біле Людовіка, що так вирізнявся серед інтер’єру, хлопець реагував не одразу. І при всьому цьому, синьоокий не хандрив, посміхався, підбадьорював свого коханого і всіляко підтримував його в тренуваннях, відпочинку, розвагах і ситній трапезі. Або ж, просто робив вигляд, що він радіє. Чим більше минало днів, тим більше блондину здавалося, що його чоловік просто ховає від нього свою печаль, спровоковану цією сліпотою. Періодично, він ловив ці нетривалі моменти, коли граф опускав свої очі і просто дивився вниз. Він не говорив, не посміхався, не звертав увагу ні на що з навколишнього світу, а просто дивився вниз. Людовіку здавалося, що в ці моменти його коханий просто плакав, не наважуючись показати комусь свої сльози. А може, він просто про щось думав.
Як би там не було, але Густава щиро хотілося порадувати. Щось таке подарувати, піднести, щоб викликати хоч і невеличку, але посмішку, яка й так сама собою з'являлася, коли Людовік тихо розповідав йому про свій день і всі активності, які він сьогодні пережив.
Був ранок, час сніданку, коли до молодих людей прийшов Крістоф, який приніс свіжі новини та приготувався до нових наказів. Густав особливих розпоряджень йому не дав, тож юнака швидко відпустили до Ганса, який у цей час точно був не проти допомоги пари рук. Людовік, подивившись на все це, повернувся до коханого, який повільно їв свій суп, нахилившись до тарілки, аби не промазати повз рот.
- Покликати лікаря? - запитав блондин. - Аби він перебинтував твою руку і наніс ті ліки.
- Може, після зустрічі? - підняв граф до нього голову, закінчуючи жувати.
- У тебе знову сьогодні зустріч? - втомлено видихнув норієць. - Коли вже вони залишать тебе у спокої...?
- Не знаю. Але рано чи пізно це станеться. Нанеси магічний засіб на себе, - кивнув Густав на нього, поводивши ложкою в тарілці. - На шрами, на волосся, - знову нахилився до рідкого сніданку.
- У цьому немає потреби... - сумно спостерігав Людовік за трапезою свого коханого.
- "Немає потреби"? - спантеличено вирівнявся Густав. - У якому сенсі?
- Побережемо ті ліки для тебе і твоєї руки, - зітхнув він. - Мої шрами не такі важливі, як твоя рука.
- Але Луї. Якщо твої шрами заживуть, ти значно підбадьоришся, - натхненно усміхнувся. - І підеш на поправку швидше. Я так хочу почути твою радість, ти не уявляєш собі... - залишив ложку і попрямував до нього долонею, бажаючи покласти її на плече.
- Густаве... - засмучено видихнув блондин, бачачи, що ця рука тягнеться до його грудей, а не до плеча. - Порадіти я зможу, коли твій зір повернеться і та рана відновиться, - взяв його кисть і поклав на себе. - А поки що, мені зовсім не до радості...
- Навіть до малесенької? - мило усміхнувся коханий, бажаючи спровокувати таку ж позитивну відповідь.
- Навіть до малесенької... - важко видихнув він.
"Що руку через мене втратив, що зір... - відвів погляд Людовік. - Чому тут радіти...?"
Після того, як блондин допоміг своєму коханому вдягнутися і дістатися переговорної зали, Людовік сів на банкетку, під стіною в коридорі, та замислився над тим, що він може організувати своєму чоловікові. Ось тільки нових ідей у голові не з'явилося, тож він пішов до салону, збираючись просто посидіти осторонь і послухати розмови різних людей, доки його знову не покличуть до Густава, аби супроводити його назад у покої. Саме тут, серед зовсім чужих осіб, блондин і підслухав один варіант, який міг би підняти його коханому не тільки настрій, а й дещо ще. Ніяково прислухався до розмови однієї жіночої компанії, почув необхідну для себе інформацію і рішуче попрямував у покої, бажаючи покликати Крістофа та передати йому свої розпорядження.
Наступного дня, парубок прокинувся разом зі своїм чоловіком, допоміг йому з ранковим туалетом, сніданком, посадив у крісло для читання, віддавши на поруки читцеві, і почав одягатися в тепле. Густав слухав ці звуки шарудіння доволі спантеличено. Коли вони вщухли, синьоокий усе ж поставив запитання, яке хвилювало його вже не першу хвилину:
- Луї, що ти робиш?
- Я? Збираюся, - поправив він комір, вийшов до дзеркала й оглянув себе, помічаючи, чи все з його зовнішнім виглядом гаразд.
- Збираєшся? – слідкував за ним граф, здивовано помітивши ще одну кольорову пляму, яка повторювала рухи його коханця. – Ти відкрив дзеркало?
- Так. Ще коли принесли той червоний костюм, - швидкоплинно пригладив він перуку. - Сьогодні я покину тебе, - поправив манжети.
"У сенсі...? - спустошено завмер Густав, переставши дихати й кліпати. - Покину тебе..."
- За тобою доглядатиме Йозеф, - продовжив Людовік і перевів суворий погляд на читця: - Бережіть його, як зіницю ока. Якщо хоч щось трапиться - руки відірву, - підійшов до приголомшеного коханого, мимохідь поцілував його у скроню і пішов на вихід: - Будь обережним і не нудьгуй тут без мене.
- Ні, Луї... - загальмовано відгукнувся синьоокий, коли двері за ним зачинилися. - Стривай... Не кидай мене... - підвівся, витягнувши до нього перебинтовану руку. - Людовіку... Луї... – очі його вкрилися хворобливим блиском.
Але не встиг граф зробити й кроку, аби наздогнати коханого, попросити не йти, залишитися із ним, як очі його безсило закотилися, тіло ослабло, а ноги підкосилися.
- Ваше сяйство! - схопив його читець, уберігаючи від падіння.
Привели хлопця до тями тільки через кілька хвилин. Поклали в ліжко, покликали лікаря. Але нікого аристократ не чув, нікого не слухав, спрямовуючи свій скляний погляд тільки у стелю, відчуваючи, як по його скронях стікають сльози.
"Через сліпоту...? - спустошено думав він про себе. - Через руку...? Через те, що я став безпорадним і більше нічого не бачу...? Через те, що я більше не бачу його краси і не роблю компліментів...? - болісно заплющив граф очі, почавши здригатися в плачі. - Він знайшов собі когось іншого...? Самостійного... Зрячого... Який зі світанку й до заходу завалює його подарунками й компліментами... Луї... - скривився Густав у болю, перевернувшись на бік, опинившись спиною всіх цих людей поруч. - Повернися до мене..." - закрився руками від усього світу, почавши тихо пхикати, пускаючи сльози.
Йозеф, спостерігаючи таку бурхливу реакцію, взагалі нічого не міг зрозуміти. Він намагався запропонувати графові когось відіслати за його другом, аби він його повернув, але пан цих слів не чув, не слухав і взагалі нічого не відповідав, провалюючись у свої трагічні думки щохвилини дедалі більше. Медик дав йому заспокійливе, сказав нікому не турбувати і залишив усередині одного тільки читця, який узагалі не розумів, що йому у всій цій ситуації треба робити.
У салоні принцеси Анни, тим часом, теж думали про графа Кампа.
- Нарешті він схаменувся... - поблажливо розмірковувала господиня цього місця, сидячи в компанії своїх фрейлін і молодшої сестри, поки слуги підносили їй на оцінку різні ювелірні прикраси. - Передав, що вибачається за свій помутнілий розум... І підносить подарунки... - оглянула дівчина розкішне кольє у футлярі. - Усе-таки щедра ця людина... - зробила вона жест лакеям, щоб показали наступне. - Рада, що він нарешті оговтався, - нахилилася до малої парюри[1] з місячного каменю.
- Щедрі подарунки... - задумливо оцінила їх найкраща подруга, ліниво махаючи на себе віялом. - Навіть надмірно щедрі... - оглянула нову прикрасу, яку відносили лакеї.
- З Різдвяними вони все одно не зрівняються, - махнула принцеса слугам і відпила з келиха.
- І все ж, - продовжила фрейліна, - здається правильним виявити до нього якусь прихильність на людях. В обмін на стільки... - озирнулася на десяток різних коробок з прикрасами, які були розставлені на столі. - Усього...
- Якщо тільки він узагалі визнає її високість, - додала інша.
- У якому сенсі? - спантеличено подивилася на ту Анна. - Після стількох подарунків такої гідності, - кивнула на футляри, - виникають об'єктивні сумніви в тому, що він не визнає мене своєю пані.
- За недавній час, - повернулася до неї та, що говорила, - граф Камп помітно втратив у своїй уважності.
- Правильніше буде сказати "осліп", - кивнула фрейліна. - Кілька днів тому він навіть свого маркіза не впізнав, проходячи повз нього мало не впритул. А така людина, як Камп, вочевидь, не буде подібним чином грубіянити своєму сюзерену. Вони з ним у хороших стосунках і тільки це допомогло відвести цю ситуацію в жарт.
- Не забувайте ще про цього його друга, - продовжила аристократка з боку. - Вони з ним ходять, немов одне ціле. Тільки завдяки цьому норійцю, граф досі не врізався в когось. Але через нього він ні з ким і не вітається поглядом - той його друг навіть в обличчя всіх людей не запам'ятовує. Із зором графа справді щось трапилося. Бідолаха навіть давніх знайомих в обличчя не впізнає.
- Який жах... - співчутливо протягнула принцеса. - І давно він осліп? Минулого разу, як ми з ним зустрічалися, моє обличчя він впізнав досить швидко.
Подруги знизали плечима.
- Графиня Комре почала поширювати чутки про його поганий зір близько тижня тому, - продовжила фрейліна. - Можливо, з того часу, він став бачити ще менше. Навіть невідомо, що за хвороба така повалила його.
- Граф Камп ніколи не славився міцним здоров'ям, - сумнівно підмітила одна з дівчат. - Вічно над ним літала слава хворого і слабкого.
- Усе одно варто проявити до нього співчуття, - розважливо кивнула Анна, привертаючи до цього решту. - Осліпнути в такому молодому віці, та ще й так швидко... Нікому такої долі не побажаєш... - відпила вина.
Скоро перейшовши на іншу тему, принцеса проговорила так кілька годин, завершивши з плітками тільки ближче до обіду, коли вона вирішила змінити перед трапезою вбрання. Однак, повернувшись до своїх покоїв, дівчина зустрілася зі ще однією цікавою темою для розмови.
- Олександре? - здивувалася Анна своєму чоловікові, що розламував печатку на свіжому листі, стоячи біля столу. - Що ви тут робите? - жестом вигнала своїх фрейлін і слуг, які повинні були допомогти їй із одягом. - Дуже несподівано бачити вас тут, - склала руки разом, оглянувши цього чоловіка з голови до ніг.
Двері покоїв зачинилися.
- Готуйтеся до того, що ви бачитимете мене частіше, - сухо висловився той і розкрив послання. – Зокрема у ліжку.
- У ліжку? - спантеличилася дівчина. - Ви будете зі мною спати чи лежати?
- І те, і те, - почав читати він лист.
- Як мило, що через стільки років ви вирішили згадати про те, що я ваша дружина. Чи ви знову посварилися з Даніелем і він вигнав вас?
- Це моє особисте рішення.
- І чим же воно спровоковане? - все не могла зрозуміти принцеса.
- Ми вже стільки років у шлюбі, а спадкоємців усе ще немає. Палацом ходять неприємні чутки.
- І вони почали хвилювати вас тільки зараз? Вони ходять уже багато років. Особливо яскраво вони розквітли, коли всі дізналися про ваші нахили та роман із моїм братом, - невдоволено склала руки на грудях.
Але Олександр її слів ніби й не чув, продовжуючи ковзати поглядом по тексту. Тільки коли його очі зупинилися, куточок його губ сіпнувся вгору:
- КрантАге... - з байдужими очима зціпив віконт пальцями папір, мало не розриваючи його на шматки. - КрантАге жИгне... - зловтішно усміхнувся і гнівно зім'яв цей лист, викинувши його в камін. (Нарешті... Нарешті дочекався...)
"Скільки років я чекав... - стискав він зуби, спостерігаючи за тим, як аркуш повільно вкривається вогнем. - Скільки років страждав...! Жив тут! Як у клітці! Під боком у імператорів! У цих людей, від вигляду яких мене вивертало!"
- КОРАДО НЕЖАРА! - закричав він не своїм голосом на той лист, злякавши цим Анну. (Зрадник батьківщини!)
"ПІДПОРЯДКУВАВ ВІН СОБІ КОРОНУ! ЗРОБИВ МЕНЕ ОДНИМ ІЗ НИХ! Усе своє життя...! - болісно схопився Олександр за голову, впиваючись пальцями у волосся. - Усе своє життя я поклав НА ТВОЇ НАКАЗИ І АМБІЦІЇ!"
- КРАНТАЛОССІ! - гнівно заорав він на цей лист. - ЖАРА ДРАГО КРАНТАЛОССІ! (Гроші! Одні тільки гроші!)
"ВСЕ, ЩО ТЕБЕ ХВИЛЮВАЛО! АНІ ЧЕСТЬ! АНІ ДОБЛІСТЬ! А ТІЛЬКИ ГРОШІ!"
- ДРАКОНРАВЕ ПАЛО ХЕРА! - скинув віконт руки, бризкаючи слиною від злості. - РТАГО НІРАГО, ФАКАСІ МАРА КРАНТАЛОССІ! (Продажний шматок лайна! Сподіваюся, ти здох, подавившись цими грошима!)
- Олександре...? - полохливо відступила принцеса.
- ФАРТО ГРАССО! - в люті глянув він на неї, пропалюючи одним тільки поглядом. - КарАссі фіа-мОра... - повернувся віконт до догораючого листа. - ДранкАге рдАто... – обурено змахнув рукою. (Заткнися, тварюко! Продав рідного сина... Як коня...)
"Скільки років я провів тут? І щодня поруч із Яструбами... - спостерігав хлопець за вогнем, який повільно пожирав цей текст. - Яструбами, яких ми хотіли знищити... Яких ненавиділи... Яких хотіли вирізати, наче свиней... Зробив мене одним із них... - відвернув голову, намагаючись пережити всю свою злість, яку він стільки років придушував. - Усім їм усміхатися, зваблювати, бути люб’язним... - закрив обличчя долонею. - Заради чого...? Заради кількох десятків га... Заради нових земель... Заради... Незрозуміло чого... - ненависно стиснув волосся пальцями. - Робити вигляд, що сходжу від них з розуму... - болісно похитав він головою. - Я і сходив!" - скинув руку і змів із письмового столу все його наповнення.
- КАРАДЕ МОГА! (Щодня!)
"Грати любов! Немов дурень, пускати від них слину! Слухати ці промови! Слухати їх і закохано зітхати! - повалено схопився за голову і впав на коліна. - Коли один із них... - схилив голову, болісно заплющивши повіки. - Убив Адама... Вистрілив на нашій дуелі прямо в око... Моєму Адаму..."
- Адаме... - розбито протягнув віконт, вкриваючись тремтінням.
"Мій Адам... - жалібно шмигнув він носом. - Мій милий Адам... Я так сумував за тобою... Так кохав тебе... Навіщо я взагалі покликав тебе в це місце?"
- КАРАТО?! - до болю впився він руками в голову. (Навіщо?!)
"Якби не я - ти був би живий! - несамовито кричав Олександр усередині. - Мій АДАМЕ! МІЙ МИЛИЙ! МІЙ НАЙЛАСКАВІШИЙ! Нехай ми й сварилися... - болісно зігнувся віконт. - Нехай ти й дратував мене своїми примхами... Дошкуляв бажаннями... Але Адаме... Адаме... Твої руки завжди були тепліші за інших... Твої очі завжди були яскравіші за інші... А я... - затулив він обличчя руками, почавши здригатися від сліз. - Прирік тебе на смерть... Чому я такий дурень...? Такий безмозкий блазень... Якби я не покликав тебе... Якби я не сумував... Якби не хотів бути з тобою... Ти був би живий... ЖИВИЙ!"
- КратАге мІро дАгонт тОра фіавІг... - болісно похитав він головою. (Батько заборонив приїжджати на твій похорон...)
"Що за монстр... Навіщо...? Навіщо все це було...? Заради чого...? Заради влади? Заради нових земель? Якоїсь частки в скарбниці? Заради впливу...? Пропади пропадом ця сім'я і вся їхня країна... - безсило піднявся аристократ, витерши свої сльози руками. - Скільки людей вони вже вбили... Скільки вб'ють іще... А Адама це однаково не поверне... - подивився у вогонь, побачивши там тільки згорілу чорну грудочку, що раніше була листом. - МОГО Адама... Мого коханого... Ненаглядного й істеричного збоченця, з яким ми грали в театрі... Ніщо його не поверне... - повернувся до вікон. - З'їжджу на його могилу... Вибачуся перед його сестрою... Яка мала стати моєю дружиною... - розірвано прикрив обличчя долонею. - Я вже змирився з тим, що поріднюся з Б'янкою, уже тішився, що з Адамом розлучатися не буду... А в батька виникли нові бажання, - покосився в бік Анни. - Чи так складно полюбити нову сім'ю? Чи так складно змусити вичавлювати з себе любов, коли відірвали від власної...? Коли вбили її на власних очах..." - відвернув погляд.
- Олександре? - тихо і стурбовано відгукнулася принцеса, помітивши, що чоловік повернувся в більш-менш передбачуваний стан.
- Я їду, - повалено відповів той, кидаючи руку вздовж тіла.
- Їдеш? - вражено підняла вона брови. - Куди? Для чого? Щось сталося? - неспокійно підійшла до нього.
- Батько помер, - відсторонено висловився чоловік і відійшов від дружини.
- Батько? - стривожено поклала Анна пальці на губи. - Співчуваю...
"Радіти треба, - відвів він погляд на скриню з речами. - Мені, тепер, ніхто не заборонить покинути це місце раз і назавжди... Золоту клітку, яка мала принести мені щастя..." - розчаровано хмикнув, оглядаючи їхні шикарні покої.
- Я їду вже сьогодні, - попрямував новоспечений маркіз Дель-Реві до дзвіночка, аби покликати слуг.
- Так, звісно, - миттю кивнула принцеса. - Поховай його, владнай усі справи... - опустила долоню, зімкнувши руки на рівні живота. - Мені варто поїхати з тобою?
- Ні, - холодно відгукнувся Олександр. - Я поїду сам. Заберу своїх друзів, щоб вони твоїй матері очі не муляли.
- Шкода... - засмутилася дівчина. - Вона якраз подружилася з одним із них... Старший такий, що на арфі грати вміє.
"Бідна Даніела... - не відповів на все це її зять. - Напевно, її продали в цю сім'ю так само, як і мене... Хіба що вона змогла змиритися зі своєю долею і прийняти її, а я - ні..." - подивився на вогонь у каміні.
Минуло менш ніж дві години, перш ніж усі речі Олександра Дель-Реві було зібрано, екіпаж завантажено, а всі друзі сповіщені про свіжі новини. Маркіз поїхав відразу після обіду, який він вважав за краще провести наодинці з собою.
Імператорська сім'я тільки обмінялася співчуттям між собою, на адресу їхнього дарійського родича, що так раптово втратив єдиного батька. Даніель же, слухаючи всі ці новини, засумував ще більше. Карл його покинув через образу, Олександр поїхав на похорон, Сапфір з Алмазом не хочуть з ним бачитися, Опал вирішив влаштовувати своє власне життя, Бурштин пішов через нестачу коштів на своє утримання при дворі, Сталь з Ольхою поїхали на нові землі велетнів, Бронза зайнятий своєю дружиною, а всіх інших він розігнав сам, не бажаючи їх бачити у своїх покоях. З ним залишився тільки Агат, який повернувся, після всього того жаху, до якого монарх сам його і прирік.
Ця самотність занурювала імператора в смуток з кожним днем більше. Тепер, він навіть спати буде один. У холодному й незаплямованому сім’ям ліжку...
Ближче до вечора, коли ззовні вже стемніло, слуги зашторили всі вікна, а покої заполонило світло канделябрів, абсолютно розбитий граф Камп, який продовжував пускати сльози на своєму ліжку, почув, як двері його кімнати відчинилися, і якийсь чоловік зайшов усередину.
- Густаве? - голосно окликнув чоловіка Людовік, проходячи глибше.
- Луї...? - зовсім тихо і розгублено підняв синьоокий голову, повернувшись у його бік.
Читець, залишений тут осторонь, з полегшенням видихнув, думаючи, що ось зараз його пан нарешті прийде в норму.
- Як ти тут був без мене? - визирнув блондин з-за ширми, спрямувавши свій погляд до високого крісла, де очікувалося побачити коханого.
- Луї! - у сльозах вигукнув той, побачивши серед нечіткого інтер'єру цю світлу пляму, оточену світлом вогню з каміна. - Ти повернувся! - метушливо підскочив і побіг навкарачки до узніжжя ліжка. - Луї! - промахнувся рукою повз край матраца і з гуркотом впав на підлогу.
- Густаве! - злякано підскочив до нього норієць та допоміг піднятися - Що ти робиш?!
- Луї! - болісно кинувся він йому на шию. - Ти передумав покидати мене? ПЕРЕДУМАВ?! - болісно притиснувся до нього всім тілом, бажаючи просто перестати тремтіти, перестати плакати, перестати відчувати цей холод усього світу навколо, без своєї коханої людини поруч.
- У сенсі "передумав покидати"? - стривожено обійняв його блондин. - Я ж повернувся. Я вже покинув тебе сьогодні. Не міг же ти не помітити, що за тобою сьогодні доглядав не я...? - відсторонився він від парубка і подивився в нещасне заплакане обличчя, що дивилося на нього скляними очима. - Густі... - заклопотано поклав долоню на його щоку, роздивляючись бездонну синяву. - У тебе такі опухлі й червоні очі...
- Ти... - знедолено опустив той обличчя, роняючи нові сльози. - Ти покинув мене...
- Ти так сильно сумував...? - співчутливо притулився блондин до коханого, навіть не підозрюючи, що прирік його на такі страждання. - Вибач мені... - почав гладити його спину. - Коли ти йшов на свої зустрічі й повертався з них, ти так сильно за мною не сумував... От я й не припустив, що...
- Я думав, що ти не повернешся... - болісно перебив Густав і вдарився зморщеним обличчям у його тепле плече, вкрите пальто.
- Не повернуся? - стривожився Людовік. - У сенсі? У тебе було якесь погане передчуття? - відсторонив коханого і подивився в його заплакані очі. - Тобі наснився поганий сон? Чи ти в салоні щось погане почув?
- Ти покинув мене... - жалібно повторив граф.
- Тільки на день... - підібгав губи приятель, відчуваючи, як стискається його серце, дивлячись на такий стан благовірного. - Лише на день, Густі... - дбайливо поцілував його в щоку.
- Луї, ти ж кохаєш мене...? - засмучено відвів він погляд.
- Звісно кохаю. Густі... - дбайливо притулився він до нього. - Ти мій вогонь у темряві безкрайньої ночі... Я тебе кохаю більше за всіх на світі... Більше за самого себе... - притулився губами до його вилиці.
- А подобаюся...? Ти не почуваєшся нещасним, поруч зі мною...? З тягарем... – похнюпив граф голову.
- Густі... - заклопотано зазирнув норієць до нього в обличчя. - Що ти таке кажеш...?
- Я мало подарунків тобі дарую...
- Мало? – вразився благовірний.
- І я осліп... Хтось вихваляє твою красу? - жалібно подивився Густав на цю розмиту пляму перед собою, продовжуючи пускати сльози. - Хтось пише тобі записки? Читає вірші? Може, тобі вірш написати? Довгий... Такий, щоб тобі в душу назавжди запав...
- Густі... Я дуже люблю твої вірші, але... - витер блондин його щоки пальцями. - Густі, що на тебе найшло? Що сталося, поки мене не було? До тебе дійшли якісь нехороші чутки про мене? Що хтось пише мені якісь записки? Це все наклеп... Я нічого ні від кого не отримую, а якби й отримував, то чи можуть ці вірші зрівнятися з твоїми? - поцілував його в чоло. - Густі, чому ти плачеш...? Ти думав, що я тебе покинув сьогодні, заради когось іншого...? - заглянув до нього в очі.
Той розбито опустив голову:
- Я думав... - продовжив він ледве чутно. - Що ти просто покинув мене...
- Але тільки на день, - знизав Людовік плечима. - Крістоф мене супроводжував в одне місце, де я провів увесь день. Я думав, що все це завершиться раніше, але це розтягнулося до темряви. Я просто хотів зробити тобі приємне. Мені здалося це непоганою ідеєю... Густі...
- Покинув мене... - знедолено повторив граф.
- Густі... - співчутливо обплів він його руками і з усією ласкою стиснув. - Я вже повернувся... Повернувся... - уткнувся носом у темне волосся, намагаючись заспокоїти того, чиї сльози розривали його серце.
Густав жалібно шмигнув носом.
Увесь вечір, Людовік намагався заспокоїти й підбадьорити свого друга, втішаючи його різними словами, однак той усе не повертався до своєї безпосередності та легкої усмішки.
- Густі... - стурбовано гукнув його блондин, сідаючи на своє місце за накритим до вечері столом. - Що тобі покласти? Чого б ти зараз хотів?
"Хотів..." - розбито відгукнувся граф у думках, перебуваючи на чолі столу.
- Щоб ти не кидав мене... - тихо відповів синьоокий.
- Я і не збирався. Потрібно бути справжнім дурнем, щоб виникла навіть думка про таке.
Густав похнюпив голову, бо вся вона тільки цими думками й була зайнята.
- Густі... - співчутливо протягнув йому коханий, побачивши таку засмучену реакцію.
- Як минув твій день? - ледве чутно запитав той.
- Мій? – вразився хлопець. - Краще розкажи, як минув твій. Коли я їхав, ти не був навіть наполовину таким розбитим, як зараз. Розкажи, що сталося, поки мене не було...? - неспокійно поклав він долоню на його передпліччя.
Коханий незручно підтягнув руку до себе:
- Давай, просто почнемо трапезу...?
- Густі? - занепокоївся цим відстороненням блондин. - Я образив тебе чимось? Я... Що я зробив...? Я зробив щось погане? Чи сказав...? Я забув про якісь плани на сьогодні? Ми щось планували...? А я... Просто поїхав?
- Ні... - тихо відгукнувся парубок. - Давай приступимо до їжі...?
- Ем... - ніяково протягнув норієць, не знаючи, що йому варто робити у такій ситуації. - Так, давай... Що тобі покласти? - оглянув стіл, повний різних страв.
"Якби я хоч щось бачив..." - невесело відповів граф у своїх думках.
- Не знаю... - продовжив Густав чоловікові. - На твій розсуд...
Людовік засмучено покосився на коханого: "У нього зовсім настрою немає..."
- Можливо, - втішно почав блондин, - солодке? Хочеш тарталетки? - повернувся до них і підвівся, витягуючись до тарілки. - Тут є з абрикосом, з полуницею. Хочеш із полуницею? - узяв усю тарілку й підніс до друга.
Той прикро підібгав губи, справді бажаючи втопити свій смуток у десертах, але водночас і боячись, набрати зайву вагу, через яку Людовік його точно кине.
- Густі...? - жалібно заглядав норієць у його очі, не помічаючи позитивної відповіді на тарталетки, якими приятель раніше об'їдався без міри, коли сумував.
- Можливо, щось інше...? - зі щемливим серцем відгукнувся синьоокий і потягнувся правою рукою до етажерки, на якій лежало щось світле.
- Густі, твоя рука, - занепокоєно відвернувся блондин, бажаючи поставити солодке на вільне місце й допомогти коханому.
Але не встиг Людовік розібратися із десертами, як почув, що щось перекинулося, з дзенькотом впавши на порцелянову тарілку.
- Густі! - злякано повернувся він до чоловіка, хвилюючись, щоб він не поранився.
Той винувато підібрав обидві руки до себе і стиснувся, опустивши голову до самих грудей.
- Густі... - неспокійно підняв норієць перевернуті келихи, чиє вино розлилося по різних стравах. - Густі, - подивився на нього. - Давай, я тобі допоможу. Що ти хочеш? Що тобі покласти?
Але коханий відвернувся, до болю стиснувши зубами свої губи: "Я - тягар... - ледь стримуючи сльози думав він про себе. - Несамостійний і сліпий тягар..."
- Ти хочеш свободи...? - тремтячим голосом запитав він Людовіка.
- Свободи? - спантеличено перепитав блондин. - У якому сенсі? Густі, що сталося? - подався до нього. - Я щось не так зробив? Я образив тебе...? - стурбовано поклав руку на його плече.
- Ти не будеш зі мною щасливим...
- З чого ти взяв? - перелякався той. - Густі, - нахилився до нього. - Що ти таке кажеш? У якому сенсі, я не буду з тобою щасливим?
- Я - тягар... - ледве чутно зізнався граф, почавши тихо здригатися від схлипів.
- Не кажи так... - засмутився Людовік, відчувши, як у його очах збираються сльози. - Густі... - жалібно зморщив підборіддя, заражаючись його сумом. - Ти не тягар... Ти мій коханий... - погладив його руку. - Мій чоловік... Хіба...? Хіба я щось зробив, щоб ти почав думати, що ти тягар для мене...? Густі... Не кажи так...
- Ти плачеш...? - з мокрими очима повернувся Густав до нього.
- І ти плачеш... - тужливо кивнув Людовік, шмигнувши носом. - Ось ми обидва плачемо, а я навіть не знаю через що...
Синьоокий відвів погляд убік, але не встиг він хоч щось сказати, як відчув, що його друг піднімається зі свого місця.
- Луї? - засмучено подивився на нього граф.
- Мені боляче... - заліз блондин до коханого, втиснувши коліна в крісло, навколо його ніг. - Мені боляче... - хворобливо обійняв чоловіка і стиснувся, сховавши обличчя біля його шиї.
- Луї... - жалібно обійняв парубка Густав.
- З чого ти взяв, що я не буду з тобою щасливим...? – жалібно бурмотів йому на вухо норієць. - З чого ти взяв, що ти тягар...?
- Я сліпий... - сумно відгукнувся коханий.
- І що? - втягнув той соплі. - Яке це має значення, для мого кохання...? - тужливо стиснув він його.
- Я тягар... - відвів граф погляд убік.
- Дурниця, - незгідно мотнув той головою. - Найбільша на світі...
- Не дурниця...
- Дурниця, - кивнув норієць і відсторонився від нього головою, подивившись на ці мокрі, опухлі й червоні скляні очі. - Густі, - поклав долоні на його щоки і направив обличчям до себе.
- Зі мною, ти не вільний, - засмучено говорив Густав цій плямі перед собою. - Мені постійно потрібна чиясь допомога... Постійно потрібно, щоб хтось дивився за мною... Я нічого не можу робити самостійно... - опустив погляд.
"Дурень..." - ображено вирішив Людовік і подався до нього, пригорнувшись до покусаних губ із ніжним поцілунком.
"Луї?" - здивовано округлив він очі і підняв брови, взагалі не очікуючи такої відповіді на свої слова.
- Ти такий розумний, а говориш такі дурниці... - жалібно і ледве чутно продовжив блондин. - Я кохаю тебе... Як тільки ти зрозуміти цього не можеш...? - шмигнув носом, витерши його щоки великими пальцями.
- І я тебе кохаю, просто...
Норієць знову притулився до його губ, не даючи завершити свою думку.
- Тобі потрібно доглядати за мною... - сумно відгукнувся Густав, розірвавши їхній поцілунок.
- Мені подобається.
- Потрібно мене водити кудись, годувати, стежити за мною, допомагати з туалетом і навіть із справлянням потреби.
- Мені подобається, - чітко повторив Людовік.
- Луї... - засмучено протягнув граф.
- Мені - подобається, - ствердно кивнув той.
Густав стиснув свої покусані губи.
- Де ти сьогодні був? – у розпачі запитав граф свого чоловіка. - Чому пішов? Я думав, що ти до мене ніколи більше не повернешся. Покинув мене. І нічого більше не сказав. Що я ще мав думати?
- Я ж сказав, що я сьогодні поїду... - сумно відповів блондин.
- Ти не сказав, що ти повернешся, - болісно дивився на нього синьоокий.
Людовік ошелешено застиг, нарешті усвідомивши, про що ж справді подумав його коханий, коли почув усі ці слова вранці:
- Густі, - спустошено почав він цій синяві, - ти подумав... Що я кидаю тебе...?
- Так! – стражденно вигукнув той.
- Густі! - перелякано обійняв його хлопець, притиснувши якомога сильніше до серця.
- Нічого більше не сказав, - засмучено відвів граф погляд. - Зібрався, попрощався і пішов. Залишив під відповідальність Йозефа і пішов... Без пояснень... Без нічого...
- Але я ж не збирав свої речі, - відсторонився від нього коханий і подивився в це заплакане обличчя. - Я тільки тепло одягнувся.
- Ти думаєш я бачив, що ти дійсно робив? - болісно дивився на нього Густав. - Я тільки чув звуки... Твого одягу...
- Густі, я ніколи... Ніколи тебе не кину... Ми ж... Ми ж чоловіки, подружжя... Я просто поїхав в одне місце, бажаючи зробити тобі приємно... Я... Я й не думав, що ти подумаєш таке на мої слова... Я думав, що попередив тебе про те, що мене весь день не буде...
- "Сьогодні покину тебе..." – із щемливим серцем повторив граф.
- Так... - сумнівно погодився Людовік. - Цю фразу можна інтерпретувати й не так нешкідливо, як я думав...
- Сказав би, що ти повернешся надвечір - я б і не думав такого. Усе було б добре. Я б не плакав увесь день...
- Вибач мені... - винувато опустив погляд коханий. - Я зовсім не закладав такого сенсу у свої слова...
- Де ти був? З ким?
- Із Крістофом... Він відвіз мене в одне місце... А потім супроводив назад... - підняв норієць до нього сумні очі.
- Чому так довго? Що ти там робив?
- Я... - ніяково відвів він погляд убік. - Дещо зробив із собою... Щоб тобі більше подобатися...
- Що? - миттєво злякався Густав і почав метушливо мацати свого коханого, бажаючи переконатися, що з ним усе гаразд. - Що ти зробив? Ти ж не пив чогось шкідливого, аби твоя шкіра стала білішою? - взяв його за щоки й притягнув до себе, мало не впритул до очей, намагаючись розгледіти кохане обличчя, риси якого все одно були розмитими.
- Ні, я пив тільки вино. Я... Думав показати тобі, після вечері.
- Покажи зараз.
- Але це дуже...
- Луї, я зараз втрачу свідомість. Показуй.
- Тільки шматочок, - неохоче буркнув хлопець і почав розстібати ґудзики на своїх грудях. - Усе покажу тільки після вечірнього туалету.
- Якщо я все ще буду при свідомості.
Блондин засмучено відвів погляд убік. Розстебнувши свій жилет, він розв'язав шийну хустку і розкрив виріз на горловині своєї сорочки.
- Давай свою руку... – взяв він ліву долоню Густава та запустив під свій одяг, поклавши на груди.
- М? - спантеличено насупився той, почавши мацати щось тепле. - Ти купив собі шовкову білизну? М'яку таку... - провів пальцями по шкірі.
- Це не тканина, - тихо зізнався Людовік. - Це я.
- Ти? - подивився граф в напрямку його очей і дістав свою руку, задумливо пройшовся нею донизу одягом, намацав штани, взявся за поділ сорочки і дістав її, проникнув пальцями до тіла.
"М'який такий... - задумливо гладив його синьоокий. - Шовковистий..."
- Ти приймав якісь ванни? - уже спокійніше запитав Густав.
- Угу, - кивнув блондин. - Але не тільки. Давай, я покажу тобі все після вечері?
- Ти весь такий м'якенький? - цікаво заліз коханий до нього під одяг і другою долонею.
- Густі, це мав бути сюрприз... - зніяковів норієць.
- Попереджай мене, коли ти збираєшся робити мені сюрпризи, - засмучено дістав він свої руки. - А то твоє мовчання і недомовки провокують у мене зовсім нехороші припущення про те, куди ти пропадаєш.
- Вибач мені...
- Просто кажи, що "ось сьогодні я збираюся зробити тобі сюрприз і буду пізно, не сумуй", а не "я тебе залишу і нехай за тобою нагляне Йозеф"... - несхвально стиснув він губи.
Людовік похнюпив свою голову:
- Я постараюся більше не говорити так двозначно...
- Добре... - поклав граф долоні на його стегна. - То що? Покажеш мені своє тіло, яке ти робив шовковистим цілий день...?
- Тільки після вечері та вечірнього туалету, - покосився він на нього.
- А ти на сьогодні планував пестощі...? Ти такий приємний на дотик, що я хотів би доторкнутися не тільки до твого торса...
- Взагалі, я планував... - ніяково опустив парубок очі. - Але спочатку, давай повечеряємо, - почав підніматися з нього. - Як ти сьогодні обідав? Хто тобі допомагав із нарізанням? - встав, попрямувавши до свого крісла, витираючи дорогою висохлі сльози.
- Ніхто... - засмучено відвів Густав погляд. - У мене не було апетиту...
Людовік винувато стиснув губи, сідаючи на звичне місце:
- Ти дуже голодний? Давай, почнемо з м'яса?
- Хіба що не жирне якесь... - подивився він на стіл.
- Добре. А потім завершимо десертами, - піднявся блондин, витягнувшись за однією тарілкою. - Ти б хотів тарталетки? Ті, що з полуницею, дуже апетитно виглядають... - приступив до накладання коханому однієї з м'ясних страв.
- Луї, - сумно спостерігав парубок за плямами світлих і коричневих кольорів, що мінялися перед ним, - ти ж слідкуєш за тим, що і в якій кількості я їм?
- Звичайно. А що? - відставив він тарілку на її місце. - Ти не наїдаєшся?
- Якщо я наберу зайву вагу, адже ти обмежиш мене в їжі? Скажеш, що я погладшав? - підняв він на нього засмучений погляд.
- Я не буду обмежувати тебе в їжі, - сумно подивився Людовік на нього. – Навіть, коли ти об'їдаєшся, ти з'їдаєш не так багато, щоб втратити свою форму, - взяв одну тарталетку і простягнув йому.
- Але якщо я погладшаю, ти кинеш мене... - тужливо опустив граф очі на цю пляму, з червоною верхівкою.
- Не кину. Фігура - це не настільки важливо, щоб через неї я розривав наші стосунки.
- Але ти не любиш товстих людей...
- А ти не любиш лисих і занадто худих... - сумно опустився він у своє крісло. - Густі, фігура - це просто фігура. Її завжди можна змінити. А ось твій характер і моє кохання до тебе змінити не можна. Ти не набереш зайвої ваги. А навіть, якщо й набереш - це не така страшна проблема, аби через неї розривати наші стосунки. Все ж таки, я тебе покохав не через те, що ти худий.
Граф засмучено покосився на нього.
- Хочеш тарталетку? - колихнув нею блондин.
- Хочу... - тужливо взяв її Густав і відкусив.
Після вечері та вечірнього туалету, парубки вигнали зі своїх покоїв усіх зайвих слуг, залишившись тільки наодинці один з одним.
- Луї, - тихо відгукнувся граф, сидячи у своєму кріслі для читання, - покажеш мені те, що займало тебе сьогодні весь день?
- Звичайно, - накинув він халат на голе тіло, стоячи десь осторонь. - До слова про те, що я зробив... Це дуже... - недбало зав'язав пояс. - Приємно і мені. Може, зробимо таке і тобі? Я думаю ти б оцінив ці відчуття, - попрямував до свого чоловіка.
- Така м'яка шкіра - це справді приємно, - згідно кивнув йому коханий.
- Справа не тільки в шкірі, - став блондин перед ним і закинув одну ступню на підлокітник, оголивши гладеньку поверхню ноги, яку висвітлили свічки. - Спробуй, - кивнув він на коліно.
- Спробувати? - простягнув граф долоні в бік того образу, що став перед ним.
- Правіше.
- Правіше... - натрапив на щось. - Хм, - поклав подушечки пальців на щось шовковисте, провівши ними по шкірі. - Це й справді дуже приємно... - погладив він Людовіка вгору і вниз.
- Густі, а ти розумієш на чому саме зараз твої руки?
- На чому? - спантеличено обхопив він гомілку пальцями і провів долонями вниз, зімкнувши їх на щиколотці. - Хм, а що це? - задумливо насупився, почавши спускатися руками нижче. - Це... - провів подушечками по п'яті, відчувши кісточку, що випирала збоку. - Луї, - пройшовся пальцями до себе, обхопивши ними стопу. - Це твоя нога? - вражено намацав короткі пальці.
Блондин розслаблено поворухнув ними.
- Це справді твоя нога? - здивовано підняв синьоокий брови і повернувся долонями на гомілку, із задоволенням провівши пальцями до коліна. - Така худенька... - погладив витягнуту ікру. - І гладенька... - з цікавістю наблизився, поклавши щоку на його м'яку шкіру. - Справді приємно... - потерся об неї носом.
- Хочеш вивчити всі зміни, які сталися зі мною за цей день...?
- Усі? - зацікавлено підняв Густав до нього обличчя. - Такої гладкості удостоїлася не тільки твоя гомілка...? - повільно провів пальцями по внутрішній частині його стегна, прямуючи до тіла.
Людовік зніяковіло почервонів, спостерігаючи за цим неквапливим процесом, що породжував на його шкірі розбурхані мурашки.
- Хм... - задумливо проліз коханий під ледь зав'язаний халат, опинившись у місці, що було залито приємним теплом.
- Густі... - ніяково відчував блондин ці ласкаві дотики. - Хм! - вразливо здригнувся, коли ніжні пальці доторкнулися до його особливо чутливої ділянки.
- Луї... - зовсім неквапливо провів він кінчиками пальців по цих гладких яєчках. - Як ти це зробив...? - повільно перейшов вище й намацав уже припіднятий член. - Так приємно... - обхопив його стовбур, почавши розмірено нагладжувати.
- Це була нешвидка й непроста процедура... - розслаблено прикрив той очі, насолоджуючись кожним дотиком.
- І ти такий приємний скрізь...? - посунувся синьоокий на край крісла і заповз обома долонями йому під халат, провівши ними по всьому торсу.
- Так... - збуджено видихнув чоловік. - Нижче шиї...
- Нижче шиї...? - намацав Густав пояс халата і розпустив його, позбавляючи себе цієї непотрібної перешкоди до свого коханого. - Ти немов шовк... - пригорнувся до його живота губами.
- Густі... - блаженно опустив він повіки.
- М'який... - почав спускатися поцілунками нижче. - Теплий... Приємний... Шовк... - відсторонився від паху і всмоктав у себе його недостатньо твердий пеніс.
- Густі... - з частим і глибоким диханням поклав блондин руку на його волосся.
- Мм...? - ніжно почав рухатися граф, розмірено пестячи цей особливий орган.
- Ах... - закинув Людовік голову. - Густі... Густі... Густі...
Кохані руки повільно сповзли по його тілу до ніг.
- Мх! - дзвінко витягнувся норієць до стелі, відчувши на своїх яєчках такий улюблений раніше лоскот. - Густі! Я відчуваю більше, ніж раніше! Густі! - взяв його за плечі й наполегливо відсторонив від своїх стегон.
- Луї? - підняв він до нього спантеличений погляд.
- Я ледь не кінчаю, - відступив парубок із частим диханням.
- Невже, так приємно? - здивувався синьоокий.
- Неймовірно... Давай, зробимо завтра й тобі так? Гарантую, що ти отримаєш такі пестощі, від яких ти втратиш свій розум...
- А зараз...? - простягнув він до нього руки, бажаючи продовжити.
- Я не розраховував, що стану настільки чутливим... - зніяковів блондин. - Можливо, ти будеш не таким пристрасним у тій моїй області...? Тільки хвилина пестощів минула, а я вже так сильно збудився... - сховав погляд.
- Такі слова викликають у мене тільки більше бажання... - проковтнув граф слину.
Норієць покосився на нього:
- Густі, я хочу тебе...
- Я тебе теж неймовірно хочу.
- У собі...
- Мм... - зацікавлено посвітлів Густав. - Я завжди радий прийняти такого шикарного тебе у своїх пристрасних обіймах... - відсунувся до спинки крісла, долонями закликаючи коханого до себе.
Людовік опустив погляд на його пеніс, що піднявся:
- Я візьму презервативи?
- Неси їх сюди, - енергійно махнув парубок до себе.
Норієць відвернувся, попрямувавши за тією самою скринькою. Уже повернувшись, він виявив, що його коханий стоїть біля крісла і надягає на голе тіло домашній халат.
- Густі? - здивувався такому блондин, підходячи ближче.
- Мені здалося це досить еротичним, - поглянув благовірний на нього, відкидаючи свою сорочку на спинку сидіння. - Ти так не думаєш? - зацікавлено посміхнувся.
- Еротично... - зніяковіло опустив він очі і поставив вміст рук на тумбу для книг.
- Уже приніс? - простежив за ним граф, бачачи тільки якісь неясні плями. - Одягнеш? - кивнув на свій пах.
- Одразу? - подивився він на нього.
- Поки він нагріється, поки ми насолодимося один одним...
- І не потрібно буде відволікатися, коли я буду готовий... - тихенько завершив Людовік, відкривши скриньку.
Одягнувши на свого коханого той самий контрацептив, парубок допоміг йому повернутися в крісло, підклав під стегна сорочку, щоб не вимазати олією крісло, і заліз зверху.
- Ти такий вродливий... - закохано зітхнув Густав, дивлячись на чоловіка знизу вгору, поклавши руки на його шовковисті сідниці.
- Ти навіть не бачиш, який я зараз... - засмучено підмітив блондин, тримаючи долоні на його плечах.
- Хіба це має значення, коли я чую твій голос? - ніжно усміхнувся хлопець. - Ти завжди прекрасний. Навіть коли я бачу тільки якусь темну пляму, замість твого обличчя, - дістав з-під його халата ліву руку. - Луї... - підніс її до коханого обличчя, намацавши спочатку щелепу, а потім і щоку, брову. - Я ЗНАЮ, що ти вродливий. Ти завжди найвродливіший для мене.
- Я погарнішав відтоді, як ти втратив зір... - засмутився парубок.
- Тоді, ти просто чарівний, - радісно посміхнувся граф. - Запаморочливий і невимовної краси... Не завжди тільки очима можна відчути чиюсь вроду, - провів іншою долонею по його шовковистому попереку. - Нехай я й осліп, але ти для мене став тільки красивішим... - витягнувся до подружніх губ і сплівся з ними в бажаному поцілунку.
- Мх! - дзвінко і блаженно вискочило з Людовіка.
- Луї, твій фальцет породжує в мені ще більше бажання... - ледве чутно пробурмотів Густав, не відсторонюючись від його губ.
- Ах! - ніби навмисно високо вигукнув хлопець і витягнувся, підставляючи під улюблені вуста свою шию. - Твої слова такі ніжні, - піддатливо заговорив норієць. - Залишиш на мені доказ свого кохання?
- Який? - хтиво усміхнувся парубок, спустившись долонею на його сідницю і жадібно стиснувши її пальцями.
- Ах...! - жадано притулився блондин до нього всім тілом, уткнувшись пенісом у живіт і відчувши на своїй промежині його мокрий член у презервативі. - Засос, Густі, - опустив на нього розчулений погляд, соваючись на тому органі.
- Хм, засос? - глибоко видихнув коханий, з кожним його рухом наповнюючись бажанням все сильніше.
- Так, - підставив він до подружніх губ свою шию і направив його голову собі під вухо. - Ось тут...
- Тут? - спантеличено потонув граф у рідкісному волоссі. - Ти впевнений? - покосився на чоловіка. - Його ж буде видно.
- Угу, - кивнув Людовік.
- Ти точно обдумав це? - невпевнено відгукнувся Густав.
- Нехай усі знають, що я належу тобі... - опустив він обличчя, розслаблено прикриваючи очі, від усіх тих відчуттів у себе внизу. - ТІЛЬКИ тобі... - зісковзнув промежиною з члена і сів на його пах, вимушивши пеніс заховатися між своїх сідниць.
- Хм, Луї, - збуджено опустив той повіки.
- Нехай знають, - тужливо говорив парубок на вухо. - Бачать і знають, що я тільки твій...
- Тільки мій?
- Тільки і виключно твій... - покосився блондин на чоловіка: - Мій вогонь, у темряві безкрайньої ночі...
- З такими словами, я не просто бажано поцілую своє солоденьке тістечко, а відкушу від нього цілу половину...
- Давай... - прикрив він очі.
Густав повільно розкрив свій рот, випускаючи назовні затаєний усередині жар і оголив жадібні до пристрасті зуби.
- Ааа...! - болісно й жадано завив Людовік, витягуючись до стелі, від відчуття цього укусу й засосу, чий слід він так сильно бажав на відкритій ділянці свого тіла. - Густі...! - почав жадано тертися об нього своїми стегнами.
"Боже мій, що ти тільки робиш...?" - божеволів граф, стискаючи його ніжну плоть ще сильніше.
Цього разу, норієць кінчив двічі за один акт, не зумівши стримати в собі всього того задоволення і сім’я, що рвалося тільки до коханого, який так жадано й ніжно погладжував усі його особливо чутливі місця.
[1] Парюра – це кілька узгоджених між собою ювелірних виробів подібних за якістю та використаним камінням.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!