Придворне життя імператорського почту 3 том - Тріснутий діамант

Вранці, Густав прокинувся зовсім один. Сонно погладив рукою по половині ліжка Людовіка, бажаючи намацати тепле тіло коханого, але не знайшов його. Спантеличено піднявся на передпліччя, насилу відкриваючи очі.

- Луї? - покрутив він головою, прислухаючись до оточення.

У покоях було тихо. З коридору долинали якісь приглушені звуки кроків, далеких розмов, але по самій кімнаті не поширювалося навіть чийогось дихання.

- Луї, - розвернувся граф до свого краю ліжка, - куди ти подівся? - відкрив ковдру і сів, намацав своїми ступнями капці. - Жах який... - вкрився мурашками від холоду, що панував за межами балдахіна. - Луї, - вдягнув парубок капці та встав, оглянув усі покої, думаючи, що зможе хоч щось розгледіти в цих розмитих силуетах навколо. - Луї.

Обійшовши всю кімнату та не знайшовши образ свого коханого хоч десь і не почувши від нього хоч чогось, Густав спантеличено виглянув у коридор. Подивився на всі боки – охорони тут не було.

"Він кудись пішов? - стривожився аристократ. - Але куди? І мені чому не сказав...? - неспокійно повернувся в покої. - Можливо, за своїм подарунком пішов? Але Крістоф, зазвичай, приходить о дев'ятій-десятій... - попрямував до годинника на каміні. – Невже, я сьогодні так довго спав?" - подивився на циферблат і посунув його впритул до своїх очей, бажаючи якось розгледіти розміщення тонких стрілок.

Так нічого й не побачивши, парубок покликав слугу, аби той назвав йому час - зараз була половина дев'ятого. Цей момент Густава не заспокоїв. Наказав знайти йому Людовіка і сказати де він або куди пішов. Після чого побажав, щоб у кімнаті навели лад і принесли воду для вмивання.

Звістки про коханого прийшли досить скоро, якраз до часу, коли графу допомагали обтиратися вологими рушниками.

"По саду ходить? - спантеличено насупився хлопець. - Сам на свіже повітря пішов?" - відвернув погляд до вікон.

Сам норієць з'явився тільки на сніданок. Весь червоний, спітнілий, липкий і захеканий, він ледве волочачи ногами дійшов до обіднього столу і впав у своє крісло, жестами наказавши слугам налити йому води.

- Луї? - стривожився всьому цьому одягнений у халат Густав, що сидів на своєму місці для читання, в компанії читця.

Блондин жадібно перекинув у себе один келих рідини, другий, з гучним подихом повернувся до коханого і задихаючись йому кивнув:

- Доброго ранку...

- "Доброго"? - неспокійно піднявся граф і попрямував до нього. - Що сталося? Де ти був?

- Бігав... - відвів він погляд на лакеїв, що вже завершували накривати на стіл. 

- Бігав? - здивовано насупився синьоокий, поклавши руку на його плече.

- Угу... - втомлено кивнув Людовік.

- Як ти почуваєшся? - схвильовано сів Густав у своє крісло на чолі столу, дивлячись на розмитий образ коханого, який продовжував голосно і важко дихати.

- Не так добре, як раніше... - неоднозначно повів норієць головою. - А ти? - повернувся до свого чоловіка.

- Я? - вражено перепитав граф. - Порівняно з тобою зараз, я почуваюся просто чудово.

- Виспався?

- У твоїй компанії мій сон стає міцнішим. Чому ти не сказав мені, що пішов бігати?

- Так я ж... - спантеличено насупився блондин. - Записку тобі залишив на своєму столику... - кивнув у його бік.

Густав повернув туди голову. Ще кілька секунд Людовік був спантеличеним, перш ніж нарешті до нього дійшло, що його приятель зараз не в змозі прочитати навіть великий текст, не кажучи вже про якусь записку.

- Не помітив, - сухо відгукнувся синьоокий.

- Вибач... - винувато ляснув блондин себе по чолу. - Я забув зовсім...

- Я дуже стривожився, коли не знайшов тебе тут, - повернувся до нього коханий. - Якщо ти хочеш піти кудись, то повідом про це мені, аби я не хвилювався...

- Угу... - ніяково кивнув Людовік. - Вибач...

- Не варто. Давай приступимо до сніданку. Ти вочевидь дуже втомився і зголоднів, після своїх занять спортом. Як, до речі, вони пройшли? Ти навіть ходив кілька днів тому не дуже впевнено, а тут одразу біг, - занепокоївся. - Ти впевнений, що варто повертатися до колишнього розпорядку дня так різко?

- Здебільшого, я просто швидко ходив... - піддатливо кивнув блондин. – Бігати, дійсно, стало не дуже просто...

- Але охорона була ж із тобою? - заклопотано поклав граф долоню на його лікоть. - Вони допомагали тобі?

- Іноді притримували, коли мені ставало погано... - слухняно кивнув парубок.

- Луї, тобі не потрібно кудись поспішати. Давай поступово. Спочатку ходьба, потім перебіжки, а там і до колишнього бігу дійдеш... - підбадьорливо стиснув його суглоб пальцями.

- Я просто хочу швидше відновитися... - засмучено перевів блондин погляд на їжу.

"І повернути собі можливість рухатися, як раніше..." – завершив він у думках.

- Поспіх ні до чого доброго не приводить, - продовжив граф. - Давай краще поступово.

- Можливо, покликати лікаря, аби він склав мені якусь спеціальну дієту? - повернувся Людовік до свого чоловіка.

- А ось цю ідею я підтримую, - позитивно посміхнувся Густав. - Ти справді схуд останнім часом. І добре розгодувати тебе буде не зайвим, - потягнувся до нього і поцілував у щоку.

Блондин поцілував його у відповідь.

По завершенню сніданку, парубки почали ранковий туалет. У покої прийшов цирульник, принесли нові вологі рушники, якими норієць почав обтиратися, надали свіжу спідню білизну.

Щойно приведення один одного до пристойного вигляду було завершено, Густав повідомив своєму другові, що в нього сьогодні призначено ділову зустріч, на що той висловив своє бажання подрімати до обіду, аби відновитися після пробіжки. Підписання контракту було перенесено в один із переговорних залів, щоб не заважати норійцю відпочивати в повній тиші. Почувши про це, Людовік поцілував свого коханого в чоло і допоміг йому випити всі його ліки, після чого наніс на себе магічний засіб і перекинувся кількома словами з Крістофом, дізнавшись, що той уже знайшов вітрарія і готовий призначити з ним зустріч у будь-який момент.

До місця збору скарбників з управителями, Густав дійшов тільки завдяки слугам і власному помічникові, які підтримували його на всіх сходах, яких він майже не бачив. Його колишній опікун такому стану свого пана радий зовсім не був. Граф навіть не одразу впізнав свого партнера, аби одразу привітатися із ним, тож про самостійне прочитання контракту не могло бути й мови. Ще й права рука все ще залишалася обмежено робочою, що не давало можливості поставити власний підпис. Дивлячись на все це, Ганс просто взявся за голову, не розуміючи, скільки ж іще проблем їм принесе це норійське захоплення його пана.

Ділову зустріч усе ж таки було проведено, Густав усно ознайомився з усіма умовами нового контракту і поставив свою печатку, після чого, його так само повільно і під руку супроводили назад у покої, розбудивши відчиненням дверей Людовіка.

- М...? - сонно обернувся блондин на свого друга.

- Хах, Луї... - ніжно посміхнувся його чоловік, відпускаючи лакеїв. - Ти ще дрімаєш...?

- Трохи... А що, ви вже закінчили? - протер він своє обличчя долонею і піднявся.

- Так, ми вже закінчили, - попрямував до нього граф.

- І коли ж наступна зустріч?

- Не пам'ятаю, - присів синьоокий на свій край ліжка. - Як Ганс скаже.

- Який ти зайнятий... Котра вже година? - подивився норієць до годинника.

- Не знаю, а що? - глянув Густав у тому ж напрямку.

- Та я б хотів з'їздити сьогодні декуди. Може, - перевів він погляд на коханого, - пообідаємо раніше, ніж зазвичай, аби я від'їхав раніше? Ти як, зголоднів?

- Трохи... А куди ти зібрався? – повернувся граф до коханого. - Ти сам поїдеш?

- Подарунок хочу тобі зробити.

- Подарунок? Луї... - засмутився той. - Може, краще відпочинеш сьогодні? Ти так побігав продуктивно...

- Це невеликий подарунок. Але повернуся я тільки вечором.

Густав важко видихнув:

- Із Крістофом поїдеш?

- Угу. Сподіваюся, що мені вдасться завершити твій подарунок вже сьогодні. А ти якраз відпочинеш, після своєї важливої зустрічі... - поклав долоню поверх його рукавички. - Йозеф тобі почитає, поговориш із ним...

- Тільки, якщо з тобою буде все добре... - неспокійно взяв граф його за руку. - Якщо відчуєш, що тобі стає душевно погано - одразу ж повертайся.

- Я візьму своє заспокійливе.

- Я все одно буду хвилюватися. Повертайся якомога швидше.

- Зроблю все, що в моїх силах, - потягнувся Людовік до коханого і ласкаво поцілував його в губи.

Після раннього обіду, блондин справді тепло вдягнувся, знову попрощався і пішов із Крістофом до карети, до якої разом із ними сів і Каспар. Мартін супроводжував їх верхи.

Залишившись сам на сам із Йозефом, Густав запропонував йому продовжити читання з того місця, де вони перервалися вранці. Однак, минула тільки година й один великий розділ, як у ці покої постукали - прибув перший ювелір графа Кампа.

"О, - приємно здивувався хлопець. - Якраз, поки Людовіка немає. Ідеальний час," - потягнувся він за своїм дзвіночком, що стояв на книжковій тумбі, і покликав цього гостя до себе.

Щойно золотих справ майстер відчинив двері й увійшов, опинившись у цих знайомих покоях, пан пішов до нього назустріч.

- І що ж ви мені принесли? - піднесено почав граф, склавши свої руки в рукавичках разом.

- Перстень, ваше сяйство, - вийшов чоловік з-за ширми і вклонився своєму покровителю. - Як ви й просили - в найкоротші терміни, - показав йому червоний квадратний футляр і відкрив, давши побачити виріб.

- Хм, - задоволено видав синьоокий на цю блискучу світлу пляму, в якій проглядався образ справді великого алмазу, оточеного камінням поменше. – Він вже готовий до того, щоб його одягнули на палець?

- Так, - кивнув ювелір, побачивши ще одну людину в цій кімнаті, яка вочевидь вміє не тільки говорити, але й чути. - Він... - невпевнено повернувся майстер до пана, який продовжував роздивлятися прикрасу. - Пройшов вже всі підготовчі етапи й готовий до того, щоб ваша... Людина, якій ви хочете подарувати його... Щоб вона вдягла його.

- Угу... - задумливо відгукнувся Густав. - А яким боком його до долоні надягати? - подивився граф на ювеліра.

- Не має значення. Перстень є симетричним.

- Чарівно, - відволікся Густав на годинник. - Можете підказати мені час? - кивнув на стрілки.

Чоловік обернувся до каміна:

- Година-сорок, ваше сяйство, - повернувся він до наймача.

- Чи міг бути час більш вдалий, щоб ви прийшли до мене? - люб'язно зауважив аристократ. - Йозефе, - подивився він на свого читця, - допоможи мені спуститися зі сходів. Я хочу відвідати декого.

"Даніель, як зазвичай, у цей час у своїх покоях переодягається... - задумливо підсумував парубок і кивнув своєму гостеві на перстень, аби той закрив футляр. - Ідеальний час для того, щоб у відокремленій атмосфері приректи його на смерть..." - обернувся в бік читця.

- Спустимося разом, - продовжив граф і взяв свого супровідника під руку. - Якщо знову зі сходів скочуся, то хоч на порозі смерті скажу вам, кому потрібно передати цю роботу.

- Як забажаєте, ваше сяйство, - вклонився золотих справ майстер і відчинив своєму панові двері.

Густав неквапливо спустився, взяв червону коробочку, відпустив ювеліра, нагадавши йому про браслет для Людовіка, і сказав читцеві чекати тут, аби він потім допоміг йому знову піднятися в покої. Йозеф кивнув, після чого провів свого пана поглядом по коридору.

Граф ішов, не звертаючи на інших людей уваги. Ці кольорові плями, що пропливали повз нього, він намагався оминати та не дивитися у напрямку їхніх нечітких облич, вислизаючи очима убік кожен раз, як він помічав щось, що він визначав, як людину. Зіткнутися з кимось, та ще й зав'язати діалог, Густав зараз точно не планував, тож йому залишалося тільки ігнорувати присутність інших людей і відчайдушно сподіватися, що за цей неблизький шлях, він не наштовхнеться на когось знайомого, хто розцінить його мочазну поведінку, як неймовірної сили хамство.

На щастя чи на жаль, але до імператорського крила парубок дійшов, не зачеплений ніким, кого б могла обурити його неналежна поведінка і відсутність привітальних кивків. Густав підкликав до себе слугу, з його допомогою піднявся сходами і попрямував до таких рідних колись дверей.

Зупинився перед покоями імператора Даніеля, тримаючи перед собою в руці той самий футляр із каблучкою. Важко видихнув.

"А якщо мене викриють? - закралися напружені сумніви у думках. - А якщо стратять? Луї якраз пішов на поправку... Бігає, їсть добре, цілується і навіть романтичний настрій у нього з'явився... Прикро буде, якщо мене вб'ють, коли він ось-ось відновиться... - опустив граф свій погляд на червону коробочку. - Але... Чи не був він близький до смерті нещодавно? Чи не був я сам у жахливому стані? Страта... - болісно стиснув парубок губи. - Та ти сам його до страти засудив... Висікти, стратити... Звинуватив у тому, чого він не робив... - болісно закрив Густав очі. - Луї таким нещасним був увесь цей час... А той день...? Коли він твій кинджал узяв у руку... Пробити своє серце захотів... - підняв обличчя до стелі й відкрив повіки, не даючи сльозам скотитися на щоки. - У нього досі той шрам на грудях не загоївся... Такий неприємний, грубий... І прямо на серці... А як він схуд...? Я всі його ребра й кістки промацати можу... - опустив гіркий погляд на подарунок. - Таке життя для нас обох, або смерть для одного... - стиснув він коробок долонею. - Я задумав це на хвилі емоцій, але зараз... Я багато думав, - схвильовано кивнув граф, заспокоюючи сам себе. - І все вирішив. Зараз, це просто хвилина невпевненості... - швидко поморгав очима і втягнув соплі. - Як же я боявся колись Даніеля... Чого тільки він не обіцяв зробити із тими, хто йому не підкорявся... Язики вирвати, висікти, пальці відрізати... - бридко здригнувся. - Так, не потрібно собі цього уявляти, не потрібно... - зосереджено опустив повіки, вдихнув і повільно видихнув, знову вдихнув і видихнув. - Думай про хороше, про хороше... Людовік йде на поправку. Він сьогодні дуже багато всього поїв, поспав, побігав сам... Учора вірш мені склав, ми близькістю зайнялися... Усе добре, усе добре... Коли подарую цей перстень, потрібно буде ретельно руки вимити. Можливо, манжети зрізати і спалити. І доктора з Готьє покликати. Луї хотів якусь спеціальну дієту. Потрібно буде з ними поговорити. Так. Займуся цим, після всього цього," – кивнув сииньоокий, остаточно беручи свої емоції під контроль. Розплющив очі. Голосно постукав у покої.

Половину хвилини Густав просто стояв перед зачиненим входом, усе ще заспокоюючись і абстрагуючись від своїх негативних думок, після чого двері перед ним відчинилися і явили чиєсь зовсім розмите обличчя, на чиїй голові було чорне волосся.

- Густаве? - приголомшено прошепотів Агат.

Той ледь помітно здригнувся, злякавшись цього голосу, володаря якого він не впізнав.

- Так, - кивнув йому синьоокий. - Я до Даніеля.

- До Даніеля? - насторожено оглянув Холодний цього графа, прекрасно пам'ятаючи, як він ставився до їх повелителя.

- Угу.

- Ем... А з якого питання? - повернувся він до знайомого обличчя.

- Подарунок примирення хочу зробити.

- Примирення? - ще більш ошелешеним і тихим голосом повторив чорнявий.

- Людовіку якраз стає краще і я б не хотів, щоб із ним знову сталися всі ті події, які... - підібгав парубок губи, не в силах сказати це словами. - Загалом, примиритися хочу, аби імператор більше не чинив із нами так.

Агат із тяжкістю на душі зсунув брови, пригадуючи всі ті події:

- Гаразд, я зараз передам усе це Даніелю. Почекай тут, - зачинив за собою двері і зник у покоях.

Густав чекав близько п'яти хвилин, за які він встиг повністю заспокоїться, оговтатися і впоратися з усіма своїми почуттями, приготувавшись до найлицемірнішої розмови, яка тільки була в його житті. Приятель відкрив йому обидві стулки дверей, самим поглядом і рухом голови запрошуючи всередину. Синьоокий переступив поріг.

- Хто до мене прийшов! - радісно розпростер руки Даніель, виходячи зі спальні. - Сапфіре мій!

- Густав Камп, - швидко шепнув Олександр на вухо монарху.

- Густаве! - миттєво виправився повелитель. - Ми так давно тебе не бачили! - енергійно попрямував до гостя, який зовсім не виявляв щастя цієї зустрічі. - Твій подарунок, до речі, я оцінив, - вдячно кивнув імператор і підійшов до нього, дружньо обійняв за плече.

Синьоокий зціпився, а губи його неприємно скривилися, розуміючи, що він явно переоцінив свої сили в тому, щоб особисто віддати правителю цей перстень. 

- Даніелю! - ніяково, але чутно гукнув його Дель-Реві. - Не стискай його занадто сильно. Він, мабуть, і досі від того спуску сходами не оговтався...

"Аби тільки він від огиди зараз не зомлів," - підмітив про себе Олександр, не показуючи цієї думки на обличчі.

- Ох! Вибач! - миттю відсторонився сюзерен від гостя. - Я зовсім забув про це! - незручно склав свої руки разом.

"Я не здивований..." - сумно подумав на це Густав. 

- Як ти взагалі почуваєшся? - продовжив цікавитися Даніель. - Як там Алмаз? Як його здоров'я?

- Кхм-кхм, - чутно відкашлявся в кулак його зять, - "Людовік".

"Невже, він досі наші імена не запам'ятав...?" - здивовано спостерігав за цим синьоокий.

- Людовік, - швидко кивнув монарх. - Як він? Палацом ходили жахливі чутки. Але вчора, здається, ви з ним виходили на люди. І сьогодні я його на вулиці бачив. Він так схуд...

"Та як ти смієш взагалі...?" – вражено дивився на нього Густав, не розуміючи нахабства всіх цих слів.

- Кхм! - ще голосніше прочистив горло Олександр. - Зараз не варто зачіпати такі теми. Ваше сяйство, - подивився він на гостя, склавши руки за спиною, - Адам нам сказав, що ти помиритися хочеш.

Камп судорожно закивав, опускаючи свій погляд на коробочку з каблучкою, відчуваючи, що його просто починає трусити, від усіх цих болючих слів монарха, що били прямо в серце.

- Людовік якраз іде на поправку... - погладив він пальцем матеріал футляра, всіма силами намагаючись тримати себе у руках. - І я б не хотів, щоб у майбутньому всі ці події повторилися...

- Задобрити Даніеля хочеш? - неприємно відгукнувся Карл, спостерігаючи за всім цим збоку. - Виглядає, як підкуп.

- Це просто дружній подарунок, - суворо подивився Даніель на рудого, самим поглядом змушуючи його замовкнути й не заважати миритися з тим, із ким треба.

"ДРУЖНІЙ!" - несамовито заволав усередині гість.

"Хороші в тебе друзі, - невиразно дивився на них Олександр. - Вірні, як старі сторожові пси..."

- Густав просто хоче убезпечити Людовіка від нового такого наказу, - похмуро пояснив Агат, дивлячись на кучерявого.

"Необдуманого і звірячого," - завершив у своїх думках синьоокий.

- А Даніеля від впливу Людовіка хто убезпечить? - обурено продовжив Золото. - Це ж він притягнув до нього цю мерзоту! - гнівно вказав хлопець на ліжко в спальні, де все і сталося.

- Він не знав, що Жан готує! – упевнено став на його захист Холодний.

- Не вірю я в це! - злобно стиснув Карл кулаки. - Два норійці - одного поля ягоди! - махнув рукою. - Що один! Що інший! Обидва шепотілися своєю норійською! Неодноразово щось обговорювали між собою!

- Заспокойся! - роздратовано перекрив його імператор. - Ми вже давно в усьому розібралися!

- Справді, - спокійно подивився на рудого Олександр. - Той день, суд Холодних... Невже, тобі замало доказів його невинуватості? Чи ти суд Холодних чесним не вважаєш?

- А ось тут, - похмуро відгукнувся Агат, вказавши пальцем на кучерявого, - будь дуже обережним у словах.

Золото невдоволено пройшовся поглядом по цих людях:

- Частка його провини в цій справі є, - уперто показав він пальцем собі під ноги. - І заперечувати це безглуздо.

- А яка частка ТВОЄЇ ВИНИ?! - вражено заволав на нього Густав, не стримавши свого болю усередині. - ВІН СТІЛЬКИ ВСЬОГО ПЕРЕЖИВ! ВИЖИВ НАСИЛУ! ЗНОВУ ХОДИТИ ПОЧАВ! А ТИ ВСЕ ЗАСПОКОЇТИСЯ НІЯК НЕ МОЖЕШ! ЯКА ЧАСТКА ТВОЄЇ ПРОВИНИ, А?! - трохи подався вперед. - ТІЛЬКИ Й УМІЄШ, ЩО КРИЧАТИ ПРО ЙОГО ПРОВИНУ! А САМ?! ТА ЯКБИ НЕ ТИ - НЕ БУЛО Б УСЬОГО ЦЬОГО! ТОДІ, ІЗ ЛЮДОВІКОМ УСЕ БУЛО Б ДОБРЕ!

"Дідько, - швидко зрозумів усю ситуацію Дель-Реві. - З таким скандалом, він Даніелю точно ту "кістку" не передасть."

- Ей-ей, - спритно став між ними Олександр і виставив руки в бік кожного. - Усі ми помиляємося й іноді, фатально, - дивився він то на одного, то на іншого. - Але давайте, не будемо зараз згадувати хто, що і коли зробив, від чого ми опинилися в цьому моменті? Краще, давайте зосередимося на майбутньому, бо з минулим ми вже розбиралися і думалося, - повчально затримався він очима на рудому: - що вже розібралися.

"Заткнися, будь ласка," - самим поглядом пропалював Карла цей курець.

- Я згоден, - обурено кивнув Даніель. - Уже скільки разів порушувалася ця тема. Вона вже давним-давно вирішена, - змахнув рукою на Золото. - Алма... Людовік не винен. А Бірюза вже мертвий. Агат уже своє відсидів і відмучився. Та й Людовік теж відмучився, якщо бути чесним. Тільки згадай, які чутки ходили палацом про те, що з ним сталося два тижні тому.

"Два тижні...? - покосився Густав в бік монарха. - Він уже цілий місяць мучиться... Два тижні тому він ледь не покинув цей світ... За власною ініціативою..."

Рудий невдоволено склав руки на грудях, бачачи, що його знову не хочуть слухати чи хоч якось сприймати його слова серйозно. У покоях утворилася тиша, яку через певний час порушив сам Олександр, коли нарешті зрозумів, що полум'я скандалу вже згасло:

- От і чудово, - опустив він руки, подивившись на обох. - Давайте, краще, продовжимо цікавитися тим, з якою ж справою до нас прийшов Камп, - повернувся до нього корпусом і поліз собі за пазуху.

- Знову курити будеш? - невдоволено насупився йому Даніель. - Скільки можна? Ти курив менше чверті години тому.

- Неспокійні ситуації викликають у мене бажання закурити, - повернув Дель-Реві люльку на її місце й опустив руки. 

- Потрібно, щоб лікар тобі прописав заспокійливе, - пройшовся імператор по ньому оцінювальним поглядом та повернувся до гостя: - Вибач, останнім часом у нас часто трапляються сварки у почті.

"Хто б сумнівався," - неприємно подумав граф.

- Дійсно, - продовжив монарх. - Агат нам передав, що ти хочеш надати мені подарунок примирення. Насправді, я з тобою і без жодного подарунка примиритися бажав. Навіть не знаю, наскільки доречно буде приймати від тебе ще й якийсь подарунок, у всій цій ситуації... - ніяково скривився правитель.

- Не вважайте за зухвалість, - тихо і вбито відповів йому Густав, - але я замовив вам подарунок, який робили не один день. Я б хотів, щоб він став символом нашого примирення і того, що ми відпустили цю ситуацію, з надією, що вона більше ніколи не повториться... - почав він відкривати футляр.

- На "ви"...? - гірко знітився Даніель. - Ми ж були колись друзями... Коханцями... - опустив очі на вміст його рук, у яких була каблучка з величезним діамантом. - Шикарний подарунок...

- Нехай, він стане символом того, що ніхто ні на кого більше не тримає образи чи ненависті...

Олександр, слухаючи все це, спантеличено насупився, з підозрою спостерігаючи за кожним жестом цих двох: "Невже, він дійсно вирішив помиритися? Не такого ефекту я очікував, коли говорив йому про прощення кривдників своїх коханих. Чи він бреше так добре...?"

- Дозволите? - трохи підняв граф перстень, натякаючи на те, що хоче вдягнути його сюзерену.

- Я можу й сам, - потягнувся Даніель до прикраси. - Тобі напевно буде боляче це зробити. Як там твоя рука, до речі? - взяв подарунок, почавши розглядати його інкрустовану частину з усіх боків.

Густав стривожено застиг, дивлячись на все це:

- Болить уже менше. Давайте, все ж таки, я одягну вам його... - потягнувся він лівою рукою до перстня, заспокоюючи своїм явним хвилюванням віконта Дель-Реві.

"Бреше він погано," - скептично дивився на все це курець.

- Не варто, - відсторонився монарх. - Це для якого пальця?

- Для середнього, ваша величність, - насторожено спостерігав синьоокий за подальшими діями, тільки сподіваючись на те, що опонент зможе вдягнути цю прикрасу вірно і все ж заразить себе водобоязню.

- Такий камінь великий... Здається, Давид попросить твій подарунок у мене. Або замовить собі з каменем ще більшим. Де ти такий алмаз взагалі відшукав?

- Мій ювелір працював над цим перстнем. Я не знаю як і де він зміг роздобути камінь такого розміру.

"От тільки якщо він дізнається, що цей перстень призначався тобі, - неспокійно замислився про себе граф, - до мене виникне низька дуже цікавих запитань..."

- Хм. Дивно, що тебе не цікавлять поклади таких каменів, - нарешті одягнув монарх прикрасу і оглянув її на своїй руці.

Густав із полегшенням видихнув.

- У мене є рубіни, ваша величність, - продовжив граф Даніелю. - Та й не до діамантів мені було останнім часом, аби цікавитися у свого ювеліра тим, де він дістає такі великі екземпляри.

- Ой, - зніяковіло відволікся Даніель. - Так, точно. Ну, в будь-якому разі, - люб'язно продовжив він своєму давньому підопічному, - я приймаю твій подарунок і сподіваюся, що будь-яка нелюбов між нами двома швидко розвіється, - привітно усміхнувся.

"До мертвих, я нелюбові не маю..." - байдуже подумав синьоокий.

- Так, ваша величність, - відповів він словами. - Сподіваюся, що після цього подарунка, ані я, ані Людовік більше не постраждаємо.

- Я триматиму себе в руках, - ніяково продовжив сюзерен. - І накажу, щоб вас інші придворні не чіпали.

- Я був би цьому дуже радий, - схилився Густав перед правителем. - А тепер, дозвольте, - вирівнявся, - але я б хотів повернутися до своїх покоїв.

"І добре відмитися, після розмови з вами," - завершив він про себе.

- Звісно. Я тебе не тримаю, - ласкаво відгукнувся Даніель. - Якщо захочеш - приходь знову. Ми завжди раді твоїй компанії. І з Алм... Людовіком, теж хотів би якось поговорити.

"Тільки коли вивчиш його ім'я - я готовий про це подумати," - цинічно зауважив Густав, не маючи наміру давати цій людині й шансу.

- Звичайно, ваша величносте, - вклонився він імператору. - Але найближчим часом очікувати цього не варто. Людовік ще не до кінця відновився.

- Нехай відновлюється, - прихильно кивнув монарх. - Я і його чекатиму в будь-який час.

- Гаразд, ваша величність, - знову вклонився синьоокий, задом вийшов у коридор, розвернувся і пішов, усе ще намагаючись триматися і не виражати своїх істинних емоцій з приводу цього місця, людини і відчуття відрази до того де він зараз перебував, з ким і в якому тоні говорив.

"Ця людина заслуговує на кулю поміж очей, а не на те, щоб схилялися перед нею", - йшов граф до сходів.

Не без сторонньої допомоги спустившись на перший поверх, він пішов до сходинок у своєму крилі, де його підхопив під руку Йозеф і підняв у покої.

- Нехай принесуть відро теплої води, мило і таз, - одразу ж скомандував Густав, акуратно зняв рукавички і кинув їх у вогонь, намагаючись нічого зараз не торкатися своїми руками.

Долоні він мив п'ять разів, дуже ретельно, вдумливо і довго, намагаючись вимити з них навіть саме поняття хвороби. У процесі цієї тривалої процедури було викликано лікаря, який дбайливо зняв бинти з понівеченої правої руки і допоміг дуже обережно обмити саму рану, поливаючи її водою від зап'ястя до пальців. Граф відверто скиглив під час цього дійства, поки його притримував поруч вірний читець. Щойно миття було завершене, лікар наново змастив рану, наклав свіжі бинти й допоміг пану вдягнути чисті рукавички. Крім того, дав знеболювальне і порекомендував перекусити.

Парубок провів у своїх покоях ще кілька годин, відходячи від цього пекельного болю в рані, перш ніж у покоях істотно потемніло, роблячи читання книжок проблематичнішим, ніж удень, тож Густав виявив бажання відправитися до салону графині Комре, де він збирався провести решту вечора, чекаючи на повернення Людовіка.

Той приїхав тільки ближче до вечері. Зайшов у покої, тримаючи в руках невелику плоску коробку, озирнувся, не знайшовши тут нікого, і сумно підійшов до нового червоного костюма, що стояв на манекені, ліворуч від накритого тканиною великого дзеркала.

- Такий яскравий... - пройшовся блондин по ньому поглядом. - Червоний... - неспішно взяв рукав і ліниво його впустив.

Нехай вбрання це і було гарним, красивим, строкатим, але як такої радості воно не приносило. Це був... Просто одяг. Просто щось, що треба було вдягати на себе, щоб відповідати місцевим суспільним нормам і не замерзати. І ці незацікавлені думки засмучували Людовіка тільки сильніше. Адже він був колись модником, любив вбиратися, виходити у світ, хизуватися новими костюмами, прикрасами, а зараз... Навіть наймодніший костюм, пошитий найкращими кравцями Кромії не викликав у нього жодних емоцій.

"Я так хотів обновку... - із сумом розглядав він каптан, що виблискував своєю тканиною, згадуючи ті дні, коли він був стурбований своїм зовнішнім виглядом, як ніколи раніше. - Сам фасон підбирав... - провів пальцями по жилету, прикрашеному золотою вишивкою. - Сам матеріали обирав... - глянув на ґудзики. - І фурнітуру... - прикро стиснув губи. - Може, мені просто варто переодягнутися в нього? - задумливо насупився, чесно бажаючи порадіти своєму новому одягу. – Раніше, я любив переодягатися..." - відвів він погляд на обідній стіл і поклав на нього ту плоску коробочку із подарунком. 

Зняв своє пальто, повісивши його на спинку крісла, розплів шийну хустинку, поклавши її поруч, і з сумнівом обернувся на велике дзеркало, яке вже стільки днів стояло повністю закритим.

"Я так давно не бачив себе... - засмучено опустив парубок погляд. - Як сильно я змінився з того дня...? - відвів очі вбік. - Дня, коли..." - болісно опустив повіки, притискаючи свої губи зубами.

У пам'яті виникла гарна погода за вікном, всипані діамантами плечі, приємний блиск каміння і... Людовік поспішив до свого заспокійливого, аби якнайшвидше заглушити всі ці образи, біль, емоції і просто забути про те, що тоді відбувалося. Налив собі одну ложку, другу, третю... Облизав столове срібло. Покосився в бік великого дзеркала. Погляд ковзнув на вкритий золотистими ланцюгами манекен, який продовжував стояти між дзеркалом і високим кріслом.

"Я був такий вродливий у цьому... - сумно відклав Людовік ложку й неквапливо підійшов до дорогоцінної прикраси. - Так блищав... Красувався... - оглянув дорогоцінний подарунок. - Навіть Густав не стримався, побачивши мене в такому вбранні... Знепритомнів... Вкусив... - сам собою погладив те місце на сідниці. - І весь вечір ми провели разом... – опустив сумний погляд. - Він так дивився не мене... Так цілував, стискав... І вчора..." - відвів очі вбік. Одразу ж згадалося, як коханий сидів на ньому, стискав у замках його руки, стогнав, рухався і як бився об схудлий живіт цей насичений кров'ю член. Людовік зніяковіло сховав свій погляд. Цей палаючий рум'янець, сині очі, що млосно заплющувалися, розплющувалися, здіймалися до стелі й бажано опускалися до його власного обличчя.

- Мій Густаве... - тихо прошепотів блондин, бажаючи його зараз обійняти. - Куди тільки він зараз подівся...? - покосився на порожнє крісло для читання. - Густі... - потягнувся туди рукою і нібито торкнувся коханого плеча, якого тут не було.

"Напевно, у своєї графині сидить... - важко видихнув парубок. - Без мене..." - засмучено подивився на новий костюм, замислившись над тим, щоб його вдягнути. Поглянув на вкрите тканиною дзеркало.

- Наскільки я змінився з того часу...? - тужливо взявся він за край фіранки й відсунув її трохи вбік, невпевнено заглядаючи всередину.

Поверхня відобразила сіру худу щоку, западину під оком, кінчик носа.

"Живий... - сумно оглядав себе Людовік, закриваючи рукою верхню частину віддзеркалення, не наважуючись зустрітися із власними очима. - Напевно..." - прикро видихнув він через ніс, дивлячись на підборіддя і шию. Підняв долоню до свого горла, м'яко погладив кадик, покрутив головою, нібито вишукуючи в цих місцях якісь сліди. "Він мене так цілував учора... - засмучено роздивлявся себе блондин. - І жоден його поцілунок не торкнувся моєї шиї... - тужливо опустив погляд. - Може, він і не кохає мене зовсім...?"

- Неправда... - вголос заперечив він сам собі.

"Кохає... - підняв очі на дзеркало. - Я ж його колись просив, щоб він не цілував мене у видимі місця... - прикро погладив білу шию. - Це я його... Не шкодував..." - винувато подивився вбік.

- Навіть не завжди міг його сліди за шийною хусткою заховати... - підібгав губи, розуміючи, що через нього, коханий міг ніяково почуватися на людях. - Можливо...? - повернувся блондин до відображення.

"На частково видному місці, - повернув він голову. - Під вухом... - погладив там шкіру пальцями. - Щоб інші побачили..." - опустив погляд.

Було щось романтичне в цих темних слідах по тілу, щось еротичне й дуже інтимне, якщо їх бачили інші, щось дуже... Прихильне... Таке, що вказувало б на приналежність до когось... Людовік підняв очі на дзеркало. Опустив їх на відображення свого жилета, кюлот, панчіх, взуття.

"Він мені їх замовив... - подивився норієць на свої туфлі зверху. - Приїхав швець, міряв мені ногу... - покрутив ступнею, розглядаючи його роботу. - І кравець... - звернув погляд на костюм. - Один, другий... - повернувся до взуття. - А що в мене не від Густава...? Він стільки всього мені дарував... Стільки гарного... - підняв обличчя до дзеркала. - А я... - винувато підібгав губи. - Кричав на нього... Його книжку порвав... - покосився в бік книжкової тумби й відвернув голову. - Поганий я... Густі заслуговує на когось у рази кращого, ніж я... Він такий хороший... А я... Зовсім не такий..." - жалібно витер вологі очі.

- І він мені вчора в коханні освідчувався, - переконливо кивнув Людовік, зовсім не розуміючи цієї людини. - Цілував мене, обіймав... А я... - повернув погляд до столу, на якому лежала плоска коробка. - Навіть подарунки хороші робити не вмію... - засмучено відвернувся. - А він усе одно їм радий... Ось же... Густав цей... - тужливо шмигнув носом. - Де тільки пропадає він? - обернувся на двері.

"Сидить там десь зі своєю графинею, а я тут плакати збираюся..." - перевів Людовік погляд на червоний костюм. Хотілося його вдягнути. Навіть, якщо він виявиться в чомусь незручним, не дуже гарним і не модним, було бажання його носити хоча б тому, що його подарував Густав. Блондин жалібно шмигнув носом, прочищаючи свої ніздрі від соплів, і подивився на своє відображення. Потрібно було переодягнутися.

Знявши жилет, штани і туфлі, він уже приготувався до того, аби зняти з манекена нове вбрання і вдягнути його, як очі самі собою сковзнули до привідкритого дзеркала, в якому відбивалася частина покоїв. Душу долали дивні сумніви, з якими хлопець не зовсім розумів, як варто чинити. Піддатися їм - невідомо яким буде результат. Проігнорувати - сумніви хвилюватимуть його надалі. І так багато хвилювання було в його житті. Багато смутку, турбот... Хотілося все це розв'язати і просто намагатися жити далі, але… А що як, усе знову завершиться чимось поганим...? Чимось таким, як... Тоді...

Людовік опустив невпевнений погляд собі під ноги. Думки й сумніви продовжували мучити його, цікавість і страх одночасно - побачити, яким же він став, через такий час. Який він зараз має вигляд, у якому він стані...? А якщо йому стане погано від свого зовнішнього вигляду? А якщо знову виникнуть ті хворобливі й нав'язливі думки, що вимагатимуть зробити себе вродливішим? А якщо він не впорається з ними? А якщо...?

"Може, ще заспокійливого випити?" - покосився він у бік ліків.

- І так уже три ложки випив... - неголосно відповів блондин сам собі. - У сон хилити почне... Засну... І прокинуся кратно раніше за Густава... - подивився на ледь прочинене дзеркало.

Ця недомовленість його вабила. Раніше, він по кілька разів на день кружляв перед дзеркалом, насолоджуючись своєю зовнішністю, а зараз не бачив себе вже протягом стількох днів.

"Не буду дивитися на своє обличчя," - неспокійно вирішив Людовік.

Підійшов до великого шматка тканини на дзеркалі. Взявся за її край. І рішуче зірвав, миттю прикривши свої очі долонею, визираючи між пальців на відображення. Клаптик тканини з розмашистим польотом зайняв собою підлогу.

"Інший..." - подумав блондин, побачивши самого себе.

Це був... Якийсь молодий хлопець. Високий і худорлявий, у спідній білизні і з зібраним білявим волоссям. Він був зовсім не страшний, не потворний і не виглядав дуже хворим. Просто... Дуже худим. Шия була тоншою, ніж в інших чоловіків, кадик - виразнішим, пальці й зап'ястя - кістлявішими, а обличчя... Людовік невпевнено ступив до дзеркала, аби краще роздивитися самого себе.

"Це я...? - поклав він іншу руку на щоку. - Так схуд...?"

Він справді був худішим, ніж раніше. І скелет у нього був видніший. І рум'янцю не спостерігалося. Тієї нехай блідої, не дуже помітної, але все ж таки живої рожевості на щоках, яка з’являлася під час збентеження або просто гарного настрою. Блондин погладив свою сіру шкіру. Вона була не дуже шовковистою і м'якою, але не сухою і потрісканою. Шрами... Залишалися на своїх місцях. Але... Він дбайливо погладив один, інший... Вони стали ніби менш глибокими. Немов вирівнялися з усім іншим обличчям, залишивши подекуди невеликі заглиблення.

"І м'які такі..." - сумно торкався їх норієць, помічаючи, що й кольором вони посвітлішали. Ці сліди чимось нагадували йому дивні родимі плями, яких торкнулася колись віспа. Уже й не такі страшні, не такі потворні...

"Завдяки Густаву... - завершив у своїх думках Людовік. - Його дракону..." - остаточно провів долонею по своїй щоці й опустив руку. Погляд пройшовся по шиї, зачепивши срібний ланцюг, опустився в проріз на горловині.

"А мій шрам...? - сумно дивився він до свого серця. - Дуже страшний...?" - боязко взявся за край вирізу на сорочці й натягнув його до своєї рани, нерішуче заглядаючи під одяг. Побачивши слід, парубок навіть здивувався тому, що він такий маленький. "Яким боком я це...? - стривожено похитав він головою, викидаючи з неї всі думки про той день. - Він зажив і це головне," - відвів погляд убік, скоро повернувшись до свого тіла. Оглянув силует свого торса, вільну сорочку, невпевнено подивився на бік і все таки наважився підняти свій поділ, заглядаючи, наскільки ж сильно схуд його живіт. Повернувся до дзеркала, в якому показався його пупок на блідій шкірі.

"Схуд..." - сумно повторив блондин свою думку. Повернувся боком, роздивляючись свої надмірно стрункі форми. Підняв тканину вище й побачив обриси ребер. Повернувся до відображення спиною, скуто зняв сорочку. І нерішуче обернувся, знову прикривши свої очі пальцями.

Його спина... Виглядала виснаженою. Тут і там проглядалися обриси скелета - ребер, лопаток, хребців... Можна було перерахувати всі його кістки, якби було таке бажання. Але погляд ковзнув на кальсони.

"А той слід... - нерішуче подивився Людовік до місця, яке колись укусив на ньому Густав. - Залишився...?" - невпевнено стягнув спідню білизну під сідницю, визираючи такий милий прояв кохання.

- Хм... - з тихою ласкою побачив хлопець майже непомітний залишок того дня. - Густі... - повільно провів він по цьому потемнінню пальцем.

"Відкусив від мене шматочок..." - уважно оглянув цей слід, бажаючи провести в гарних спогадах трохи більше часу. Але ось, його погляд пройшовся всією сідницею, оцінюючи наскільки вона теж схудла. Така кругла, пружна і м'яка колись, вона стала нагадувати прим'ятий пиріг, спечений тиждень тому.

"Потрібно повернути у своє життя вправи... - сумно констатували думки, спускаючись нижче по худих ногах. - І більше харчуватися... - засмучено зітхнув. - Можливо...?" – узявся він другою рукою за кальсони й оголив для себе попу, впустив білизну до ступень.

- Романтично так... – грайливо поворухнув Людовік стегнами, переминаючись із ноги на ногу, будучи в одних панчохах. - Схуд так... - неквапливо розвернувся перед дзеркалом і побачив свій торс із вираженим скелетом, як погляд сам собою піднявся до очей, ошелешено помітивши, що їх більше нічого не прикриває.

Хлопець застиг. Він дивився у свої очі й не міг поворухнутися, навіть зітхнути. Ці два сірі кола, зіниці. Здавалося, що вони злякалися самі себе, ніби вперше побачивши, який же вони мають вигляд. 

Заворушення тривало десяток секунд, перш ніж Людовік рефлекторно моргнув.

- Це я...? - ледь чутно прошепотів його рот.

Парубок миттю поклав долоню на губи, вразившись тому, як точно відображення повторило цей жест. Погляд втік у нижній кут.

"Я так виглядаю...? - щиро не розумів він того, що сам бачив. - Це... - боязко повернувся до дзеркала. - Я...?" - повільно пройшовся блондин очима по своєму оголеному відображенню. Порівняв зображення з об'ємним оригіналом.

"Це... Я...?" - знову повторили думки. Погляд повернувся до обличчя у дзеркалі. Очі знову подивилися самі в себе. Застигли.

Людовік відвернувся тільки через хвилину. Розвернувся до своєї спідньої білизни, підняв її і мовчки почав одягати, не дивлячись на своє відображення. Завершивши з цим, він підійшов до червоного костюма, зняв його з манекена і одягнувся, не звертаючи жодної уваги на своє відображення.

Тільки коли парубок привів себе до повного ладу, він наважився знову вийти перед дзеркалом і подивитися на себе.

Це була... Людина... Молода, сумна, худа... У новому яскравому костюмі, який лежав не по фігурі. З перукою, втомленим виглядом. Він стояв перед дзеркалом і дивився сам на себе. Дивився то на плечі, торс, ноги, то на зачіску, вуха, губи... Людовік мовчки роздивлявся сам себе, доки не дійшов до одного вірного висновку, який нарешті заспокоїв його душу.

- Це... - тихо почав він відображенню. - Я... - поклав долоні на лацкани каптана і манірно їх натягнув. - Луї Кері... - гордо вирівняв спину, піднімаючи підборіддя вище. - Чоловік графа Кампа і близький друг Агата Холодного...

"Так... - з легкою невпевненістю кивали його думки. - Так і скажу..."

- Комусь... - нерішуче опустив він погляд і розтратив увесь свій гордовитий вигляд.

Покосився на плоску коробку, яку він привіз сьогодні для свого Густава.

"Просто дрібничка... - опустив блондин очі на туфлі. - Порівняно з усім, що він для мене робить..." - шмигнув носом, у якому зовсім не було соплів, вирівнявся, знову подивившись на своє відображення, розвернувся і забрав подарунок, попрямувавши разом із ним до дверей.

До салону графині Комре, парубок зайшов якраз під час жвавої розповіді головної покровительки, де вона ділилася своїми яскравими враженнями від учорашньої вистави в столичному театрі. Дівчина розповідала про все: про самих акторів, сюжет, героїв та їхні мотиви, але найбільше її цікавили самі глядачі - хто з ким прийшов, у якому вбранні, з ким і про що розмовляв. Аристократка говорила про це з таким вогнем, що її захоплено починали слухати навіть ті, кому ці теми були не дуже цікаві.

Людовік зустрівся з нею поглядом і коротко кивнув, не бажаючи своїм привітанням переривати її промову. Графиня радісно кивнула у відповідь, не очікуючи зараз побачити такого приємного гостя. Швидкоплинно вказала йому очима в один бік і продовжила свою енергійну розповідь про події вчорашнього дня. Блондин подивився в бік, до якого хотіли привернути його увагу, і помітив там знайому темну потилицю та плечі, володар яких сидів у кріслі, спиною до нього. Попрямував до Густава.

Хотілося якось... Обійняти його. Підкрастися ззаду, обхопити руками і бажано стиснути, притискаючись носом до шиї. Поцілувати, забутися, сховатися. І тільки поруч із цією людиною. Притиснутися до неї і більше ніколи не відпускати. Ніколи-ніколи... За все своє життя.

Блондин підійшов до нього і непримітно торкнувся пальцем плеча, бажаючи привернути до себе увагу та повідомити, що він повернутися. Синьоокий швидкоплинно глянув на нього й привітно кивнув, після чого одразу повернувся до захопленої розповіді графині.

"Напевно, - нерішуче побачив Людовік таку невиразну реакцію, - дуже цікава бесіда... - засмучено відвів погляд, зовсім не отримавши того привітання, на яке він очікував, після їх довгої розлуки. - Він давно не розважався... - сумно підбадьорював блондин сам себе. - Напевно, просто хоче розвіятися..." - опустив очі на свою плоску коробку в руках і присів у сусіднє крісло, яким йому люб'язно поступився якийсь чоловік. 

Графиня продовжувала свою жваву розповідь ще кілька хвилин, перш ніж тема себе вичерпала і вона взялася за абсолютно нову - ще цікавішу, ніж події вчорашньої давнини.

- Друже мій! - вражено й відкрито подивилася вона на тихого норійця, який зайняв місце по сусідству її нареченого. - Ми так за вами сумували! Куди ж ви поділися сьогодні? Мій друг нестерпно нудьгував без вашої компанії! - швидкоплинно вказала бровами на Кампа.

- Я був сьогодні в столиці... - сумно відповів їй блондин.

Від цього голосу, та ще й так близько від себе, Густав здригнувся так, наче йому розпеченою кочергою ткнули у поранену руку.

- Луї?! - ошелешено повернувся він у бік, звідки донеслися ці слова.

- Густі? - заклопотано й тихо насупився йому норієць.

Граф насупився у відповідь, намагаючись серед розмитих плям у приглушеному світлі, розгледіти образ свого коханого.

- Густі...? - насторожився такому погляду його чоловік.

- Я тебе зовсім не впізнав у цьому костюмі, - широко усміхнувся той, бажаючи перевести цю ситуацію в жарт. - Так незвично бачити тебе не в білих відтінках... - пройшовся він очами по зовсім розмитій фігурі людини, що зливалася із оточенням, але на верхівці якої була нечітка білява пляма, яка оточувала голову.

Норієць зніяковіло опустив очі, невигадливо вирівняв спину й розправив плечі, скуто красуючись перед своїм коханим цією обновкою:

- Це той костюм, - почав парубок м’яко та тихо, - який ти замовляв мені... Пам'ятаєш? – покосився на свого коханого.

- Аа... - задумливо протягнув Густав, згадавши, що йому дійсно обіцяли днями привезти цей костюм.

"Скільки вже часу минуло відтоді, як ми його замовляли? Скільки подій ми пережили..." – думав про себе синьоокий.

- Тобі дуже личить, - задоволено посміхнувся Камп. - Такий вродливий...

- Дякую... - зніяковіло опустив Людовік обличчя і подивився на коробочку в руках. - А в мене теж є для тебе подарунок, - повернувся до парубка.

- Уже? - здивовано підняв він брови. - Так швидко?

- Я намагався якомога швидше... - сумно відкрив той коробочку і простягнув її своєму благовірному, показуючи все наповнення.

Густав побачив тільки якусь неясну овальну темну пляму середнього розміру, що лежала посеред червоної підкладки цього подарунка.

- Я... - задумливо подивився він на Людовіка. - Можу взяти? - кивнув на дар.

- Звісно, - миттю кивнув блондин, не розуміючи, чому в нього таке запитують.

Приятель неоднозначно подивився на ту темну пляму. Простягнув до неї руку й акуратно доторкнувся - це було щось тверде й холодне. Непомітно промацав пальцями поверхню - предмет був плоским і з якимись опуклими доріжками. Норієць насторожено насупився, спостерігаючи за цією взаємодією.

Зрештою, навпомацки вивчивши предмет, синьоокий злегка зрушив його, переконуючись у тому, що він не прикріплений, підчепив пальцями і витягнув із коробки. Слідом за предметом потягнулася срібляста нитка, видавши виразний звук ланцюжка.

- Це мій подарунок тобі, - забрав Людовік коробку.

- Подарунок? - швидкоплинно подивився Густав на коханого і повернувся до розглядання цього незрозумілого медальйона.

- Ох! - вражено плеснула в долоні графиня Комре, побачивши, що саме піднесли її другу. - Ви це самі зробили? - подивилася вона на блондина.

- Так, - тихо кивнув їй норієць. – У нас є така традиція... - перевів сумний погляд на свого чоловіка.

"Це щось, що Луї зробив власними руками...?" - зацікавлено почав обмацувати Густав цей подарунок, намагаючись зрозуміти що ж це таке. Постукав пальцем по поверхні, влучив нігтем і почув дзвін. Побив у те місце ще, спробував в іншому.

- Це скло? - спантеличено запитав він чоловіка і повернувся до каміна, подивившись через цей медальйон на полум’я.

Подарунок пробило світлом. "Це маленький вітраж?" - здивовано розгледів хлопець темну поверхню, на якій були дві плями – маленька біла вгорі велика помаранчева у центрі, трохи нижче середини.

- Ти мій вогонь, у темряві безкрайньої ночі... - зітхнув Людовік, спостерігаючи за тим, як коханий роздивляється його подарунок.

- А? - розсіяно подивився граф на нього. - "Вогонь у безкрайній ночі"? Це щось норійське?

- Північно-норійське... Пам'ятаєш, я тобі розповідав про полярні ночі на моїй батьківщині...?

- Це жахливо цілу зиму жити без сонця... - заклопотано опустив Густав медальйон на свої коліна. 

- Ти - мій вогонь, який зігрів мене і освітив шлях під час найтемнішої, найморознішої і найдовшої ночі в моєму житті...

- Луї... - засмучено опустив синьоокий плечі, сповнюючись співчуттям від усіх тих подій, які коханий так називав.

- Зовсім скоро, буде вечеря... Не хочеш піти разом зі мною в покої? А потім ми повернемося і ви продовжите своє спілкування... - мимохідь подивився блондин на Комре і повернувся до коханого.

- Так, звісно, - швидко кивнув Густав. - Я справді вже встиг зголодніти, поки тебе не було.... Графине? - повернувся він до неї.

Старі друзі кивнули одне одному, розлучаючись на якийсь час. Людовік допоміг своєму чоловікові піднятися, взяв його під руку і акуратно повів до дверей, уважно стежачи за тим, куди він його веде.

Щойно вони повернулися в кімнату, блондин не дав своєму коханому зробити й кроку, розвернувши його і притиснувши всім тілом до замкнених дверей.

- Мх, Луї? - вразливо відгукнувся синьоокий у темряві під завісою.

- Я кохаю тебе... - пробурмотів норієць, притулившись усім обличчям до його щоки. - Так кохаю... Так кохаю... – похитав він головою.

- Я тебе теж кохаю, мій Луї... - дбайливо усміхнувся Густав, обійнявши його торс руками.

- "Луї"...? - засмучено перепитав норієць, відсторонився від чоловіка і подивився в його блискучі вогники. - Можливо... Я буду тістечком...?

- Найсолодшим тістечком на світі? - ласкаво уточнив парубок.

- Угу... - жалібно кивнув блондин.

- Тоді, - підбадьорливо відповідав синьоокий, - і я тебе кохаю, моє найсолодше тістечко на всьому білому світі... - бажано притягнув його до себе, пригорнув до губ і сплівся з ними в ніжному поцілунку.